Король болю

Розділ IV Монастир Святого Франциска

Повноводна Варта розсікала зелені береги, мов гостре лезо, що виблискувало на вечірньому сонці, і стрімко тягнулася вдаль. Туди, де, якщо напружити зір, можна було розгледіти високі мури та шпилі Познані.

Христоф зістрибнув з сідла і подав руку Софії, допомагаючи їй також стати поряд з ним. Він мимоволі вгледівся в обличчя своєї супутниці. Втома читалася в кутиках її очей і губ, про втому говорила надміру бліда шкіра, а проте Софія йому всміхнулася.

— Звідки в тебе стільки сил? — щиро здивувався він.

— Вірю, що в Познані закінчаться мої поневіряння, — відповіла та, — це мене й бадьорить.

— А мої поневіряння, найпевніше, там тільки розпочнуться, — тихо пробурмотів Христоф.

Він укотре згадав, що не встиг отримати ані від короля, ані від Свенсона жодного дуката з тих грошей, що були йому обіцяні. І король, і вірний королівський слуга-вікінг вкрай невчасно померли, забравши обіцянки з собою в могилу. А разом з обіцянками і слово, яке він дав Сігізмунду Августу. Слово Христоф тепер мусив тримати, а от подорожувати — вже за свій кошт... Усвідомлення цієї обставини наповнювало його серце неабиякою гіркотою. Бо замість доброї платні в тому бісовому Кракові львів’янин віднайшов тільки нові обов’язки й чималі витрати.

Неподалік виднівся брід через річку, а за ним, на іншому березі, стримів невеликий заїжджий двір. Подорожні вирішили зупинитися в ньому на ніч, а вже вранці вирушити далі. Таким чином ближче до полудня вони мали б опинитись в Познані.

Господар, бородань з пронизливим поглядом, запропонував Христофові залишити в нього коней, щоб ті відпочили, як слід, а самим дістатися до Познані човном. За невелику плату, мовляв, він сам їх завезе просто під міські стіни.

— Така подорож буде значно легшою і приємнішою, ніж верхи, — додав він, — особливо для пані, яка, мабуть, ледь жива, після дороги під пекучим липневим сонцем...

Тут він глянув виразно на Софію.

— Не варто так за мене турбуватися... — озвалася жінка.

— Згода, — перебив її Христоф.

— Чудово, — мовив господар, — своїх коней заберете на зворотному шляху. Я добре за ними догляну.

Господар вже хотів побажати їм доброї ночі й попрощатися, але львів’янин його зупинив.

— Чи знає пан такого собі абата Купідуру? — запитав Христоф.

Бородань завмер і пронизав свого постояльця гострим уважним поглядом.

— Припустімо, знаю, — відповів він, — точніше, знаю, де знаходиться кляштор, в якому він може перебувати. Це також над Вартою.

— До того кляштору нам і потрібно, — сказав Христоф і, не втримавшись, зробив добрячий ковток пива з досі повного кухля, що звабливо стояв перед ним.

— Буде дорожче, — попередив господар.

— Це ж чому? — постоялець відчув, як пиво від несподіванки пішло «не туди», й гучно закашлявся, — допровадження подорожніх в обитель осіб духовних справа коштовніша?

— Ні, — вперше за вечір скривив посмішку господар, — але кляштор трохи далі. З іншого боку міста.

Христоф байдуже махнув рукою. Дорожче — то дорожче. Нехай. Випите пиво, змішавшись з утомою, зробило його лінивим і неповоротким.

— А що вам потрібно від абата? — раптом знову озвався господар.

— Це наша справа, — буркнув постоялець, анітрохи не дбаючи про свої манери.

Бородань тільки стенув плечима і почвалав до своєї комірчини. Було вже досить пізно, і Христоф також вирішив вкладатися спати.

Чоловік заледве торкнувся головою подушки, як очі й голова налилися свинцем, і він стрімко потонув у повноводді стомленого сну. Він і справді відчув себе, наче у воді, коли ж хтось ухопив його за руку і потягнув назад на поверхню. Щойно голова його опинилась над плесом якоїсь річки чи ставу, Христоф побачив перед собою Софію. Глибина тут виявилась значно меншою, ніж йому здалося спочатку.

Жінка була цілковито оголеною, і він з несамовитим задоволенням уп’явся поглядом у її тіло. Направду, таких, як вона, Христоф ще не зустрічав: гладенькі й не надто пишні стегна, ніби виточені зі слонової кістки, плаский живіт, що наче місток провадив з одного раю до іншого — від акуратного лона до округлих високих грудей, на яких дозрівали дві темно-багряні суниці. Саме ці ягоди, наливаючись соком, зрадливо закликали б коханця до любощів, навіть якби вуста говорили «ні», а руки опиралися. Він знав це тіло і не знав його водночас... Тепер, коли його безсоромно пестили відблиски світла, що відбивалися з води, воно здавалось йому геть невідомим і від цього ще більш бажаним. Зачудований цим видовищем, він навіть не здивувався, що зараз день, хоча хвилину тому ще був пізній вечір.

Софія подала йому руку.

— Підводься, — усміхнулась вона, — тут мілко.

Христоф і сам помітив, що напівлежить на дні, а вода сягає йому плечей. Звівшись на ноги, він опинився поруч з нею.

— Як дивно все... — мовив чоловік.

Відірвавши, нарешті, від неї погляд, він роззирнувся довкола. Обидва річкові береги були щедро залиті сонцем, однак не палючим, а лагідним, яким воно буває у надвечір’я або з початком дня. Довкола виднілися плодоносні дерева, а під ними час од часу з’являлися миролюбні звірі, зовсім не зважаючи на людей неподалік.

— Це, мабуть, Едем, — вирвалось у Христофа.

— В Едемі не існує таких бажань, що ти відчуваєш зараз, — заперечила жінка.

— Твоя правда, — усміхнувся він, — це радше хіть... А цього слід соромитись.

— Всі наші бажання народжуються невинними. І лиш минувши нашу свідомість, стають брудними чи хтивими, — мовила Софія, — в цю мить ти відчуваєш те, що не досягнуло ще твого розуміння, отже й соромитись нічого. Ходи на берег.

Чоловік слухняно подався слідом, милуючись її граційною ходою. Тільки тепер він зауважив, що на ньому також немає одягу. Мовби їм з Софією і справді була тут відведена роль Адама і Єви.

Вона віддалася йому одразу на березі, якраз тоді, коли він відчув, що вже несила стримувати бажання і йти кудись далі. Чудові коліна її Христоф урешті міг розсунути, впустивши між них спочатку свої руки для палкого обряду вступної ласки, а потім і проникнувши у гаряче жіноче лоно своєю напруженою до щемкого болю плоттю.

— Завтра ми попрощаємось, і я хочу, щоб ти мене запам’ятав, — прошепотіла йому на вухо Софія, трохи притримавши стегнами його шалені рухи.

— О, будь певна, я не забуду тебе... — він сперся на прямі руки, від чого проникнув у неї ще глибше.

Жінка застогнала і солодко вигнула спину, подавши вгору збуджені й гарячі груди.

Тієї ж миті Христоф відчув на своїх плечах іще чиїсь ласки. Вони були гарячі й вимогливі, ніби вимагаючи частину любощів собі. Він мусив відірватись від Софії, щоб бодай озирнутися, але тієї ж миті потрапив у полон до іншої жінки. Вона осідлала його згори. За мить до того, як він мав у неї вибухнути, ця нова коханка зупинилась, поступившись місцем ще іншій. Ця інша (хоч усі вони були подібні, як сестри, до Софії) повернулася до нього спиною й стала навколішки, вимагаючи взяти її ззаду. Не тямлячись від шалу, Христоф ухопив її за стан і рвучко потягнув до себе. За мить на плечах він знову відчув руки коханок, втім цього разу вони не відволікали його, а навпаки спонукали задовольнити врешті себе і цю останню жінку.

Коли знеможений він відпустив її від себе, то з насолодою простятся на шовковій траві. Чоловік не дивився на своїх богинь, але відчував, як дві з них лягли справа й зліва від нього, а ще одна притулилася до його голови. Тепер Христоф знову потонув. Тільки вже не в невідомій річці, а в безмежних небесах над собою...

Прокинувся він там, де й заснув — у тісній брудній кімнаті заїжджого двору на березі Варти. Було ще досить рано. За вікном лише з’явилися перші ранкові сутінки, в яких було більше ночі, аніж світанку. Христоф згадав про свій сон, і солодка млість знову розлилася по його тілу. Однак, було й інше відчуття — йому здавалось, що все це він пережив не уві сні, а насправді. Як і тоді в замку Яна Фірлея, коли Софія бачилась йому хижим розгніваним звіром...

Він одягся й вийшов на вулицю. Господар та його невелика челядь також вже не спали. Човен був витягнутий на берег і застелений рядном. В кухні чулася метушня та притишені голоси. Двоє рибалок несли туди свій нічний улов.

Софія з’явилась також невдовзі. Щойно вони встигли зустрітися поглядами один з одним, як господар гукнув:

— Рушаємо до ясної холери!.. Як вже обоє на ногах, то нічого марнувати часу.

Після цього він одним дужим рухом зіштовхнув човна з берега на воду. За кілька хвилин вони відправились.

Хоч було літо, але річковий холод діставав мандрівників до кісток. Туман робив довколишні звуки гучнішими та осідав на одязі важкими краплями вологи.

— День буде спекотним, — озвався власник човна, налягаючи на своє довжелезне весло, що сягало самісінького дна Варти.

Втім заледве чи когось тішило передчуття денної спеки. А радше навпаки — гнітило більше, ніж холоднющий ранок. Голодна риба скидалася над водою, а в прибережних верболозах хихотіли невидимі й дивні птахи.

Вони опинилися під стінами Познані, коли сонце зійшло вже досить високо. День і справді настав надзвичайно спекотний, один із тих липневих днів, коли могло здатися, що Господь остаточно зненавидів людство.

Минувши місто, човняр пристав до берега, звідки виднівся могутній оборонний монастир. Бородань першим ступив на землю і з полегшенням розлігся в затінку під величезним кущем.

— Срана спека, — видихнув він і простягнув руку за винагородою.

— Це там мені шукати абата Купідуру? — перепитав Христоф, вказавши на монастир.

— Там, — відповів човняр, втираючи спітнілого лоба, — а де ж іще йому бути?.. У тій обителі... отців францисканців... Ох, як же, курва, палить...

З цими словами він закрив обличчя капелюхом і голосно засопів. Схоже, назад цей чоловік збирався повертатись не раніше вечора, коли над Вартою знову запанує прохолода.

Лишивши його, Софія й Христоф вийшли на дорогу, що тягнулася уздовж річки. Пройшовши мовчки кілька кроків, подорожні зупинились.

— Дякую тобі, дорогий Христофе, — промовила жінка, зазираючи йому в очі, — ти захищав і дбав про мене весь цей час. Як ми й домовлялись, тут я з тобою прощаюся. Якщо ти йдеш до монастиря, то мені в інший бік.

Львів’янин якось надто довго не зміг підібрати необхідних слів. Прощання з Софією, яка спочатку була для нього тягарем в дорозі, раптом виявилось занадто важким. Все ж він усміхнувся і, гречно поцілувавши їй руку, промовив:

— Щасти тобі. Хтозна, може ще побачимось.

Він розумів, що говорить занадто коротко, але більше не зміг промовити нічого.

Щойно вони розійшлися, Христоф намагався не думати, що тепер Софія залишиться сама в невідомому їй місті і безліч небезпек чатуватимуть тут на неї. Він згадував її розповіді про пригоди, що траплялися з нею в мандрах Середземномор’ям, й переконував себе, що ця жінка дасть собі раду.

За чверть години Христоф стояв біля воріт монастиря і, оглянувши його височенні стіни, в яких були навіть бійниці для мушкетів, переконався, що перед ним радше добре укріплена фортеця, аніж свята обитель. Стіни мали могутні контрфорси[25], то ж були здатні вберегти його мешканців навіть від гарматного обстрілу.

Брамний молоток мав вигляд велетенського грифона, який затис у пащі бронзове кільце. Христоф ухопився за нього рукою і кілька разів постукав. У невеличкому віконці в стіні з’явилось червонувате обличчя з приплюснутим носом і жвавими чорними очима.

— Чого тобі, божий чоловіче? — почув Христоф запитання.

— Мені потрібно поговорити з паном абатом, — відповів подорожній.

І облизавши сухі губи тихо додав:

— Але ще більш потрібен кухоль прохолодного монастирського пива...

Йому здавалось, він сказав це тихо, проте, як виявилось, з того боку його добре почули.

— Бідолаха, — відповів йому червоноликий, — Господь послав спеку, щоб покарати познанців за безчинства в останній піст, коли, забувши страх Божий, вони забавлялися вином і сороміцькими піснями на березі Варти. Але, на щастя, благочестивим християнам, як оце ми з тобою...

Тут голос його стих і обличчя пропало з вікна. За мить брама важко заскреготіла.

— ...таким, як оце ми з тобою, — повторив кругленький монах, що опинився врешті перед прибулим, — добрий Бог приготував рятунок — холодне пиво, про яке ти згадав.

— Пиво — божий рятунок? — промовив Христоф.

— А хіба ні?

— Якщо така диявольська спека, то так, — погодився подорожній.

— Отож бо. А ще кожен гість також від Бога.

Львів’янин змовчав.

— Тобто якщо гість хоче пива, то пива хоче й сам Господь, — підсумував монах, — хіба ж ні?

На цих словах він уважно вдивився в свого співрозмовника парою чорних очей-гудзиків, ніби йшлося і справді про важливі теологічні питання.

Христоф ствердно кивнув.

— Думаю, Господь й сам зараз спраглий, — сказав він.

— От і я так кажу, — кинув монах і, вхопивши гостя за рукав, потягнув його за браму.

— Ми до абата Купідури? — спантеличено перепитав Христоф, коли вони опинились на подвір’ї монастиря.

— Ні, спочатку — Божа воля! Я пригощу тебе найкращим тутешнім пивом, — відповів той, — абат нікуди не дінеться.

Монах відпустив Христофа на якусь хвилину, щоб замкнути за собою браму, а потім знову взяв його за руку. Гість незчувся, як опинився на прохолодних кам’яних сходах, що вели кудись униз під монастирську стіну. Невдовзі вони опинилися в просторому погребі, освітленому гарним церковним канделябром, в який було вміщено десяток грубезних свічок.

Попід стінами стояли величезні темно-коричневі діжки, з яких долинало ледве чутне шипіння. Могло здатися, що там клубочуться вужі та змії, але міцний запах солоду свідчив про інше. В цих діжках бродив і зберігався «Господній напій», який щодня возять на міський ринок, постачають у замки та різноманітні резиденції.

— Брате Яне! — голосно гукнув монах кудись у темну частину цього підземелля.

Звідти на світло вигулькнула довготелеса худа постать, також в сутані.

— Чого тобі, брате Гвідо? — голос монаха з темряви був насторожений і навіть непривітний.

— Того, за чим сюди приходять, — хихотнув той, — а приходять сюди по пиво.

— Пригадується, його преосвященство абат заборонив тобі, брате, наближатися до пивниці ближче, ніж на сотню кроків, — суворо відказав Ян, — а все тому, що з такої відстані ти точно не нап’єшся.

— Я не забув про це, — трохи ображено відповів Гвідо, — і не порушив би заборони нашого Богом береженого абата, якби до воріт обителі не прийшов спраглий подорожній...

Тут монах широким жестом, як актор у якій-небудь грецькій трагедії, вказав двома руками на Христофа.

— «І хто напоїть хоч одного з нас бодай кухлем водиці холодної, той не згубить нагороди своєї»[26]. Чи не так у Святому Письмі сказано, брате Яне?

— Там про воду ведеться, — буркнув монах з пивниці.

— Наскільки ж більшу Господню ласку отримує той, хто замість води подасть подорожньому пива! — не вгавав Гвідо.

Христоф, який відчував себе волоцюгою або школярем, для якого в шинкаря випрошують дармової випивки, вже хотів піти геть, але той, хто привів його сюди, втретє вхопив за рукав. Львів’янин зупинився.

Втім за цей час брат Ян несподівано подобрів і широко усміхнувся.

— З радістю пригощу нашого гостя, — промовив він.

Взявши до рук порожній кухоль, монах підійшов до однієї з діжок і наповнив його по вінця. Після цього підніс пиво Христофові.

— Скуштуйте, добродію, — сказав Ян, — з Божої ласки, ми своєю невтомною працею створюємо цей напій. І прошу вибачення за наші з братом Гвідо довгі балачки... Ми з ним часто сперечаємось.

Гість узяв кухоль і з приємністю вдихнув прохолодний гіркуватий запах хмелю. Тієї ж миті він побачив, як жадібно дивиться на нього Гвідо. Очі монаха стали великими й вологими, як у коня, а на обличчі з’явилося й застигло якесь німе благання.

Христоф вдячно кивнув братові Яну, але пити не почав. Той з подивом подивився на нього.

— Побоююсь, що за такої спеки, яка панує надворі, можу проковтнути це пиво разом із кухлем, — пояснив гість, — він хоч і чималий, але питва в ньому на один добрий лик.

Дещо здивований брат Ян знову повернувся до своєї діжки.

— Я наллю вам ще, — сказав він.

За хвилину в руках Христофа було вже два кухлі. Один із них він тієї ж миті простягнув Гвідо. Той хутко вхопив його і за кілька ковтків усе випив. Після цього, дивлячись на брата Яна, тільки розвів руками. Мовляв, така була Божа воля. Чи то пак, воля гостя... Що, зрештою, означає те саме.

Ян з докором глянув на Христофа, але не зронив більше ані слова. Тільки махнув рукою і пошкандибав у той самий темний куток пивниці, з якого з’явився.

Брат Гвідо, що від пива розчервонівся ще більше, виглядав щасливим. В очах його світилася благодать і вдячність до Христофа.

— Що ж, тепер я з превеликою радістю проведу тебе до абата, добрий чоловіче, — сказав він, — ходімо.

Вони повернулися назад на монастирське подвір’я, і Гвідо, на диво жваво, як для такого товстенького коротуна, рушив попереду.

— Мушу, однак, попередити, що абат Купідура може бути зайнятий, як часто буває після ранкового вишколу, — проторохтів монах, — найпевніше в такій годині читає книги або займається ще якою наукою...

— Після ранкового вишколу? — здивувався Христоф, — це ти молитву так називаєш?

— Ні, вишкіл — це вишкіл. Молитва завжди перед ним, — заперечив той.

— Що ж відбувається під час вишколу? — допитувався гість.

— Різне... — важко зітхнув Гвідо, — абат змушує нас учитися стріляти з мушкетів та вправлятися з шаблею.

— Он як?! — Христоф від здивування закляк на місці.

— Кожного дня, крім неділі, о шостій ранку, ледве скінчивши молитву, ми з братчиками збираємось біля північної стіни й усе починається знову: «Взяти мушкети!.. Насипати пороху!.. Забити пиж і кулю!..» — гукає до нас абат...

— І що ж?.. Навіть стріляєте? — гість усе не міг прийти до тями від здивування, що в цій обителі монахи навчаються військовій справі.

— Ще й як... У вухах потім дзвенить до самого вечора, — проскиглив товстун, — але ходімо, чого стояти посеред двору? Спекотно тут, як на пательні, Господи прости...

— Але навіщо робити з вас воїнів? — запитав Христоф, коли вони підійшли до велетенської вежі й заховалися в її тінь.

— Наш абат каже, що непевні тепер часи — промовив Гвідо, витираючи з чола піт, — та й навіть у Біблії написано: «не мир прийшов Я принести на землю, а меч»... От і мусимо, брате. Хоч і не хочемо...

Монах звів погляд угору і важко зітхнув.

— Нам туди, — вимовив він мученицьким голосом, — на самісінький верх...

— Ваш абат полюбляє висоту? — хмикнув Христоф.

— Його преосвященство щоночі спостерігає за зірками, — серйозно відповів Гвідо, — кажуть, пише книгу, а тому ретельно їх замальовує. Кожну зірочку, кожнісіньку! Уявляєш? Господь їх тисячі розсипав по небу, а нашому абату всі зони відомі. Мудрий він чоловік, учений дуже...

Сказавши це, монах вирушив усередину вежі, де його чекало страхітливе випробування — кам’яні сходи, що вели нагору. Христоф подався слідом, співчуваючи цьому доброму товстунові й одночасно стримуючи бажання примусити його рухатись швидше.

За півгодини вони дісталися цілі. Геть захеканий Гвідо припав до вікна й, не дивлячись на Христофа, вказав на невеликі, оббиті залізом двері.

— Ту...ту... тут, — вимовив монах, намагаючись заспокоїти дихання, — це ось тут...

— Покої абата Купідури? — перепитав гість.

— Так...

Гвідо з насолодою підставив спітніле обличчя прохолодному вітрові, якого так бракувало внизу, де потерпала розпечена земля і страждали ті, хто по ній ходить. Монах, здавалось, вже забув, чого піднявся сюди і кого з собою привів, тому Христоф, лишивши його в спокої, постукав у двері.

Відчинив йому невисокий лисий чернець з палючим пронизливим поглядом.

Дещо затнувшись спочатку, Христоф урешті видобув з пам’яті церковне привітання:

— Laudetur Jesus Christus![27] — промовив він.

— In saecula saeculorum![28] — дещо здивовано відповів монах.

Далі прибулий обережно запитав, чи перед ним його преосвященство абат Купідура. Монах заперечливо похитав головою.

— А що потрібно панові від абата? — промовив він і ще пильніше вдивися у Христофа.

— Про це я скажу тільки йому, — дещо різко відповів гість і одразу ж про це пожалкував.

Монах припідняв догори підборіддя і схрестив руки на грудях.

— Хто допровадив вас сюди? — так само різко перепитав чернець.

Прибулий озирнувся назад, проте біля баштового вікна вже нікого не було.

— Брат... брат Гвідо, — відповів Христоф, не одразу пригадавши ім’я свого провідника.

— Он як, — скривив усмішку монах, — отже, брат Гвідо вирішує, коли абат приймає світських осіб. Озброєних світських осіб.

З цими словами, він покосився на шаблю, що висіла в прибулого на поясі.

— Я тут з волі його величності короля, — чітко вимовив Христоф.

І, трохи помовчавши, додав:

— Вже покійного Сігізмунда Августа...

Монах сіпнувся, мовби його вжалила оса.

— Його величність помер? — з жахом перепитав він.

— Так, помер, — підтвердив гість, — і я тут, щоб виконати його останню волю.

— Пропустіть цю людину, брате! — почувся голос з-за спини ченця, і той миттю відступив убік, даючи можливість Христофові зайти досередини.

Гість опинився у просторій келії з велетенським розп’яттям на стіні. Поруч нього однак стояла астролябія[29] і аспидна дошка, на якій залишилося кілька рядів математичних розрахунків. В стіни було вбито декілька полиць, на яких стояли чималі за розмірами книги. Деякі з них, очевидно найцінніші, були приковані до стіни невеликими ланцюгами. Книги зберігалися і у відкритих скринях, а два грубезні фоліанти лежали відкритими на столі.

Абат Купідура виявився високого зросту худорлявим чоловіком з темним густим волоссям над високим чолом. Погляд мав привітний, хоч і дещо насторожений.

— Прошу вибачити мого секретаря, — після привітання мовив абат, — брат Луціан звик берегти мій спокій у цю пору дня... Чи добре я почув? Ви справді принесли нам таку жахливу звістку?

— На жаль, так, — підтвердив Христоф.

Абат звів очі догори й учинив знак хреста.

— Requiem aeternem dona eim Domine[30]... — прошепотів він.

На кілька хвилин запала глибока тиша.

— Що ж, ми слухаємо вас, — врешті промовив настоятель монастиря.

Христоф озирнувся в бік дверей, де й досі стояв брат Луціан, проте абат кивком голови дав зрозуміти, що цей чоловік має право залишитись і бути присутнім при розмові.

— Мене звати Христоф, ваша милосте. З ласки Всевишнього, я був одним із тих, хто опинився поруч з королем в останні хвилини життя його величності, — промовив він, — і саме мені, скромному шукачеві заробітку з Лемберга, Сігізмунд II повів свою передсмертну волю...

— І в чому ж вона полягала?

— В тому, щоб знайти вас, ваше преосвященство.

— Знайти мене? — здивувався абат, — але для чого?

— Щоб перейняти від вас опіку над королівським дитям.

Знову запала мовчанка, однак цього разу вона тривала значно довше. Настоятель і гість не зводили погляду один з одного, мовби намагаючись вгледітись співрозмовнику в душу.

— Отже, таємниця короля вам відома, — повільно виговорив абат.

Здавалось, тепер він хотів вгадати, в який спосіб Христоф збирався нею розпорядитися.

— Відома, ваше преосвященство.

— Гаразд...

Настоятель врешті відвів погляд від гостя і неквапно підійшов до відчиненого вікна. Здавалось, йому, як і брату Гвідо, чверть години тому, хотілось освіжити обличчя.

— І ви, без сумніву, маєте яку-небудь грамоту, що засвідчує волю його величності, — промовив настоятель, не відриваючись від краєвиду, що звідти проглядався.

— Жодної грамоти в мене немає, — відповів Христоф, — король не встиг нічого написати. Смерть завадила йому це зробити.

— Припустімо, що так, — кивнув настоятель, — але написати мені міг і особистий розпорядник його королівської милості, Йон Свенсон. Хіба можна відправляти посланця з такою місією, не давши йому жодного супровідного листа?

— Річ у тім, ваше преосвященство, що Свенсон також загинув, — сказав гість, — зазначу, що цей достойний муж за наказом короля мав видати мені з вавельської скарбниці вдосталь грошей на дорогу сюди. Але вмер, як і його величність... Ця обставина змусила мене подорожувати за свій кошт.

Львів’янин зробив промовистий наголос на останні три слова, натякаючи, що був би не від того, аби отримати відшкодування своїх витрат.

Абат повернувся до нього обличчям і широко розвів руками.

— О tempora, о mores![31] — дещо театрально промовив він, — в історії вашій, дорогий Христофе, одні покійники... Мушу з вами погодитись — мертві не пишуть листів. Навіть у такій важливій справі, як ця.

— Ваше преосвященство, ви, либонь, не уявляєте, що зараз відбувається в Кракові, — промовив гість, відчуваючи, як його потроху проймає лють, — шляхта вирішує, хто буде наступником, і шляхта проливає кров...

— Від чиїх рук загинув Свенсон? — різко перепитав абат.

— Я не знаю, ким були вбивці. Але вони ледь не вбили й мене.

— Чому? Навіщо їм ваша смерть?

— Гадаю, щоб завадити прибути сюди.

— Припустімо, я вам вірю... — абат вдруге відвернувся до вікна і витримав чергову паузу, — припустімо, ви й справді посланець короля. Тоді маєте знати дещо про дитину, яку збираєтесь оберігати. Чи не так?

Христоф змовчав. Він раптом відчув себе персонажем якої-небудь дурнуватої вуличної комедії, який мусив доводити всім, що він не віслюк, в той час як хтось непомітно причепив йому на голову віслючі вуха.

— Наприклад, ви мали знати якої статі королівська дитина. Дівчинка це чи хлопчик? — не дочекавшись відповіді сам запитав настоятель, — скажіть...

— Хлопчик, — сухо вимовив гість.

— Гаразд. А чи не назвете ви нам ім’я цього хлопчика?

— Наскільки мені відомо, сина короля охрестили Франциском.

— Франциском, кажете...

— Саме це ім’я назвав мені король за мить до смерті.

— Франциск, — знову повторив чомусь абат.

Після цього тон його несподівано змінився, і настоятель різко вигукнув:

— Взяти цього чоловіка!

Ошелешений Христоф незчувся, як тієї ж миті його вхопили за плечі і зап’ястя, щоб він бува не зміг видобути шаблю. Пам’ятаючи, що позаду нього залишався тільки секретар, гість не розумів, звідки взялися принаймні ще дві пари рук.

Втім, це було і неважливо... Безперечно, в келії абата достатньо сховків, і в них може вміститися досить відданих йому людей. Важливим, насправді, було інше: Христоф подолав чималий важкий шлях від Кракова до Познані тільки для того, щоб знову вскочити в халепу.

— Чорт забирай! — вилаявся полонений, забувши, що перебуває у святому місці, — я вимагаю пояснень!..

— Пояснення тут одне і воно доволі просте, — спокійно відповів йому абат, — ви — пройдисвіт, пане Христофе. Ні я, ні брати не віримо жодному вашому слову. На жаль, таким, як ви вже вдавалося проникнути до цієї обителі.

— Таким, як я? — обурено перепитав гість.

— Таким, як ви, — підтвердив настоятель, — не думайте, що ви перший, кому знадобилася королівська дитина.

— Але кому ще потрібен королівський нащадок? — Христоф запитав це з цікавістю, забувши на мить, що троє дужих монахів міцно його тримають.

— Гадаю, таким самим «королівським посланцям», як ви, — холодно промовив абат.

— Послухайте, ваше преосвященство!.. — раптом вигукнув полонений і навіть спробував звільнитися від рук, які ані на мить не послаблювали хвату, — я не пройдисвіт! Я був поруч з його величністю, коли він помирав!.. І тут я тільки тому, що такою була остання королівська воля!.. Повірте ж мені, дідько б вас ухопив!

— Qualix artifex регео![32], — спокійно вимовив абат, мовби смакуючи кожне латинське слово, і в голосі його почулась неприхована іронія.

— У підземелля його, брати... — додав він за хвилину.