Король болю

Розділ XI Кам’яниця консула Венеції

Розчервоніла пані Вовчухівська вже з півгодини гамселила в двері невеликого помешкання неподалік жидівської дільниці. Правиця її, люто затиснута в кулак, вже розпухла, однак пані Вовчухівська не зважала навіть на біль. Ця знана у Львові й поза Львовом перекупка з Личакова понад усе хотіла бачити того, хто перебував зараз всередині. Грюкаючи в двері, жінка промовляла двома голосами, одним гучно, а іншим стиха, наче насправді тут було дві пані Вовчухівських, а не одна:

— Брате Гвідо, майте Бога в серці, відчиніть! — заклинала вона голосно.

— А бодай би тебе, францо, дідько лисий вхопив, — одразу ж після того промовила вона собі під ніс.

— Знаю, що пан всередині, тільки ж не признається, — промовила перша пані Вовчухівсьій.

— Най би тобі срака по шву розійшлася, як на ній сидиш і не рипаєшся, — просичала друга.

— Людоньки! Та де ж то личить так людині духовній від християн ховатися? — голосила перша.

— А щоб тобі пси марша грали, скурвій ти сину, — одразу ж додала друга.

Здавалось, ця вистава під дверима брата Гвідо могла продовжуватись безкінечно, тим більше, що довкола вже почали збиратися глядачі, які своєю присутністю неабияк заохочували голосисту перекупку, проте всередині помешкання врешті почулися важкі човгаючі кроки. Пані Вовчухівська не без жалю замовкла.

Почулося, як було знято засув, і двері поволі відчинилися. Брат Гвідо повстав на порозі в одягнутій задом наперед сутані, сяк-так підперезаній поясом. Залишки волосся на його голові стирчали в різні боки, а обличчя було спухле від сну.

— Йой, мамцю! — сплеснула в долоні пані Вовчухівська, — що ся з вами стало, брате Гвідо?

Втім щойно монах відкрив писок, аби привітатися, як ця добродійка одразу все збагнула. До неї долетів такий перегарний сопух, що ледь не звалив її з ніг. Видно, вчора брат Гвідо дещо перебрав.

— Дозволите зайти? — затуливши носа, поцікавилась вона.

— Хвильку... — відповів той і знову кинувся досередини.

Він хутко минув зачовгану кімнату і відчинив двері комірчини.

Всередині було на диво охайно й чисто. В кутку стояла колиска, в якій сидячи бавилася маленька Франциска. Гвідо зітхнув з полегшенням.

Кожного разу, коли він випивав зайве, то боявся, що Господь покарає його за цю слабкість і відбере в нього це мале янголя. Тим більше, що Христоф на кілька днів виїхав зі Львова. Дитина усміхнулась до нього і щось пролепетала.

— Побудь тихенько, — ласкаво відповів Гвідо, — я скоро повернусь і ми поснідаємо.

Дівчинка кумедно кивнула ще не зачесаною голівкою.

— Моя розумниця, — широко усміхнувся він і повернувся в кімнату, де панував бруд.

Пані Вовчухівська діловито зайшла досередини і розгледівшись, осудливо подивилася на ченця.

— Що за гармидер у вас в хаті, брате Гвідо, йо-о-о-оййй...

— Якраз прибирати хотів, — збрехав той.

— Ага, віника, мабуть, в’язали. Тому й не відчиняли так довго.

Монах змовчав і, піднісши до рота глека з водою, припав до нього, як немовля до грудей.

— Але я ось чому прийшла, — знову озвалася перекупка, стежачи, як той жадібно хлебче з похмілля, — відколи ви замешкали у Львові, то ходять люди до вас, жеби ви їм погоду передбачали... Бо то кожному треба знати, на що сподіватися завтра. На дощ, спеку, вітер чи ще на яку холєру.

— Угу, — не відриваючись від глека відповів монах.

— А як ви то робите? — вигнувши шию вперед, наче гуска, запитала гостя.

Брат Гвідо спорожнив нарешті посудину, важко видихнув і, втерши губи рукавом, діловито мовив:

— Молюся, шановна пані. Молюся до святих.

— І вони вам нашіптують?

— Нашіптують.

— Так от брешуть! Брешуть ваші святі! — сердито вигукнула пані Вовчухівська.

— Тихше, заради Бога, — вхопившись за голову, простогнав Гвідо.

— Брешуть святі, — повторила гостя.

Гвідо перехрестився.

— Побійтесь Бога. Святі не можуть брехати, — заперечив монах.

— Тоді брешете ви.

— Гаразд, поясніть мені що сталося, — сідаючи за стіл, мовив Гвідо.

Пані Вовчухівська набрала повітря у свої чималі груди й продовжила з новою силою:

— Чи приходила я до вас позаминулого тижня? — запитала вона.

— Здається, так...

— Чи просила, довіряючи вам усім серцем, як людині вченій, повісти, яка погода буде в той самий день за два тижні?

Гвідо мовчки кивнув.

— І що ви мені повіли?

— Не пригадую.

— Повіли, що буде дощ.

— Е, ні! Я сказав, що бути, а може й не бути.

— Я ще не дурна і чула, як ви казали, що може бути.

Гвідо глянув за вікно. Знадвору яскраво сяяло сонце.

— І чого ж ви хочете? Забрати гроші? — понуро запитав він.

— Ні...

Пані Вовчуховська раптом подобріла і обличчя її розплилося в привітній усмішці.

— Я ж бо знала, що ви пройдисвіт, — сказала вона, — отже, все, що скажете, треба трактувати навпаки. І ото подалася нині до Львова якнайраніше та й мала добрий торг.

Гвідо тільки спантеличено кліпав очима, а пані Вовчухівська цвіла, мов чимала квітка.

— То ж ви мені стали в пригоді, брате Гвідо, — лагідно підсумувала вона, — і ото вам принесла чверть паляниці. Жебись здорові були...

Поклавши хліб на стіл, перекупка попрощалася й вийшла за двері.

— Бодай ти скисла, — тихо промовив їй услід монах і торкнувся похмільної голови, яка після візиту цієї гості боліла ще дужче.

Втім, як виявилось, пані Вовчухівська була не єдиною, кому захотілося того ранку навідати бідолашного брата Гвідо. Щойно він випив ще один глек принесеної звечора води, як на порозі його помешкання з’явився невідомий чоловік в чорному одязі, що нагадував одяг аптекаря. Він був високого зросту, худорлявий і носив акуратну борідку. Йдучи, перекупка не зачинила за собою двері, то ж і стукати тому не довелось.

— Вітаю, — коротко мовив незнайомець, — чи ви той самий брат Гвідо, що прибув нещодавно з Великопольщі?

— Іншого не знаю, — не надто привітно відповів монах.

— Той самий, якого називають наймудрішим чоловіком у Львові?

Гвідо здивовано глипнув на прибулого.

— Хто так говорить? — запитав він.

— Багато хто, — відповів той, — кажуть, ви можете робити передбачення...

— Дайте спокій, ласкавий пане, — відмахнувся Гвідо, — я всього лишень передбачаю погоду, щоб заробити якісь гроші, але сьогодні можу передбачити лише те, що от-от з’їду з глузду від непроханих гостей.

— Не надто приязно з вашого боку, — зауважив прибулий.

— Зате щиро.

Попри те незнайомець таки зайшов у дім і навіть всівся за стіл.

— Маю одну справу до вас, — сказав він.

Монах важко зітхнув. Йому подумалось про Франциску, яка чекає на нього в комірчині. Дитину не так давно відлучили від грудного молока, то ж вона часто буває тепер капризною і нетерплячою. Втім, єдиним способом позбутися незнайомця було вислухати і що-небудь йому відповісти.

— Мене звати Казимир. Я, як і ви, прибув до Львова не надто давно. Маю тут певну мету.

Після цих слів у монаха з’явилося недобре передчуття і ще більше бажання здихатися цього добродія.

— Всього вам не розповідатиму, — продовжив він, — але мені знадобиться ваш дар провидця...

— Даруйте, хто вам сказав, що я провидець? — перебив його Гвідо.

— Усі навколо так говорять, — відповів Казимир.

— Але я лишень заробляю на тому, що намагаюся передбачити погоду, — повторив Гвідо, — та й то завжди даю двозначні відповіді!

— Гаразд. А чи можете ви передбачити, коли станеться землетрус? Чи є якісь пророцтва?

— Що?! — викрикнув монах, — звісно, ні! Який землетрус? Звідки мені знати?

— Тобто ви звичайний шарлатан? — Казимир схопився з місця і стиснув кулаки.

— Так! Тобто... Ні, бо погоду ж можна передбачити!

Тільки тепер гість збагнув, у яке дурнувате становище потрапив, і його охопила злість. Закотивши рукави, він підскочив до нещасного монаха і вже готовий був добряче намнути тому боки, але ззаду хтось схопив його за плечі й з силою відкинув убік. Миттю зіп’явшись на ноги, найманець побачив перед собою Христофа. Добру хвилину чоловіки просто стояли, дивлячись один на одного.

— Якого біса ти тут робиш? — врешті процідив крізь зуби Христоф.

— Незвідані діла Господні, — криво усміхнувся у відповідь Казимир, — видно, всі, хто воював пліч-о-пліч у Лівонії, рано чи пізно мусять зустрітися.

— Щоразу, коли тебе зустрічаю, добром це не закінчується, — відповів Христоф, а тоді запитав у монаха, що стояв осторонь, знову тримаючись за голову:

— Чого цей пан хотів од тебе?

— Знати, коли буде землетрус, — кволо мовив Гвідо.

— Ти, бачу, геть втратив клепку, Казимире! — реготнув Христоф.

— Не поспішай так говорити, — раптом мовив найманець, глянувши на нього так, що регіт застряг у того в горлі, — спершу мене вислухай...

Казимир промовисто перевів погляд на монаха.

— Говори, — кивнув Христоф, — цей чернець багато зі мною пережив.

— Чи чув ти щось про Сіре Братство? — запитав найманець.

— Чи чув я? — відповів той, — вони кілька разів ледь не випустили мені й братові Гвідо кишки.

— Тоді ти багато знаєш. Приходь сьогодні ввечері в будинок венеційського консула, дізнаєшся більше...

В кімнату долинув дитячий плач, і Казимир здивовано глянув на Христофа. Той змовчав, не пояснюючи нічого.

— Чекатиму на тебе о десятій, — підводячись мовив найманець, — і не тільки я. Там будуть ще інші, кого ти також мав би пам’ятати.

З цими словами Казимир попрощався і вийшов за двері, зачинивши їх за собою на відміну від сварливої пані Вовчухівської.

Чекаючи призначеного часу, Христоф кілька разів готовий був відмовитись від запрошення, проте врешті цікавість взяла гору над обережністю, і рівно о десятій він був біля кам’яниці, яку в місті називали «венеційською».

Служниця впустила його досередини, де за столом вже чекали Казимир, консул Массарі, що був блідий, наче мрець, бо рана, отримана нещодавно біля костелу Марії Сніжної, все ще давалася взнаки, і лікар Домінік Гепнер. Останній, побачивши Христофа, привітно звівся на ноги й простягнув йому руку для привітання.

— Радий вас знову бачити, дорогий Христофе, — сказав Домінік, — скільки ж часу минуло відтоді, як ми разом обороняли Львів?

З цими словами він глянув також на Казимира.

— Здається, не менше десяти років, пане Гепнере, — відповів прибулий, — місто за цей час либонь встигло нас забути.

— Пане Массарі, — звернувся до консула Домінік, — перед вами один з найбільших сміливців Речі Посполитої та безперечно найкращий стрілець від Лівонії до Волині.

Консул усміхнувся і злегка кивнув головою.

— Для мене честь вітати вас у своєму дому, — проказав він.

Служниця принесла вина, сиру та хліба, і чоловіки пригостилися.

— Чи можемо починати? — запитав Массарі у Казимира.

— Я дозволив собі запросити ще двох людей, — відповів той.

— Кого саме?

Найманець вже хотів розповісти, але знову з’явилася служниця, повідомивши, що панове Корнякт та урядник Орест щойно прибули.

— Корнякт? — різко перепитав Массарі.

Обличчя консула вперше за останній час почервоніло.

— Казимире, я, звісно, дуже зобов’язаний вам. Ви врятували мені життя і, клянусь Богом, не забуду цього боргу. Але бачити Костянтина Корнякта в своєму домі я не хочу!

— Пане консуле, присягаю, увесь ваш борг буде сплачено, якщо зараз ви довіритесь мені. Цей чоловік потрібен для нашої справи... Закликаю вас бути гостинним, навіть якщо це важко. Впустіть його в дім.

Христоф, який розумів далеко не все, що тут відбувалось, з цікавістю спостерігав за обличчям господаря дому. З нього, як зі сторінки відкритої книги, можна було прочитати злість, яку консул щосили намагався приборкати. Врешті, йому це вдалося, і він подав знак служниці впустити гостей.

Корнякт і Орест зайшли до покою й мовчки оглянули присутніх. Орест, зрештою, привітався і також сів за стіл, а грек продовжив стояти.

— Вітаю вас у моєму домі, пане Корнякте, — крізь силу вимовив консул, — запрошую до нашого товариства. Гальшко, налий гостеві вина...

Той щось невиразне промовив у відповідь і приєднався до гурту. Невдовзі служниця вийшла, й тоді Казимир знову заговорив:

— Панове, усі ви тут тому, що знаєте про існування Сірого Братства, а також про одну дуже важливу річ, яка в них зберігається. Я маю на увазі Чашу...

Христоф здивовано звів очі на промовця. Про те, що зарізяки в сірому полюють на доньку короля він, звісна річ, знав. Але про існування Чаші чув уперше. Здається, йому єдиному цього не повідомили, бо всі решта тільки кивали головами. Можливо, цей пройдисвіт Казимир просто не встиг будь-що йому розповісти, бо Христоф при зустрічі жбурнув того на підлогу.

— Чаша ця — насправді ключ до казкового багатства, яке ми чесно поділимо між собою. Але спочатку нею треба заволодіти...

— Наш друг Казимир дещо замовчує, — перебив його Гепнер, — навіть отримавши Чашу, ми не одразу заволодіємо скарбом. Для цього ще доведеться перебити тих, кому він належить. А саме — ціле плем’я людожерів, що оселилися в лісах під Поморянами.

— Для гурту сміливців це цілком можливе завдання. Тим більше, що окрім сміливості, в декого з нас ще є влада і гроші, — відповів Казимир, глянувши виразно спершу на Корнякта, а потім на Массарі, — говорячи діловою мовою, для них це буде надзвичайно вигідний внесок у справу.

— Що саме буде потрібно? — буркнув Корнякт, хоча й так знав відповідь.

— Потрібні будуть гроші, щоб заплатити найманцям, — сказав Казимир, — найвідважнішим рубакам, яких я тільки знайду у Львові. Нам справді доведеться зійтися в бою зі стридами, а вони — не хлопчики з церковного хору. Я бачив їхні звірства на власні очі.

— Гаразд, це практична частина справи, — мовив Корнякт, — але я ще чув якусь казку про землетрус, що має статися в горах, від якого розламаються скелі... Мовляв, саме в цьому розломі й треба потім шукати наш скарб.

— Це не казка, шановний добродію, — перебив Гепнер, — землетрус і справді станеться за два місяці.

— Звідки ви знаєте? — з недовірою перепитав грек.

— Я володію багатьма знаннями, пане Корнякте. Про походження їх розповідати вам не збираюся.

— Гаразд. Ви знатимете час, а місце? — втрутився Орест, — де саме стояти з тією Чашею тоді, коли, як ви кажете, двигтітиме земля?

— От для цього нам і потрібні стриди. Місце, де вони століттями ховали награбовані коштовності, знає кожен із них. Там у них своєрідне капище, на якому вони задобрюють своїх демонів.

— Гаразд це буде потім, — усміхнувся Корнякт, — але для початку нам потрібно відібрати в Сірого Братства священну для них річ... Як ми це зробимо?

— Спершу цих милих людей потрібно знайти, — іронічно зазначив Массарі.

— Можна розпитати тутешніх волоцюг та жебраків про них, — сказав Гепнер, — зазвичай, ці люди досить уважно приглядаються до всіх чужинців.

— Слушно, — закивали головами присутні.

— Або ж перевірити, де останнім часом винаймали будинок. Цих людей, гадаю, не менше десятка чоловік. Їм, безперечно, знадобився будинок, — запропонував Орест.

— Їх шестеро, хоч, можливо, ще хтось приєднався до них по дорозі, — озвався раптом Христоф, — серед них також одна жінка на ім’я Дорота. Ця змія вартує двох...

— Звідки ви це знаєте? — недовірливо запитав Корнякт.

— Я зіткнувся з ними одного разу, і вони погналися за мною, — відповів Христоф, — вони тут, бо хочуть моєї смерті.

— Лише тому?

— Не лише, але більше я не можу сказати.

Запала коротка пауза, після якої Казимир знову заговорив:

— Чого б вони не хотіли, в нас є своя мета. Нам мало знайти цих братчиків, нам потрібно їх убити, тому дозвольте запропонувати вам ось що...

Він вдихнув повні груди повітря і, трохи його там затримавши, різко видихнув.

— Така кількість осіб потребує не лише будинку. Жодне зібрання не може обійтися без вина. Не думаю, що ці люди збиралися б десь у шинку. Найпевніше, вони замовляють питво собі до помешкання.

Присутні з подивом глянули на Казимира.

— Серед нас є пан Костянтин Корнякт, якому належить виключне подароване королем право постачати вино усім кам’яницям Середмістя, — продовжив найманець, намагаючись якомога чіткіше пояснити свою думку, — гадаю, він нам і підкаже, куди останнім часом найчастіше возили вино його слуги.

— А якщо таких місць буде декілька? — знову з недовірою перепитав грек, — що тоді? Як визначити, де саме відбувається їхнє збіговисько?

— Там, куди замовляли найдорожче вино, — впевнено мовив Казимир, — ті, хто продав душу демону, беруть на землі найкраще, щоб заповнити ним пустку всередині.

— Гаразд, а що потім? Відправимо їм до вина ще їдла, аби вони луснули від обжерства?

— Ні, ми зробимо вино своєю зброєю... — холодно сказав найманець.

Усмішка зникла з обличчя Корнякта, і всі присутні знову замовкли.

— Гаразд, завтра розпитаю своїх слуг, — урвав тишу грек.

— Чудово. Як тільки знатимемо, де відбуваються їхні зібрання, одразу візьмемось до справи, — підсумував Казимир, — а доти в наших спільних інтересах зберегти сьогоднішню зустріч в цілковитій таємниці.

Присутні мовчки почали підводитись з-за столу, лишаючи недопиті кубки з вином. Здавалося, всі хотіли якнайшвидше опинитися подалі один від одного, а значить, і від моторошної таємниці, яка відтепер їх зв’язувала.

Христоф, опинившись на вулиці, вирішив тісніше затягнути пояс, на якому висіла шабля, коли ж раптом відчув дивний біль трохи вище зап’ястка. Піднявши сорочку, він намацав у темряві рану, але ніяк не міг збагнути звідки вона в нього. І тільки коли пригадав, як по звірячому вони кохалися зі служницею заїжджого двору, чиє тіло виявилося вкрите химерними малюнками, що залишились їй на згадку від Короля болю, а сама вона належала до його свити, тільки тоді він зрозумів, що цю рану заподіяла йому вона. Довгий химерний слід від її нігтів кривавив, гноївся і не загоювався.

Його раптом охопив неспокій. Дихання його зробилося частим, а на чолі виступив піт. Він тривожно роззирнувся довкола і про всяк випадок поклав руку на ефес шаблі. З міської темряви, насиченої смородом і голосами бродячих тварин, хтось за ним стежив. Чийсь прихований погляд пронизував його, наче голка, відслідковуючи кожен його рух і навіть подих.

Христоф пішов швидше, але відчуття тривоги від того тільки посилились. Тоді він вихопив шаблю і побіг, перечіплюючись через камені й вуличне сміття і дивом утримуючись на ногах. При цьому він міг поклястися, що хтось також побіг слідом, але швидко й легко, наче нічний хижак, що міг бачити в темряві. Чоловік кілька разів зупинявся, щоб змахнути шаблею позаду себе, проте лезо тільки зі свистом розсікало повітря.

Опинившись біля дому, Христоф з силою закалатав у двері.

— Відчини, Гвідо! Хутко! — вигукнув він.

Монах, на щастя, не змусив довго чекати.

— Святий Боже, що сталося? — запитав той, впускаючи Христофа до помешкання.

— Де Франциска? — випалив найперше той.

— Спить у своїй комірчині.

— Бери її і збирайся сам. Треба негайно тікати звідси.

— Але чому?

— Я не можу пояснити, але треба тікати!

— Нас вистежили?

— Найпевніше. Хтось ішов за мною слід у слід.

— Рани Господі, але зараз глупа ніч...

— Тому у нас і буде можливість втекти. Найпевніше, вони думають, що ми сидітимемо тут до ранку.

— Гаразд, я мушу скласти речі...

— Мерщій, Гвідо! — наказав йому Христоф, — хапай дитину й ходімо.

Він відклав шаблю й поспіхом зарядив два мушкети, які мав звичку возити при сідлі. Потім прикріпив до поясу порохівницю й сумку з кулями.

Невдовзі поруч з ним постав монах, тримаючи сонну Франциску на руках.

— Моя дівчинко, — тихо промовив він їй, — я знаю, ти хочеш спати, але сьогодні ми забули про одну річ. Ми забули вирушити в мандрівку... Ти ж любиш мандрівки, правда?

Франциска кумедно кивнула голівкою.

— Тоді вирушаємо. Тільки пообіцяй мені не боятися, добре? Можливо, доведеться зустріти в цій мандрівці когось лихого, та ми з Христофом обов’язково тебе захистимо. А коли мандрівка закінчиться, нас чекатиме солодкий-пресолодкий вишневий пиріг, який ти так любиш.

У відповідь дівчинка тільки міцно обійняла монаха за шию. Вони загасили в кімнаті світло і, зачекавши деякий час, обережно вийшли за двері. Монах, не випускаючи Франциску з рук, запряг свою бричку і обережно сів на лаву. Христоф умостився позаду нього.

— Рушай до Галицької брами, — пошепки сказав він йому, — нам треба тікати з міста.

— Брама вже, мабуть, зачинена, — промовив той у відповідь.

— Ще ні. Я знаю сьогоднішню варту. Роззяви і пияки. Вчасно вони не зачиняють...

Монах смикнув вішки, і кінь поволі рушив уперед. Рана на руці Христофа вдруге занила й тривога знову вхопила його за нутро. Щойно вони минули браму, яку справді легковажна варта не зачинила, він почав вдивлятись у темряву, намагаючись розгледіти там переслідувачів.

— Тепер куди? — запитав Гвідо.

— До Полтви, — пошепки відповів той, — до Старого броду.

Раптом Христоф ухопив мушкет і прицілився кудись убік міста, яке вони лишили позаду. Дочекавшись потрібної миті, він натис на гачок. Гримнув постріл, услід за яким почувся зойк і якесь невиразне прокляття. Хтось гучно впав з коня.

— Отак! Іди до пекла! — радісно вигукнув Христоф. — Жени швидше, Гвідо!

— Господи милосредний! Я ж майже дороги не бачу!

— Жени! — і він вистрілив удруге.

З темряви почали стріляти у відповідь, проте влучити їм, на щастя, не вдалось. Неподалік Старого броду Гвідо зупинив коня і, залишивши бричку, вони кинулись убік Полтви. Тут Христоф відв’язав човна і наказав монахові лягти на дно. Відштовхнувшись від берега, він зробив те саме. В цей час довкола брички, яку вони покинули на березі, зібралося кілька вершників, але в ній вже нікого не було. Човен поволі рушив за течією.

— Куди нас несе? — прошепотів Гвідо.

— На болота, до покинутого млина, — так само пошепки відповів Христоф.

— Бачиш, яка цікава пригода? — сказав монах дівчинці, — все, як я і обіцяв. Ще трохи — і вишневий пиріг буде наш.

У відповідь Франциска тихенько засміялась. На щастя, дитина вже забула гучні звуки пострілів і те, як шалено виїхали вони з міста.

За якийсь час Христоф обережно підняв голову і, переконавшись, що течія віднесла їх достатньо далеко від міста, а з берега ніхто за ними не слідкує, встав у повен зріст і взяв до рук весло. Починалися болота, тому човен треба було направити куди слід. Невдовзі йому вдалося пристати до берега у потрібному місці. Тут бовванів старий млин, який діяв, коли річка в цих місцях була повноводною. Проте, коли довкола міських стін Вирили глибші рови, то заповнили їх водою саме з Полтви. Через це вона добряче зміліла, а отже занепав і млин. Мельник, зубожівши, давно його покинув і подався бозна-куди. Подейкували, що втративши таке добре ремесло, навіть мусив старцювати, доки врешті не помер десь на Волині.

До млина мало хто навідувався, тому всередині все більш-менш збереглося. Велетенські жорна, лави, на яких сиділи колись селяни, чекаючи своєї черги, дві порожні скрині та стіл. Але найголовніше — збереглася невеличка кімнатка, в якій жив колись сам мельник. Тут досі стояло його ліжко і невеликий креденс, а на підлозі навіть лежали пожовклі листки паперу з якимись давніми записами.

— Поки що перебудемо тут, — сказав Христоф засвітивши свічку, — це добре місце для сховку, бо потрапити сюди можна лише на човні.

Гвідо тим часом поклав на ліжко дитину, яка заснула в нього на руках, а тоді дістав з сумки загорнений у листок капусти шматочок вишневого пирога. Він поклав гостинець поруч на столі і кілька хвилин милувався сплячою Францискою. Після цього чоловіки вийшли з кімнати.

— Як довго ми тут пробудемо? — запитав монах.

— Не знаю, Гвідо, — стомлено відповів Христоф, — можливо, день-два... Можливо, тиждень. Я відчуваю, що не можу захистити цю дитину лише шаблею і кулею. Ми боремося з силою, яку непросто подолати свинцем і сталлю.

— Господь милосердний, — відповів той, — сьогодні він подарував тобі інтуїцію, чуйку, як у звіра, завдяки якій ми всі уникли смерті. Треба лише вірити в Його ласку і так буде завжди.

— Мені б твою певність...

— У тебе є вправність і сміливість. Цього також досить.

Над болотом розлігся туман, і голоси нічних птахів та кумкання жаб чулися з найвіддаленіших берегів Полтви. Ніч була соковитою, якою вона буває в Галіції посеред спекотного літа. Десь там ненадовго заснуло оточене стінами місто, а просто під ногами снували голодні нічні риби, необережно наштовхуючись на стебла шувару і час од часу висовуючи на поверхню роззявлені роти. Гвідо незчувся, як заснув, спершись спиною на кам’яні жорна, і Христоф, відшукавши стару ковдру, дбайливо його вкрив.

— Спи, череваню, — усміхнувся він, — ще прийде час, коли спатимеш спокійно й солодко після не одного кухля твого улюбленого великопольського пива. — Сам він сів на поріг і мовчки став чекати світанку.

Десь уже з ранковою зорею Христоф раптом розчув легке плюскотіння весла... Хтось плив до млина на човні. Він вже збирався розбудити Гвідо і Франциску, щоб ті, якщо доведеться, були знову готовими тікати, проте стримався. Може, це просто рибалка, який вирішив наловити вранішніх линів до сніданку. Тоді, найпевніше, сюди він потикатися не буде.

Втім, коли човен вже можна було розгледіти, стало зрозуміло, що хтось цілеспрямовано наближався до млина. В човні був лише один чоловік, чия постать видалася Христофові знайомою. Попри те, він зарядив обидва свої мушкети і, заховавшись, став чекати, коли гість дістанеться сюди. Врешті той опинився близько настільки, що вдалося його розгледіти. Христоф видихнув з полегшенням — це був Домінік Гепнер. Дочекавшись, доки лікар зійде на берег і прив’яже свого човна до напівзогнилого млинового колеса, він вийшов зі свого сховку і рушив до нього.

— Сподіваюся, зі своїх мушкетів ви збираєтесь стріляти лише качок, — першим озвався до нього Гепнер, — хоча по щирості, вони мало годяться для такої дичини. Зате чудово підходять для стрільби у непроханих гостей.

Христоф засміявся і поставив свою зброю на землю.

— Як ви знайшли мене?

— Все просто: я б і сам вибрав це місце для сховку, якби мене переслідувало Сіре Братство. Про покинутий млин знають навіть не всі львів’яни.

— Довго ми все одно не зможемо тут ховатися.

— Довше й не треба, Христофе, — раптом сказав Гепнер, — нам самим час переходити у наступ. Тепер ми будемо мисливцями, а вони — здобиччю. Завдяки Корнякту ми знайшли будинок, в якому ці люди збираються.

— І що ж тепер? — перепитав той.

— Повертайтеся до Львова. Вашого друга монаха і дитину лишимо під охороною в консульській кам’яниці, а самі вирушимо... на полювання.

— Скажіть, Домініку, ви справді вірите розповідям Казимира і всім цим байкам про скарби людожерів? — трохи помовчавши запитав Христоф.

— Річ не в тому, вірю я чи ні. Багатство мене, зрештою, і не цікавить... Дещо знаменне має відбутися зараз... Або вже відбувається. Велика битва зі злом. І кожен, хто носить при боці шаблю, а в серці благородство й честь, мусить стати до бою. Людство вкотре поділилося на тих, що воліють триматися темряви, й тих, хто прагне світла. А ті, що вдають байдужість, насправді перебувають по стороні темних сил.

Жодне місто, жодна країна не оминуть цієї битви. Загони і армії зійдуться на суші, а кораблі і флотилії — на морі. Сьогодні ввечері у Лемберзі відбудеться й наша битва.

Христоф повернувся до млина, і вже за годину всі четверо поверталися на двох човнах назад до Львова. Попри те, що таке повернення було вкрай небезпечним, Христоф розумів, що Гепнер має рацію. Від Сірого Братства не втекти, вони всюди... Лишається тільки об’єднати сили й дати їм відсіч.

Ближче до півночі четверо озброєних до зубів людей непомітно підійшли до дверей кам’яниці на Краківській. З різних боків вулиці їхнього знаку чекали ще десятеро.

— Вино їм занесли майже півгодини тому, — прошепотів Казимир, — гадаю, час...

Хтось першим наблизився до дверей і вправно їх відімкнув. Чоловіки зайшли досередини і одразу ж піднялися темними сходами нагору. Тут виявилась простора освітлена зала, посеред якої стояв стіл. На ньому були сякі-такі наїдки і глеки з вином. Обабіч столу на підлозі в страшних муках конали близько десятка чоловіків і одна жінка. Всі вони пили вино, яке їм в полудень принесли слуги Костянтина Корнякта.

— Рубайте їх, — вигукнув Казимир, дістаючи з-за поясу шаблю, — отрута може виявитись заслабкою!..

За чверть години підлога зали вже була залита кров’ю. Орест, Христоф, Казимир, Гепнер, а також найманці, які до них приєдналися, з майстерністю різників зробили свою криваву справу. Втім, для людей у сірій барві це було радше милосердям, адже Костянтин Корнякт додав у їхнє вино найжорстокішу отруту, яку тримав для своїх найлютіших ворогів.

З рук уже мертвої Дороти Казимир вирвав чудової роботи срібну чашу. Він дивився на неї, і в якусь мить пригадав нещасного Джованні Массарі. Того, що мріяв її побачити, але натомість тільки повторював свій майже дитячий вірш:

— Лев’яча Голова, — повторив тихо Казимир, — очевидно, так називають якесь місце в горах.

Втім, ніхто не звернув уваги на його слова, хоча вже наступного тижня всі повинні були вирушити убік Поморянського замку. Ближче до стридів.