Король болю

Епілог

Восени 1577 року, напередодні дня святого Франциска, у Львові було ще сонячно. Прохолода вже відчувалась в повітрі, однак тепло вперто чіплялося за південні стіни будинків і дахи кам’яниць на Ринку.

Передмістя потопало в багряному й золотистому листі. Шелесткому і легкому, наче пір’я. Часом раптовий вітер піднімав його з долівки і кидав цілими жмутками у випадкових перехожих: селян, міщан, монахів чи мандрівників.

У малу суконну крамничку поруч Галицької брами в полудень зайшов незвичайний гість. Це був худорлявий вельможа, зодягнений у багатий, розшитий золотом одяг. Зазвичай сюди навідувались люди прості, тому господар, червонощокий монах, що сидів за столом, займаючись якоюсь щоденною роботою, миттю схопився на ноги і здивовано глянув на гостя.

Той привітався і обвів поглядом спершу товар, що був виставлений в крамниці, тоді подивився на монаха, а далі на дівчинку років шести, яка, сидячи в куточку, також не зводила з нього блискучих зацікавлених оченят.

— Чого бажає ласкавий пан? — поцікавився врешті монах.

— Мені потрібне сукно, — усміхнувшись, відповів гість, — нічого іншого немає в твоїй крамниці.

— В мене тільки дешеве, вашмосць, — трохи зам’явшись, сказав господар, — таке, як для селян і небагатих міщан.

— Я змерзну в ньому взимку? — перепитав вельможа.

— Ні, що ви, ваша милосте. В ньому вам буде тепло, як у материнських обіймах...

— Тоді візьму двадцять ліктів.

— Двадцять ліктів?

— Це мало, на твою думку?

— Жартуєте, ваша милосте? Ще ніхто не купував у мене так багато сукна за один раз!.. Дитино, допоможи мені, — звернувся він до дівчинки, — бачиш, вельможний пан робить нам ласку...

Разом вони заходилися спритно відміряти товар.

— Чого ж не купують? — поцікавився гість, — вже осінь, а тепло оманливе... Хтозна, може завтра випаде сніг.

— Одному Господу відомо, яка буде завтра погода в цьому місті, вашмосць, — не відриваючись від роботи сказав монах, — колись я намагався її передбачати... І знаєте, дурнішого заняття не мав...

Він поклав згорнене сукно перед покупцем.

— Ось, шановний пане, двадцять ліктів.

— Я візьму більше, Гвідо, — раптом сказав той, — чув, що зима буде суворою, а в мене велика челядь. Знадобиться. Беру все, що маєш...

З цими словами він поклав перед монахом чималий мішечок з грішми.

— Пан знає, як мене звати? — з недовірою запитав чернець.

— А ти мене не впізнаєш?

Монах уважніше вдивився в риси гостя.

— Ви... Ви Казимир... — раптом вимовив той, — я пам’ятаю вас! Ви були тоді в Поморянському замку!..

У відповідь гість приклав палець до губ.

— Тссс, Гвідо... Під цим іменем мене знають небагато. Хай воно залишиться в таємниці.

— Я думав, ви мертвий.

— От Казимир і помер.

— А решта? Ті, хто був з вами?

— Я нічого про них більше не чув, Гвідо. Все ще може бути... А поки що візьми гроші.

— Тут забагато, ваша милосте. У мене немає стільки товару.

— Залишиш решту для неї, — Казимир кивнув убік Франциски, а тоді відвів монаха вбік.

— Чи знає ця квітка про своє коріння? — запитав він у нього.

— Ні, ваша милосте. Я нічого їй не розповів. Кожна таємниця мусить дочекатися свого часу...

Львів-Познань, червень 2017 року