Король болю

Розділ IX Дні й ночі в Лемберзі

До Львова Казимир прибув рано на зорі. Галицьку Браму вже було відчинено, і він, пробираючись крізь густий вранішній туман, поволі заїхав верхи на своїй поморянській шкапі до середмістя. Кінь був стомлений, брів помалу, низько опустивши голову, мовби очікував, що серед міської бруківки раптом виявиться свіжа трава. Вершнику, зрештою, також поспішати було нікуди, тому він коня не підганяв.

Аж до самого полудня найманцю довелося стовбичити біля міської ратуші, виглядаючи того, хто був йому потрібен. Врешті, коли сонце висіло вже над самим верхом Латинської Катедри і нестерпно розпікало голову, Казимир розгледів знайому постать. З боку Руської до ратуші неквапом ішов молодий урядник з кислою втомленою міною на обличчі. Найманець схопився з місця і навіть зробив крок назустріч, однак зауважив, що той його не впізнає.

— Оресте, — гукнув його Казимир, коли той вже проходив повз нього і збирався сховатися в прохолодній кам’яній будівлі львівського магістрату.

Зачувши його голос, урядник зупинився і, глянувши на Казимира, став, як укопаний. Якийсь час він мовчки здивовано дивився на нього, ніби бачив перед собою якусь полуденну з’яву, породжену спекою.

— Не впізнаєш мене? — засміявся Казимир.

— Чому ж? Впізнаю...

Здавалось, урядник в цей момент вирішував, як йому реагувати на цю зустріч. Так само засміятись у відповідь чи поводитись поважно, як і личить слузі магістрату.

Казимира це, схоже, неабияк дивувало.

— Ти розтовстів, Оресте, — сказав він за хвилю, — я чув, що ти подався в міські урядники, але не знав, що все в тебе склалося аж так добре.

— Не перебільшуй, — нервово відповів той, — служба в магістраті, особливо того, хто керує міською сторожею, не менш важка, аніж...

Тут Орест затнувся.

— ...аніж ремесло найманця? — перепитав Казимир.

— Не так голосно, — цитьнув на нього міський урядник, — тут не всі знають, ким я був раніше.

— Ага, отже ти приховуєш...

— Не те щоб приховую, — перебив його Орест, — скажімо так... Я про це зайвий раз не наголошую.

В цю мить до них наблизився поважний з виду міщанин і, навіть не глянувши на Казимира, шанобливо вклонився Оресту. Чоловіки привіталися, а тоді прибулий звернувся до нього, говорячи з виразним німецьким акцентом:

— Пане крайзгауптмане,[46] знову неспокійно біля костелу Марії Сніжної. З настанням ночі, збираються там шибайголови і б’ються на мечах, на палицях, навкулачки... Такий вертеп влаштовують, що Господи помилуй! А в мене ж там крамниця неподалік. Все боюся, що увірвуться всередину і знищать увесь крам!..

Прохач виглядав розгублено, а в очах його світилася надія і благання.

— Пане Штепмере, присягаю, немає в мене людей — поклавши руки на груди, мовби цим хотів засвідчити щирість своїх слів, промовив Орест у відповідь, — ото тільки ціпаки,[47] але їм і в середмісті роботи вистачає. Що вже й говорити про те, щоб відправити їх поза мури...[48]

— А як же гайдуки, пане крайзгауптмане? — не вгавав крамар, — вони такі сміливці, що миттю б навели порядок.

— Змилуйтесь, пане Штепмере! Які гайдуки? Де ви бачили останнім часом гайдуків? — Орест чомусь перейняв тон прохача і говорив тепер з не меншим розпачем, аніж він, — місто їм не платить! В міста немає грошей! От вони й розбрелися...

— Боже милосердний, за що мені така кара!

Німець відвернувся вбік і поклав руку на чоло.

— Господь добрий, — підбадьорив його Орест, — Він вас не залишить.

— Та так і є, що вся надія на Господа, якщо на місто жодної... — промовив Штепмер і, низько опустивши голову, подався геть.

Казимир, мовчки глянувши йому вслід, перевів погляд на Ореста. Видно було, що поява давнього товариша по ремеслу того відверто дратувала.

— То що тобі потрібно у Львові? — досить різко запитав урядник.

Казимира неприємно вразила така непривітність того, з ким він пережив колись не одну битву і не одну небезпеку. Проте, ковтнувши образу, він сказав:

— Може сховаємось десь від цього бісового сонця і вип’ємо чогось холодного? Бо від спеки в мене от-от мізки закиплять.

Орест роззирнувся довкола, мовби перевіряючи, чи його співрозмовник не притягнув до себе забагато зайвої уваги.

— Гаразд, — погодився він врешті, — давай за годину зустрінемось у винарні Корнякта. До того я ще мушу залагодити в магістраті кілька справ.

На цьому вони попрощалися, і Казимир найперше подався за мури, де на Личакові вирішив пошукати собі яку-небудь дешеву корчму. Там він хотів добре пообідати, щоб до винарні Корнякта прийти вже ситим. Річ у тім, що в тому місці, де призначив йому зустріч Орест, збиралися переважно міські багатії і за миску пирогів тут правили страшенні гроші.

Казимир пригадав, як був у Львові останнього разу. Тоді місто оточили татари, і він та Орест, найнявшись на службу, обороняли його разом з міськими ополченцями. І хоч доля Лемберга висіла в той час на волосині, винарня Корнякта не зменшила цін. Щоправда, безкоштовно вділяла оборонцям по кусневі хліба й сиру щоденно.

Рівно за годину Казимир повернувся на Ринок. У винарні було приємно прохолодно. Кам’яні стіни всередині не нагрівалися сонцем, тому потрапити сюди з вулиці було те саме, що потрапити з пекла в рай. Поруч столів стояли м’які софи, а підлогу було викладено дорогим мармуром.

Орест вже чекав на нього. Гукнув з глибини зали і, доки Казимир ішов, наповнив його кухоль вином. Пам’ятаючи неприязність колишнього побратима, найманець тримався тепер обережно й навіть відчужено, чекаючи моменту, коли зможе перейти до справи. Втім тут, хоч не надто далеко від магістрату, а проте, будучи недосяжним для всіх урядницьких справ, Орест поводився зовсім інакше. Перехилившись через стіл, він міцно, як брата, обійняв Казимира й першим підняв кухоль за несподівану зустріч.

— Скільки ж минуло часу відтоді, як ми востаннє бачились? — промовив урядник і примружив око, намагаючись пригадати.

— Майже десять років, — сказав Казимир, — ми разом обороняли Львів од татар. Потім я подався назад у Лівонію, а ти залишився тут.

— А й, справді... Десять років. Час летить, як дурна кобила згори.

— І не кажи.

Їм принесли свіжий хліб, сир та фрукти.

— Чим тепер займаєшся? — поцікавився Орест, — далі найманицьким ремеслом?

— Так, зараз на службі у маєтку пані Сененської.

— Он як? Це той Богом забутий замок?

Казимир трохи помовчав.

— Власне для цієї служби потребую твоєї допомоги, — сказав він за хвилю.

Орест потягнувся за своїм кухлем і, піднісши його до губ, зробив великий ковток. Вино тут було пречудове, тому він ще довго тримав рота закритим, мовби смак міг вивітритись, щойно він його розкриє.

— Якої саме допомоги ти хочеш? — стримано запитав нарешті урядник.

— Мені потрібні люди.

Орест розреготався.

— Ти, либонь, з мене знущаєшся. Хіба не чув моєї розмови з тим швабом? — запитав він.

— Той шваб хотів від тебе гайдуків, — промовив Казимир, — солдат, які служать місту й Короні. Закону врешті-решт... А мені потрібні пройдисвіти й відчайдухи. Найманці, якими колись були ми з тобою.

Вдруге почувши нагадування про своє минуле, Орест зблід на обличчі, проте змовчав.

— Чого ти вирішив, що я знаюся з такими? — перепитав він.

— Бо ми завжди зналися з людьми свого ремесла, — відповів Казимир.

— Я більше не найманець, — стишивши голос, різко сказав той, — минули часи, коли я був ландскнехтом. Тепер я порядний львівський громадянин. Служу в магістраті. Вдома мене чекає дружина й двійко дітей. І менше за все, повір, хочеться мені знатися з пройдисвітами.

Казимир глянув на нього з недовірою.

— Чого ти витріщаєшся? — не витримав Орест.

— Не впізнаю тебе.

— Десять років минуло. Люди змінюються.

— Але ж ідеться також і про гроші.

— Які гроші?

— Пані Сененська добре заплатить цим людям.

— А мені що від того?.. Хоча, стривай... Твоя пані Сененська може заплатити й тому, хто збере для тебе підходящий загін, так?

Тепер вже від душі розреготався Казимир.

— Я знав, що горбатого могила справить! Агов, дівко! Принеси нам ще вина! — вигукнув він.

— Тут не прийнято так гукати, бовдуре.

— Йди до біса, пане уряднику.

Орест подав дівчині умовний знак, і та миттю принесла їй глек з добрим бургундським.

— Бачу, тебе тут добре знають, — не без заздрощів сказав Казимир.

Орест кивнув.

— Більш того. Я можу тут їсти й пити задарма.

Найманець ледь не вдавився шматком сиру, який щойно запхнув собі до писка, а тому, вирячивши очі, мусив відкашлятись. Коли його потуги минули, то помітив, що до Ореста за цей час підійшов статечний чоловік у дорогому грецькому одязі, і той шанобливо підвівся. Поки вони віталися, Казимир встиг привести себе до ладу.

Грек подивився на нього приязно з ледь помітною усмішкою, що затаїлася в його чорній з сивиною бороді.

— Розкажи, хто цей чоловік навпроти, Оресте, — звернувся він до урядника.

— Це... це мій брат... — трохи запнувшись, збрехав той.

— Он як! — зрадів чорнобородий, — не знав, що ти маєш брата, але така несподіванка справляє мені приємність.

— Казимире, це пан Костянтин Корнякт. Власник винарні, де ми з тобою пригощаємось.

Найманець уклонився.

— Сподіваюся, вам усе смакує, добродії? — учтиво запитав у них грек.

Орест і Казимир в один голос запевнили, що все чудово. Зрештою, вони й не збрехали.

— Ось що, Оресте, — раптом промовив Корнякт, і в його очах зблиснули азартні вогники, — якщо вже виявилось, що в тебе є брат, то чи дозволиш показати йому мої скромні володіння? Адже Казимир так само мій гість.

— Звісно, ваша милосте, — з удаваною байдужістю відповів той.

— Чудово. Ти також ходи з нами.

Корнякт провів їх на другий поверх, де якраз над винарнею була широка зала, прикрашена по-східному. Тут на підлозі лежали дорогі перські килими, на стінах висіли казкові полотна, чудернацька східна зброя і музичні інструменти. В повітрі відчувалися східні пахощі. На низьких чудернацьких столиках були великі тарелі, наповнені солодощами й фруктами. В кутку зали на подушках дрімали напівоголені танцівниці.

— Сюди я приходжу, щоб подумати, — не без гордощів сказав Корнякт, — з вікна добре видно місто і його мешканців... Я дечим вас пригощу, якщо ви не проти.

Він клацнув пальцями, і тієї ж миті перед ними з’явився служник зі срібною тацею в руках. На таці лежали невеликі шматки якогось зеленуватого тістечка.

— Спробуйте, — запропонував грек, — ця річ божественна на смак.

Він першим узяв шматок з таці і з неабиякою приємністю ковтнув. Орест і Казимир зробили те саме. Служник залишив тацю на столику й вийшов із зали. Грек тим часом підійшов до стіни і, знявши звідти кіфару,[49] заходився грати якусь чудернацьку мелодію.

— Звідки в нього це багатство? — пошепки запитав Казимир в Ореста.

— Колись він був митником у Молдові. Потім збагатився на лихварстві. Зараз ціле місто разом з магістратом винні йому купу грошей, — так само тихо відповів урядник.

— Місто не віддасть, — хмикнув Казимир.

— А йому й не треба, — мовив Орест, — в обмін на цю позику він має право назначати таку ціну за свої товари, яку захоче. І завозити сюди все, що хоче. Через це всі купці у Львові його ненавидять.

— А чому ти сказав, що можеш вільно їсти й пити у його винарні? — раптом згадав Казимир.

— Бо я... Бо ти неправильно мене зрозумів, — затинаючись відповів Орест, зрозумівши, що бовкнув перед тим зайве, — я мав на увазі інше...

Казимир вже вирішив допитатися в нього, про що все-таки той говорив нещодавно за вином, але його раптом охопило дивне відчуття. Здалося, що він, а разом з ним Орест і Корнякт помалу підіймаються вгору, попід саму стелю. Потім поринають у відчинене вікно й опиняються над на Руською. Справа від них височить вежа, яку також збудував цей грек, а зліва — міський Високий Мур. Корнякт, мов зачарований власного музикою, невпинно перебирає струни своєї кіфари, посилаючи звуки одночасно в небеса і на землю.

Та раптом він покинув свій інструмент, лишивши його висіти в повітрі, мовби той був зовсім невагомий, і наблизився до Ореста й Казимира.

— Летімо у вежу, — сказав він їм, і обидвоє врешті усвідомили, що якимось дивом вони таки літають.

Грек узяв їх обох за плечі і м’яко потягнув за собою. Вони піднялися ще вище, звідки Львів виднівся як на долоні. Міські мури двома тісними кільцями міцно тримали середмістя у своїх кам’яних обіймах, як справжнє міське серце. Височіли зграбні башти й виступали вперед бастіони. А над самим Лембергом, тримаючись за гору, купався в сонці Високий Замок.

Мов три великі птахи, вони влетіли до вежі через вікно й опинилися у невеликій кам’яній кімнаті. Тут просто на підлозі сидів худорлявий чоловік і майстрував щось із дерева.

— Це Павло Римлянин, — тихо сказав Корнякт, — він дуже зайнятий роботою, тому нас не помічає.

Придивившись, Казимир побачив, що той будує малу, десь у пів людського зросту, церкву. Вона була прегарна. Нагадувала водночас італійські й тутешні церкви. Мала високі куполи, різьблені арки та колони. Такою церквою могли б пишатися найкрасивіші міста.

— За рік-два розпочнемо будівництво, — мовив Корнякт, — може й раніше... Хочу аби така краса зосталася після мене і на згадку про мене. Після моєї смерті церква житиме, то може і я житиму вдруге разом із нею.

Раптом Христоф відчув, що в голові в нього сильно запаморочилось, ніби він почав несподівано боятися тієї висоти, якою щойно насолоджувався. Він вхопився руками за підвіконня, але чомусь розумів, що падати йому все одно доведеться.

— Оресте, чи знаєш ти, де кам’яниця венеційського консула, Антоніо Массарі? — запитав він, — мені потрібен цей чоловік... Якщо вже падати, то хоч поближче до його помешкання, аби потім недалеко було йти...

Урядник кивнув і вказав пальцем на будинок одразу навпроти ратуші. Казимир глянув у тому напрямку й відчув, що очі його несподівано стали важкими, наче налиті свинцем і потягнули його вниз, мов два тягарі.

Консул Венеції, повернувшись з міста, побачив перед своїми дверима дивного чоловіка, що спав, схиливши голову на коліна. Одягнений той був у чорне, як аптекар або монах, проте біля поясу мав шаблю, яку, попри сон, міцно затискав у руках.

— Добридень, — голосно привітався Антоніо Массарі, швидше для того, щоб розбудити незнайомця.

Втім, той не прокинувся. Тоді Массарі обережно його штурхнув, але й це не допомогло.

З дверей з’явилася служниця, молода дівчина з Клепарова на ім’я Гальшка, тримаючи в руках цебро з водою.

— То все на ніц, панунцю, — сказала вона господарю, — що я вже не робила, би його розбудити. Кричала, била, просила... Хтось моцно приспав цього неборака. Ось все, що лишається...

З цими словами дівчина люто вилила на голову сплячому незнайомцю усю воду зі свого цебра. Либонь, вода діє в таких випадках значно краще, бо той миттю схопився на ноги й широко розплющеними очима витріщився на свою кривдницю.

— Здуріла, дівко? — крикнув він, хапаючи ротом холодні потоки, що струменіли з голови по його обличчю.

— Та це ти здурів! — відсварилася Гальшка, — розлігся під чужим порогом, як під своїм.

Консул поклав йому руку на плече, даючи зрозуміти, що служниця тут не одна. Чоловік озирнувся.

— Дівчина має рацію, — спокійно сказав Массарі, — ви трохи не в тому місці вирішили відпочити. Тут ви загородили мені вхід до власного будинку.

— А чий це будинок? — перепитав Казимир.

— Та мій же!

— Це я зрозумів. Я запитую ваше ім’я.

— Мене звати Антоніо Массарі, і я дуже прошу дати мені можливість пройти, інакше просто приберу вас зі свого шляху, — загрозливо мовив той, кладучи руку на ефес своєї ск’явони, що висіла в нього на поясі.

— Стривайте, — примирливо мовив Казимир, — якщо ви той самий Антоніо Массарі, консул Венеції, тоді я знайшов того, кого шукав.

— Можете повірити, іншого з таким іменем та іншого консула республіки Святого Марка в цьому місті немає, — дещо іронічно відповів чоловік.

— Чудово. В мене для вас новини про вашого брата, — сказав найманець.

Массарі раптом озирнувся довкола себе так, як це нещодавно робив Орест.

— Давайте зайдемо досередини, — запросив він Казимира, — Гальшко, принеси гостеві чогось поїсти й випити.

Дівчина невдоволено хмикнула, а чоловіки піднялися на другий поверх, де консул мав свій кабінет. Тут було доволі затишно, хоч і тісно. На полицях стояло декілька книг та лежали згорнуті сувої, очевидно, це були географічні карти. Почулася гра сурмача з вежі на ратуші. Була шоста година вечора.

Сівши один навпроти одного, консул і найманець трохи помовчали. Щойно служниця, поставивши на стіл частунок, вийшла за двері, Массарі заговорив першим:

— Скажіть, як вас звати, добродію, та що вам відомо про Джованні.

— Моє ім’я Казимир, ваша милосте. Я на службі в маєтку Сененських.

— Це той Богом забутий замок? — вирвалось у консула, — даруйте мені... Продовжуйте, будь ласка.

— На жаль, новини мої сумні. Ваш брат, Джованні Массарі, загинув неподалік того замку...

Консул опустив голову й сперся чолом на руку. Тільки тепер Казимир зміг добре його розгледіти. Це був широкоплечий чоловік з гарним мужнім обличчям. Такі обличчя часто малюють, коли зображають апостолів або якихось воїнів-святих. Невелике вольове підборіддя, худі щоки, рівний ніс і глибокі очі.

— Його вбили? — раптом запитав венецієць, і Казимира це питання пронизало наскрізь.

— Так... убили, — непевно відповів він, — я був поруч в його останній час.

— Хто це зробив?

— Якщо я скажу, ви не повірите.

— Чому ж?

— Бо його вбили не люди.

— А хто чи що? Не тягніть заради Бога, Казимире.

Найманець вдихнув повітря.

— Ви чули коли-небудь про стридів? Це людожери, які живуть у лісах. Ваш брат і я потрапили до них в полон.

Венецієць гірко всміхнувся і кивнув головою.

— Авжеж, чув... Мій брат був одержимий цими створіннями. Шукав їх і, як видно, знайшов...

Массарі звівся на ноги й підійшов до вікна. Знову запанувала мовчанка.

— Розкажіть, як саме це сталося, — важко промовив він.

Казимир коротко розповів йому, як опинився в печері, де вже був ув’язнений його брат. Як той допоміг йому звільнитися і як вдалося вбити людожера-наглядача. Звісно, Казимир змовчав про те, що Джованні благав убити і його самого. І що найманцю врешті таки довелося це зробити. Бо тоді він мусив би зізнатись консулу, що вбивця його брата зараз перед ним. Натомість збрехав, що венецієць помер від ран, які завдали йому раніше стриди.

— Джованні вбили насправді не ці чудовиська, — підсумував урешті консул, — ще раніше мого брата знищила пристрасть, з якою він за ними полював. Бідолаха був переконаний, що стриди, грабуючи своїх жертв, століттями накопичували золото і коштовності. Щоб уберегти їх, заховали десь у скелястих печерах, а їхній батько і покровитель, один із Трьох Повсталих Демонів, запечатав це сховище своєю магією. Втім, не назавжди. За переказами, ця магічна печать от-от зламається, адже закляття демонів на землі діють недовго, і всі скарби стридів стануть доступними. Будь-який смертний зможе заволодіти ними, якщо зуміє віднайти.

— Я пригадую вірш, який повторював Джованні перед смертю. Там ішлося про якусь чашу... Чашу Сірого Братства.

Массарі кивнув.

— Я багато про це не знаю, — мовив він, — мені відомо тільки, що, за легендою, головний з Трьох Повсталих Демонів зібрав довкола себе відчайдушних і відданих йому головорізів. Ті беззастережно слухаються найменшого його наказу. Їх і називають Сірим Братством. Для своїх ритуалів вони використовуються цю чашу... Начебто. Ви ж розумієте, що все це може виявитись просто вигадкою.

— Звичайно, — сказав Казимир.

Він помітив, що консул все частіше почав позирати за вікно. Пальцями він нервово перебирав край свого плаща, якого так і не зняв, зайшов до свого кабінету. Очевидно, Массарі невдовзі збирався знову вийти з дому й саме зараз поспішав.

Казимир підвівся і подякував господарю за їжу, якої, насправді, навіть не торкнувся. Надто добре ще відчувався частунок у будинку Корнякта. Массарі стримано усміхнувся, і вони попрощались.

Коли несподіваний гість вийшов, венецієць, зачекавши кілька хвилин, також спустився донизу, а потім рушив убік Краківської вулиці, відтак звернув на Вірменську й непомітно загубився в одній із кам’яниць, що мала відчинені двері. Тут йому довелося навпомацки пройти темним коридором, доки врешті його руки не наштовхнулися на ще одні двері, які були зачинені. Массарі обережно в них постукав. З того боку їх невдовзі прочинили, і перед консулом постала молода чорнокоса дівчина, що глянула на нього радісно й стривожено водночас.

Венецієць, не стримуючись, вхопив її в обійми і палко зірвав поцілунок з дівочих вуст. Чорнявка також спочатку сплела руки на його шиї, але потім рішуче відіпхнула його від себе.

— Тут нас можуть побачити, — видихнула вона.

— Нехай бачать.

— Не кажи дурниць... Я хвилююсь за тебе!

— Я усьому дам раду.

— Кажеш так, ніби ти Господь.

— Коли я поруч з тобою, люба Анно, мені здається, що й справді всемогутній...

Вона усміхнулась і взяла його руки в свої. Хвилину вони мовчали, а потім дівчина зазирнула йому у вічі. Здавалось, вона хотіла зробити це раптово, щоб розгледіти усю їхню глибину й не дати можливості власнику цих очей будь-що від неї затаїти.

— Це правда, що сьогодні ти битимешся з ним? — запитала Анна.

— З ким, кохана? — спробував удати здивування Массарі.

— Не треба лукавити... Ти знаєш, що я говорю про свого чоловіка.

— Він поки що тобі не чоловік! — раптом вибухнув венецієць, — наскільки пригадую, ви не взяли шлюбу.

— Любий, це лише справа часу... — скрушно промовила Анна й одразу про це пошкодувала.

— Маю враження, що ти цього сама хочеш! — не стримуючи себе вигукнув Массарі і, вирвавши свої руки з її долонь, рвучко відійшов убік.

Здавалось, він збирався вийти назад з цього двору, але в останню мить зупинився. Зачекавши якийсь час, доки буря всередині нього стихне, Анна обережно підійшла до коханого і, поклавши руки йому на плечі, притулилась до нього так ніжно, як тільки могла. Вона, здавалося, прагнула стримати його гарячу натуру і вберегти від чогось непоправного.

— То ти справді викликав його на двобій? — перепитала Анна.

— Справді. Вирішимо це так, як вирішують люди честі, — відповів Массарі.

— Будь обережним. Корнякт дуже могутній. Серед його боржників найвпливовіші магнати Речі Посполитої.

— Мені однаково.

— Я б менше боялася за тебе, якби була переконана, що він чесно вийде на поєдинок. Але Костянтин вдасться до якогось підступу...

— Аби лиш не боялась за нього, — відповів венецієць, обертаючись знову до Анни, — якщо ж цей добродій сьогодні поведеться негідно або не прийде зовсім, тоді все місто дізнається, що його милість Костянтин Корнякт боягуз і здатен лише обдурювати купців та займатись перемитництвом, підкуповуючи міських урядників.

— Він не боятиметься знеславитись, — тихо сказала дівчина.

— Боятиметься, — усміхнувся Массарі.

— Хай моя любов буде для тебе щитом, коханий лицарю, — промовила Анна і поклала голову йому на груди.

Схоже було, що вона здалася й цілковито тепер довірилась усім тим святим, яким раніше молилася.

З першими сутінками вони попрощались, і венецієць, вийшовши з будинку, попрямував убік Краківської брами. За містом, чоловік рушив повільним кроком, очевидно, ще маючи вдосталь часу. Врешті, як тільки настала ніч, він знову подався до міських мурів, але цього разу зупинився й став чекати біля костелу Марії Сніжної.

Над околицями панувала темінь. Вогні виднілися тільки на міських мурах, звідки час від часу долинали голоси вартових, що перегукувались між собою. Массарі чекав, прихилившись до стіни костелу і подумки вже почав себе картати за те, що вирішив прийти сюди сам. Таки слід було взяти ще когось, хоча б для того, аби був свідок їхньої з Корняктом дуелі. Або ж, якщо той вдасться до якихось хитрощів, засвідчив би згодом, що грек повівся безчесно.

Раптом за якихось два-три кроки від нього хтось запалив смолоскип. Спалах вогню був раптовий і на мить засліпив його. Массарі заплющив очі, лише відчуваючи шкірою обличчя жар від полум’я. Як тільки він знову їх розплющив, одночасно видобувши з-за поясу меча, то найперше побачив перед собою дуло мушкета, яке хтось тримав на продовгуватій підставці.

— Bastardi[50]! — вигукнув Массарі й спробував зробити випад вперед, туди, де в темряві ховалися невідомі, але його випередив постріл.

Венецієць завмер, а тоді впав на кам’яну долівку, випустивши з рук скьявону, що сердито забряжчала, мов поділяючи невдачу господаря.

Смолоскип піднесли до його обличчя, а потім освітили ним скривавлений одяг венеційця.

— Мертвий, — впевнено промовив хтось.

— Може, перерізати йому горлянку? — перепитав інший голос.

— Не марнуй часу, ходімо...

— А якщо він живий? Що скаже тоді грек?

— Мертвий, кажу тобі. Йдемо звідси швидше, бо постріл напевно вже почули.

Нападники хутко загасили смолоскип і зашурхотіли в темряві, тікаючи кудись убік болотистого берега Полтви, що омивала тут міські мури.

Коли на обличчя консула знову впало світло, його очі ледь помітно сіпнулись, а з вуст злетів важкий стогін.

— Пити, — кволо прошепотів Массарі, — заради Христа... Води.

Хтось відставив убік ліхтар і підніс йому до рота край дорожнього бурдюка. Венецієць зробив кілька жадібних ковтків.

— Ким би не був ти... хай... благословить тебе Господь, — напившись, видихнув він.

— Просіть благословення тим, хто стріляє, наче каліка, — мовив Казимир, чіпляючи бурдюк знову собі до поясу, — їй-богу, навіть криворука господиня тієї нори, яку я знімаю в Лемберзі, влучила б вам у голову з такої відстані, а не в плече, пане консуле.

— Ви знаєте хто я? — запитав поранений.

— Авжеж, я мав честь познайомитися з вами сьогодні вдень, — відповів найманець.

— A-а... це ви, Казимире...

— Бачу, приходите остаточно до тями, пане Массарі... Дозвольте, тепер я вас віднесу до вашого дому.

— Від сьогодні це й ваш дім, — сказав венецієць і одразу ж закричав від болю, щойно найманець спробував завдати його собі на плечі.

— Господь терпів... — важко промовив Казимир, бо консул виявився несподівано важким, — і ви, ваша милосте, терпіть.

З цими словами він разом зі своєю ношею подалися вбік міської брами.

В будинку їх з жахом на обличчі зустріла служниця. Ще більшого жаху її обличчя набуло, коли вона впізнала в чоловікові, який приніс на собі її господаря, волоцюгу Казимира.

— Мати Божа, що сталося? — заголосила вона, з недовірою дивлячись на найманця.

— Господаря вжалила бджола, — відповів той, кладучи консула на канапу.

— Бджола? Які ще серед ночі бджоли? — Гальшка витріщила свої гарні зелені очі.

— В тому той річ, дівко! Хіба не бачиш? Він поранений. Хутчій за лікарем! — підвищив голос найманець.

— Роби, як він каже. Лікар мені не завадить, — підтвердив консул, в якого знову почало темніти перед очима.

Лікар з’явився за годину. Увесь цей час Казимир, як міг, допомагав пораненому. Сяк-так перев’язав йому рану, поїв вином, витирав з обличчя піт.

Побачивши найманця, лікар остовпів.

— Казимире? Це ви? — промовив він.

— Якщо ви — Домінік Гепнер, то я справді той, кого ви називаєте Казимиром, — усміхнувся той, який також упізнав давнього знайомого.

Років десять тому, під час облоги Львова, саме Гепнер, якого тоді називали Людвисарем, виготовив гігантську гармату, що вбила всю нечисть під стінами міста...

— Панове, для своїх теревенів знайдіть інший час! — вигукнула раптом Гальшка.

Лікар опам’ятався й кинувся до роботи. Куля від мушкету застрягла в тілі бідолахи консула, й тому довелося терпіти несамовитий біль, доки Домінікові за допомогою Казимира вдалося її звідти дістати. Після цього рану припекли й туго перев’язали. Знеможений Массарі врешті чи то заснув, чи то втратив свідомість, і тоді чоловіки повернулися до своєї розмови.

— Що занесло вас знову до Лемберга? — запитав найманця Гепнер, витираючи свої закривавлені інструменти.

— Мав тут одну справу, яка стосувалася брата консула Массарі, — відповів Казимир, кивнувши убік пораненого.

— Того божевільного Джованні? — перепитав Домінік.

— Ви знаєте про нього? — здивовано мовив найманець.

— Авжеж, я знаю, — сказав той, — готовий побитися об заклад, що ви принесли звістку про його смерть. Чи не так?

— Власне... так, — Казимир оторопіло дивився на свого співрозмовника, — але ж, чорт забирай, звідки ви...

— Такий пройдисвіт і мрійник, як Джованні не міг прожити довго, — спокійно відповів лікар, — як він помер?

— Його... його розірвали людожери, — непевно сказав Казимир, вдруге мусивши збрехати про обставини смерті свого товариша по нещастю, — це здасться вам неймовірним, але...

— Отже, він все-таки їх знайшов, — перебив його Домінік, — я і консул — одні з небагатьох, хто знає його таємницю, Казимире. То ж можете нічого не приховувати. Дізнавшись про скарби стридів, цей чоловік утратив розум і вперто шукав цих чудовиськ. А ще йому потрібна була чаша. Така собі Чаша Сірого Братства. Кажуть, ця річ весь час мандрує світом. Її постійно перевозять з місця на місце, аби ніхто не зумів її викрасти.

В одному з давніх переказів йдеться про те, що скарби відкриються тоді, коли станеться землетрус. «В час, коли земля задвигтить....... Так от, дорогий Казимире, я єдиний, завдяки своїм знанням, можу передбачити, коли це станеться...

Найманця затрясло. Він впізнав рядки з вірша, які повторював перед смертю Джованні.

— Ви можете передбачити, коли це станеться? — перепитав Казимир.

— З точністю до години, мій друже.

— Неймовірно. Але як?

— Все це таємниці науки, яку вам, даруйте, не дано осягнути, Казимире.

— То може скажете мені, коли це станеться? — очі його набули хижого блиску.

Гепнер певний час дивився в них, а тоді несподівано промовивши, стишивши голос:

— Я вам можу сказати більше. Значно більше... Але після цього ви не матимете спокою.

— Що мені спокій, коли в світі існує скарб, який нікому не належить.

— Помиляєтесь. Він належить цим чудовиськам. І Трьом Повсталим Демонам. Чули про них?

— Чув. Але тепер мене цікавить лише скарб.

— Сміливо, хоч і по-дурному...

— Про що ви хотіли сказати, пане Гепнере? Що може мене позбавити спокою?

— Дехто з Сірого Братство невдовзі збереться у Львові. А їхня чаша вже тут. Близько десятка зарізяк позавчора провезли її через Галицьку Браму, — прошепотів Гепнер.

Казимир зблід і до крові закусив губу.

— Ну, що я казав? — перепитав лікар, — зможете тепер спокійно спати?

— Послухайте, Домініку, — замість відповіді гаряче промовив найманець, — а що заважає нам продовжити справу покійного Джованні Массарі? Чаша у Львові, її охороняють люди з плоті й крові...

Лікар відсахнувся від нього, як від прокаженого, й почав хаотично збирати свої інструменти.

— Не кажіть дурниць, Казимире. Ви не знаєте, з чим маєте справу.

— Знаю, чорт забирай! — вигукнув той і вхопив лікаря за рукав.

— Не знаєте всього! — гаркнув йому в обличчя Домінік.

Облизавши пересохлі губи, він відійшов від найманця на кілька кроків, після чого продовжив:

— По-перше, щоб заволодіти скарбом, доведеться винищити стридів.

— Чудово, саме для цього я й найнявся на службу в Поморянський замок...

— По-друге, — знову перебив Гепнер, — Чаша потрібна не лише Братству, а й самому Асмодею. Верховному з Трьох Повсталих Демонів. Влада його на землі нестійка, не всі монархи йому скоряються, тому Чаша потрібна для ритуалу, який зміцнить його силу.

— Що це за ритуал? — перепитав вражений Казимир.

— Жертвоприношення. Йому потрібна дитина благородної крові, що народилася в день 7 липня 1570 року.

— Ця дитина могла народитися будь-де в світі, — сказав найманець.

— Так, але народилася в Речі Посполитій... Це маленька дівчинка, донька короля Сігізмунда Августа. За цим невинним дитям також полює Братство.

Казимир байдуже махну рукою.

— Найголовніше — це чаша. Відберемо її і прийдемо в потрібний час куди слід за скарбом! — піднесено сказав він.

Гепнер стомлено витер чоло і взяв у руку скриню з інструментами.

— На все добре, Казимире, — попрощався він, — якщо ви лишаєтесь тут, то охороняйте пораненого. В нього чимало ворогів. Я повернуся вранці, щоб перевірити, в якому він стані.

Найманець мовчки провів його поглядом і довго стояв нерухомо навіть тоді, коли за Домініком зачинилися двері. Лікар таки мав рацію. Відтепер спокій його було втрачено назавжди.