Король болю

Розділ III Поморянський алхімік

Ігнацій Цибульський ішов вулицею рідного містечка, де знав, мабуть, усі небезпечні нерівності й місця, позбавлені бруківки. Він ходив нею ще зовсім малим, коли батьки відправили його на науку до школи при парафіяльному костелі Святої Трійці. Бо саме ця вулиця провадила від його дому до плебанії отця Стефана, де відбувалось навчання. Ходив він цією вулицею і парубком, бо якраз там, де вона закінчувалась, жила чорноока Вірця, що тепер вже тридцять літ, як пані Цибульська.

Останні десять років цей шлях провадив від їхнього обійстя до водяного млина, яким володіли Цибульські. Прибуток був непоганий, щоправда, пан Ігнацій проводив на цьому млині весь свій час удень, а подекуди й вночі, як це бувало в жнива. Стежив, аби наймані мельники сумлінно виконували свою роботу.

Словом, вулицю добродій Цибульський знав краще, ніж власну кишеню, й міг, якби довелося, пройти тут із зав’язаними очима. Однак, зараз він ішов по нерівній бруківці, як по розпеченому залізу. А до всього, ще й тривожно роззирався довкола.

Втім, його містечко, що мало назву Поморяни, о цій вечірній порі виглядало таким же, як і завжди. Тобто, безлюдним, сповненим пахощами ближньої розлогої річки і голосами собак, які перегукувались між собою. Над містом височів замок Сененських[19]. Зграбний і похмурий, він прилягав до міського валу, чи то підтримуючи його, чи то сам за нього тримаючись.

Ігнацій Цибульський прямував до свого млина, який сьогодні стояв без роботи. Була неділя, перша після Івана[20] і робітники розбрелися хто по хатах, хто по шинках.

Однак, млин не пустував... Крізь щілини було помітно, що хтось всередині запалив світло. Ігнацій підійшов до дверей і, вкотре озирнувшись довкола, легенько постукав. Посеред широкого плеса Золотої Липи, річки, що протікала через Поморяни, скинувся чималий окунь. Від цього власник млина нервово сіпнувся і тривожно глянув на широкі водяні кола, що залишила по собі риба.

Двері млина відчинились до половини. З-поза них злодійкувато визирнув худорлявий чоловік у темному одязі. Він все ще міцно тримався дверей, мовби готуючись будь-якої миті рішуче їх зачинити.

— Впусти мене, Казимире, — наказав Ігнацій.

Чоловік у чорному одязі ширше прочинив двері і відступив убік, пропускаючи господаря. Цибульський, опинившись всередині, обвів поглядом добре знайоме йому приміщення. Це були звичайні сіни з низькою стелею, що провадили далі до жорен. Тут пані Цибульська марно боролася з порохом. Він і далі товстим шаром вкривав зачовгану підлогу, дві лавки та стіл, грубо збитий з неотесаних дощок. Втім, цього разу на столі та лавках стояли досить незвичні предмети, яких мельники, зазвичай, не тримали. Це були скляні колби, заповнені кольоровими рідинами, невеликі діжки, з яких сочився важкий сморід, а найголовніше — посеред сіней стояв невідомий апарат, оповитий численними рурками, що рясно зміїлися довкола нього. Під цим устаткуванням пломенів пальник, нагріваючи пузату сталеву колбу, всередині якої щось люто шипіло.

— Ти вчасно, — хриплим голосом сказав Казимир, зачиняючи за ним двері.

Після цього він опустив велику дверну колоду й кілька разів перевірив, чи надійно та лягла на скоби.

Ігнацій між тим зауважив, що поряд з колбами та іншим алхімічним начинням багато порожніх пляшок з-під вина, а сам Казимир дещо непевно стоїть на ногах. «Байдуже, — подумав Цибульський, — якщо цей дивак справді зробить те, що мені обіцяв, то хай зіп’ється хоч до Delirium tremens[21]».

Він зустрів Казимира декілька тижнів тому. Той спочатку найнявся допомагати його робітникам у млині. Робочих рук не вистачало, і Цибульський надто його не розпитував, хто він і звідки. Казимир тільки розповів, що був колись спудеєм, а потім подався найманцем у Лівонію, де кілька років воював на боці військ Радзивілла[22]. Згодом, коли найманцям почали платити менше, ніж обіцяли, вирішив повертатися спочатку на Волинь, звідкіля був родом, а потім вирушив у Галіцію.

Казимир увесь час носив темну простору одіж, схожу на рясу монаха чи мантію аптекаря, яка, щоправда, була вже сірою від борошна. Мельники ще розповідали про його дивовижне стрілецьке вміння. Мовляв, цей чоловік із власноруч змайстрованого лука заіграшки влучав у качку на льоту.

Та якось одного вечора Казимир відвів господаря млина вбік і повідомив, що має цінну таємницю, якою охоче з ним поділиться. Звісно, не задарма.

— Про що йдеться? — перепитав Цибульський, жваво відмахуючись від комарів, що над річкою були великими та кусючими.

— Про перли, — коротко відповів той.

— Які ще перли? — не зрозумів Ігнацій.

— Про ті, які я можу добувати з піску, — пояснив Казимир стишеним голосом, — точніше, я вмію звичайний річковий пісок перетворювати на перли.

Цибульський недовірливо глянув на свого робітника.

— А лайно на гречаний мед. Еге ж? — хминув він і ляснув себе по загорілій шиї, розплющивши при цьому особливо жирного комара. Тварюка ця, напившись християнської крові, навіть не намагалася злетіти. Чи радше не могла.

Власний дотеп так припав до душі пану Цибульському, що він розреготався від душі, вишкіривши свої жовтуваті й крупні, як у віслюка, зуби.

Казимир сягнув до кишені своєї сіруватої мантії, а коли знову дістав руку назовні, почав повільно розтискати кулак. Що більше відкривалася долоня робітника, то менше реготав Ігнацій, а зуби його потроху ховалися назад за пухкі губи. В руці Казимира виявилась жменя дрібних блискучих камінців.

Власник млина завмер, і жадібні комарі, скориставшись цим, рясно обсіли його писок. Тепер Цибульський вже їх не помічав.

— Справжні? — видавив він з себе.

— Справжнісінькі, — кивнув Казимир і простягнув йому один.

Той довго розглядав коштовність, підносив до очей, носа і навіть вух, а потім неохоче повернув Казимиру.

— Я лише раз в житті бачив перли, — зізнався Ігнацій, — звідки мені знати, що ти мене не дуриш?

Казимир затис кулак.

— Гаразд, тоді забудемо про це, — холодно мовив він.

— Ні, стривай.

Цибульський кілька разів ляснув себе по обличчі, лишивши там кілька кривавих комариних плям. Казимир, якого ця летюча напасть чомусь минала, співчутливо подивився на співрозмовника.

— То кажеш з піску?.. — перепитав Ігнацій.

— Зі звичайного піску, — підтвердив той.

— І ці, що в тебе в руці, також?

— Також. Я б нічого не казав, якби одного разу мені вже не вдалося.

Цибульський трохи помовчав, мовби збираючись з думками.

— Отже ти вмієш перетворити річковий пісок на перли? — повторив він швидше для того, щоб переконати в цьому себе.

— Вмію.

— І що потрібно для цього?

Казимир зітхнув з полегшенням. Нарешті їхня розмова ставала діловою.

— Найпереше — замовити деяке алхімічне начиння з Лемберга, — відповів той.

В цей час неподалік від них голосно закумкала жаба, тому Ігнацій добре не розчув.

— Яке-яке? — злякано перепитав власник млина й нервово перехрестився, — демонічне начиння?

— Алхімічне, — виправив його Казимир, — а щоб ти не мав зайвого страху, ми його освятимо.

— Що ще? — мовив Ігнацій.

— Потрібно багато алхімічних речовин. Їх слід також замовити в Лемберзі.

— Гаразд, — кивнув Цибульський, подумки намагаючись бодай уявити, у скільки обійдеться йому ця вся чортівня.

— Мені знадобиться також діжка пороху і діжка піску, — продовжив Казимир.

— Гм, пісок — це просто. А порох... Ну, нічого, дістану. Це все?

— І п’ять дукатів мені за роботу, — незворушно сказав алхімік.

— П’ять дукатів? — аж підскочив Цибульський.

— І ще п’ять, коли отримаєш свої перли, — додав Казимир.

— Але це нечувано!

— Коли станеш багатим, як Крез, ці десять дукатів здаватимуться тобі дрібницею. Крім того, я піду геть з цих країв і нікому не розповім, як ти став заможнішим за Сененського, — спокійно сказав алхімік.

Цибульський втягнув голову в плечі і важко дихав, роздуваючи щоки.

— Ну що ж, — врешті видавив з себе власник млина, — хай буде по-твоєму. Тільки ж гляди, якщо дуриш мене...

Він спробував грізно подивитися на співрозмовника, але той відповів йому палючим поглядом зелених, як у кота очей. Цибульський відвернувся і коротко вимовив якусь лайку. Врешті вони потисли один одному руки.

Казимир відтоді не працював у млині з іншими робітниками. Він приходив туди щонеділі, коли нікого іншого не було, і надовго зачинявся всередині. Година за годиною, від ранку до ночі, алхімік проводив свої дослідження, доки врешті не повідомив, що готовий перетворити діжку піску на перли.

Сьогодні мав бути цей вирішальний день.

Казимир засукав рукави своєї мантії й урочисто підійшов до свого устаткування.

— Зараз розпочнемо, — промовив він.

Цибульський витер спітніле чоло. Вирячивши очі, він напружено ловив поглядом кожен рух Казимира, а той заходився методично сполучати усі рурки та змійовики, що досі були роз’єднані. Для власника млина це було справжньою магією, і він до всього ще й боявся зайвий раз дихнути.

Врешті всі приготування було завершено, і алхімік підлив олії у пальник. Сталева колба зашипіла ще дужче, і в сінях тепер стало нестерпно спекотно.

— Мені знадобиться твого допомога, — звернувся Казимир до Цибульського, — ось там, в курту стоїть діжка з порохом. Мені він потрібен, щоб пришвидшити горіння. Принеси сюди.

Ігнацій кивнув і швидко виконав прохання. Невелика діжка опинилась поруч із Казимиром, і той, не дивлячись, опустив туди руку.

В ту ж мить, алхімік закам’янів.

— Що сталося? — стурбовано запитав Цибульський.

Казимир не відповів, а тільки тривожно зазирнув у діжку, де застигла його рука.

— Що таке? — повторив Ігнацій, бачачи, що Казамир несподівано зблід, наче смерть.

— Це не порох, — вимовив урешті він.

— А що ж?

— Пісок.

— А де тоді порох?

Алхімік перевів погляд на свій апарат. Інша, така сама на вигляд діжка, була міцно закріплена над сталевою розпеченою колбою, що вже стугоніла від нагрівання. Саме в цій діжці був порох, а мав бути пісок!

— Рани Господні! — закричав Казимир і, вхопившись обома руками за діжку, спробував її зірвати.

— Бісів п’яниця! Ти з похмілля все переплутав! Сучий сину! — заверещав Цибульський.

Він спробував йому допомогти, але навіть удвох їм не вдалося зруйнувати цю конструкцію.

Врешті, Казимир покинув цю справу і метнувся до дверей.

— Ану стій, падлюко! — не тямлячи себе з люті, Ігнацій вхопив його за рукав.

— Дурню! Тікаймо звідси! — відповів той і спробував підняти дверну колоду, яку сам перед тим опустив і міцно насадив на скоби.

Колода вперто не піддавалась. Окрім того, власник млина заходився гамселити його кулаками по спині.

— Віддавай мої гроші! Віддавай усе, виродку!

Зрозумівши, що цим шляхом йому не вибратись, Казимир кинувся в інший бік, де були двері, що провадили до млинового колеса. Налігши на них усім тілом, чоловік зірвав їх разом із завісами, опинившись просто над плесом річки. Колесо нерухомо стояло праворуч від нього, позбавлене сьогодні свого щоденного рутинного обертання.

— Курва твоя мати! Бісове ти лайно! — почув Казимир за спиною хриплуватий голос Цибульського.

По цих словах, пролунав могутній вибух, ніби одночасно стрілили десяток гармат. Обидвоє чоловіків на мить здійнялися, наче птахи, вгору і, описавши в повітрі дугу, гепнулися в воду.

Відлуння вдалині ще довго гуляло довколишніми пагорбами та лісами, а над Золотою Липою простягався сірий смердючий дим. То там, то там пропливали уламки млина, між якими злякано сновигала всіляка річкова живність.

Казимир першим вистромив голову з води і судомно вдихнув повітря. Потім виплюнув з рота добрячий пучок водоростей і вдихнув ще раз. Горе-алхімік потроху почав приходити до тями і, щойно світ перед його очима розвиднівся, почав озиратися довкола себе.

Млин від вибуху добряче просів, а в стіні його утворилася чимала діра, всередині якої палахкотіло полум’я. Колесо також похилилося, однак вціліло.

Неподалік від Казимира пропливло людське тіло повернуте догори спиною, через що не видно було обличчя, але одяг воно мало такий самий, як мав Ігнацій Цибульський. Алхімік підплив до нього і потягнув убік берега. Щойно відчувши під ногами дно, Казимир підняв голову потопельника над водою, аби той, якщо ще був живий, міг дихати. Цибульський захрипів, забулькотів і, широко розкривши пельку, випустив з нутра не менше гарнця води[23].

— Ти живий, братику, — зрадів алхімік і з усією щирістю згріб його в обійми.

Ігнацій безсило повиснув у нього на плечах, але вже за хвилину почав також приходити до тями. Перше, що він побачив, розплющивши очі, — був його зруйнований млин.

— Падлюко, — зашипів Цибульський, але так тихо, що Казимир не почув цього звертання.

— Що, братику? — перепитав він, підставляючи вухо ближче до його вуст.

— Я тобі зараз покажу «братику»... — видихнув Ігнацій і з ненавистю вхопив Казимира за горло.

Той, не сподіваючись такого випаду, і сам ще будучи ослабленим, безсило змахнув руками і знову впав у воду, тягнучи щойно врятованого Цибульського за собою. Ігнацій продовжував гарчати, мов звір, і ні на мить не відпускав свою жертву, ритмічно занурюючи голову Казимира під воду. Очевидно вирішивши втопити того, якщо забракне сил задушити.

Втім алхімік, щойно врятувавшись сам і врятувавши свого душителя, аж ніяк не хотів гинути ось так по-дурному. Зібравши всі сили докупи, він зацідив Ігнацію кулаком по писку спочатку лівою, а коли це не допомогло — ще й правою. Удари виявились дійовими, і руки Цибульського на його шиї добряче ослабли. Тоді Казимир, не гаючи часу, схопився на ноги і, відкинувши нападника геть від себе, щодуху кинувся до берега, розгрібаючи перед собою воду, що в цьому місці доходила йому до грудей.

Однак, фортуна, що не полишала його в річці, як виявилось, підло зрадила на березі. Щойно ступивши на прибережне каміння, Казимир побачив перед собою добрий десяток розгніваних міщан, які збіглися сюди, почувши вибух. Декотрі мали в руках кілки й вила, мовби збиралися відганяти вовків від худоби або ж заблудлих мародерів від свого шинку.

— От паскудство, — з відчаєм проказав алхімік, відчуваючи як декілька рук одразу вхопили його за мокрий одяг і ще безліч тягнуться до нього з тією ж метою.

— Цей антихрист зруйнував мені млина! — заволав з води Цибульський, — це демон в людській подобі!..

Всі міщани, хто не тримав Казимира, злякано перехрестились.

— Спалімо його, — стишено сказав хтось.

— Так, спалімо демона! — підхопив інший вже голосніше.

— Тільки вогонь може знищити нечисту силу! — закричали з іншого боку.

Попри переконання міщан, що лиш полум’ям слід боротися з нечистю, на Казимира градом посипались штурхани, ляпаси і копняки, то ж йому лишалося тільки закриватися наскільки було можливо і терпіти це приниження.

Від берега його потягли в центр містечка. Міська площа була криво забрукованою, мала форму нерівного квадрата і знаходилась поміж міським костелом і ратушею. Тут до натовпу одразу приєдналися ще з десяток роззяв, які одразу ж перейнялися священною місією покарання демона-Казимира. Здавалось, в цьому містечку ніколи не було правосуддя, а всі схожі справи вирішувались збіговиськом міщан у такий спосіб.

Казимир вже подумки намагався пригадати яку-небудь молитву, бо становище його видавалось зовсім пропащим і все, що лишалося — це подбати сяк-так про душу й гідно померти. Міщани, надійно зв’язавши йому руки й ноги, завзято обговорювали де найкраще розвести багаття, звідкіля притягти добрячого хмизу і в кого в дворі є підходящий стовп, щоб прив’язати до нього відступника.

Врешті, приготування розпочалися. Лежачи на бруківці, Казимир спостерігав, як при світлі смолоскипів, в землю вкопали свіжо зрубаний та поспіхом обтесаний сосновий стовбур, а під ним почали складати хвойні сухі гілляки.

— Очистіть стовп від смоли! — гукнув він своїм екзекуторам, — не люблю, як руки прилипають.

— Хочеш здаватися героєм, падлюко?

Над ним раптом нависло оскаженіле обличчя Цибульського, і Казимир навіть відчув смердячий сопух з його рота.

— Побачимо, як ти благатимеш про милість, коли відчуєш шкварчання власного сала, — єхидного додав той.

— Поглянь, який я худий, — промовив той у відповідь, намагаючись стримати тремтіння в голосі, — яке там сало? Буде суцільна шинка...

Цибульський задоволено реготнув.

— Маєш рацію! Буде шинка!..

— Послухай, Ігнацію, — раптом звернувся до нього Казимир, намагаючись упіймати його погляд, — я найманець, але я воїн... Був у десятках битв, переможних битв. Зроби мені ласку — убий, коли буду біля стовпа. Не дай мені зганьбити себе криком. Адже витримати таке неможливо...

— А-а-а-а... — задоволено протягнув Цибульський, — от ти і попросився. Гаразд, я подумаю, але обіцяти не можу. Надто вже хочеться побачити, як ти викручуєшся біля того стовпа, ніби вуж. Ге-ге-ге!..

З цим бридким сміхом він повернувся до решти і заходився допомагати їм у приготуванні кострища.

Невдовзі, коли все було завершено, бранця вхопили попід руки і, притягши на місце страти, прив’язали до стовпа. Звісно ж, найперше, Казимир відчув під своїми долонями липку живицю.

— Треба священика! — гукнув хтось, — нехай сі висповідає...

— Нащо демоняці панотець? — заперечив хтось, — палімо!

Хтось наблизився до хмизу зі смолоскипом, і Казимир зціпив зуби, давши собі слово не кричати, скільки вистачить терпцю, коли несподівано, чийсь голос спинив увесь цей вертеп.

— Зупиніться негайно! — почулося над натовпом.

Голос належав дівчині.

Усі озирнулися, і бранець також з подивом побачив вершницю, що сміливо виїхала на площу й зупинилася посеред міщан.

— Пані Агата Сененська, — загомоніли екзекутори, — сама?..

— Де ваш почет, пані Агато? — одразу ж залунали інші голоси, в яких замість страху вже відчувалась насмішка, — чи пані наважилась приїхати сюди сама о такій порі?

— Звісно ж ні, — відповіла дівчина.

Тієї ж миті, на площу увірвалося п’ятеро озброєних вершників, і натовп миттю сполошився, хоча ніхто не поспішав розходитись. Надто вже великим було їхнє завзяття і надто близькою була вистава, яку вони збиралися розіграти, щоб хоч якось розважити свої будні.

Ігнацій Цибульський вийшов наперед і низько вклонився дівчині.

— Ясна пані, — улесливо промовив він, — сей негідник, — тут він тицьнув пальцем убік прив’язаного до стовпа Казимира, — вдаючись до демонських чарів, зруйнував мені млина. А млин сей, ласкава пані Сененська, годував мою сім’ю й мене останні п’ятнадцять років. То ж чи не заслужив сей єретик найжорстокішої кари?

— А чи відомо вам, добродію, що в Речі Посполиті карати будь-кого дозволено лише після суду? — спокійно відповіла дівчина, — спершу слід вислухати обидві сторони, допитати свідків, а вже згодом виносити вирок і страчувати. А тим більше в такий жорстокий спосіб, як ви замислили?

При світлі вогнів було видно, як обличчя Цибульського налилося кров’ю.

— Вина його очевидна, милостива пані, — проказав він, — цей негідник підірвав мого млина і ледь не вбив мене самого.

— Де свідки? — коротко перепитала Агата.

— Ми всі тут свідки! — заревів натовп і щільним колом зімкнувся довкола дівчини та її гайдуків. Останні, відчувши загрозу, вихопили шаблі, готуючись захистити свою господиню.

— Стривайте, — зупинила їх пані Сененська.

Вона зіскочила з коня і підійшла до розчервонілого Цибульського.

— Чоловіче, ти кажеш тобі завдано кривди, і я охоче вірю, — промовила пані Сененська, дивлячись йому прямісінько у вічі, — але на землях мого батька ніхто не чинитиме суду власноруч. Це робитимуть судді...

— Доки суд та вирок, моя сім’я вмре з голоду, — розпачливо мовив Ігнацій.

— Тоді зробимо так, — відповіла йому Агата, — ти віддаєш винуватця мені, а я відшкодую тобі твої втрати.

Вона дістала з-за поясу торбинку з грошима і простягнула її Цибульському. Той раптом глянув на неї слізним поглядом і, вхопивши гроші, впав на коліна, цілуючи край її сукні.

— Звільніть цього чоловіка! — наказала вона слугам.

Ті обережно наблизились до Казимира і, сторожко роззираючись довкола, відв’язали його від стовпа. Після цього, не ховаючи шабель, повели до своїх коней, де один з гайдуків посадив його позаду свого сідла. Вершники пришпорили коней, і загін рушив геть з площі.

Біля темних стін замку вони зупинилися й почекали, доки для них відчинять ворота. На подвір’ї Агата коротко наказала комусь відвести Казимира на кухню й простежити, щоб тому перев’язали рани й нагодували, а сама рушила до замкового палацу. Здавалось, інтерес її до незнайомця, якого вона врятувала від смерті, раптом зник. Зрештою, як подумалось Казимиру, це було навіть добре. Що менше ним цікавились вельможі, то краще йому завжди велося.

Втім, за годину, щойно той встиг доїсти розігрітий для нього куліш, пані Сененська покликала його до себе. Казимир неохоче підвівся з-за столу і поплентався слідом за слугою, що повів його через подвір’я до палацу. Понад усе звільненому бранцеві хотілося зараз простягтися де-небудь на соломі і добряче виспатись, притупивши сном спогади про все пережити за сьогодні. Однак, тепер він належав не собі, а своїй рятівниці.

Агата зустріла його в кам’яній замковій вітальні, де навіть влітку було сиро й прохолодно. Камін тут ніхто не розпалив, і єдине тепло линуло від свічок на великих бронзових канделябрах. Втім, саму пані Сененську Казимир зумів роздивитись. Вона була невисокого зросту, мала русяве, акуратно складене в зачіску волосся і красиві ще юні риси обличчя.

— Як ви почуваєтесь, добродію? — поцікавилась вона, — до речі, як вас звати?..

— Мене звати Казимир, ваша милосте, — відповів чоловік, — і завдяки вам почуваюся пречудово...

З цими словами він підійшов до неї ближче і, ставши на одне коліно, поцілував їй руку.

— Припиніть, — засміялась вона.

— Якби не ви, дорога пані, то почувався б зараз, як почувається впольований дик над вогнем мисливців, — додав Казимир, зводячись на повний зріст, — крім того, я винен вам чималу суму грошей, яку, зізнаюся, мені важко буде повернути. В моїй кишені є жменя перлів, але, щиро кажучи, вони фальшиві...

— Наразі, це облишимо, — сказала пані Сененська, — до того ж, винні ви не мені, а моєму батькові. Це його землі, його замок і його гроші... Щоправда, сам він, як завжди, перебуває десь у Кракові разом із моїми братами, а всі тутешні справи звалилися на мої плечі.

— Однак врятували мене ви, — промовив Казимир.

— Мій батько також би не дозволив, щоб у Поморянах міщани чинили дикунські суди, — перебила Агата.

Гість розвів руками.

— Тоді скажіть, як я можу вам прислужитися, дорога пані.

Господиня замку хвилину помовчала.

— Спочатку скажіть, чи правда все, що про вас говорять в нашому містечку? Не дивуйтесь, чутки доходять навіть до замку... — усміхнулась Агата.

Казимир нервово закусив губу. Такі розмови йому ніколи не подобались.

— А що саме ви про мене чули, ласкава пані? — обережно запитав він.

— Наприклад, сьогодні стало відомо, що ви алхімік і знаєтесь на своєму ремеслі...

— Мої знання досить невеликі, — відповів чоловік, і спогад про вибух у млині неприємно його вколов.

Він чекав, що зараз його заслужено назвуть шарлатаном.

— Але я не про це, — заспокоїла господиня, і Казимир з полегшенням зітхнув.

— Мені розповідали, що ви вмілий воїн, — продовжила вона, — це справді так?

— Військова справа — мій хліб, ваша милосте, — вклонився чоловік, — а стрільба — моє мистецтво.

— Чому ж тоді ви обрали роботу в млині? — з цікавістю запитала Агата.

— Бо в цих околицях немає роботи для чесного найманця.

— Помиляєтесь...

Пані Сененська раптом спохмурніла.

— В цих околицях, пане Казимире, досить роботи для людей вашого ремесла, — сказала вона.

В темному кутку раптом почулося чиєсь бурчання і, вгледівшись у той бік, найманець з жахом побачив дві яскраві цятки очей.

— Тихо, Персею, — промовила господиня замку.

— Не лякайтеся, це мій пес, — заспокоїла вона Казимира, — досі спокійно за нами спостерігав, а тепер чомусь занепокоївся.

З темряви на світло справді неквапно вийшов чималий собацюра і, виляючи хвостом, наблизився до Агати. Дівчина погладила його по голові, і той сів поруч з нею, насторожено дивлячись на її співрозмовника.

— То про що йдеться? — перепитав Казимир, — яка тут може бути служба для людей мого штабу? Невже докучають розбійники?

— Не просто розбійники.

Агата знову помовчала, ніби добираючи потрібні слова.

— А хто ж? — допитувався найманець.

— Вам нічого не розповідав добродій Цибульський? Про страшні речі, які кояться в довколишніх лісах? — питанням на питання відповіла вона.

— В кожному селищі або містечку мені розповідають страшні речі про околиці, дорога пані, — усміхнувся Казимир, — ці розповіді навіть подібні між собою... Десь водяться мавки, що зводять парубків, десь лісовики, десь блуд чіпляється до подорожніх. Я всі ці казки знаю ледь не на пам’ять, тому коли й чув щось від Ігнація, не надавав його розповідям особливого значення. Крім того, ваша милосте, смію запевнити, що людина своїми діяннями вже віддавна перевершила усіх потвор. Справжніх чи уявних... А з людьми я вмію давати раду.

— Якщо так, то більше я нічого не скажу. Мене тішить ваша сміливість, Казимире, — мовила Агата, — отож, ви готові беззастережно стати до мене на службу?

— Аби віддати борг і віддячити за своє спасіння, я готовий на все, — промовив той.

— Гаразд, — господиня замку востаннє зміряла його уважним поглядом, — тоді зараз вам покажуть покої, в яких ви зможете поселитись. Відпочивайте, а вранці, я буду рада знову зустрітись.

Найманець подякував і вклонився, все ще сторожко позираючи на пса, який вивчав його, здавалось, надто уважним, як для собаки, поглядом.

Спалось Казимирові препаскудно, і, врешті, він прокинувся серед ночі з відчуттям несамовитого жаху. Що наснилося, він не пам’ятав, але сон досі тримав його за серце холодними липкими руками. Найманець витер з обличчя піт і спробував заспокоїти дихання. Потім підвівся з ліжка й підійшов до вікна.

Надворі було ясно, мов удень. Місячне світло яскраво заливало довколишні пагорби, відбивалось від плеса ріки й сріблило крони дерев. Такі ночі оспівують поети у найчутливіших своїх віршах. Однак Казимиру було не до поезії... Так і не згадавши сну, він спробував роздивитися причину своєї тривоги в нічному просторі перед собою, розчути в звуках, що долинали до нього звідти, проте марно. Ніч дихала спокоєм і невгамовною сріблястою красою.

Проте, в той час, коли ззовні панувала ідилія, за дверима тишу пронизав відчайдушний жіночий крик. Казимир миттю відірвався від вікна і кинувся до столу, на якому намацав свій кинджал. Після цього, обережним кроком підійшов до дверей і прислухався. Не минуло й хвилини, як той самий крик повторився. Більше не зволікаючи, найманець рвучко прочинив двері.

В коридорі панувала напівтемрява. Точніше, кам’яну замкову пітьму сяк-так розсіювали кілька каганців розміщених під стелею. Казимир до болю вирячив очі, намагаючись розгледіти жінку, що кричала, проте бачив перед собою лише запліснявіле каміння, з яких складалися стіни.

Несподівано, крик повторився втретє, але цього разу збоку від нього. Повернувшись, найманець побачив просто перед собою бліде жіноче обличчя, що було скривлене в страшній гримасі.

— Допоможіть мені, — вимовила незнайомка знекровленими губами і зробила рух уперед, мовби хотіла обійняти його.

Казимир з жахом відчув, як вона усім тілом напоролась на лезо його кинджала. Поява цієї жінки була такою раптовою, а рух до нього настільки несподіваним, що він не встиг опустити зброю.

На білій довгій сорочці незнайомки, трохи нижче грудей миттю з’явилася темна пляма і, безсило змахнувши руками, жінка опустилась на підлогу. Казимир ледве встиг притримати її голову й плечі. Поруч дзенькнув клинок, також впавши на долівку.

— Прокляття... — видихнув найманець і одразу ж додав ще добрячу порцію лайки, — звідки ти взялася, суча дочко?..

Чоловік злодійкувато роззирнувся, шукаючи свідків цієї події. Втім, хоч крики жінки лунали досить голосно, ніхто їх, вочевидь, не почув. Казимир гарячково намагався вигадати, що робити далі. Гукати на допомогу чи можливо... тікати звідси. Щоправда, доведеться перед тим спекатися тіла. Тоді у замку не одразу зрозуміють, що відбулося, а отже й не відразу почнуть його шукати.

Найманець спробував підняти жінку, але щойно він просунув руку під її плечі, як просто біля вуха знову почув її голос:

— Допоможіть мені, — цього разу вона промовляли зовсім тихо, очевидно не маючи сил говорити гучніше.

Казимир на мить заціпенів. Потім глянув на неї і, зустрівшись поглядом з її очима, побачив там тільки безмежний пекучий біль, що, здавалось, не втримається і от-от виллється назовні. Був це біль від рани, що він завдав, чи її мучило щось інше, найманець не міг збагнути.

— Чим допомогти? — видавив із себе Казимир, одночасно переводячи погляд на криваву пляму, що дедалі більше розтікалася по її сорочці. Одним сильним рухом він розірвав тканину, оголивши цим самим рану, яка, на щастя, виявилась зовсім нестрашною. Лезо ковзнуло збоку вздовж ребра і тільки сильно розітнуло шкіру.

— Моя дитина, — промовила незнайомка, — мій маленький хлопчик...

На цим словах вона затремтіла, як осінній листок і розпачливо заридала.

— Що з ним? — допитувався найманець, далі розриваючи її сорочку. Цього разу йому потрібен був шмат тканини, щоб зупинити кровотечу.

— Він зник, його щойно викрали... — додала жінка, вказуючи пальцем кудись у темінь, — там, у моїх покоях, хтось був...

З іншого боку коридору нарешті почулися поспішні кроки декількох пар ніг. Це була господиня замку в супроводі служниці та охоронця.

— Що тут відбувається? — на ходу суворо запитала Агата.

Казимир схопився на ноги. Йому чимшвидше хотілося залишити це товариство.

— Свята Богородице! Йоанно, що з тобою? Ти поранена?..

— Так, я... поранилась власною зброєю, — несподівано промовила та.

— Але звідки в тебе цей кинджал?

— Яка різниця?.. — розпачливо відмахнулась вона. — Моя дитина...

— Пані каже, в її покоях був хтось, — втрутився Казимир, — дозвольте я перевірю.

Не чекаючи відповіді, він рушив туди, звідки раптово з’явилась Йоанна. За кілька десятків кроків, він побачив перед собою прочинені двері. Схоже саме тут і були покої цієї жінки. Найманець обережним кроком зайшов досередини. В покоях одиноко мерехтіла свічка, чиє полум’я тріпотіло від невидимого протягу, а тому й горіло яскравіше, ніж буває зазвичай, проте не досить яскраво, щоб розсіяти повністю темряву. Посеред кімнати стояла дерев’яна колиска, в якій сірими клаптями виднілась дитяча постіль. Казимир зробив ще один крок і зупинився, дослухаючись. З маленького ліжечка почувся слабкий дитячий голос. «Ця Йоанна несповна розуму, — подумав найманець, — її дитина тут і нікуди не зникла...». Він вже хотів підійти ближче, коли ж зрозумів, що в покоях присутній ще хтось. Цю присутність він відчував шкірою, і вона вселяла в нього якийсь первісний тваринний жах. Здавалось, коли найманець раптово побачив перед собою темну постать, йому навіть полегшало, бо тепер врешті стане зрозуміло хто це і якого дідька тут робить. Постать наблизилась до нього, аж Казимир зміг розгледіти обличчя незнайомця. Втім, це було радше не обличчя, а череп, який обтягнули блідою землянистою шкірою. Тільки тепер найманець збагнув, що прийшов сюди зовсім без зброї. Його кинджал так і залишився поряд з пораненою Йоанною.

— Omni casu[24]... — видихнув йому в обличчя невідомий, і Казимиру, здалося, що він чує радше шипіння змії, аніж людський голос.

Ззовні долинув голос Агати, яка гукала його, а слідом за цим — тупотіння ніг охоронців. Казимир, здавалось, тільки на коротку мить відвернув погляд від незнайомця, але саме за цей час той зник. Навіть відголос його слів не встиг затихнути, проте самого його вже не було.

До кімнати забігли охоронці й стали в дверях, мов закам’янілі, не розуміючи що робити далі.

— Розтуліться! — наказала їм господиня замку, і ті слухняно дали їй можливість пройти досередини.

Агата швидко підійшла до колиски й взяла на руки дитину. Потім знову вийшла з покоїв, попрямувавши до згорьованої матері.

— З твоїм хлопчиком все гаразд, дорога кузино, — почув її слова Казимир, — заспокойся, це був лише страшний сон...

Втім, Йоанна заридала ще дужче. Хоч цього разу це були сльози полегшення.