Король болю

Розділ V Демони лісу

Кілька днів у Поморянах без упину лив дощ. Вода у річці піднялася настільки, що сховала під собою млинове колесо, і мірошники тільки скрушно зітхали, позираючи на ріку зі свого сховку на березі. Власник млина, достойний пан Ігнацій Цибульський, безустанно згадував лютим словом алхіміка Казимира, будучи переконаний, що всі погодні нещастя накликав саме цей приблуда. «Пригрів його в себе, як змію, — розповідав Цибульський захмелілим друзям у корчмі, пропиваючи рештки грошей, які отримав від пані Сененської, — вчинив з ним по-християнськи... А він, су-у-учий си-и-ин... — тут він робив паузу, набираючи в легені побільше повітря, — дощу мені накликав!.. Дощу!.. Чарівник, курва його мати...»

До Казимира, втім, не долинали ці слова. Він цілком добре почувався у Поморянському замку. Насамперед тому, що тут удосталь мав їжі та чистий одяг, що було зазвичай неабиякою розкішшю для найманця. За таких умов, звісно, відчував, що готовий служити пані Сененській стільки часу, скільки знадобиться. Або принаймні доти, доки йому самому ця служба не набридне.

Одного дня, коли врешті закінчилися дощі, Казимир вибрався на прогулянку у розлогий дубовий гай, що тягнувся над берегом Золотої Липи. Після обіду його хотіла бачити господиня, то ж слід було зібрати докупи думки. Найманець все ще не розумів, якої саме служби від нього хоче пані Сененська. Бути її охоронцем? Долучитися до замкової варти? Навчати військової майстерності її недолугих вояків? Чи може щось інше?

Раптом, він побачив удалині перед собою білу жіночу постать. Жінка поволі наближалась до нього і в сутінках могла б здатися примарою, проте час був ранішній, і Казимир чітко бачив її зграбні цілком тілесні риси. Більш того, за якусь мить вони видалися йому знайомими... Коли, врешті, вдалося розгледіти її обличчя, найманець упізнав Йоанну, кузину пані Сененської.

За час, доки лили дощі, він встиг забути про ту ніч, коли вони зустрілися під дверима його покоїв. Забув, як ненароком поранив цю жінку і про того дивного незнайомця в її кімнаті... Тепер, побачивши Йоанну знову, пригадав усе до найменших подробиць, і ці спогади обпекли його, мов гаряче залізо.

Щоправда, жінка виглядала тепер інакше: була не в сорочці, а в гарній білій сукні з шовковою накидкою на плечах. Волосся мала зібране в зачіску, а не розтріпане й сплутане, як тієї ночі. Незмінним лишився тільки блідий колір її обличчя.

Казимир із подивом помітив, що Йоанна привітно йому всміхається. За кілька кроків від неї, чоловік завмер і схилився в поклоні.

— Вітаю вас, лицарю, — несподівано почув він.

Найманець з подивом підняв очі. Такого звертання до себе Казимир точно не чекав, тому відповів не одразу.

— Вітаю вас, ясна пані, — врешті промовив він, — втім, ви, на жаль, помиляєтесь... Я не шляхтич, а отже й не лицар.

— Лицарями не стають завдяки походженню, мій друже, — заперечила Йоанна, — бути лицарем — означає не залишити злякану жінку наодинці з темрявою. Ви й не залишили.

Казимир до болю прикусив губу, згадавши, як тоді посеред ночі, думаючи, що вбив цю жінку, розмірковував, у який спосіб краще позбутися тіла й зникнути самому. Йому стало нестерпно соромно, і він відвів погляд убік.

Довколишній гай повнився пташиними голосами і гудінням комах. Гострі сонячні промені пронизували дубові крони і, здавалось, застрягали в них, як стріли лучників у в’язкій соломі. З дерев донизу, час від часу, падали блискучі обважнілі краплі недавнього дощу, гучно вдаряючись по дорозі в широке соковите листя. Було дещо сиро і прохолодно.

— Візьміть, це ваша річ, — знову озвалася Йоанна і простягнула йому невеликий полотняний згорток.

Взявши його в руки, Казимир відгорнув край полотна і впізнав руків’я свого кинджала.

— Чому в ту ніч ви сказали пані Сененській, що цей клинок ваш? — запитав найманець, — і, до речі... як ваша рана?

— Рана дріб’язкова, — усміхнулась жінка, — поріз чи навіть подряпина.

Вона озирнулась довкола, мовби перевіряючи, чи немає когось, хто може їх підслухати.

— Проведете мене замку, пане Казимире? — запитала вона, — я збиралася якраз повертатись.

— Охоче, — відповів той і подав їй руку.

Вони звернули зі стежки, наскрізь просякнутою дощовою багнюкою, і неквапно пішли просто поміж дубами, ступаючи по м’якому опалому листі. Казимир несподівано спіймав себе на тому, що мимоволі розправив плечі, намагаючись триматися рівно й поважно, як і личило супутникові шляхетної пані.

— Мій чоловік, Бернард Заславський, безслідно зник понад рік тому, — мовила Йоанна, — усі це пов’язують з містичними подіями, що трапляються в тутешніх околицях... Ви вже чули щось про це, пане Казимире?

— Дещо говорила про них ваша кузина, — відповів той, — однак не вдавалася в деталі.

— Тоді детальна розмова ще попереду. Безперечно, Агата все вам розповість, і, гадаю, їй буде потрібна ваша допомога, — сказала Йоанна, — але зараз я про інше... Після того, як пропав мій чоловік, я почала боятися за нашу дитину. Не можу пояснити чому... Нерідко прокидалася серед ночі з відчуттям холодного жаху й кидалася до колиски. Мені навіть ввижався там хтось, хто простягав до мого сина довгі кістляві руки. Я готова була вбити цього незнайомця, задушити або роздерти голими руками, проте в останню мить він зникав.

Кожного разу я з полегшенням переконувалась, що моя дитина й далі лежить у колисці, окрім останнього випадку, коли ви, Казимире, відгукнулись на мої розпачливі благання про допомогу. В ту ніч, я побачила те, чого найбільше боялася: колиска виявилась порожньою. Моя дитина зникла... Можете уявити, який пекельний біль розривав у ту мить моє серце.

— Але, на щастя, страх ваш виявився марним, — сказав найманець, — з дитиною все гаразд.

— Так... — Йоанна усміхнулась і трохи помовчала, ніби дослухаючись до їхніх з Казимиром кроків.

— Ви запитуєте, чому я змовчала про кинджал? — за кілька хвилин продовжила жінка, — коли кинулась, благаючи про допомогу, то відчула, що ви не відмовите. А ця обставина з моїм пораненням була настільки безглуздою, що не хотілося надавати їй жодного значення.

— Чому раніше ви не попросили, пані Сененську поставити варту біля ваших покоїв? — запитав Казимир, — тим більше, якщо бачили когось у своїй кімнаті.

— По-перше, не довіряю замковій сторожі. Всі вони гульвіси і пройдисвіти...

— А по-друге?

— По-друге, не була переконана, що справді когось бачила. Не так просто проникнути в наш замок. Цілком імовірно, що незнайомець над колискою — це лише витвір моєї уяви. Найпевніше, Агата б подумала, що я з’їхала з глузду, горюючи за своїм чоловіком, — зітхнувши, сказала Йоанна.

— А тієї ночі, коли... коли поранились об мій кинджал, також бачили того чоловіка? — обережно запитав Казимир.

— Так, бачила, — знову помовчавши, відповіла жінка, — я, здається, навіть кричала вам, що в моїй кімнаті хтось є...

Вона сіпнулась від раптової думки, як від різкого болю, і завмерла на місці.

— Скажіть, Казимире, — промовила Йоанна, пильно дивлячись йому в очі, — а ви часом нікого не помітили тоді, коли опинились в моїх покоях?

Найманець похитав головою.

— Ні, нікого...

Казимир, звісна річ, добре пам’ятав моторошну постать, з якою несподівано зіткнувся тієї ночі. Проте, сказати про це зараз Йоанні, означало б вселити в неї ще більший страх.

— От бачите, — гірко усміхнулась жінка і знову рушила повільним кроком убік замку, — я таки потроху втрачаю глузд... І все ж таки, дорогий лицарю, мене неабияк заспокоює те, що ваші покої знаходяться поруч з моїми. Відколи ви в них оселилися, я спокійно сплю.

Казимир відчув, як на цих словах, вона міцно стисла його руку.

В замку його вже шукали. Спітнілий захеканий слуга повідомив, що пані Сененська хоче негайно з ним зустрітися в Кутній залі. Казимир попрощався з Йоанною і хутко збіг сходами до замкового палацу. За важкими залізними дверима містився величезний передпокій, а за ним — простора кам’яна вітальня, де зазвичай приймали поважних гостей. Повернувши тут ліворуч, чоловік попрямував до внутрішніх дверей, за якими й містилася Кутня зала. Названо так її було тому, що дві стіни зали впиралися в кут оборонного муру. Звісна річ, з цього боку зала не мала вікон. Вікно тут взагалі було тільки одне, але досить велике, що виходило на подвір’я. Крізь нього Казимир на мить побачив Йоанну, з якою щойно попрощався. Жінка не поспішала досередини, а затрималась біля невеликого квітника, яким, видно, тут опікувалась.

Кутня зала виявилась доволі сирою. Очевидно, взимку, це було найхолодніше місце в палаці. З меблів тут знаходились дві велетенські скрині, на яких було вибито герб Дембно[34], до якого належала родина Сененських, масивний дубовий стіл і з десяток стільців. На стінах висіли схрещені мисливські рогатини і чорнюща оленяча голова з запліснявілими від сирості рогами.

Агата чекала на Казимира, нетерпляче схрестивши руки на грудях. Очевидно, шукали його вже давно. Окрім пані Сененської, в залі був ще присутній чоловік невисокого зросту, схожий з виду на селянина. Нервово позираючи на господиню замку й щойно прибулого Казимира, він м’яв у руках чималий солом’яний бриль та час від часу марно намагався пригладити скуйовджене чорне волосся з пасмами сивини.

— Нарешті вас дочекалися, пане Казимире, — промовила Агата.

Найманець вперше бачив її роздратованою.

— Прошу вибачення, ваша милосте, — він покірно схилив перед нею голову.

— Ось цей чоловік — війт з Богутина. Це село за милю-дві звідси, — продовжила вона вже трохи стриманіше, — скаржиться, що там зникають люди...

Казимир пильно глянув на війта.

— Що означає «зникають»? — перепитав він у нього.

— Те й означає, вашмосць, — відповів той, — виходить чоловік або й декілька рубати ліс. Міцні дужі чоловіки... І не повертаються.

— Скільки таких не повернулося?

— За останній тиждень — десятеро.

Казимир перевів погляд на господиню замку.

— То ось що ви мали на увазі, ваша милосте, говорячи про «дивні речі», які відбуваються в околицях? — запитав він у неї.

Агата мовчки кивнула.

— І ви гадаєте, цих десятьох звабили лісові мавки? — звернувся він вже до війта.

При згадці про мавок той поглянув на нього так перелякано, що Казимир ледве стримав сміх.

— Не знаю, вашмосць, мавки чи інша яка нечисть, — тут він перехрестився, — але коїться таке вже доволі давно, і селяни налякані.

— Як на мене все значно простіше, добродію: у ваших лісах завелася добряча зграя розбійників. Або ж усі, хто зник, зробили це з власної волі... — припустив найманець.

— Такого не може бути.

— Отже розбійники.

— Гм...

— Думаю, якщо довколишніми лісами прогуляється добре озброєний загін замкової сторожі, то хутко познаходить усіх цих ваших «мавок»! — Казимир більше не міг стримати реготу. Тим більше, що великі вуха війта досить кумедно зарухались.

Нареготавшись удосталь, він одразу ж перепросив за це господиню. Втім Агата встигла добряче розсердитись.

— Думаю, ви, Казимире, чудово це зробите, — різко мовила вона, — ключі від арсеналу отримаєте ще сьогодні.

Після цього вона знаком дала зрозуміти, що розмову закінчено. Найманець шанобливо вклонився і вийшов із зали.

Прямуючи до казарми сторожі, він подумки лаяв себе останніми словами за свою нестриманість. Це ж треба було розреготатись, як останній йолоп!.. Мов несповна розуму пришелепкуватий блазень десь на міському торговиську!.. Ех! Тепер лишається тільки виконати, як слід, завдання пані Сененської і довести, що він гідний її довіри.

З такими думками найманець прочинив двері замкової казарми. Всередині панувала задуха і смерділо людським потом. Поміж лавками та лежанками за чималим столом сиділи з десяток чоловіків і азартно грали в кості. Щойно Казимир постав на порозі, погляди присутніх в одну мить звернулися до нього.

— Добридень, панове, — привітався гість і навіть злегка вклонився.

Відповіді не було. Замкові вояки й далі дивились на нього, чекаючи, коли той повідомить чого сюди приперся.

— Є робота для вас, добродії, — вимовив Казимир.

— Та невже? — спокійно перепитав хтось і одразу сплюнув.

— Наказ пані Сененської, — врочисто мовив прибулий.

— От нехай пані Сененська прийде сюди і нам накаже, — відповів той самий голос, після чого вояки реготнули й повернулись до перерваної гри.

— Вона сюди не прийде, — крізь зуби процідив прибулий, — від вашого смороду тут і кінь би впав.

Чоловіки вдруге відволіклися. Здоровезний, як скеля, бородань підвівся з-за столу й наблизився до Казимира.

— Слухай ти, панночко, — дивлячись на гостя згори вниз, промовив він, — забирайся краще звідси під три чорти. Бо запхну тебе своєму коневі в сраку. Там, кажуть, смердить ще гірше.

Гравці зайшлися таким гучним реготом, що затряслися стіни, а в Казимира заклало в вухах. Дочекавшись, доки вони замовкнуть, гість коротко мовив:

— Усім сідлати коней.

— Ти не розчув? — здивувався бородань, — я сказав — під три чорти!..

— А я сказав сідлати коней! — перебив його Казимир, хоч відчував, що добром це не закінчиться.

Передчуття тієї ж миті справдились: бородань, втративши терпіння, щосили зацідив йому кулаком в груди. Казимир відлетів на добрих два кроки і, прочинивши спиною двері, в які щойно зайшов, гепнувся в багнюку поруч із порогом. Дихання здавило так, мовби хтось ухопив його руками за легені, викручуючи їх, ніби старе ганчір’я. Найманець вже навіть подумав, що таким і буде його кінець, коли перед очима почало трохи світліти. Перше, що він побачив перед собою, прийшовши до тями, — була пика бороданя, який навис над ним і єхидно усміхався. Позаду нього скупчилися інші гравці, що поглядали на Казимира з-за його спини.

— Живи-и-ий... — протягнув хтось чи то з полегшенням, чи то з розчаруванням, — а ми вже гадали, Хомо, що ти його на той світ спровадив... Б’єш, як молотом.

— Подякуй, що не в голову вперіщив, — прорік Хома Казимиру, який вже потроху намагався звестись на ноги, — розвалив би твою довбешку, як маківку.

На цих словах він повернувся до нього спиною і разом з іншими рушив назад до казарми. Однак здоровань і не підозрював, що з такими, як він, Казимир вже не раз мав справу. Цей чоловік, що так несподівано з’явився в Поморянському замку, був найманцем. А отже двобої були його хлібом. І саме для таких випадків, Казимир тримав дещо в своєму чоботі...

— Ану, повернися, стерво... — промовив він, звівшись на ноги.

Голос його досі був здавлений, а на губах пінилася кров.

Коли Хома озирнувся, Казимир тримав у руках невелику скручену в кільця бойову нагайку. Такою часто послуговуються степові народи або вільні козаки в Дикому Полі. Нею не б’ють коней, бо серед густого плетива заховане гостре залізо. Така лише для герцю.

— Он ти як, — грізно мовив бородань і витягнув з-за поясу ножа, — гаразд, буде по-твоєму...

Тримаючи свою зброю лезом вниз, він рушив прямісінько на Казимира. Тієї ж миті хльоснула нагайка, і ніж полетів у калюжу. Хома люто заревів. Правиця його густо залилася кров’ю. Першим же ударом найманець добряче здер йому шкіру і, хтозна, може й зламав кілька пальців.

Втім це був лише початок екзекуції. Щойно Хома спробував знову піти в наступ, цього разу вже з порожніми руками, як отримав такий самий безжальний удар в обличчя. Впавши на коліна, він завив з болю і спробував захиститись руками від наступних ударів, проте марно. Вправно орудуючи своєю змієподібною зброєю, Казимир за хвилину перетворив його сорочку на криваві лахміття, з-під яких стриміли шматки розсіченої шкіри. Врешті Хома благально підняв догори руку.

— Годі... — прохрипів він, — прошу тебе...

Піднята рука тремтіла, мов у пропасниці. Казимир зупинився і спробував віддихатись. В грудях ще боліло, але злість уже перейшла. Він обвів поглядом решту вояків. Ті стояли, роззявивши роти, і з острахом поглядали нього.

Найманець витер з губ кров.

— Чого стоїте? — запитав він у них, — я сказав, щоб ви сідлали коней. Хутко.

— Усі, крім нього, — додав він, тицьнувши нагайкою убік Хоми, що помалу зводився на ноги, — він нехай зализує рани.

Вояки перезирнулись і, хвилину постоявши, подалися виконувати його наказ.

Через годину, загін, що складався з двадцяти озброєних шаблями і мушкетами вершників, зібрався біля замкової брами. Сільський війт сидів також у сідлі. І хоч тримався він осторонь від вояків, але видно було, що їх вид добряче збадьорив цього чоловіка.

— Ну що ж, показуй нам своїх мавок та лісовиків, — мовив до нього Казимир, — закладаюся, ці хлопці хутко наведуть лад в околицях.

Тут він кивнув убік замкової сторожі. Втім, сказавши так, найманець злукавив. Насправді Казимир був переконаний, що ці вояки не здолали б і п’яних селян, якби ті раптом зібралися в такий самий загін і кинули їм виклик. Можливо той, кого вперше в житті сьогодні назвали лицарем, хотів їх підбадьорити. Адже знав, що кожен, хто служить у замкові сторожі, також наслухався історій про таємничі зникнення в тутешніх лісах.

Війт смикнув коня за вуздечку і рушив першим. За ним подався увесь загін. Коні спершу пішли кроком, відтак швидкою риссю, і вже невдовзі Поморяни лишилось позаду. Казимирові кожен рух коня відбивався пекучим болем у грудях, куди, якусь годину тому, зацідив здоровезний Хома, але, зціпивши зуби, він терпів. Замкові вартові, яких той зневажав глибоко в душі, час од часу кидали на нього сторожкі погляди, в яких можна було прочитати одночасно страх і навіть легку ненависть. Показати свій біль — означало додати їм ще й упевненості.

Широка польова дорога поступово звужувалась і невдовзі привела до густого мішаного лісу.

Щойно вони опинилися в густій вологій тіні, війт озирнувся до Казимира й тихо промовив:

— Це тут.

— Покажи нам місце, куди пішли лісоруби, — відповів той.

Чоловік мовчки кивнув. За якусь милю-півтори, він звернув з дороги на значно вужчу стежку. Вершники по ній могли їхати тільки один за одним. Дрібна комашня й липке павутиння нестерпно лізли в обличчя та очі, доводячи до сказу і людей, і коней. За годину стежка привела на широку галявину з низькорослою травою і густими колючими зарослями. Посеред них лежало кілька зрубаних стовбурів, напівочищених від кори.

Казимир ще раз глянув на війта і побачив, що той зблід, наче смерть. По обличчю його градом котився піт, а очі були розширені, мовби хтось стиснув йому щосили живіт.

Найманець єхидно усміхнувся.

— Це тут водяться твої мавки? — запитав він.

Той знову кивнув.

— Якщо зараз побачу хоч би одну, то ввечері поїтиму тебе в шинку медовухою, доки тобі лізтиме в горлянку, — пообіцяв Казимир.

— Та й кожному з вас видам цілий гарнець доброї горілки, якщо впіймаєте тут якусь довговолосу потолоч, — гукнув він до замкових вартових.

Ті також не відповіли й тільки тривожно між собою перезирнулися.

Казимир зістрибнув з коня і пройшовся уздовж галявини. Поміж травою виднілися чорні випалені кола, де дроворуби розводили багаття. Всюди, звісна річ, було чимало людських і кінських слідів, але ніщо не вказувало на те, що тут відбулась сутичка. Бо ж навряд чи дужих озброєних сокирами чоловіків могли викрасти, наче дітей. Казимир вже розкрив рота для наступного жарту про те, що в цьому лісі водяться, либонь, не мавки, а дикі хвойди, коли ж його заглушило злякане кінське іржання. Коні сполошено затупцювали на місці, а деякі піднялися дибки. Одразу після цього залунала брудна людська лайка. Хтось із вартових лаявся найзавзятіше, добираючи останні слова, і не змовкав ані на мить. Втім у голосі його відчувався радше жах, аніж лють. Опинившись поруч з ним, Казимир оторопів. З трави стирчало кілька чималих обгризених кісток. А оскільки на них, окрім решток шкіри та м’яса, лишилися клапті одягу, то кістки, без сумніву, були людськими.

— Мавки, кажеш? — припинивши лаятись, звернувся вартовий до Казимира, — мавки, що їдять людей?..

Тепер уже змовчав найманець. Коні знову іржали й хропіли, і йому самому передалося відчуття жаху, що льодяною змією розповзлося від горлянки до серця. Казимир інстинктивно вихопив з-за поясу шаблю, хоч ворога перед собою не бачив. Йому подумалось, що ці демонські трофеї лишили тут невипадково. Очевидним було, що на цьому місці ніхто не ласував людським м’ясом. Кістки підкинули сюди з певною метою: зупинити, залякати, змусити ганебно втекти. Їх чекали... А якщо чекали, то щось має статися.

Найманець поволі роззирнувся. Замкові вартові, більшість з яких так і залишилися сидіти в сідлі, марно намагалися заспокоїти коней. Війт, впавши навколішки, молився. Легкий, навіть приємний вітерець гуляв поміж кущів і трав, дещо освіжаючи спітнілі обличчя. За галявиною починалася стіна лісу... Отже будь-хто, перебуваючи там, міг бачити їх усіх, як на долоні.

— Треба забиратися звідси, — проскиглив той, хто перед тим лаявся, — інакше з нами буде те саме...

Тут він ще раз вказав Казимирові на свою знахідку. Той мимоволі пригледівся і навіть порахував кістки. Їх було п’ять. П’ять обгризених гомілок, що, очевидно, належали колись трьом людям. «Чому п’ять, а не шість? — подумалось найманцю, — хтось був одноногим? Адже в кожної людини по дві гомілки. Чи, можливо, шосту не обгризли, тому й не підкинули сюди? Чи ще якась причина?..».

Раптово стих вітер, і сонце припекло ще дужче. Зазвичай, так буває перед дощем, тому Казимир звів очі догори, шукаючи там грозові хмари, що могли б стиха підкрадатись, наче злодії, однак небо було чистим, як душа немовляти... По обличчю найманця рясно заструменів піт. Він втер його рукавом сорочки, на якусь мить закривши собі вид. Коли ж знову глянув перед собою, то з жахом побачив, як просто на них падає велетенська сосна. Тріскотіння деревини, крики якихось птахів і людські розпачливі голоси змішалися в одну диявольську мелодію. Віковічне дерево важко опустилося на землю, поховавши під собою кількох вершників разом із їхніми кіньми. У тих, хто вцілів невідомо звідки полетіло каміння, нещадно розбиваючи воякам незахищені голови. Хтось, рятуючись, упав ниць і принишк у траві, а хтось (щоправда, таких було значно менше) заховався за своїм конем і спробував зарядити мушкета. Втім, оскільки каміння летіло звідусіль, годі було збагнути де ворог, а отже ніхто й не знав куди стріляти. Очевидним було тільки, що він за деревами.

Врешті невідомі нападники перестали жбурляти каміння, і поранені вояки застогнали ще дужче. Казимир, якому камінь тільки трохи подряпав щоку, миттю вскочив у сідло.

— До шабель! — наказав він тим, хто вцілів і, пришпоривши коня, рушив у напрямку лісу.

Очі знову заливав липкий піт, але ще більше сліпила злість. Лише перетнувши галявину і опинившись в духітливій тіні дерев, найманець зрозумів, що кинувся на невидимого ворога сам. Ніхто не подався за ним слідом. Озирнувшись, Казимир побачив, як замкові вартові боягузливо тікають з галявини, ледве допомагаючи пораненим і лишаючи вбитих.

— Сюди, заячі серця! — гунув він їм і від безсилої люті розітнув шаблею повітря, — поверніться, падлюки!

Втім ніхто з них його не почув. Або ж вдав, що не почув. Вцілілі люди втекли на вцілілих конях так швидко, що Казимир не встиг підібрати для них ще одного лайливого слова. Лють його закипіла всередині ще дужче, коли він збагнув, що й самому йому слід рушити за ними. І якомога швидше. Жодного з тих, хто пригостив його загін каменями, він не бачив. Проте це не означало, що невидимий ворог подався звідси геть.

Казимир знову вдарив коня і вже збирався виїхати назад на галявину, аж раптом відчув, що кінь провалюється задніми копитами кудись униз. Тварина злякано заіржала, а вершник в останню мить зумів вискочити з сідла і вхопитися руками за край величезної вовчої ями. Нещасний кінь опинився на днищі й миттю сконав на загострених палях, що пронизали йому круп і горло. Хтось ухопив Казимира трохи вище ліктів і витягнув з ями нагору. Та перш ніж він устиг роздивитися, хто це був, як отримав сильний удар в живіт, від чого в одну мить знепритомнів.

Здалось, минула ціла вічність, перш ніж відчуття знову почали до нього повертатися. Найперше, тіло найманця пронизав гострий біль, мовби хтось поволі нанизував його на довжелезну голку. Він лежав долілиць і, спробувавши поворухнутись, зрозумів, що руки його міцно зв’язані за спиною. Звідти, десь із туго перетягнутих мотузкою зап’ясть, біль і починався.

Казимир обережно повернувся на бік, спершись на ліве плече і стегно. Довкола нього панував напівморок, а в ніздрі вдарив їдкий сморід. Такого жахливого смороду він ще в житті не відчував... Це було щось середнє між тим, як смердить напіврозкладений труп і застояне болото. До горла підкотилась нудота, і Казимир міцно зціпив зуби. Не слід було зараз, ще не зрозумівши, де він є, привертати до себе чиюсь увагу.

Простір довкола виявився сирою запліснявілою, однак досить великою печерою. Поруч з виходом, який сірів за кроків десять, палахкотів смолоскип. Вогонь відкидав яскраві плями світла на оголене чоловіче тіло, що висіло вниз головою. Руки були опущені вниз і легко погойдувались. Важко було сказати живий цей бідолаха чи мертвий. Напруживши зір, Казимир намагався прочитати це на його обличчі, проте марно. В спогляданні минуло кілька хвилин, а може й більше, оскільки полонений ще не відчував, як слід часу. Він вже хотів спробувати підвестися, але тієї ж миті до печери хтось зайшов. В’язень принишк і ще дужче напружив очі. Здавалось, врешті-решт від таких зусиль вони вилізуть йому кудись на лоба.

Силует прибулого виглядав незграбним, але пересувався той на подив безшумно. Обійшовши довкола підвішеного, незнайомець зупинився й кілька секунд постояв навпроти нього. Можливо, він, як і Казимир, хотів дізнатися живий той чи мертвий. Проте, вже в наступну мить, сталося те, від чого в найманця похолола кров у жилах. Діставши з-за поясу велетенського ножа, незнайомець заходився орудувати ним над підвішеним. Тієї ж миті бідолаха закричав... Він виявився ще живим і, можливо, навіть міг розгледіти, як у руках мучителя з’являються шматки його шкіри.

— Господи милосердний, — прошепотів Казимир, — Господи милосердний...

Найманець, чиїм ремеслом були кров і війна, не міг дивитися на цю диявольску екзекуцію. І, видно, Господь, пошкодувавши його, вдруге за сьогодні позбавив свідомості.

Коли Казимир знову відкрив очі, то зрозумів, що досі лежить на лівому боці і бачить перед собою ту саму частину печери. Підвішеного полоненого вже не було, і, що з ним вчинили далі, найманець міг тільки здогадуватись.

Хоч зв’язані руки боліли тепер ще дужче, в цілому Казимир почувався трохи краще. Якщо тільки в його становищі, в цій суцільній халепі, існувало «краще» або «гірше».

Зібравши докупи сили, він спробував сісти, спираючись спиною об кам’яну стіну. Після чималих зусиль йому це врешті вдалося. Раптом Казимир відчув, що торкнувся своїм плечем чийогось тіла. Від несподіванки він спершу завмер, а тоді обережно запитав:

— Хто тут?..

— Такий самий нещасний, як і ви, — відповів йому чоловічий голос, в якому відчувався чужоземний акцент.

Одразу після слів пролунало важке зітхання.

Казимир повернув голову, однак збоку виявилась цілковита темрява, тому розгледіти співрозмовника йому не вдалося. Однак, навіть усвідомлення того, що він тут не один полонений, добряче його підбадьорило. Адже вдвох цілком можливо щось придумати.

— Як вас звати? — запитав найманець.

— Джованні Массарі, — відповів той, — я родом з Венеції. Мій брат Антоніо — венеційський консул у Лемберзі... А як звати вас?

— Моє ім’я Казимир.

— Казимир і все?

— І все... Я ландскнехт. Такі не мають ані герба, ані роду.

— Зрештою, в нашому з вами становищі і одне, і друге не має жодного значення, — з гіркотою сказав венецієць.

— Ваша правда, — погодився Казимир, — а як ви тут опинились, добродію? Невже займалися дипломатією в цих лісах?

— Я б посміявся з вашого жарту, але мені не до сміху, — відповів Массарі, — ці потвори полонили мене під час подорожі.

— Хто вони такі? Ви знаєте?

— Стриди... Людоїди. Ззовні вони схожі на людей, але всередині — звірі... Ні, радше демони.

— Давно ви тут?

— Не знаю. Місяць, два... Може більше.

— Намагалися втекти?

— Аякже. Двічі... Після другої спроби ці чудовиська перегризли мені ноги. То ж третьої вже не буде.

— Господи... — вирвалось у Казимира.

— Не згадуйте Господа, він нас покинув... До речі, той бідолаха, з якого вчора здирали шкіру, також намагався врятуватись втечею...

— У вас є зброя? — запитав найманець.

— Ні, в мене її одразу відібрали.

— А руки у вас вільні? — з надією запитав Казимир.

— Зв’язані, як і у вас. Не сподівайтесь...

Запала мовчанка. Після раптової надії найманця охопила ще глибша і гіркіша зневіра. Проте десь за півгодини він знову промовив у темряву до свого брата по нещастю:

— Скажіть, пане Массарі, що вам ще відомо про цих стридів?

Однак у відповідь почулося тільки незрозуміле бурмотіння.

— Пане Массарі, — стривожився Казимир, — чуєте мене?..

Нерозбірливе бурмотіння венеційця раптом змінилося плачем. Тихим, як у дитини, що заплакала уві сні. Це тривало якусь хвилину. Після цього, нещасний Джованні кілька разів повторив рядок зі Святого Письма, хоч перед тим нарікав на Господа: «Ніч минула, а день наблизився, тож відкиньмо вчинки темряви й зодягнімось у зброю світла».

Потім знову замовк, але вже за якусь мить зареготав. Вирішивши, що Массарі збожеволів від пережитого, Казимир вже більше не озивався до нього, тільки чекав, доки той нарегочеться, та побоювався, щоб на цей регіт не збіглися стриди. На щастя, венецієць невдовзі затих.

Дослухаючись до його важкого дихання, найманець подумки молився, щоб той бува не помер від своїх ран. Йому здавалося, що разом з цим безногим мучеником помре і його надія на спасіння. На щастя, той невдовзі озвався, і голос його був цілком притомний:

— Скажіть, пане Казимире, чи чули ви історію про мандрівника Одіссея? Він повертався з військового походу і разом зі своїми побратимами також втрапив у полон до людоїдів. Точніше, до циклопа.

— Чув, — жваво відповів той, — колись я був спудеєм і вчив грецьку, тому читав Гомера.

процитував Массарі.

Казимир напружив пам’ять і також відповів цитатою:

— Все правильно, — зрадів венецієць, — хто б міг подумати, що я почую ще колись рядки з цієї прекрасної поеми...

— Перед тим в розпачі ви цитували Святе Письмо, — зауважив Казимир.

— Дурниці, — різко заперечив той.

— Але я чув...

— Вам здалося. Я вже казав, Господь нас покинув, тому нам не залишається нічого іншого, як покинути Господа. І насолоджуватися грецькою, чорт забирай...

Тут він глибоко вдихнув повітря і повільно, смакуючи кожне слово, прочитав:

В печері й справді хтось раптом з’явився. Тільки навряд чи це була Кіпріда, до якої зверталася у своєму вірші Сапфо. Вгледівшись, Казимир впізнав постать стрида, що знущався над підвішеним полоненим. Від спогаду найманця охопив жах, але прикусивши губу, він продовжив спостерігати.

Слідом за прибулим з’явилося ще двоє, які несли досить об’ємну річ. За мить, стало зрозуміло, що це казан. Перемовляючись короткими гортанними звуками, стриди залили в нього воду з діжки, а тоді заходилися розпалювати під ним вогонь. Коли вогонь розгорівся, усі троє вийшли, але було очевидно, що повернуться вони незабаром.

— Схоже нам випала честь, — нервово хіхікаючи, озвався Массарі, — нас варитимуть.

— Невже немає шансу звідси втекти? — сердито мовив найманець.

— Жодного, жодного, жодного... — зареготав венецієць.

— Заради Бога, Массарі! — гримнув на нього Казимир.

Втім безногого полоненого знову охопило безумство. Цього разу він без упину повторював дивний, схожий на дитячий віршик:

— Опам’ятайтесь, Массарі! — вдруге гукнув найманець, додавши кілька брудних лайливих слів зі свого щедрого запасу, — опам’ятайтесь, чорт забирай! Я, здається, придумав...

Однак, повторивши свого дурнуватого віршика вдвадцяте, а то й в тридцяте, венецієць захропів.

— Щоб ти здох, скурвий сину! — розпачливо вигукнув Казимир і спробував у темряві вперіщити його ногою.

— Нечесно бити мене в спосіб, у який я не можу бити вас, — раптом буркнув Массарі.

Схоже, що цього разу притомність повернулась до нього швидше.

— Послухайте, добродію, — стишено мовив найманець, відчуваючи, що їх вже почули, — ми не можемо перерізати наші пута, але можемо їх перегризти...

— Ви жартуєте?

— Я схожий на блазня?

— Звідки мені знати? Я вас не бачу...

— Це наша єдина можливість!

Раптом у Казимира та й, либонь, у венеційця в жилах похолола кров. Зачувши їхні голоси, у печеру забіг, тримаючи в руках смолоскип, один зі стридів і хутко опинявся біля них.

Найманець тепер мав змогу розгледіти його обличчя. Воно було схоже на людське, щоправда, лоб виявився занадто вузьким, а нижня щелепа занадто масивною. Очі ховалися в глибоких западинах, над якими густо кущилися брови. Ніздрі людоїда по-звірячому роздувалися, що свідчило, мабуть, про неабияке роздратування.

Вдивившись Казимирові в очі, стрид промовив кілька коротких незрозумілих звуків і сердито змахнув вогнем в того просто біля носа. Як можна було збагнути, все це означало наказ сидіти тихо й не турбувати їх балаканиною. Так само людоїд пригрозив і Массарі. Впевнившись, що ці двоє його зрозуміли, стрид знову подався геть.

Майже чверть години жоден з полонених не промовив ані слова. Врешті, найманець знову прошепотів:

— Пане Массарі, заради Бога... Перегризіть цю проклятущу мотузку на моїх руках. Як тільки руки будуть вільні, я одразу ж звільню вас.

— І що тоді? — понуро перепитав венецієць.

— Звісна річ, втечемо, — Казимира все більше дратував його тон.

— Ви можливо й втечете. А я? Бачили ви колись, щоб хтось тікав, не маючи ніг?..

— Клянуся, Массарі, я вас не залишу.

— Е, ні... Мені інше потрібно.

— Що?

Венецієць глибоко й гірко зітхнув.

— Навпаки, — промовив він ще тихіше, аніж було потрібно, — отут мене й лишіть, але позбавте життя...

— Я не почув, — нервово відповів Казимир, — але, чорт із вами, я на все згоден. Обіцяю!..

— Гаразд, — сказав Массарі й обережно присунувся до нього, — спробую.

Наступної миті, зуби венеційця зімкнулись на Казимировому пальці.

— Курва! — вилаявся найманець.

— Даруйте, — перепросив той і сплюнув.

За мить, Массарі знову взявся гризти. Він ще кілька разів випадково вкусив Казимира, але той у відповідь тільки глухо гарчав і вже навіть не лаявся.

Минула година, а може й дві, оскільки час в цій печері протікав поза людськими чуттями. Найманець гадки не мав, чи досяг Массарі хоч якогось успіху. Мотузка й далі міцно стискала руки і, здавалось, протиснувши плоть, вп’ялася йому в самісіньку кістку.

Стрид несподівано повернувся і, ставши до них спиною, почав поратися біля казана. Казимир з жахом уявив, як його і Массарі ці потвори опускають в киплячу воду і гигикають, бачачи, як ті корчаться з болю. Відчай і злість раптом накотилися на нього новою хвилею, змусивши зібрати докупи залишки сил. Найманець стиснув кулаки, вже не відчуваючи, як різкий пекучий біль пронизав зап’ястя. Мотузка, однак, не відпускала.

— Зробив усе, що міг, — прошепотів Массарі.

— Господи чи дияволе, допоможіть мені, — процідив крізь зуби Казимир і втиснув нігті ще глибше собі в долоні.

Невідомо, хто втрутився й допоміг, але тієї ж миті, його пути, здираючи шкіру, ковзнула по руках. Від щастя й надії перехопило подих. За кілька хвилин Казимир повністю звільнився від мотузки і намагався не завити від нового болю, коли кров почала повертатися в побілілі кисті. Перечекавши цю мить, він вдивився в постать людоїда перед собою. Якби той сам не був творінням зла, то, мабуть, відчув би карком, скільки ненависті зараз спрямовано в його бік.

Поряд зі стридом лежав чималий дрюк. Вхопити його і щосили вперіщити ним цю потвору? Але що, як почує решта? Казимир напружив слух, намагаючись вловити звуки ззовні. Можливо, там нікого немає, і тоді стрид біля казана — це його єдиний ворог. Хтозна. Йому здалося, що ззовні він чує тільки спів лісових птахів. Треба ризикнути... Краще загинути б’ючись, аніж піти цим потворам на обід, як шматок свинини.

Найманець поволі звівся на ноги й почав скрадатися до людожера. Нечутно він підніс із землі важкезного дрюка й міцно стиснув його в руках. Далі підняв над головою, наче дворучного меча і, вклавши в удар усю свою лють і надію, з силою опустив деревину стридові на голову. Якби людоїд сіпнувся в цю мить і повернувся до нього обличчям, усе б пропало, втім, на щастя для Казимира, він був надто захоплений спостеріганням того, як в казані потроху закипала вода.

Удар був могутній і врізнобіч полетіли дерев’яні тріски, однак людоїд не зомлів і вхопився руками за край гарячого казана. Після цього, спробував таки повернутись до свого нападника, однак той вперіщив ще раз. Стрид захрипів і провалився лівим плечем в киплячу воду. Казимир вже не зупинявся, наносячи один удар за іншим і цілячись потворі прямісінько в голову.

«Хліб мій на списі замішаний, — видихав найманець, спостерігаючи, як з розваленого черепа юшиться мозок, перемішаний з кров’ю, — теж і вино я на списі... Маю ісмарське і п’ю, спершись на списа також...»[38]

Врешті, стрид усім тулубом занурився у воду, а з казана стирчали тільки його могутні волохаті ноги. Найманець сторожко глянув убік виходу з печери. Він боявся, що там от-от з’явиться щонайменше десяток товаришів того, хто мирно тепер варився в казані, і тоді доведеться вступити в останній відчайдушний поєдинок, аби не датися їм в руки живим. Проте там нікого не було. Принаймні, поки що.

Казимир хутко кинувся в куток, де нещодавно лежав.

— Ви молодчина! — почув він звідти захоплений голос Массарі, — ви справжній воїн і відчайдух.

— Все завдяки вам, — промовив найманець намацуючи в темряві його руки.

— Що ви робите? — здивувався венецієць.

— Хочу звільнити вас, як і обіцяв.

— Дурниці, ви не втечете звідси зі мною.

— Ще й як втечу.

— Ви обіцяли мені інше, пам’ятаєте?

— Ні.

— Прокляття! Ви обіцяли мене вбити!

— Що ви верзете, Массарі??? Не міг я такого обіцяти!

— Але ж обіцяли, чорт забирай!

— Значить, я марив! Дайте сюди руки! Дайте сюди ваші срані руки і не пручайтесь, хай вам біс!

— Послухайте, Казимире! Я потрапив сюди через свою жадібність... Не має часу зараз розповідати мою історію, можливо, колись ви дізнаєтесь її від когось іншого, скажу тільки, що моє теперішнє становище — це моє покарання. Але я досить настраждався! Тому візьміть того самого дрюка, яким ви вбили цю потвору й зробіть те саме зі мною. Благаю... Навіть якщо ви на своїй спині винесете мене звідси і нам вдасться втекти, я не зможу жити зі своїм каліцтвом. Я надто люблю життя, щоб з відчаєм спостерігати, як усіма його благами насолоджуються інші.

Але помітивши, що найманець не зважає і вже силкується розв’язати йому руки, Массарі відчайдушно вп’явся зубами йому в ногу. Ті самі зуби, що подарували Казимирові свободу тепер спричиняли новий несамовитий біль. Найманець стримався, щоб не закричати і спробував відіпхнути його від себе, але марно. Тоді він ударив впертого венеційця кулаком, однак і це не подіяло. Той тримався зубами за його ногу, наче мисливський пес, який вже й сам не міг розімнути щелепи без сторонньої допомоги. Казимира затрясло, як у пропасниці. Провівши рукою по сирій долівці, він справді намацав того самого дрюка, який кілька хвилин тому став для нього рятівною зброєю. Не тямлячи себе з люті, найманець щосили вдарив ним безногого і той нарешті його відпустив.

— Ось тобі ще, — прохрипів Казимир, ставши на коліна і вже вдарив, прицілившись, як слід, — виконую твою волю... Ось для певності... Хай знайдуть тебе мертвим і більше не мучать...

Тоді, несподівано для себе, найманець відчув, як з очей його потекли сльози.

— Прощавайте, Массарі, — прошепотів він, — і пробачте, заради Бога...

Казимир скочив на ноги й кинувся до виходу. Денне світло боляче різонуло очі, а від свіжого лісового повітря запаморочилось в голові. Ззовні справді ніхто печеру не стеріг, однак звідкись здалеку чулися звуки, схожі на рикання звірів. Слід було тікати, але його знесиленого швидко наздоженуть...

Раптом, Казимир відчув, як його ноги поволі вгрузають у м’який лісовий грунт. Нахилившись, він просунув руку поміж торішнє листя і шар опалої хвої. Його пальці потрапили в легкий і сухий торф...

Найманець хижо зареготав і кинувся назад до печери. Тут він вихопив з-під казана, в якому досі спочивав людоїд, чималу вогняну головешку й знову вискочив назовні. Суха торф’яна земля спалахнула в одну мить.

— Ось вам, тварюки, — промовив Казимир і щодуху подався геть з цього місця.