Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Люди: Віктор Борщенко та Оксана Балазанова

Віктор-Данді Борщенко

(телеведучий, музикант):

— Виріс я на вулиці Косіора (тепер пр-т Петра Калнишевського). У далекому 86 році закінчив школу, у якій грав у шкільному ансамблі на барабанах. Тоді ми вже почали слухати рок-музику, не тільки вітчизняну, а й західну. Навіть на шкільних заходах і танцювальних вечорах пробували грати саме рокові композиції. Ще під час навчання у школі, ми вже зі старшими у Палаці культури металургів імені Карла Лібкнехта створили гурт «Грядущий день», де нашим куратором виступив колишній керівник філармонійного гурту «Водограй» Олександр Іщук. Там уже була доволі професійна, як на той час, чеська апаратура. Та головне — з’явилася можливість проводити репетиції та регулярно виступати.

У 1987 році відбувся перший у Дніпропетровську рок-фестиваль у малій залі ПК Карла Лібкнехта. На той час я вже грав у «Абзаці». На фестивалі виступали «Грядущий день», ми і вперше — гурт «Ток», який потім став найпопулярнішим роковим колективом міста. «Ток» сповідував «АС/DC». У них були схожі гітарні рифи, надривний високий вокал та бунтарська поведінка на сцені. Усе це було самодіяльно, цікаво і незвично на той момент. Ми ж грали класичний хард-рок у кращих традиціях «Black Sabbath».

Фестиваль пройшов на ура, народ вимагав ще.

Але вже у травні 1987 року мене призвали до лав армії. А перед цим я вже потоваришував з музикантами гурту «Карнавал». Вони якось виступали в Дніпропетровську на стадіоні «Метеор», а я просто на хвилі спільних вподобань познайомився. І тоді саксофоніст Валентин Іллєнко сказав: «Навіщо тобі йти в армію? Будь нашим підмінним ударником, будемо їздити з гастролями по всій країні й ніхто тебе не знайде?»

Я так захопився ідеєю — це ж був «Карнавал»! Але мене відмовив один відомий рок-музикант, лідер гурту «Сад» Сергій Решетніков. На його переконання, служити треба обов’язково! Щоб себе перевірити. Бо армія — це яма з лайном, у яку тебе кидають: якщо ти випливеш із неї, якщо будеш борсатися з усіх сил, то все в тебе в житті вдасться. А якщо складеш лапки та впадеш на дно, то все — ти слабак. Я був дуже вражений, і тому кинув собі виклик — пішов в армію.

Тоді я потрапив у Москву, у Лєфортово, у перший оперативний полк особливого призначення дивізії імені Дзержинського, колишній перший полк дивізії НКВС. Дніпропетровці там вже років 15 вважалися «блатними» та служили при штабі, що запропонували і мені. Та я захотів в оркестр. Утім я ніколи не грав на духових інструментах і не мав музичної освіти, тому потрапив на півроку пекла у звичайну оперативну роту.

Увесь проведений там час я шукав можливості вийти на оркестр. Знайшов двох земляків і через них знову потрапив на прослуховування — дали другий шанс. Це був тромбон, і я мусив навчитися на ньому грати. А в оркестрі була найгірша дідівщина у всій військовій частині. «Або дудка в зубах, або ганчір’я в руках», — ганяли мене по-страшному. За шість місяців я вивчив норму, яку досвідчений тромбоніст має зробити за рік. Діди перевіряли мої досягнення жорстко: я грав на пам’ять марші, і варто було помилитися принаймні в одній ноті, як доводилося вимивати всю казарму.

Ця школа зробила з мене справжнього музиканта, навчила грамоті та аранжування, а це дуже допомогло в подальшій діяльності.

Восени 88-го зразу після участі у параді на Червоній площі нас відправили в Азербайджан, де починалися криваві події — фактично, війна. Але я навіть там займався культурною діяльністю: організовував із місцевими музикантами новорічні танці для солдатів та жінок Баку. Якось під час бойового патрулювання ми знайшли музичний магазин. В охопленому протистоянням радянському місті продавали небачені в Дніпропетровську платівки рок-гуртів, зокрема іноземних. А ще там були музичні інструменти! Я позичив грошей в офіцерів та придбав бас-гітару. Навіть із війни я привіз інструмент!

Коли вичерпався час служби, мені пропонували залишитися в Москві, проте я вирішив повертатися до своїх друзів-музикантів. В останні три дні в Москві встиг купити два радянських електронних барабани — це були перші такі інструменти в нашому місті.

Коли повернувся, то грав і рок для душі, і попсу — треба ж було якось заробляти гроші. У вільний час випадково зайшов у відео-салон, поруч із яким хтось награвав мелодію. Не втримався і пішов на звук — так я познайомився з гуртом «Австралія». Ударник там був очевидно менш майстерний, аніж я, але пісні вони грали симпатичні. Мене запросили — я погодився і не пожалкував.

Щойно повернувшись із армії, пензлював Дніпропетровськом, як ходили влітку в Москві: у шортах, зроблених із обірваних трохи вище коліна джинсів, білих кросівках, із рюкзаком, а інколи — у ковбойських чоботях з гострими носами та в косухє. Мене швидко вирахували неформали та запросили на тусовку в «Карабах». Кава там коштувала 15 копійок, бутерброд — 30. Ми брали їх та йшли тусуватися на вулицю до підвіконня або на бульвар через дорогу.

На «Карабаху» тоді збиралися всі неформали: хіпі, рокери, панки, а також музиканти, художники, поети. Назву тусовка отримала від Ігоря Нагорного, відомого тоді місцевого музиканта. Саме він почав влаштовувати зустрічі в кафе. Наприкінці вісімдесятих на слуху був конфлікт на Кавказі, і коли хтось казав «Нагорний», усі автоматично випалювали «Карабах».

Звісно, ці збори дуже не подобалися дніпропетровським пацанам, кого вже тоді стали називати гопниками. Час від часу вони нападали на тусовку, прискіпувалися до незрозумілих для них людей, інколи траплялися бійки. Ніколи не забуду свою першу зустріч із ними. Ми з тусовою дівчиною сиділи на бульварі і побачили, як до нас наближається зграя агресивних молодиків. «Треба забиратися», — сказав я, але знайома заспокоїла мене словами, які я вже ніколи не забуду: «Мисливці спочатку сполохують очерет, а потім стріляють по качкам, які розлітаються». Так само відбувалося й у нас: варто було злякатися та побігти, і гопники обов’язково наздоганяли й били. А тих, хто втримався й залишився на місці, частіше не помічали та не чіпали.

Потім частина гопоти приєдналася до наших лав. Їм було цікаво те, чим ми займаємося. Це було чимось новим, невідомим, а таке завжди вабило людей. Хтось ішов до нас через гарних дівчат. Так у «Карабаху» з’явилася власна охорона; вони навіть билися зі своїми колишніми товаришами, аби ті не чіпали тусерів.

А ще у «Карабаху» був свій телефонний канал, своєрідний чат. Про це мало хто знає, але з будь-якого таксофона можна було безкоштовно набрати номер і потрапити на спільну лінію. Усі знали одне одного за прізвиськами, під якими ми представлялися в «Карабаху». Через цей канал ми, наприклад, дізнавалися про останні новини та про місця зустрічей і тусовок. «Хто на лінії? Що нового?» Мене знали як Данді.

Це кумедна історія. Коли я тільки-но повернувся з армії, ішов проспектом із друзями. Весь такий модний, по-столичному одягнений, а на голові армійська панама з широкими крисами. Тоді в кінотеатрах хітом був фільм «Данді на прізвисько Крокодил». І от якийсь маленький хлопчик, побачивши мене в капелюсі, закричав: «Мамо, мамо! Поглянь — Крокодил Данді!» Усі друзі подивилися на мене іншими очима: «А й справді схожий!» Так я й отримав своє друге ім’я.

Повернімося до «Австралії». Коли я познайомився з музикантами, їхній гурт ще носив назву «Башня ветров», але недовго. Після оркестру я розумівся на аранжуваннях і порадив їм деякі речі. Тоді їхній барабанщик саме збирався перейти у вокалісти, і мене запросили на його місце.

Це був найщасливіший період мого життя. Ми проводили репетиції, грали та жили, як одна родина. Ми зустрічалися з дівчатами, які також поміж собою потоваришували.

Потім абсолютно випадково нас запросили в клуб залізничників. Я обійняв там посаду заступника директора і художнього керівника, тож влаштував хлопців також: кого викладачем гітари, кого двірником, кого в гардероб. Гроші були невеликі, але ми шабашили, підробляли.

Коли в Дніпропетровську в ПК Карла Лібкнехта проводили великий рок-фестиваль, у нас вже була повноцінна програма у стилі ґлем-рок. Ми вискочили на сцену в яскравих костюмах, із якимись начісуваннями на волоссі, та головне — ми мали дуже мелодичні хітові пісні. Писали їх переважно із гітаристом Євгеном Марковим, як Леннон і Маккартні. Він приносив якусь чернетку, а я знав, як її опрацювати, десь правив тексти, десь пропонував мелодію. У цьому поєдналися моя освіченість та його талант, хоча і я, напевно, не бездарний. І ці пісні з нас сипалися, як горох, адже ми були на куражі.

Глядачам фестивалів наші енергійні та яскраві виступи були до смаку, а ми відчули перший успіх. Про нас казали, що нарешті у «Току» з’явився гідний конкурент. З кожним наступним фестивалем ми ставали все популярнішими. Я навіть знайшов продюсера — серйозну людину з кримінальними грошима, який готовий був вкластися в нас. Проте саме в цей час у гурті почався розкол. Спочатку стався конфлікт, коли гітарист Євген Марков через викликане сторонніми факторами непорозуміння поставив перед колективом ультиматум: залишається або він, або басист Костя. За товариша вступився лише я. Але на голосуванні двоє з трьох обрали «Марека», адже він автор пісень. А потім нас полишив гітарист Андрій Гарькавий. Його батьки, військові, викликали хлопця на Кавказ, де самі служили. Я запропонував взяти на його місце Андрія Карачуна із яким познайомився після повернення з армії. Усі були проти кандидатури, бо він славився любов’ю до алкоголю. Я хвилювався, що Андрій зіп’ється без творчості, і запросив його до нас, беручи відповідальність на себе.

Відбулося очікуване: музиканти почали ходити з ним на пиво перед репетиціями. Андрій був трохи старший і постійно підбурював хлопців проти мене, мовляв, а чому він нам вказує? Далі — гірше. Він сп’яну на Восьме березня образив прибиральницю клубу залізничників, а потім міцно вилаяв директорку, Ніну Сергіївну, чуйну і вельми порядну жінку. Нас вигнали з роботи і ми втратили репетиційну базу.

Тоді Карачун запропонував вихід: гурт міг отримати базу в філармонії (його давня мрія), але для цього потрібно було взяти барабанщика з тамтешнього ансамблю «Водограй», Андрієвого товариша. І ті люди, які лише кілька тижнів тому на моєму дні народження казали, що Данді зробив із них справжній гурт, вивів із підвалу у зірки фестивалів, тепер за моєю спиною збиралися мене зрадити. Що, власне, і сталося. Добре, що я не встиг підписати контракт із кримінальним покровителем.

Звісно, скоро вони розвалилися, записавши лише кілька пісень. Потім роками ховали свої очі від мене. Бог їм суддя. Я давно простив, адже дуже любив їх.

Коли я став вільним, мій знайомий Діма Баєв, власник музичного магазину «Індіґо», вирішив зробити якусь невеличку програму про гурт «Ток» і запросив мене виступити ведучим. Зрозуміло, програма пройшла повз широкий загал, але це був мій дебют на телебаченні. Уже пізніше я абсолютно випадково познайомився з музикантом Євгеном Вагнером, який працював помічником режисера на «ІнТВ», одному з двох перших приватних телеканалів у Дніпропетровську. Вагнер запропонував мені стати музичним редактором. Це був січень 1993 року.

Тоді на харківському «Тонісі», який транслювали у нас, я побачив музичну програму «Під Веселим Роджером»; вів її Тарас-Прибамбас. Він був надміру вульгарний, розв’язний, сам собі крутий. Я зрозумів, що можна зробити інакше — без пафосу та самолюбства. Телеканалу ідея сподобалася, залишилося лише вигадати назву моєму дітищу. Вагнер сказав: «Ти ж Данді, нехай буде „Крокодил“: у цьому слові є корінь -рок-».

Я все ще працював музичним редактором на каналі, водночас творив свою програму. Отримував усього-навсього сорок доларів на місяць, та був щасливий від того, що робив. Програму я творив не за передертими з «MTV» стандартними шаблонами, а по-своєму: розповідав про колективи, зокрема про дніпропетровські гурти, запрошував їх на інтерв’ю, показував новинки, відкриваючи нові обличчя. Був чудовий час, і можна було творити, ніхто мене не контролював.

Програму поставили до ефіру десь об одинадцятій вечора, вона була розрахована на субкультурну аудиторію. Інколи могли показати ще пізніше, проте багато людей чекали її навіть до першої ночі (щира правда — М.Б.).

Зі супутника я записував кліпи фірмових гуртів, живі виступи рок-монстрів і новачків, а потім показував найкращі епізоди з них частинами у «Крокодилі». Інтернету тоді не було, мені допомагали консультаціями меломани, багато чого сам знав, купував газети, журнали.

Популярність на телебаченні дозволяла мені трохи заробляти на стороні. Наприклад, якось до мене звернулася пара та запросила провести весілля. Я зголосився, хоча раніше такого досвіду не мав. Але що то було за свято! Виявилося, що хлопець — із кримінального світу, і всі його гості були... дуже специфічні. Дивуюся, як вони стріляти тоді не почали.

У перерві я підійшов до нареченої:

— Чого ви мене не попередили? Це ж бандити!

— Не переймайся, то — братва!

Потім кожен гість намагався затягти мене в машину, щоб похвалитися стереосистемою:

— Ти ж на музиці розумієшся, послухай! Кльово, так?

У такий момент завжди підходив хтось інший зі словами:

— Та у нього — лайно, а не звук! Ходи до мене, я тобі поставлю музон!

Звісно, я кожному казав, що в нього найкраща система. Зараз згадую з посмішкою.

Не без моєї допомоги рок-рух у Дніпропетровську став розвиватися: почалися численні фестивалі та сольні концерти. Знайомі запросили мене в гурт «Асмодей», який грав, точніше, ревів у стилях death-metal, trash-metal — це було тоді дуже популярно. Ми з моїм другом-басистом Костею прийшли в цей колектив, і, маючи професійний базис, стали їм пропонувати свої варіанти аранжування. Музика стала мелодичнішою — Льова Мадамінов, соліст, гарчав, а ми, музиканти, робили мелодику.

Льова був знайомий з культовим московським рокером Павуком, лідером «Коррозии металла» і президентом московської «Корпорации Тяжелого Рока». Ми стали їхніми побратимами у Дніпропетровську: вони надсилали журнали, бандани, брутальні чорні футболки, балахони... Левко, до речі, відкрив крамницю і торгував субкультурною атрибутикою. З того й жив.

Я регулярно брав інтерв’ю у Льови для своєї програми, розповідав про «Асоціацію важкого року Дніпропетровська», яку він очолював, звертався до нього в кадрі та на людях виключно «Пане президенте», але на репетиціях ми були просто друзяками. Ми організували та якісно знято кількома камерами знакові фестивалі під егідою «Асоціації важкого року» із назвою «Важкий синдром».

З «Асмодеєм» нас запрошували на різні фестивалі, зокрема на «Рок-н-рол Таврійський» в Нову Каховку. Його президентом залишається Сергій Цигіпа, легендарна особистість. Я взяв у нашу поїздку на фест оператора з камерою, і ми створили цілий фільм у стилі Beatles. Показували, як ми їдемо, як виходимо на зупинках, як реагують на наш зовнішній вигляд місцеві, потім гульбан у готелі, виступ, фанаток тощо. Це було відверто і весело.

У якийсь момент почалися ревнощі — Льова гостро переживав, що люди сприймають «Асмодей» як гурт Данді. Так не мало бути, врешті це було його дітище. Ми з Костею вимушені були піти, а через півроку колектив розпався, на жаль. Хоча медіа-підтримку я не згорнув і далі допомагав уже як однодумець.

У дев’яностих я ще почав підробляти на радіо «Прем’єр», вів нічний ефір. Ставив музику, пропонував людям, які телефонували, розповідати відверті речі. Основний меседж звучав: «Ніч — чарівний і магічний час. У вас є можливість, залишаючись за кадром, поділитися з усіма слухачами або своїми вдалими вчинками та досвідом, або навпаки, чимось таким, чого слід уникнути. Я лише можу надати вам цю можливість!» Люди розповідали таке, що навіть матерям своїм не довірили би.

П’ятнадцятого січня 1997 року я сидів в нічному ефірі на радіо та подивився на своє відображення на дзеркальному боці компакт-диска, а там зібране в косу довге волосся, бейсболка. Тоді зрозумів, що треба щось змінювати.

Зі мною тоді на радіо працювала Ольга Волкова, вона й сказала золоті слова: «Добре жінці! Їй, щоб кардинально змінити життя, треба лише поміняти коханця та обрізати волосся».

Я повернувся додому, дав дружині ножиці, вказав на косу: «Ріж!» Ми випили коктейль «текіла-бум». Зазвичай це текіла зі спрайтом, але у нас у ті часи замість текіли вживали горілку. Ця суміш знала, що робить! Дружина зі сльозами відрізала 85 сантиметрів волосся та сім з половиною років піклування про нього.

Коса, до речі, досі збереглася. Свого часу мені пропонував за неї 500 баксів один багатій — хотів зробити накладне волосся для жінки. Але хлопці сказали, що краще її віддати в майбутній музей рок-н-ролу. Усе ж реліквія свого часу! У моєї доньки волосся вже довше, проте раніше вона постійно порівнювала свою косу з батьківською.

Програма «Крокодил» існувала до кінця дев’яностих, допоки на телеканал не прийшло нове керівництво. Воно вирішило позбутися багатьох цікавих проектів, щоб заробляти якомога більше грошей. І мені так само запропонували, або йти з каналу, або почати приносити прибуток. Я став робити рекламно-розважальну передачу «Денді», але навіть у кадрі в ній не з’являвся, щоб мене, Данді, не асоціювали з чуваком, який тупо заробляє гроші. Програму я робив проти волі, утім став заробляти більше і здобув чималий досвід.

Коли я вже став головним редактором одного з провідних дніпропетровських телеканалів, колежанка сказала, що багато людей досі сприймають мене як Данді, і це може заважати кар’єрному зростанню. Так, я вже давно не той молодий та веселий хлопчина, який за сорок баксів на місяць мав змогу робити щось важливе для свого покоління. Але чимало колишніх тусовщиків «Карабаху» сьогодні стали успішними митцями, музикантами, бізнесменами. І я радий за них. Мені нема чого соромитися, адже я завжди був чесний та робив те, що вважав важливим і корисним. Те, що підказувала душа. За це мене поважали і бандити, і музиканти, і можновладці. Але я ж не долар, щоб усім подобатися. Ми мудрішаємо, навчаємо і навчаємось, але суть не змінюється. І рік тому я зібрав черговий колектив та назвав його «Стара школа». Найкраща назва для проекту мого покоління.

Оксана Балазанова

(журналіст, гравець в інтелектуальні ігри):

— Після школи я зразу пішла працювати — родина в мене велика, тому рідним потрібна була допомога. Підробляла на пошті та в інших місцях, аж поки не потрапила на тепловозоремонтний завод, де застрягла на цілих чотирнадцять років. Була копіювальником — робила креслення. Потім підросла до конструктора, далі — технолога другої категорії. Мій начальник якимсь чином розгледів в мені розумну людину та запропонував вступити нарешті на навчання у Дніпропетровський металургійний інститут. Життя було інтенсивне: удень завод, увечері навчання. Друзів не мала через особливості характеру — я ж-бо флегмат, до того ж замкнений, тож спілкуватися з іншими таким важко.

А у 84 році я побачила в газеті оголошення, що міський клуб «Що? Де? Коли?» оголошує набір. Звісно, я тоді дивилася по телевізору цю гру, і мені дуже кортіло туди потрапити.

Відбір проводили Борис Бородін, Ян Валєтов, Олександр Рубін та Олександр Кармазін. Вони на той момент уже встигли побувати в Москві у телеклубі у складі дніпропетровської шістки, тому всі горіли ідеєю створити власний клуб у Дніпропетровську. Збори відбувалися у Палаці студентів; як зараз пам’ятаю, зібралося 73 кандидати. На цьому тлі такій, як я, було складно вирізнитися. Звісно, вдавала якісь версії, але дуже тихо, і мене чула тільки моя майбутня краща подруга Марина Білоцерківська. Вона озвучувала вголос як свої думки, так і мої. Марину в клуб взяли, а мене — ні.

Я страшенно засмутилася і потім цілий рік тероризувала ЩДК своїми питаннями. Мені хотілося мати хоча б якесь відношення до гри. Наступного року я знову спробувала себе на відборі, та цього разу вдало його пройшла. Потім усі жартували, що мене взяли в клуб тільки через те, що більше не хотіли відповідати на мої питання.

Популярність Що? Де? Коли? на межі вісімдесятих та дев’яностих була шалена. У клубі було двадцять чотири людини (чотири команди), які тренувалися раз на два тижні, а щомісяця ми влаштовували показові ігри. Збирався повний зал Будинку вчених. Люди з радістю платили один карбованець за вхід на ці інтелектуальні вистави.

Ми були сповнені ентузіазму. Нарешті наше місто відкрили. Це важко уявити, але закритий статус Дніпропетровська впливав на все життя в місті. Наприклад, на сцену не можна було виходити в джинсах, були негласні заборони на якісь окремі теми в питаннях. А тепер усі перепони щезли, і це відкрило для нас, особливо, для керівництва, великі перспективи.

Наприклад, за три роки ми п’ять разів їздили в Болгарію, де змагалися з місцевими командами. Болгари також приїжджали до нас, що було неймовірно! Ми грали, уявіть собі, на арені цирку! У паузах між питаннями відбувалися виступи слонів, проводила дефіле своєї продукції трикотажна фабрика «Дніпрянка», навіть виступала команда КВН ДГУ, із якою ми тоді дуже товаришували. Зал був повний! Перекупники примудрялися придбати квитки за півтора карбованця і перепродати за 25! Щодня у житті було щось нове. З’явилися небачені горизонти та бажання їх долати. Єдине, з чим виникали проблеми, так це з роботою. Заводи дихали на ладан, усюди — скорочення, мало де стабільно платили. Звісно, про мене були високої думки і звільняти не збиралися, проте спочатку перемістили в архів, потім — у художники. Я зрозуміла, що працювати за фахом «технологія машин і механізмів» я точно не буду, тому на четвертому курсі кинула навчання. Тоді мені зателефонували з подачі когось із членів нашого клубу, здається, Олександра Рубіна, і запросили спробувати себе в місцевій газеті «ВЛД-Пресс Торговьій дом». Я мала там створювати конкурси, чим займалася вже давно, ще з вісімдесятих.

Це сталося, здається, у 1995 році — у газеті мені неймовірно сподобалося. Взагалі, друга половина дев’яностих була золотим часом для мене і для багатьох в моєму оточенні. У газеті була величезна, як мені тоді здавалося, платня. Приватне видання братів Дубінських (відомі в той час дніпропетровські бізнесмени) мало змогу платити авторам нормальні гроші та винаймати чудовий офіс у центральній частині міста. На піку популярності наклад газети становив 85 тисяч, при тому що «Наше місто», інша дуже популярна газета в Дніпропетровську, мала 15.

Річ у тім, що всі матеріали в «Торговом доме» були авторськими. Навіть рецензії на фільми ми писали самі, причому текст мав обов’язково бути маленьким, містким і з гумором. В ідеалі, читачі повинні були цитувати наші слова в розмовах з друзями.

У нас був чудовий авторський склад. Наприклад, у газеті працював, напевно, наймайстерніший дніпропетровський журналіст Олександр Хургін, який, серед іншого, співпрацював з найбільшими виданнями СРСР і Росії, писав книжки, отримував міжнародні премії. Керував «Торговим домом» Віктор Мачула, він єдиний у всій редакції мав журналістську освіту.

Поступово в мене в газеті з’являлося дедалі більше роботи. Наприклад, я вела дитячу сторінку — «ВЛДшку». Її символом був однойменний персонаж, якому я вигадувала біографію та якісь репліки. Мені навіть надсилали листа з подяками: наприклад, одна мама написала, що після слів Влдшки «стало холодно, піду вип’ю своїх улюблених молочних пінок», її дитина перестала вертіти носом від теплого молока з пінкою. Тобто діти насправді вірили в цю істоту, читали зроблену для них сторінку та сприймали її всерйоз.

Я вже згадувала, що газета була авторською, тому ми заохочували позаштатних працівників писати. На сторінках «Торгового дома» вели свої рубрики багато наших знайомих. Та сама Марина Білоцерківська, вона писала огляди пісень. Гравець у Що? Де? Коли? Олег Фастівський наприкінці дев’яностих взагалі став нашим головним редактором.

Звісно, більшість матеріалів писав сам, колектив газети. А ми тоді були дуже плідними людьми, тому часто використовували різні псевдоніми, щоб на одній шпальті не з’явилося двох текстів під одним іменем. Наприклад, ми з Мариною підписувалися Людмила Шляхова та Евгения Ардова, тобто персонажами нашої книги. Тимур Желдак мав псевдо Братишка Таймер. Ще я використовувала жартівливе альтернативне ім’я Оба Лазановы, досі вважаю його дуже кумедним.

Взагалі, гумор був нашою фішкою, і читачам це дуже подобалося. Опосередкований доказ цього нам надіслали з якогось російського міста, де місцева газета банально відсканувала цілу нашу шпальту і надрукувала без жодних змін.

Згодом у Дніпропетровську з’явилася харківська газета «Теленеделя». Це був дайджест найцікавішого, однак, звісно, набагато нижчої якості, ніж у «Торговом доме». «Теленеделя» стала стрімко завойовувати ринок, викуповуючи інші газети. А ми в той час вже пережили пік популярності, наклади потрохи стали спадати, ще й у засновників почалися фінансові проблеми.

Гроші диктували свої закони. У нас стала знижуватися зарплата, зменшився штат, редакція переїхала в гірше приміщення. Додав проблем перехід кількох сторінок «Торгового дома» на повнокольоровий друк, що серйозно вплинуло на собівартість. Також завдяки духовним пошукам головного редактора в нашій розважальній за задумом газеті почали з’являтися матеріали на тему православ’я. Це здавалося дуже недоречним поряд із відверто рекламним чи гостро глумливими статтями і негативно вплинуло на кількість читачів, додало цвях чи два у нашу труну.

Врешті Мачула продав свою частку акцій газеті «Теленеделя». Нові власники дали нам шанс вижити, сказавши, що у «Торгового дома» є рік, щоб вийти на собівартість — у такому разі газета продовжить існування. Тоді головним редактором у нас був вже Олег Фастівський, а всього в колективі залишилося шестеро людей.

Ми старалися, як могли. Кольоровими залишили тільки внутрішній розворот і обкладинку. Наклад газети був уже відносно невеличкий, тисяч 10 примірників. «Теленеделя», звісно, з’їла серйозну частку аудиторії, тих людей, яким було все одно, чи будуть тексти авторськими, а чи просто однаковим для всіх міст безлицим дайджестом.

Врешті ми вийшли на нуль, але нас все-таки закрили. Власники вирішили, що немає сенсу тримати повноцінну газету, грошей із цього не заробиш. Лише коректор та політичний оглядач з нашого штату отримали подальші пропозиції роботи. Було страшенно шкода редакцію настільки високого рівня, але ринок є ринок. Нічого не вдієш.

У дев’яностих ми постійно з’являлися на телебаченні, граючи в брейн-ринг. Взагалі саму цю назву придумав саме наш клуб, ще тоді, коли ми товаришували з болгарами. Нам захотілося створити гру, у якій одночасно можуть брати участь одразу кілька команд. Ми розробили її правила та назвали брейн-рингом. По суті, це спортивне Що? Де? Коли?, коли в одному залі на одні й ті самі питання відповідає обмежена лише розмірами приміщення кількість команд.

Ворошилов взяв назву та почав експериментувати з формою. Саме він придумав головну фішку гри — кнопки на столах команд-суперниць. Врешті з’явилася телевізійна гра, яку всі й знають під брендом «Брейн-ринг». Ми там швидко стали зірками. Ба більш, стараннями Олександра Рубіна, який став президентом дніпропетровського клубу «Що? Де? Коли?» після еміграції Бориса Бородіна в Нову Зеландію, ми стали організаційною командою шоу.

Формат гри та місце проведення зйомок постійно змінювалися, аж поки не була знайдена сімнадцята, найбільша студія телецентру «Останкіно». Побудовані там трибуни могли вмістити півтори тисячі глядачів, але часто набивалося вдвічі більше. Вони сиділи поміж гравцями команд, у проходах, на сходинках, інколи прямо на ігровому майданчику.

Атмосфера була неймовірна. Перед кожною грою різні люди, зокрема Ігор Кондратюк, намагалися завезти зал. Назавжди запам’ятала, як був влаштований аукціон, на якому продавався один капець Олександра Друзя, якого той забув у готелі на виїзному турнірі. Її купив гравець, здається, вірменської команди. І яким великим було здивування, коли наступним лотом на продаж виставили другий капець Друзя. Подібний тім-білдинг заводив публіку, об’єднував її в єдиний організм. Ніколи більше нічого такого не бачила.

Жодного разу не було національних конфліктів між гравцями. Ба більше, коли до хлопців із азербайджанської команди вже після зйомок пристали якісь молодики, решта (зокрема і вірменська команда!), прикриваючи їх своїми спинами, довезли неушкодженими на тролейбусі до готелю.

Ми їздили на зйомки, здається, п’ять чи шість разів — грали постійно, були однією з найбільш успішних і відомих команд. Хоча стати чемпіонами було дуже складно. Кілька разів ми зупинялися на стадії фіналу. Здавалося, що над нами тяжіє лиха доля.

Зате коли ми нарешті перемогли, у студії була настільки заведена атмосфера, настільки всі за нас вболівали, що ледве не задушили в обіймах.

Ми через газету «Торговьій дом» всіляко підігрівали популярність до брейн-рингу та власної команди: друкували звіти, якісь історії зі зйомок, інтерв’ю з гравцями. Я навіть зробила жартівливу розмову з самою собою. Протягом двох-трьох років саме наша редакція допомагала виходити у світ унікальному виданню — дітищу нині покійного Юри Хайчіна, журналу «Гра» для шанувальників КВН і Що? Де? Коли?.

Хоча мене на вулицях не впізнавали. Зірками були активніші гравці, наприклад, Сергій Антоненко, Євген Ільїн, Марина Білоцерківська. На нас із Володею Корном рідко звертали увагу. Якось я їхала в трамваї, і контролерка, проходячи повз мене, зробила вигляд, ніби впізнає моє обличчя, але не може зрозуміти, звідки саме. Врешті вона подумала, що я просто вже платила за проїзд, і пішла далі. Така от обмежена слава.

Хоча самі інтелектуальні ігри в дев’яностих були надпопулярні не тільки серед учасників, а й серед глядачів. Напевно, люди намагалися реалізувати себе там, бо в той час існувало мало можливостей для втілення амбіцій. Усі працювали на роботі, яка була, а не про яку мріяли. У побуті, економіці та політиці — жах, та й годі! А клуб чи телевізор міг стати тим, що принесе справжнє задоволення та розуміння своєї значимості, навіть коли ти просто даєш правильну відповідь на питання на секунду раніше, ніж знавці. Згодом, коли економіка пішла вгору, коли з’явилося набагато більше можливостей і набагато більше цікавих телешоу, популярність Що? Де? Коли? та брейн-рингу пішла на спад. І це закономірно — дев’яності скінчилися.