Король болю

Розділ XII Любов і смерть у світі живих

В маєтку Сененських у Поморянах вже третій день панувала метушня. Прибирали й облаштовували кімнати для поважних гостей та готували частування. Агата сама наглядала за приготуваннями, аби все було виконано якнайкраще. Крім того, Казимир повідомив у своєму листі, що окрім поважних гостей, під стінами замку стануть табором три десятки найманців, яких він особисто відібрав у Львові, як і обіцяв господині.

Усі прибули надвечір, і замкова варта прочинила ворота. Костянтина Корнякта, венеційського консула, Домініка Гепнера, Христофа та Ореста одразу було запрошено до столу у замковій залі, де їх урочисто зустріла пані Сененська. Агата виглядала дещо схвильованою такою кількістю поважних львівських гостей, проте ця схвильованість робила її ще вродливішою. Господиня усміхалася, намагалася приділити уваги кожному, і присутні чоловіки, що всю дорогу майже не розмовляли один з одним, раптом стали балакучими й товариськими. Корнякт сипав жартами, Орест без упину підносив келихи за здоров’я пані Сененської, і навіть Антоніо Массарі, здавалось, зміг забути свою ненависть до першого і нелюбов до другого. Стриманими залишились тільки Гепнер і Христоф, хоча й вони почувалися тут значно краще, ніж у Львові. Спостерігаючи за ними всіма, Казимир не міг повірити, що тиждень тому ці люди безжально спершу отруїли, а потім порубали на шматки цілий загін Сірого Братства.

— Ми також тепер братство, — вирвалось у нього десь посеред застілля, — хочемо ми цього, чи ні, але нас відтепер також поєднує спільна таємниця і спільно пролита кров.

В залі запанувала тиша. Можливо, всі змовкли тому, що також це усвідомили, а можливо, побоювались, що Казимир зараз розбовкає зайве, хоча зі сторонніх серед була тільки пані Сененська.

— Радше спільна ціль, — промовив Гепнер, — ми тут, зрештою, тому, що збираємося звільнити околиці Поморян від тих чудовиськ стридів.

— Зізнатися, я не сподівалася, що моєму другові Казимиру вдасться знайти таку підтримку у Львові, — промовила Агата, — тому для мене велика честь приймати в своєму скромному домі таких лицарів.

Від цих слів у присутніх, здавалось, от-от виростуть крила.

— Це для нас велика честь служити вам, дорога пані, й стати на захист тутешніх земель. Зрештою, Галіція — наш спільний славний край, — урочисто промовив Корнякт, і решта гучно його підтримали, піднісши догори келихи.

В якусь мить Христоф відчув, як хтось смикає його за рукав. Озирнувшись, він побачив дівчину-служницю, що, низько йому вклонившись, попросила піти за нею. Застілля було в розпалі, тому ніхто не зауважив, як той встав зі свого місця й вийшов із зали. Дівчина вивела його на подвір’я, де під розлогим дубом, на них вже чекала незнайомка у чорній сукні. Підвівши Христофа до неї, служниця мовчки залишила їх самих. Як і належало, чоловік шанобливо вклонився.

— Дякую, що прийшли, пане Христофе, — сказала вона, — і даруйте, що відірвала вас від бенкету.

— Пусте, — відповів той, — зізнатися, я й сам радий вдихнути свіжого повітря.

— Мене звати Йоанна, — продовжила жінка, — я кузина пані Агати Сененської...

Тут вона зробила паузу мовби для того, щоб співрозмовник міг уважніше роздивитися її обличчя. Бліде, з невиспаними очима, проте не позбавлене краси.

— Маю за честь з вами познайомитись, — відповів той.

— Кажуть, разом із вами в замок прибула маленька дівчинка на ім’я Франциска, якою опікується монах. Чи це правда? — запитала Йоанна.

Дещо насторожившись, Христоф, однак, відповів ствердно:

— Правда, ваша милосте.

Вона глянула йому просто в очі, мовби намагаючись роздивитися самісіньку їхню глибину, а тоді, затинаючись, промовила знову:

— Скажіть, дорогий Христофе, чи могла б я... Чи можна попросити вас... Чи могли б ви довірити мені опіку над цією дитиною?

Від несподіванки той завмер, не в змозі відповісти їй будь-що.

— Безперечно, ви зовсім мене не знає і буде справедливо, якщо відмовите мені, але запевняю, що ніхто не здатен огорнути цю дитину більшою любов’ю і турботою, аніж я...

— Але ж, дорога пані, брат Гвідо вже досить довго опікується цією дівчинкою, тому гадаю, що найперше слід запитати в нього, — мовив Христоф.

— Найперше, брат Гвідо — чоловік. Чоловікам такі речі не властиві. Господь наділив вас силою, мужністю та відвагою, але догляд за дітьми віддавна доручив жінці. Крім того, я не збираюся відбирати в нього дівчинку, а лише додати свою жіночу частку турботи, якої вона досі не знала...

Йоанна раптом опустилася на коліна і гірко заридала.

— Благаю вас, Христофе, — крізь сльози вимовила вона, — не так давно я втратила свою дитину. Тому коли дізналася, що в замку перебуватиме маленька дівчинка, сприйняла цю звістку, як Господній знак. Дозвольте мені подарувати їй своє тепло... Дозвольте нещасній матері цю маленьку радість. Будьте милосердні. Поговоріть з вашим другом...

— Заради Бога, пані, підведіться, — спантеличено сказав той, обережно підіймаючи Йоанну за плечі, — звісно, я поговорю з братом Гвідо. Впевнений, він буде не проти.

— Хай благословить вас Господь, Христофе, — відповіла жінка.

Вона дістала з кишені хусточку і витерла сльози. А тоді все ще тремтячим голосом попрощалась:

— На все добре, мій друже. Дякую за ваше милосердя.

Вражений цією зустріччю, Христоф ще стояв деякий час на тому самому місці, а тоді, трохи прийшовши до тями, повернувся до бенкетної зали, де гості, вже добряче сп’янівши, потроху почали верзти різноманітні дурниці.

Наступного дня ще до сніданку всі зібралися в тій самій залі, однак вже не для бенкету, а для наради. Усі, крім Массарі, виглядали бадьоро. Бідолашному консулові не давала спокою його рана.

— Гадаю, цих дикунів нам під силу знищити одним несподіваним наскоком. Візьмемо декількох в полон і нехай покажуть нам ту Лев’ячу Голову, — рішуче промовив Корнякт.

Услід за цим він поставив на стіл Чашу, яку вони відібрали у Львові в Сірого Братства. Очі його загорілися... Навіть не вірилося, що такого багатого й впливового чоловіка міг цікавити захований десь глибоко в горах скарб. «А може справа не в цьому? — раптом подумав Казимир, — може над нами всіма панує зовсім не бажання наживи, а якась незрозуміла демонська одержимість?.. Адже кожен з нас добре розумію, що цього скарбу може просто не виявитись. Переказ про нього — звичайна казка, в яку повірив спочатку нещасний Джованні Массарі, а тепер ми...»

— Не все так просто, вашмосць, — сказав він уголос, і Корнякт відірвав нарешті свої збільшені очі від чаші, — хоч, зізнатися, я й сам так міркував раніше. Втім, до добра це не довело. Ці потвори все життя живуть у лісі, знають там кожне дерево, кожен кущ і кожну галявину. До того ж вони розумні і вправно розставляють в лісі пастки. Стридів неможливо знищити одним наскоком, як загін ворожої піхоти. Мусимо діяти жорстокіше і хитріше.

— І що ви пропонуєте? — перепитав грек.

— В цих лісах багато торфу, — спокійно відповів Казимир, пригадуючи свою втечу з полону, — як ви знаєте, він чудово горить.

— Ти з глузду з’їхав, — не втримався Христоф, — ми спалимо не лише ліс, але й навколишні села.

— Зробимо так, щоб полум’я знищило тільки частину лісу, в якому живуть ці чудовиська. Разом із ними самими, — відповів найманець, — а тоді вже на згарищах доб’ємо кожного, хто виживе. Це наш єдиний вихід.

— У нас замало людей, — зазначив Орест.

— Візьмемо замкову варту і зберемо сільське ополчення. З них кепські воїни, але хоча б на щось вони здатні. Наприклад, розвести вогонь по колу і спрямувати полум’я всередину. Таким чином, наш ворог опиниться у вогняній пастці.

Задум здавався жахливим навіть самому Казимирові, однак всі врешті-решт з ним мовчки погодились. Наостанок було вирішено не зволікати і вирушати вже завтра.

Чоловіки вже почали розподіляти обов’язки у своєму невеликому війську, коли ж до замку прибули двоє незвичних гостей: жінка, на обличчі якої виднілося кілька свіжих шрамів, і молодий чоловік в однострої, схожому до того, що носять військові моряки. Агата прийняла незнайомців, які повідомили, що прибули аж з Гданська, і гостинно запропонувала їм обід та дві кімнати для відпочинку. Гості подякували, а тоді запитали чи правда, що в замку перебуває пан Домінік Гепнер.

Пані Сененська уважніше придивилася до гостей і не поспішала відповідати.

— Дорога пані, — мовив тоді моряк, який назвався капітаном Кальманом, — якщо це так, і чоловік, якого називають Людвисарем справді тут, то не приховуйте цього від нас. Справа надто важлива.

— В моєму домі зараз багато гостей, — відповіла пані Сененська, — можливо, серед них і є той, хто вам потрібен.

— Я бачу, ви нас побоюєтесь, — якомога лагідніше сказала жінка з пораненим обличчям, — але, повірте, не слід...

— Я б і сам тебе побоювався, Софіє, — раптом почувся голос за їхніми спинами.

Гості озирнулись. Позаду них стояв Христоф. Вигляд його був привітний, чоловік радісно усміхався.

— Кожного, хто з’являється несподівано й мов нізвідки, слід побоюватись. Чи не так? — додав він.

— Тільки не тих, хто робить це з добрими намірами, мій друже, — відповіла Софія.

— Що ж, тут правда... Ваша милосте, — звернувся він до Агати, — я добре знаю цю жінку, як і знає її Казимир, тому запевняю вас, вона, а також той, хто поряд з нею, прибули сюди з благородною метою. То ж, якщо ваша ласка, я проведу їх до пана Гепнера.

— Довіряю вашому слову, — відповіла Агата.

Гості вклонилися господині і разом з Христофом вийшли на подвір’я замку й попрямували до касарень, де відбувалися останні приготування до завтрашньої виправи.

— Що тут відбувається, Христофе? — запитала Софія після того, як коротко розповіла про свої поневіряння і свій дивовижний порятунок, — чому господиня поставилася до нас так насторожено?

— У нас дуже сильні вороги, — відповів той.

— Хто саме?

— Сіре Братство. У Львові ми вирізали цілий їхній загін, то ж з дня на день очікуємо помсти.

— Це означає, що в нас спільні цілі, — відповіла Софія.

Домінік Гепнер сам вийшов їм назустріч.

— Капітане Кальмане, — мовила тоді вона до моряка, що досі йшов за ними слідом, — ось перед вами той самий знаменитий Людвисар. Найкращий у світі знавець артилерії.

— Той самий, чия гармата врятувала колись Львів від нечисті? — перепитав він.

— Той самий, капітане. Христоф може підтвердити мої слова.

— Маю за честь, пане Гепнере, — по військовому вимовив моряк, — історії про ту славну оборону Львова досягнули навіть ганзейських міст.

— Що ж, приємно це чути, — сказав Домінік, — аби ж вони не були перебільшеними.

— Аніскільки, — запевнила Софія, — я сама їх там чула.

— Саме тому ми й подолали такий довгий шлях, пане Гепнере, — сказав капітан, — нам вкрай потрібне ваше ремесло.

— Що саме від мене потрібно? — насторожено запитав Домінік.

— Ви, мабуть, знаєте про владу Асмодея, якого ще називають Королем болю, — мовив Кальман, — влада його полягає в тому, що він керує наймогугнішими монархами Європи. Принаймні, так було досі. Віднедавна серед них знайшлися сміливці, які вирішили скинути з себе це ярмо.

— Вирішити — це одне. А виступити проти цього демона і його людських союзників — зовсім інше, — сказав Домінік.

— Хочу вас запевнити, що Ганзейський союз не звик розкидатися словами і після рішень одразу настають дії, — дещо різко відповів капітан, чию гордість, вочевидь, Гепнер добряче зачепив, — вже півроку ми воюємо з кораблями Асмодея в Балтійському морі. І воюємо досить успішно, шановний добродію.

— Тоді що вам потрібно від мене? Нехай успіх не покидає вас і надалі. Тим більше, що на острові в Балтійському морі, наскільки я знаю, знаходиться резиденція Асмодея, — в тон йому відповів Домінік.

— Панове, — втрутилась Софія, відчуваючи, що ця суперечка нічого доброго не віщує, — гадаю не час і не місце для цих словесних випадів. Домініку, ми прибули здалеку, щоб поговорити з тобою, то ж принаймні вислухай нас.

Гепнер мовчки кивнув і вже спокійніше глянув на капітана.

— Продовжуйте, пане Кальмане, — мовив він.

— Мої кораблі відважно воюють, — сказав той, — але для остаточного знищення цього зла нам потрібна краща артилерія. Саме тому, пане Домініку, я від імені Ганзи прошу вас вирушити з нами до Гданська і докласти все своє вміння для того, щоб гармати з наших кораблів стріляли далі, влучніше і вбивали жорстокіше.

Гепнер зітхнув і відвернув погляд. Решті залишалося тільки напружено чекати на його відповідь.

— Ви праві, капітане, у звичний спосіб цього демона не подолати, — врешті промовив Домінік, — гаразд, я вирушу з вами, хоч залишитися тут мені, відверто кажучи, значно цікавіше.

Він вклонився Софії й подався збирати речі. Наступного дня вони вирушили до Гданська. За кілька тижнів, якщо подорож буде успішною, ці троє мали б дістатися моря.

Тим часом найманці з Лемберга, місцеві ополченці та замкова варта врешті вирушили в бік, де, як стверджував Казимир, мешкали стриди. Діставшись туди за півдня, загін оточив місцевість кільцем. Під вечір селяни підпалили ліс. Вогонь невдовзі спалахнув з такою силою, що настання ночі ніхто не помітив. Селяни й замкові вартові відчайдушно копали глибокі рівчаки, щоб полум’я не кинулось у протилежний бік і не спалило їхні села. Решта всі тримали зброю напоготові. Вогонь стискав ліс усе щільніше й щільніше своїми пекельними обіймами, і люди йшли вслід за ним. Кожен знав, що от-от розпочнеться щось жахливе, і воно, врешті, розпочалось.

Під ранок, коли жар від пожежі став нестерпним, зсередини вогняного кільця почали вистрибувати могутні створіння, схожі ззовні на людей. Шерсть на їхніх тілах палала, і самі вони відчайдушно кричали від люті й болю. Тієї ж миті лунали постріли, і стриди падали на гарячу землю, мов дичина. Інші, що уникали кулі, наштовхувались на шаблі та гострі списи. Грізні в своєму лісі, у своїх непролазних хащах, ці створіння виявились цілком безпорадними проти вогню і людської зброї. Час від часу вони відчайдушно накидалися на чорних від сажі ополченців або найманців, однак ті без надмірних зусиль їх долали.

Така різанина тривала всю наступну добу. Врешті, з-за стіни вогню почала вистрибувати тільки перелякана звірина. Ще через добу пожежа почала згасати, і втомленим селянам дозволили повертатись додому. Невдовзі Казимир відпустив найманців та замкову варту.

— Ці варвари вбили кожного нещасного стрида, якого тільки побачили, — сердито мовив Корнякт, — хоча б один із них нам був потрібен живий.

— Для чого? — перепитав Христоф.

— Як для чого? — вигукнув грек, — ви забули чому ми взагалі тут? Нам потрібно знайти ту трикляту Лев’ячу Голову! Чи як там називається це місце?

П’ятеро чоловіків, вже давно не злізали з коней. Обличчя їхні були чорні від кіптяви, а одяг місцями пропалений і закривавлений. Казимира, Ореста, Христофа, Корнякта і консула Массарі в цю мить самих можна було сплутати з якимось демонським поріддям.

— Лев’яча Голова — це скеля, — раптом сказав Казимир, — і, здається, вона перед нами.

Всі повернулись туди, куди він вказав. Над згарищем, в пелені їдкого диму й справді височіла чимала скеля, що здалеку скидалася на голову лева.

— Що ж... Будемо вірити, що це справді те місце, — промовив Корнякт і першим рушив туди.

Решта вершників подалися за ним слідом. Через дві години, всі дісталися цілі. Залишили коней унизу, а самі почали дертися вгору. Невдовзі дісталися вершини.

— Тепер я знаю, як виглядає пекло, — вимовив Массарі, роззирнувшись звідти навколо.

Скільки оком кинь було видно чорне згарище. Місцями ще палахкотів вогонь доїдаючи, як ненажерливий звір залишки дерев і трупи звірів.

Чоловіки перезирнулись.

— І що робити тепер? — нервово запитав Корнякт, — сидіти тут, доки не настане кінець світу?

— Чаша у вас? — запитав Казимир.

— Аякже.

— Тоді дістаньте.

Грек неохоче витягнув зі своєї сумки чашу.

— А чи не здається вам, добродії, що нас тут забагато? — озвався раптом Орест.

— Про що це ти? — не зрозумів Христоф.

— Можливо комусь, в кого найменше прав на цю чашу і скарб, який ми шукаємо, варто повернутись додому?

— Про кого ти говориш?

— Про сеньйора Массарі, наприклад, — сказав він і рвучко повернувся вбік консула.

— Що з тобою сталося, Оресте? — втрутився Казимир. — Ми не одну добу билися пліч-о-пліч.

— Так, але все закінчилось, — відповів той, — як на мене, то шановний консул найменше нам у всьому допоміг.

— Не більше, ніж допоміг нам ти! — випалив Казимир.

— Он як? То може з’ясуємо, хто чого вартий?

З цими словами, львівський урядник вихопив шаблю й став навпроти Казимира. Тієї ж миті, поруч з Казимиром опинився Христоф також із шаблею напоготові.

— Панове, вгомоніться, — мовив консул, — якщо треба, я справді повернусь...

— Ні, залиштесь, пане Массарі, — перебив Христоф, — цей пройдисвіт не буде вирішувати кому піти, а кому лишитись...

— До того ж він серед нас тільки тому, що я його запросив, вважаючи своїм другом, — додав Казимир.

— Друзі — це ті, хто поводиться справедливо! — не вгавав Орест. — А справедливо буде, якщо всі зайві повернуться додому.

З цими словами він одним вправним рухом вибив шаблю з рук Казимира, одночасно штовхнувши того вниз. Найманець широко змахнув руками, з останніх сил намагаючись втримати рівновагу, а тоді, закричавши радше з люті, аніж зі страху, полетів униз.

— Ах ти падлюко! — вигукнув Христоф і кинувся на Ореста, намагаючись рубонути того своєю карабелою.

Тим часом, Корнякт і Массарі також опинилися один навпроти одного.

— Нарешті чесний бій, на який вам не стало духу у Львові, — промовив консул.

Грек у відповідь тільки хмикнув і одразу ж перейшов у наступ.

Невідомо чим би закінчився поєдинок цих чотирьох колишніх союзників, якби раптом під ними не задрижала земля. Поштовхи були не надто-сильними, проте достатніми для того, аби всі четверо впали на каміння й міцно вхопилися за нього руками. Велика кам’яна брила захиталась під Христофом, і він незчувся, як слідом за Казимиром полетів униз, і лише дивом не опинився на землі, а зачепився одягом за обгоріле дерево.

— «В день коли земля задрижить...» — промовив десь над ним Корнякт і підняв чашу.

Місяць в цей час вже зійшов у своїй повні над горизонтом. Промінь його втрапив у чашу і, відбившись від її дна, вказав на велику ущелину навпроти них. Христоф чув, як там нагорі хтось радісно закричав.

«Буде справедливо, якщо хтось таки знайде скарб, — подумалось Христофові, — звісно, якщо інші його перед цим не вб’ють...»

Він спробував звільнитись від рятівного дерева, а тоді помітив, як до Лев’ячої Голови обережно скрадаються якісь тіні. Вони пересувалися безшумно, наче привиди і тільки їхні звірині очі горіли в темряві лиховісним вогнем. Двигтіння землі їх зовсім не лякало... Стриди, жорстокі й нещадні людожери, яким вдалося пережити вогонь і людську зброю, поверталися й прагнули помсти.

За чверть години землетрус закінчився. Христоф, що до цього часу вже опинився на землі, звівся на ноги і рушив туди, де були прив’язані перелякані коні. Скочивши в сідло, він щодуху помчав крізь спалену темінь до Поморянського замку.

В маєтку Сененських він був уже над ранок, але, як виявилось, усю ніч тут ніхто не спав. Першим його зустрів Гвідо. Монах виглядав розпачливо, голос його тремтів, а на очах бриніли сльози.

— Що сталося? — стривожено запитав Христоф.

Той спробував відповісти, але губи його не слухалися і слова застрягли десь глибоку в горлянці. Тоді він ухопив монаха за плечі і з усієї сили струсонув.

— Що сталося, Гвідо? — повторив Христоф.

— Франциска... — це слово, здавалось, випало з нього, наче кришталева чаша з креденса, і, впавши на підлогу, розбилося.

— Що з нею? — допитувався прибулий, але монах знову занімів.

Тоді Христоф ухопив цебро з водою, що стояло поруч і одним рухові вилив воду, йому на голову.

Гвідо скрикнув від несподіванки і, роззявивши рота, мов риба, почав судомно хапати повітря. Втім крижана вода привела його до тями, і він врешті зміг пояснити, що сталося:

— Коли ти дозволив кузині пані Сененської опікуватись нашою Францискою, то ця Йоанна почала проводити з нею день і ніч. Я майже не бачив дівчинки, але вважав (Господи, яким я був дурнем!), що для дитини так буде краще. Адже турбота жінки завжди краща, ніж турбота чоловіка...

Монах болісно зітхнув, але вже не зупиняв своєї розповіді:

— Вчора я вирішив все-таки навідатись до Йоанни, бо вже дуже скучив за Францискою. Піднявся до її покоїв і постукав у двері... Ніхто не відповідав. Тоді я відшукав служницю й запитав, де її пані, а у відповідь почув, що годину тому та взяла дитину й вийшла з замку. Мороз мені пішов по шкірі. Я підняв на ноги увесь замок і вимагав негайно кинутись на пошуки Йоанни! Менш, ніж за годину ми її знайшли...

— Де? — випалив Христоф.

— На цвинтарі, поруч з усипальницею Сененських, де похований її маленький син... Жінка була напівпритомною і сиділа на землі, прихилившись до кам’яної плити, що закривала вхід. Я запитав, що вона зробила з Францискою...

— І які відповідь? — не витримав Христоф, — чорт забирай, Гвідо! Кажи швидше!

— Йоанна сказала, що її сину одиноко і вона хотіла познайомити його з Францискою. Мовляв, удвох їм буде веселіше... Але раптом з’явилися люди в сірому одязі й забрали дівчинку в неї.

Монах знову заплакав. Вода досі скапувала з його голови і домішувалась до його сліз.

— Не картай себе, Гвідо, — поклавши руку на його плече, сказав Христоф, — в тому, що сталося, насправді, моя провина. Це я віддав дівчинку Йоанні...

— Але я мав би стежити за нею, — розпачливо мовив монах.

— Облиш сльози. Треба збиратися в дорогу.

— Але куди?

— Я не знаю точно, Гвідо... Десь убік Гданська. Десь там наша Франциска.

Він рушив убік замкового палацу. На сходах чоловік наштовхнувся на господиню замку й шанобливо їй уклонився.

— Пане Христофе, мені прикро за те, що сталося з дівчинкою, — першою промовила Агата.

— Вашої вини тут немає, дорога пані, — відповів він.

— Ви повернулись один?

— Так, ваша милосте.

— А де інші?

— Боюся, що не всі пережили авантюру, яку самі ж затіяли. Хто вцілів, невдовзі повернеться.

— І ви... їх залишили? — запитала пані Сененська.

— У мене не було шансів урятувати цих добродіїв від їхньої власної жадібності та взаємної ненависті. В якийсь момент ми зчепилися один з одним, як скажені пси... Лиш дякуючи Богу, я нікого не вбив і сам уник смерті. Однак мощу вас запевнити, що стриди більше не надокучатимуть вашим селянам. Казимир дотримав слова.

Агата хвилину помовчала.

— Ви поранені, Христофе, — сказала вона згодом, і чоловік тільки тепер відчув, що тіло його вкрите численними опіками і ранами, з яких сочилася кров.

— Нам з Гвідо треба вирушати...

— Якщо затримаєтесь на добу, це нічого не змінить. Дозвольте моєму лікарю допомогти вам.

Можливо, Христоф і настояв би на своєму, але раптом відчув підступну слабкість. Сил залишилось тільки на те, аби дістатись покоїв і лягти в ліжко.

Після кількох годин важкого сну він розплющив очі й побачив когось, хто сидячи поруч з ним, порався зі шматтям, яким зазвичай перев’язують рани. Очевидно, це був лікар.

— Якщо ви мене лікуєте, то робите це в якийсь диявольський спосіб, — промовив Христоф, відчуваючи, як все його тіло нестерпно болить.

— Справжнє лікування не буває приємним, — відповів той, повертаючи до нього своє обличчя.

Христоф похолов від жаху. Перед ним був той, хто колись показав йому і Софії дорогу в буревій.

— От ми й зустрілися знову, — мовив демон.

— Я відчував, що так станеться, — зізнався Христоф, — завжди відчував.

— Ти знову заблукав, смертний.

— І ти знову покажеш мені дорогу?

— Ні. Я тут для іншого.

— Для чого ж?

Мафас простягнув над ним свою кістляву долоню.

— Заплющ очі, — сказав він, — замість шляху я покажу тобі, що буде.

Христоф підкорився. Мовби уві сні перед ним виник безмежний простір холодного моря, що одну за одною накочувало хвилі на кам’янистий острів. Посеред острова височів велетенський гостроверхий палац.

— Ти знаєш, що це? — почув він голос Мафаса.

— Мабуть, обитель Короля болю.

— Авжеж. Дивись, що відбудеться далі...

Несподівано острів оточила ціла ескадра важких кораблів. За невидимим сигналом з їхніх бортів ударили гармати.

— Як бачиш, твій друг Домінік Гепнер постарався на славу. Палац протримається не довше доби.

— Отже, війну буде закінчено? — перепитав Христоф.

— Ні, — відповів демон.

— Але чому?

— Тому, що Асмодей живе в кожному правителю. А отже світ завжди буде жорстоким.

— Гаразд, але мене цікавить ще дещо.

— Точніше, дехто.

— Саме так, маленька дівчинка. Франциска.

— Вона буде потрібна Асмодею для його ритуалу. Її кров має потрапити в Чашу Братства. Тоді Асмодей зміг би правити вічно в світі смертних.

— Тобто Франциска загине? — перепитав Христоф.

— Ні. Бо її смерть викуплено. В світі смертних править Смерть, і навіть Король болю не може порушити цей канон.

— І хто ж її викупив?

— Ти.

— Я?

— Так. Її батько, король Сігізмунд перед смертю попросив ще один день... Він торгувався зі мною і врешті отримав те, що хотів. В обмін на це я узяв його тілесну муку і життя того, хто вірно йому служив. Твоє життя...

Христоф раптом побачив руїни палацу на острові і брата Гвідо, що посеред них міцно притискає до себе Франциску.

— Я зможу попрощатися з нею? — запитав він.

— Зможеш.

В обличчя Христофу раптом вдарило яскраве світло. Коли воно ослабло, він зміг розгледіти довкола себе широку долину, встелену квітами. Збоку протікала річка, а до берега був прив’язаний човен. Він рушив до нього, відв’язав і ступив усередину. На дні човна лежало довге весло. Христоф узяв його в руки і, відштовхнувшись ним, опинився посеред течії.

За якийсь час річка принесла його в долину, вкриту червоними маками. Чоловік знову ступив на землю і неквапно рушив уперед. Невдовзі він почув щасливий дитячий сміх...

Франциска йшла до нього, тримаючи за руку вродливу чорноволосу жінку.

— Христофе! Христофе! Познайомся з моєю мамою, — весело щебетала Франциска, — правда, вона гарна? Її називають герцогинею... Герцогинею де Шальте. Це дуже поважно.

Чоловік уклонився.

Франциска раптом підбігла до нього, і він став навколішки, щоб дівчинка змогла обійняти його за шию.

— Моя мама каже, що невдовзі я вже не зможу так часто вирушати в свою країну і бачитися з нею. Мені від того дуже сумно.

— Не журись, — спробував підбадьорити її Христоф.

— А ти тут залишишся? — перепитала вона, обіймаючи його ще міцніше.

— Здається, так.

Він погладив її по волоссю, а тоді промовив:

— Я люблю тебе, дівчинко. І це найголовніше, що було в моєму житті. Бо саме любов, а не смерть найважливіша в світі живих.