Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Під годинником біля фонтана. Дніпропетровськ тусовочний

Це номінально Дніпропетровськ є мільйонником. Насправді самі його мешканці вважають свій населений пункт невеличким, де всі знають одне одного. Причина полягає в центротяжності Дніпропетровська: усю свою історію місто розросталося довкруж центру. Навіть широченна річка Дніпро не заважала — через неї було перекинуто кілька мостів. Усі транспортні потоки збиралися на центральній площі, що й досі призводить до автомобільних заторів.

З іншого боку, ця зосередженість життя у центральній частині міста сприяла горизонтальним контактам серед населення. Наприклад, головним місцем зустрічі містян протягом дев’яностих та початку нульових був фонтан на площі Леніна (зараз пл. Героїв Майдану) між Центральним універмагом і магазином «Дитячий світ», точніше, готелем «Центральний», який був розташований в тій таки будівлі. Одна з місцевих компаній встановила поруч великий механічний годинник, що було дуже зручно.

«Під годинником біля фонтана о восьмій» — приблизно так дніпропетровці призначали зустріч у дев’яностих. Цікаво, що часто, знайшовши одне одного, люди нікуди не йшли, а залишалися спілкуватися прямо на бортику фонтана.

Біля фонтана у дев’яностих зустрічалися також представники майже всіх міських неформальних тусовок: хіпі, рокерів, гопників, фідошників.

В останні роки десятиліття, коли інтернет почав проникати у приватне життя дніпропетровців, там стали збиратися також і чатівки — зустрічі завсідників популярних чатів. Найбільш відвідуваною з них була онлайн-кімната «Автоген», запущена у 1998 році студентом Ліцею інформаційних технологій Євгеном Яценком. Частина неформалів продовжила збиратися на «Книжці». Ще з кінця вісімдесятих головною рокерською тусовкою Дніпропетровська було місце з неофіційною назвою «Карабах» — кафе «Гарячі бутерброди» на проспекті Карла Маркса в одному кварталі від центральної площі. Заклад став місцем збору любителів музики, художників, хіпі та інших творчих людей. (Детально тут мовитиметься про це у спогадах Віктора-Данді Борщенка в десятій главі цієї книги.)

Респондентом для написання цього розділу я покликав мого друга Артема Зайця, також відомого під псевдонімом Артем Явас. Він був активним учасником різних тусовок другої половини дев’яностих.

Артем Явас:

— Найпопулярніших чатів у Дніпропетровську було два: «Мамочка» та «Автоген», який потім став просто «Аген». Перший з’явився раніше, і основною його аудиторією були дорослі люди. Другий вважався молодшим, але між ними завжди існувала величезна дифузія, тому тусовка врешті стала єдиною.

Удома вихід в інтернет був лише в одиниць, це дорого коштувало, а швидкість доступу була мінімальна, бо йшла через повільні модеми та старі, аналогові телефонні мережі.

Спілкування в мережі так само було здебільшого робочим. Тому коли з’явилися чати, це стало справжньою комунікаційною і, напевно, свідомісною революцією. Чати виводили спілкування поміж містянами на новий рівень — завдяки ним знаходили спільну мову люди, які у звичайному житті навряд взагалі зустрілись би.

Я про чати вперше почув із російської телепередачі, тому і сидів спершу в московських чатах «Камчатка» і «Кроватка». Навіть їздив на їхні зустрічі, однак то було дуже далеко і незручно. Властиво, я звернув увагу на дніпропетровські чати.

Звісно, тривалий час спілкування в інтернеті було переважно анонімним. Ба більше, відкривати особисту інформацію в ту епоху було справжнім табу. Людям це здавалося чимось абсолютно неприйнятним. Віртуальна територія була зручна тим, що ти міг побудувати там собі будь-якого аватара: вигадати загрозливе чи пухнасте ім’я, змінити професію та соціальний статус, замаскувати реальну зовнішність та вік. Власне, ти міг бути ким забажаєш, постійно змінюючи імена.

Утім деякі користувачі чатів продовжували спілкування в приватному режимі, давали одне одному свою адресу електронної пошти та номер телефону, інколи навіть зустрічалися. Врешті цей процес вилився в чатівки — загальні збори всіх охочих.

Вони проходили щоп’ятниці, суботи та неділі. Зайве казати, що люди збиралися на площі біля фонтана. Це було вельми зручно: весь транспорт поруч, за кілька кроків стихійний базар, де за копійки продавали пиво (тоді ще вважалося нормальним пити його у великій кількості прямо на вулиці).

Ми не заморочувались і просто спілкувалися: обговорювали свіжі новини, кіно й особисті справи. Обмінювались книжками та аудіокасетами, цитували модного тоді Подерв’янського, травили анекдоти, — розважалися як могли. Збиралося зазвичай кількадесят людей. Серед нас були представники різних суспільних верств: неформали, програмери, музиканти, студенти, бізнесмени, діджеї, та навіть гопники, бо вони так само сиділи в чатах.

Перший в місті цифровий фотоапарат також з’явився в одного з нас: його приніс на чатівку хлопець на прізвисько Драгон. Він наробив купу знімків, оформив фотогалерею на окремому сайті та пізніше її регулярно поповнював. Деякі люди приходили на наші чатівки з ноутбуками та мобільними телефонами ще тоді, коли більшість бачила такі гаджети тільки в кіно. В «Агені» навіть був чат-бот, і новачки часто думали, що це жива людина, спілкувалися з тим роботом годинами, лаючись на «тупість» та «накуреність» співбесідника.

Щось ексклюзивне було в наших зустрічах, немовби ми всі мали якийсь секрет чи суперсилу для протистояння нудьзі. Не треба було більше нікого обдзвонювати чи стирчати вдома весь день, очікуючи на дзвінок. Не треба було шукати когось, щоб поговорити чи випити. Порівняно з доінтернетівською епохою це був прорив у космос.

Реальними іменами чатівці практично не користувалися (найчастіше навіть не знали їх) — нікнеймів було достатньо. Вони вбивали офіціоз, і це було чудово. Ми були щасливі від відчуття, що сформували ком’юніті нового типу, де немає правил, де нікого не цікавить статус чи минуле іде тебе завжди раді бачити.

Окрім іншого, чати збивали весь життєвий ритм — безлімітного інтернету майже ні в кого не було, бо він коштував, як кокаїн. Через це найпопулярнішими тарифами були «нічний» (з 23-00 до 8-00) та «безсоння» (з 2-00 до 7-00). Ті, хто не мав удома комп’ютера, змушені були ходити в інтернет-кафе.

Поруч з чатівками на фонтані збиралися інші міські тусовки, наприклад, спільнота геїв. У Дніпропетровську тоді існував лише один гей-клуб «Метро», він був розташований в підземному переході біля східної прохідної Південмашу, і його явно не вистачало. Тому геї також збиралися прямо в центрі. При цьому вони всіляко намагалися продемонструвати свою інакшість і, як на мене, робили це дуже кумедно. Гей-тусовка була невеличка та тісна, там процвітали внутрішня конкуренція і плітки. Обмін партнерами не був чимось незвичайним, і взагалі, як на мене, вони не дуже-то поважали одне одного. Геї також заходили в чати, але частіше вони просто давали оголошення в газети і потім листувалися з охочими заприятелювати. Не в змозі знайти нового партнера в Дніпропетровську, вони їздили в різні міста, зрештою, як і чатівці, коли їм хтось дуже сподобався.

Гейські посиденьки на фонтані скінчилися, коли один з їхніх неформальних лідерів, чоловік на прізвисько Баба Катя у нетверезому стані причепився до когось із чатівських хлопців. Це не сподобалося одному з гопників, до якого саме підійшли друзі «з району». Вони налетіли на геїв і потім ловили їх по всьому центру, щоб «накостиляти». Після того постраждалі вирішили перестрахуватися та перенесли свої тусовки до парку Глоби.

Коли в одній спільноті багато хлопців та дівчат, між ними починаються стосунки. Чатівки були для таких цілей ідеальним місцем зокрема завдяки анонімності: хлопці закохувалися в дівчат лише за стиль їхніх повідомлень і за думки. І навпаки. Я навіть зараз пам’ятаю ті мурашки на моїй спині, коли в чаті з’являлося знайоме ім’я, на яке ти очікував половину ночі. Люди створювали ідеалізований образ, який часто мав опосередковане відношення до реальності. З часом зацікавлення до співбесідника зростало, інтернет ставав тісним, «віртуальний секс», яким люди бавилися, мріючи про реальну зустріч, знуджував.

Звісно, віртуальним парам було трохи страшно робити першу зустріч в реальному світі, тому часто вони вирішували провести розвіртуалізацію саме на чатівках, де можна було загубитися в натовпі, якщо фізичне втілення онлайн-ідеалу розчаровувало.

Взагалі, на чатівках кожен розумів, що компанія навколо нього не випадкова (як у школі чи університеті), а ґрунтована на спільних інтересах та взаємній симпатії. Жодної дискримінації за віком не було, як і упередженостей — чат уже показав інтелектуальний рівень кожного.

Часто чатівці йшли кудись у кафе або додому до одного з нас. Багато хто бажав потрапити туди, бо питання «де зайнятися сексом» стояло для молоді достатньо гостро. Особливим шиком було підбити дівчину до статевого акту на даху готелю «Центральний», дивлячись на натовп унизу — чатівці «зі стажем» знали, як туди пробратися.

Були люди, хто місяцями сидів без інтернету, але й далі старанно відвідував чатівки. Постійно з’являлися нові обличчя, хоча багато хто назавжди зникав після кількох відвідувань. Секс між чатівцями був поширеною практикою — це не рекламувалося, але всі про всіх усе знали. Коли сформувався кістяк чатівки, це вже стало переростати в дружбу, а «крутити» з друзями було нецікаво. Траплялося навіть таке, що дівчина, яку витягнув на чатівку один хлопець, врешті починала зустрічатися з іншим, котрий їй сподобався більше. Після цього ми могли спостерігали ситуації, коли хлопак із розбитим серцем напивався та «наживо» нарікав на життя чи звинувачував негідницю в підступності.

Як не дивно, але в чатах ми намагалися розмовляти чисто та інтелігентно, мовою Пушкіна. Інтернет-сленгу тоді майже не було, грамотність серед більшості користувачів мережі була висока, ввічливість вважалася обов’язковою: за мат чи образи кікали, а це здавалося найстрашнішим покаранням з можливих. Тому адміни були важливими людьми — їх поважали і пригощали пивом.

Наші чатівки, напевно, можна назвати другою після легендарного «Карабаху» неформальною спільнотою в місті. Тільки «Карабах» існував на початку дев’яностих, а ми — наприкінці. До речі, деякі з колишніх карабахівців також продовжували збиратися — вечорами вони засідали на старих круглих лавках перед театром Шевченка поруч з книжковим ринком. Утім це переважно були вже спустошені й утомлені життям люди, яких не цікавило нічого, крім пляшки та косяка. Вдягалися немолоді хіпі будь-як, декому бракувало зубів. Від колишньої слави «Карабаху» не залишилося і сліду.

Кінець нашим чатівкам прийшов разом із масовим розповсюдженням інтернету. Коли мережа почала з’являтися вдома у широкої аудиторії, у чати ринула велика кількість неприємних і нецікавих людей, насамперед школярів. На зустрічі приходило все більше учасників, відчуття новизни і камерності зникало. У цьому натовпі стало дедалі важче знаходити когось гідного. Нове покоління користувачів інтернету мало неабиякі проблеми з грамотністю, а мережа була для них не вікном можливостей, а просто черговою іграшкою. Знайомлячись в чаті, тебе все частіше одразу питали «Ти з ’кого району?» — і це був свого роду діагноз (особисто мені б ніколи не спало на думку ідентифікувати себе за принципом домашньої адреси — так робили тільки гопники та школота).

У мережі набув популярності месенджер «ICQ», куди додавали тільки тих, хто тобі справді важливий, не гаючи часу на всіх одразу. Переживши першу ейфорію від інтернету, користувачі почали фільтрувати свої контакти. З якогось моменту чати стали анахронізмом. У багатьох людей з’явилися мобільні телефони, які допомагали підтримувати зв’язок без стаціонарного комп’ютера, а зустрічатися вже стало зручніше в барах, більш тісними компаніями. Врешті люди розбрелися по інших містах та тусовках, у нульових їх стало дуже багато, на всяк вибір.

Але протягом наступного десятиліття я постійно зустрічав колишніх учасників чатівок у найбільш цікавих місцях і під час найбільш видатних подій у Дніпропетровську. Люди з тієї тусовки й досі на виду, багато з них чогось досягли в житті, вибилися в люди, а я їх ще пам’ятаю з пивом на огорожі фонтана.