Богдан Коломійчук. Король болю

Розділ VIII Коханка Короля болю

Кілька вершників промчалися по широкому тракту, здійнявши хмару куряви. Гвідо відвернувся, одночасно закриваючи рукавом сутани селянський кошик з лози, в якому спала дитина і, лише перечекавши доки вляжеться дорожня пилюка, вийшов зі свого сховку. До ручки кошика було прив’язано кілька гілок, що створювали тінь для маленької Франциски. Діставши з кишені хустину й змочивши її водою з бурдюка, монах обережно протер дівчинці обличчя. Дитина пхенькнула уві сні, але, на щастя, не проснулась.

Невдовзі, з того боку, куди помчав загін, з’явився вершник. Стримавши коня, він обережно під’їхав до воза, на якому знову вмостився Гвідо з Францискою.

— Довго ти, Христофе, — дорікнув монах.

— Трохи далі є заїжджий двір, — не звернувши уваги на закид, повідомив прибулий, — але треба поквапитись. Ті люди, що проїхали повз нас, також подалися туди. Побоююсь, що займуть усі вільні кімнати.

— Я можу спати і в стайні, — байдуже махнув рукою Гвідо, — аби лиш знайти затінок і годувальницю для Франциски. Бідолашка майже не їсть вже другий день.

— Може тому, що весь час кричить, — роздратовано сказав Христоф.

— Кричить, бо не має доброго молока, — різко відповів монах, — те, що ми купували в тутешніх селян, нікудишнє! Май же дещицю терпіння до цієї бідолашки.

— Гаразд, поїхали...

Гвідо взяв до рук вішки і, цьвохнувши коня, рушив слідом за вершником. Через годину вони зупинилися біля заїжджого двору.

Годувальницю для Франциски вдалося знайти швидко. Дебела сільська молодиця з величезними налитими грудьми на диво вміло й обережно взяла на руки дитину і, лагідно промовляли до неї, завченим рухом вивільнила зі спітнілої сорочки крупний брунатний сосок і підсунула його до дитячих вуст. Гвідо, що не відходив від Франциски ані на мить, мов заворожений спостерігав за цим дійством, не в силі відвести очей. І лиш тоді, коли жінка кинула в його бік глузливий погляд, відвернувся до вікна, червоний на обличчі, ніби варений рак.

За вікном монах побачив Христофа, що, стоячи в затінку, уважно придивлявся до чужих прив’язаних коней, яких ще не встигли розсідлати або вже засідлали. Щоправда, для стороннього ока могло здатися, що цей чоловік просто дивиться кудись вдаль, але Гвідо добре знав, що той уважно вивчає саме коней та їхню упряж. За ці кілька днів, які він провів у дорозі з людиною із далекого Лемберга, монах зрозумів, що Христоф такою ж мірою наділений шляхетністю та сміливістю, як і рисами, котрі його насторожували і навіть відлякували. Зокрема, він помічав у ньому якийсь ненаситний авантюризм, що, мов жадібний звір, вимагав поживи. Львів’янин будь-якої миті готовий був стрімголов кинутись у вир найсумнівніших пригод, які обіцяли б йому ще щось, окрім смертельної небезпеки й ран: славу, тілесну насолоду або гроші...Гвідо помітив, що цей чоловік буває жадібним і дріб’язковим. За час їхньої подорожі з Познані він часто нарікав на те, що змушений витрачатися на дорогу, їжу й житло з власної кишені. Монах, врешті, не витримав і виголосив довгу повчальну промову про гонор і благородство, а також про милість Божу, яка їм дісталася разом із їхньою місією. Наприкінці він також сказав, вклавши у слова все обурення, на яке тільки був здатен, що соромно очікувати за їхню службу покійному королю будь-яку винагороду, крім честі їхнім іменам та спасіння їхніх душ після смерті. У відповідь на ці слова Христоф тільки хмикнув, але надалі більше не скаржився.

Втім тепер, спостерігаючи за ним з вікна, Гвідо з однаковою впевненістю міг стверджувати як те, що цей чоловік хижо придивляється до коней і готовий, мов циган якийсь, їх викрасти, так і те, що він просто розглядає сідла, які справді були гарної роботи.

Що ж до самого львів’янина, то якби він знав думки свого друга, найпевніше посміявся б з них. В цю мить його насправді не цікавили ані коні, ані сідла, однак він думав про вершників. Тобто про шістьох чоловіків, які також зупинилися тут. Найпевніше, це був той самий загін, що обігнав їх по дорозі.

Ці шестеро носили схожу барву, як ті зарізяки, з якими він зіткнувся в Кракові і які нещодавно тримали в облозі монастир. Та незважаючи на те, що про зникнення Франциски з обителі абата Купідури вже либонь стало відомо їхнім зверхникам, а отже за ним і братом Гвідо, найпевніше, полюють, ці люди, проїхавши повз них, не зупинившись. Можливо, не помітили... А можливо, й не знають нічого про події, що розігралися під стінами монастиря. Не відають нічого про королівську дитину, про Христофа, а мають окреме завдання.

Найрозумнішим здавалося вирушити звідси геть, щойно дитя втамує свій голод. Та, по-перше, коні Гвідо й Христофа були змучені й навряд чи змогли б швидко подолати шлях до наступного заїжджого двору, а за кілька годин вже мала настати темрява... По-друге — львів’янина долала цікавість. Куди прямують ці люди? Що охороняють або що везуть? Це мало б бути щось цінне, якщо їх аж шестеро.

Неподалік кухні він побачив худорляву дівчину, що поралася по господарці. Він гукнув її, попросивши підійти. Та неохоче покинула свою роботу і наблизилась до нього. Трохи схиливши голову на бік, дівчина підозріло глянула на незнайомця, мовби намагаючись вгадати його наміри.

— Як тебе звати? — запитав Христоф.

— Дорота, — відповіла та.

В цей момент чоловік вгледівся в її очі й помітив, що вони в неї різного кольору: праве зелене, а ліве чорне. Відсахнувшись від неї він промовив:

— Та ти відьма.

— Всі так кажуть, — засміялась Дорота, — але це добре. Тримаються подалі.

Йому здалось, що у цих відьомських очах він побачив також глибоко затаєний біль і страх. То ж насправді триматися подалі від інших хотілося їй.

— Ти боїшся мене? — запитав Христоф.

— Чого б мала боятися?

— Часто питанням на питання відповідають, коли страшно.

Дівчина усміхнулась і вже хотіла піти геть, але він загородив їй дорогу.

— Чого ти хочеш? — запитала Дорота, знову глянувши на нього своїми відьомськими очима.

— Ти знаєш, хто ці шестеро чоловіків, що поселилися тут нещодавно? — мовив Христоф.

— Запитай у господаря двору, — відповіла вона різко.

— Що мені господар, — сказав той, — господар не заходить до них у кімнати.

— Я також не заходжу.

— Брешеш. Хіба ти не приносила їм питво чи їжу?

— Ні.

Дорота глянула на нього ще виразніше і трохи звела підборіддя. Так вона виглядала гордовито й зверхньо. Христоф зауважив, що в неї гарна, як у шляхтянки шия, хоч і брудна від літньої пилюки.

— Тоді принеси їжі й питва мені, — мовив він.

— Принесу, — відповіла та й рвучко подалася кудись убік стодоли.

Чоловік провів її поглядом і повернувся до своєї кімнати нагорі, де, простягнувшись на ліжку, заснув пекучим полуденним сном, якраз таким, що сковує людину після довгої виснажливої подорожі липневими дорогами.

Коли сон його став лагідним, як промені призахідного сонця, а розпечене обличчя вже передчувало вечірню прохолоду, Христоф прокинувся від чиєїсь присутності. Розплющивши очі, він уздрів перед собою Дороту, що мовчки стояла над ліжком, не зводячи з нього своїх відьмацьких очей. Волосся її було розпущене, плечі оголені і ніщо тепер не виказувало в ній служницю. Чоловікові перехопило подих, і він лиш мовчки спостерігав за нею.

Між тим Дорота усміхнулась і промовила:

— Ти хотів їжі та вина. Я принесла тобі.

Вона вказала рукою на стіл, де справді був хліб і два кухлі. Христоф відчував спрагу, тому підвівся і, підійшовши до столу, якось надто рвучко вхопив один із них й одразу ж вихилив половину вмісту. Тієї ж миті на його плечі лягли руки Дороти.

— Чого ти нервуєш? — прошепотіла вона, і жар від її вуст обпік йому спину.

Христоф завмер. Здавалось, якщо він повернеться, то грудьми цього жару не витримає.

— Хто ти в біса така? — прохрипів він, лише трохи обернувши назад голову.

Вона не відповіла, а тільки продовжила водити руками по його шиї, плечах та спині, й Христофу здавалося, що її пальці палають, лишаючи за собою вогненний слід.

— Хто ті шестеро? — запитав він, раптом згадавши про небезпечних незнайомців, що також перебували десь у сусідніх кімнатах.

— Його слуги, — відповіла Дорота, не припиняючи своїх пестощів.

— Чиї його? — перепитав Христоф.

— Хіба ти не знаєш про нього? Про Короля болю?

— Дещо чув.

— Якщо ти дещо чув, то напевно розумієш, що від цих людей слід триматися подалі.

— Пізно. Я вже мав з ними справу.

— Он як? Дивно, що ти досі живий.

— Чому ж?

— Бо не можна з ними мати справу і не вмерти.

— Вони ж охороняють щось, правда? — запитав Христоф, повернувшись до неї врешті всім тілом.

Дорота дивилася на нього спокусливо й виклично. Вуста її були напіврозкриті й червоніли, як маки посеред запашного поля.

— Правда, — відповіла вона, лукаво усміхнувшись.

— Що саме?

— Щось, що може зробити тебе нещасним і щасливим одночасно.

— Скарб?

— Скарб.

— Золото?

— Ні.

— Коштовності?

— Дещо значно цінніше...

Вона раптом притулилась до нього, і Христоф відчув, як солодко пахне її нагріте літнім сонцем тіло. Мовчки вони зустрілися поглядом. В цю мить чоловікові здалося, що він зазирнув у вогняний колодязь, де полум’я от-от мало вирватися на поверхню. «Як же щастить мені на відьом, — подумалось йому, — коли-небудь, якщо не зараз, котрась із них буде для мене останньою». Щойно промайнула в голові ця думка, як Дорота вп’ялася в нього палким поцілунком. Між їхніми губами заструменіла кров чи то його, чи то її, і Христоф відчув, що от-от задихнеться. З силою він відіпхнув жінку від себе. Вона позадкувала аж до стіни, проте втрималась на ногах. Спершись об неї руками, Дорота усміхнулась.

— Чудово, — вимовила вона, — тепер продовжуй.

— Що продовжити? — перепитав Христоф і почув, як у горлі в нього забулькотіла кров. Він підніс долоню до губ, і вона також наповнилась кров’ю. Потроху з’являвся й біль від її укусів.

— Ах ти, сучко... — видавив він з себе, але у відповідь вона розсміялася ще більше.

— Ходи сюди, — майже повеліла Дорота, — і зненавидь мене!..

Ледве стримуючи свій шал, Христоф миттю опинився знову поруч біля неї й міцно вхопив її за одяг. Тоді кількома рухами розірвав на ній легку сукню. Дорота лишилася зовсім оголеною, тіло її виявилось ще худорлявішим, аніж здавалося, проте вабило до себе не менше.

Несподівано Христоф розгледів на шкірі жінки дивні химерні малюнки. Здавалось, хтось випалив їх гарячим залізом, а потім обвів контури фарбами. Тут були міфічні звірі і птахи, знаки й символи потойбіччя, картини людських мук і блаженства. Ці зображення вкривали її стегна, живіт, груди...

— Звідки це в тебе? — здивовано запитав Христоф.

— Від нього, Асмодея, — відповіла жінка, — я була його невільницею і коханкою. Кожного разу, коли він брав мене, то залишав на згадку малюнок на моєму тілі. Його ласки були жорстокими, але після них мене охоплювали божественні відчуття.

В Христофа затуманилось перед очима. Він згадав про вино, яке випив з такою охотою і навіть не придивившись, як зазвичай, до його кольору. Хтозна, що підсипала йому ця відьма.

— Візьми ж мене, — почув він знову її шепотіння й більше не володів собою.

Чоловік накинувся на неї мов дикий звір.

— Вдар мене, — майже наказала вона. — Хочу болю. Біль очищає, біль знищує спогади, біль надає житло значення... Після болю вдесятеро сильніше відчувається насолода.

— Божевільна, — прохрипів той, — не буду я тебе бити.

Дорота розчаровано застогнала.

— Тоді хоча б зроби це, як дужий звір, — мовила вона.

Він розвернув її до себе спиною і змусив широко розвести ноги. Охоче йому піддавшись, вона сперлася долонями на стіну й хтиво прогнула спину. Трохи повозившись зі своїм одягом, Христоф поклав руки на її пругкі сідниці й з силою увійшов у гаряче жіноче лоно.

— Який же ти... сильний... — вимовила Дорота, і голос її чомусь став подібний до зміїного шипіння, — як же ти глибоко... в мені...

На спині жінки він і справді розгледів зображення змії, що тягнулося через увесь поперек. Перемістивши руки на її стан, якраз туди де були зміїні голова й хвіст, Христоф проник у свою коханку ще глибше. Всередині неї палав справді пекельний вогонь і, здавалось, його плоть от-от там згорить.

— Досить! — раптом знову наказала Дорота й зіскочила з його плоті, — тепер ніжності...

Жінка потягла його до ліжка й першою лягла на спину, розвівши при цьому свої вкриті малюнками стегна. Між ними розкрилася її червона гаряча квітка, яка пульсувала й горіла, мов жерло маленького вулкана. Він знову проник туди і розбурхав його ще більше, вже не відчуваючи, як вона до крові роздирала нігтями йому спину і вдруге пила кров з його вуст.

Коли він вибухнув, коханці на якусь мить затихли, дослухаючись до своїх відчуттів. Дорота спробувала вибратися з-під нього, але він її стримав і навіть не вийшов з її лона. Плоть його знову почала твердіти.

— Я більше не хочу, — мовила вона.

— Ти не все мені розповіла, — сказав той і притиснув її дужче до ліжка, — що за скарб везуть ті шестеро?

— Тобі краще не знати.

— Чому?

— Бо ті, що знають таємниці Короля болю, вмирають в муках.

— Кажи, — промовив він і знову з силою проник у її глибину.

— Це чаша, — простогнала вона, хапаючи його руками за волосся й підставляючи груди під скривавлені чоловічі губи, — Чаша Братства.

Він хотів дізнатися більше, але відчув, як по тілу розливається млість, а на очі знову опускається туман.

— Ти мене струїла... сучко, — видихнув він і безсило вкрив її собою.

За кілька хвилин вона, ніби й справді будучи змією, вислизнула з-під нього і не одягаючись вийшла з кімнати.

Коли Христоф прийшов до тями, то найперше відчув пронизливий біль у голові, як з похмілля. Здавалось, у мозок йому вбито добрий десяток цвяхів і кожна думка коштувала пекельних мук. На ньому досі була розхристана скривавлена на спині сорочка і розстебнутий пояс. Руки його були зв’язані за спиною, а сам він лежав на підлозі.

Як тільки йому вдалося розплющити очі, перше, що він уздрів перед собою — великі обліплені багнюкою та гівном чоботи з острогами. З них виростали ноги в добряче зношених штанах. Трохи поодаль було ще кілька пар таких самих чобіт і штанів. Чоловік звів погляд догори й побачив бородаті й вусаті обличчя, що насмішкувато дивилися на нього зверху. Могло здатися, що це якісь давні поганські боги зібралися над безпомічним смертним. Ще за мить Христоф з жахом розгледів на цих «богах» знайомі сірі строї зарізяк, які нещодавно тримали в облозі монастир абата Купідури. Очевидно, над ним зараз стояли ті самі шестеро слуг Короля болю, про яких він розпитував Дороту.

— Я казав, цей скурвисин прийде до нас сам, — промовив хтось із них.

— Не прийшов би, якби не я, — почув він голос своєї недавньої коханки.

Дорота нахилилася до нього так, що її волосся торкнулося й полоскотало його обличчя.

— Як ти почуваєшся, любчику? — запитала вона, — добре тобі було зі мною?

— Шльондра, — якомога спокійніше вимовив Христоф.

Дорота презирливо усміхнулась.

— Називай мене, як хочеш. Від того тільки приємніше буде бачити твої передсмертні муки, — сказала вона.

— То чого він хотів, кажеш, від тебе? — запитав хтось із чоловіків.

— Чашу Братства, — відвернувшись від Христофа, мовила жінка.

У відповідь прогримів регіт усіх присутніх горлянок. Коли він затих, Дорота озвалася знову, і від її слів у Христофа похолола кров у жилах:

— Лишімо його поки. В цьому домі, просто над нами, дитина короля Сігізмунда... Принесемо її нарешті Асмодею.

Львів’янин стиснув кулаки, однак у відповідь хтось зацідив йому чоботом в обличчя, і світ перед його очима знову згас.

Брат Гвідо, якому щойно вдалося заколисати малу Франциску, почав дрімати й сам. Зачувши стукіт у двері, стрепенувся і, протерши очі, попрямував відчиняти. Вже торкнувшись защіпки на дверях, він спробував вгадати, хто ж це міг бути з іншого боку. Годувальниця мала прийти не раніше, ніж за дві-три години... Христоф? Можливо, хоча найпевніше, він зараз пиячить десь унизу або забавляється з тутешніми дівками.

Брат Гвідо обережно зазирнув у дверну щілину. Розгледіти гостей було важко, але йому здалось, що за дверима стоїть жінка. Можливо служниця господаря цього місця.

— Хто там? — стишено промовив монах.

— Мене звати Дорота, — почувся голос з-за дверей, — я принесла вина.

— Вина? — здивувався монах, — але я не просив.

— Дивно. Господар наказав віднести вам цілий глек доброї мальвазії. Видно, чимось сподобав таку чесну божу людину, як ви...

— Глек мальвазії? — Гвідо жадібно облизав губи, — оце так...

Він знову потягнувся до защіпки на дверях, але вдруге стримався.

— Господи милосердний, — прошепотів він, — за що ж мені таке щастя?.. Чи то пак, спокуса?

— То пан мені відчинить? — Дорота потроху почала втрачати терпіння.

— Е-е-е... дівчино... — непевно мовив монах, — ти застала бідного ченця зненацька. Доки дитя спить, я хотів змінити рясу. Вибач, але якщо відчиню тобі зараз, то піддам спокусі нас обох. І Господь єдиний знає, чим це може закінчитися. Потім доведеться нам обидвом довго каятися за сподіяний гріх...

— Гаразд, я залишу вино під дверима, — мовила Дорота, перебивши його роздуми.

— Правильно, дитя, — сказав брат Гвідо, прилипнувши до дверей так, ніби збирався пройти крізь них, як безтілесний дух, — бачиш, я чоловік вже в літах, але замолоду, ще до монашого постригу, дуже подобався жінкам. То ж можу, зовсім того не бажаючи, пробудити в тобі пожадання...

Тут він почув, як Дорота пирснула зі сміху, після чого спішно подалася геть від дверей. Зачекавши ще кілька хвилин, брат Гвідо втретє простягнув руку, щоб відчинити двері. Вже тоді, коли він мав зробити нею останній порух, аби підняти врешті защіпку, ця рука дрібно затремтіла. «Вино... Цілий глек» — зблиснуло в голові брата Гвідо, й усі сумніви було подолано.

Та як же пошкодував нещасний монах про свою слабкість вже наступної миті! Зненацька хтось інший смикнув двері на себе, а його самого сильно штовхнув назад до кімнати. Ніякої мальвазії Гвідо ззовні так і не побачив. Зате побачив чималого бороданя, що несподівано виріс навпроти нього.

Франциска пробудилася й жалібно заплакала. Бородань, на якусь мить відволікся й глянув у той бік, де була дитина.

— Ось воно, — промовив він комусь позаду себе, — знайшли.

— Беремо хутко, — промовили з-за його спини.

Однак незнайомці недооцінили відчаю й сміливості брата Гвідо. Зрозумівши, якої припустився помилки, монах не стримував своєї люті. Вхопивши важкого дерев’яного фотеля, він заніс його над головою і, страшно закричавши, кинувся у наступ просто на здорованя перед собою.

І нехай мудреці всього світу оспівують славну звитягу Давида над Голіафом, а найталановитіші малярі зображають завмерлий тріумф євреїв і жах, що проймає в цю мить філістимлян... Якби і перші, і другі побачили брата Гвідо з фотелем над головою, то, безперечно, саме він став би героєм усіх легенд і притч, якими б надихалися поети й воїни перед найважливішими битвами.

Розтрощивши фотеля об непроханого гостя, монах змусив і решту тих, хто був за його спиною, бодай на мить відступити подалі. Знепритомнілий бородань гепнувся на землю на тому ж місці, де й стояв. Гвідо спробував зачинити двері, але тіло незнайомця заважало. Тоді він закрив прохід до кімнати своїм округлим тілом...

Маленька Франциска чула, як у кімнаті зчинився галас. Відчувала, що її добрий Гвідо чомусь нервує. Мабуть, тому що, як завжди, хвилюється за неї... Їй хотілося пояснити йому, що переживати не слід, адже вона вміє зникати у своїй дивовижній країні. Вона завжди так робить, коли довкола стає незатишно. Вона залюбки узяла б із собою його, доброго Гвідо, але він такий великий і незграбний, а країна ця крихітна, невеличка... Якраз для неї і таких, як вона. Хоча ні, країна ця лише здається малесенькою. Нею можна мандрувати! Особливо тоді, коли ззовні стає незатишно...

От і зараз Франциска вирушає у свою казкову країну, де опиняється на березі річки. Тут її чекає крихітний човник. Якраз такий, що в нього може поміститися лише така маленька дівчинка, як вона. Як добре сісти в цей човник і відштовхнутися від берега. Довіритися річці, як мамі... Як мамі... Як мамі...

Франциска часто зустрічає тут маму. Вона також невеличка, тому поміщається в її країні разом з нею. Хоча в тому іншому світі, там ззовні, до мами ставилися, як до дуже великої і зверталися з повагою, говорячи «Ваша світлосте, герцогине де Шальте».

Сьогодні вона знову зустрінеться з мамою. Треба тільки набратися терпіння і дочекатись, коли течія принесе її на місце зустрічі. Мама Франциски дуже красива. У неї біла шкіра, чорне волосся, добрі глибокі очі й бездоганні манери. А ще дзвінкий голос, яким вона часто кликала її. Іноді дівчинці здавалося, що цей голос можна побачити. Він виглядав би, як срібний дзвіночок або як дуже коштовний музичний інструмент.

Зустрічаючи її на березі, мама-герцогиня простягає до неї руки й одразу обіймає, щойно Франциска виходить зі свого човника. Обійми ці пахнуть, наче букет польових квітів.

Довкола і справді квіти. Всюди, куди не глянь, квіти. Вони з мамою беруться за руки і йдуть поміж них. Франциска розповідає герцогині про свої сни...

— Уявляєш, мамо, якось мені наснилося, що тебе немає... А замість тебе — добрий і смішний Гвідо.

— Як добре, що в твоїх снах до тебе приходять хороші люди, — відповідає мама.

— Є ще Христоф... Він також мені наснився.

— Христоф? Він хороший?.

— Не знаю. Я його трохи боюся, але добрий Гвідо говорив, що цей чоловік буде мене захищати.

— Тоді він мусить бути хорошим.

— Мабуть... Давай сьогодні прогуляємось трохи далі, аніж завжди.

— Далі не можна, доню.

— Чому? Я ж доросла.

— Тобі буде страшно там, далі...

— Не буде! Обіцяю! Я не боятимусь! Я дуже хоробра, мамо!

Герцогиня хвилину вагається, а тоді зітхає й говорить:

— Ну, гаразд. Ходімо сьогодні далі.

Там, куди вони пішли сьогодні, було значно менше квітів. Над ними раптом зібралися важкі свинцеві хмари і затулили сонце. Такого ніколи раніше не траплялося в країні маленької Франциски.

— Ти не боїшся? — перепитала герцогиня.

— Ні, я ж обіцяла бути хороброю, — відповіла дівчинка.

— Нам з тобою доведеться перейти через поле, всіяне червоними квітами, а за ними ти зустрінеш хлопчика, якому наснився страшний сон, — додала мама.

— А який саме сон йому наснився? — поцікавилась вона.

— Ніби хтось його покарав за неслухняність і замкнув у темну кімнату, а потім загубив ключ і вже не зміг звідти випустити.

— Як страшно, — стрепенулась Франциска.

— Ти обіцяла не боятися, — нагадала мама, — хочеш, повернемося назад?

— Ні, я дотримаю слова, — твердо відповіла дівчинка, — а можемо ми чимось йому допомогти?

— Хіба що принесемо йому трохи сонця. У нас його багато, а над ним завжди хмари...

В цей момент Франциска помітила, що в руці герцогиня й справді тримає жмуток сонячних променів. Дівчинка усміхнулася, і страх її розсіявся. Хіба можна чогось боятися, коли поруч мама, яка може тримати в руці світло?

Малюк, над яким скупчилися хмари, виглядав дуже самотнім, проте він не плакав.

— Чого ти тут? — запитала його Франциска.

— Не знаю, кажуть, я помер, — відповів він.

— Помер? А як це?

— Це коли дуже спокійно, але сумно від того, що тебе більше немає.

— Але ти живий. Я тебе бачу і можу торкнутися, — здивувалась дівчинка, — ми з мамою принесли тобі трохи світла, бо над тобою одні хмари...

Він зрадів сонячним променям, як діти радіють новим іграшкам, і довго ними бавився.

— Нам пора повертатися, — раптом промовила герцогиня, тривожно дивлячись угору, де хмари ставали дедалі густішими.

І хоч як подобалось її доньці спостерігати за хлопчиком, що бавився сонячним промінням, вона слухняно з ним попрощалася і рушила слідом за мамою назад, туди, де були квіти, сонце й річка... Невдовзі вони підійшли до її човника, і герцогиня лагідно посадила доньку всередину.

— Тобі пора назад, Франциско, — з ніжністю промовила жінка.

— Я не хочу повертатись, мамо, — заплакала та, — в тому світі я дуже сумую за тобою. І навіть добрий Гвідо не може мене втішити...

— Не плач, — герцогиня витерла її сльози і поцілувала в дитяче чоло, — я завжди з тобою у цій країні. І коли тобі буде важко, просто ховайся сюди. Бувай, моя маленька дівчинко...

Човник відштовхнувся від берега і рушив за течією. Течія принесла її назад у реальний світ.

Брату Гвідо, здавалось, що життя його вже полічене по хвилинах. Закривши собою вхід до кімнати, він стояв до нападників спиною і чекав, що от-от хтось ударить по ній шаблею. Нещасний монах не зводив очей з Франциски. Дитя прокинулось і солодко потягалось у своїй колисці.

— Прощавай, янголятко, — промовив Гвідо й зажмурив очі.

Піт гарячими струменями стікав по його обличчю, і монах зловив себе на думці, що це буде останнє тілесне відчуття в його житті.

Втім, минула добра хвилина, потім друга, третя, а удару він так і не відчув. Монах розплющив очі й обережно озирнувся. Позаду себе він також побачив спини. Всі, мов забули про нього, відвернулися й дивились кудись попереду себе.

До них з кінця продовгуватого темного коридору йшов Христоф. Можливо, не було б нічого дивного в тому, що він очуняв і навіть піднявся до них. Хай навіть руки його були досі зв’язані за спиною. Але в зубах цей чоловік тримав підсвічник з трьома палаючими свічами, а це вже справді викликало подив. Гвідо здивовано роззявив рота...

— Будеш з нами битися? — засміялась Дорота.

Інші також голосно зареготали.

Та раптом регіт їхній урвався. В ніздрі присутнім вдарив гострий запах диму, а за спиною Христофа поволі почала підніматися стіна полум’я. Йдучи до них, цей чоловік, як виявилось, підпалював усе на своєму шляху. От і тепер, він неквапно, мов насолоджуючись своїми діями, підніс вогонь свічок до брудних, але сухих, як осіннє листя, занавісок. Ті спалахнули швидко, мов стрілецький просмолений гніт.

Між тими, хто за ним спостерігав, включаючи брата Гвідо, виникла метушня. Хтось рушив до кімнати, в якій була Франциска, проте монах знову рішуче загородив дорогу.

— Облиште, — почувся голос Дороти, — треба винести звідси чашу.

— А дитина? — перепитав хтось.

— З нею нічого не станеться. Пізніше її знайдемо! А чашу можемо втратити...

— Твоя правда!..

Вхопивши попід руки свого непритомного товариша, якого звалив на підлогу монах, ці люди подалися вниз. На Христофа вже ніхто не зважав. Бажання врятувати цю невідому чашу виявилося більшим, аніж бажання убити палія.

— Хутко розв’яжи мені руки, — сказав він до монаха.

Той, добряче повозившись, звільнив його врешті від пут. За цей час полум’я опинилося просто в них під ногами, і чоловікам нічого іншого не залишалося, як заховатися в кімнаті, де була Франциска, й зачинити за собою двері.

Христоф кинувся до вікна й кількома ударами плеча вибив шибку.

— Доведеться стрибати, — сказав він монахові.

— Стрибати? Ти здурів? — закричав той.

— Тоді закоптимось тут, як два шматки сала!

— Краще вже коптитись...

— Як знаєш, — мовив той, беручи на руки перелякану Франциску, — а я спробую вижити.

Монах зиркнув униз.

— Господь нас любить, — вирвалось у нього, — під вікном стоїть віз із соломою...

— От бачиш? Зарано для розпачу.

З цими словами Христоф виліз на підвіконня й шугонув донизу.

— До рук Твоїх, Господи, віддаю душу й тіло своє... — простогнав Гвідо, також вилізаючи на край вікна, — і позбав мене, Господи, від безумців!..

Широко розкинувши руки, чернець стрибнув слідом за Христофом.

Розповідають, що той постоялий двір згорів до тла й господар, який лишився без маєтку, проклинав палія на чім світ стоїть. Кажуть, бачили, як постояльці скочили на коней і помчали геть від пожарища. І ніби хтось когось переслідував, але чи наздогнав, невідомо. Монаха начебто бачили аж десь біля Любліна. Ходив, шукав годувальницю для малої дитини. Знайшов двох жінок охочих і вибрав ту, в якої були пишніші груди.