Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Трагедія на житловому масиві Тополя-1

Шостого червня 1997 року сталася одна з найпомітніших подій у Дніпропетровську дев’яностих років. Тоді здавалося, що місто живе в якомусь безчассі, нібито його не існує. За один день воно з’явилося в сюжетах новин усіх українських і російських телеканалів.

Зливи чинять неподобства — час від часу після опадів центр починає «плавати», адже побудовані багато десятиліть тому дощоприймачі не можуть впоратися з навантаженням. Зрештою люди ходять центральними вулицями по коліна у воді, усміхаються та фотографуються. За кілька годин вода сходить, прибиральники швидко вивозять сміття, а комунальні служби трохи прочищають колектори,— і так до наступної негоди.

Ввечері п’ятого червня, за свідченнями очевидців, над Дніпропетровськом пройшов сильний дощ, який спричинив трагедію на віддаленому від центру житловому масиві Тополя-1 (це майже виїзд із міста в бік Запоріжжя). До сімдесятих років тут були великі яблуневі сади, улюблений об’єкт для романтичних прогулянок закоханих, проте дерева повирубали, а замість них розбудували три мікрорайони з інфраструктурою: десятками багатоповерхівок, школами, дитячими садочками, поліклінікою, торговельними майданчиками та кінотеатром.

Новий район розташували на одному із дніпропетровських пагорбів. Правий берег Дніпра є переважно гористим, на відміну від рівнесенького лівого. Балки та яри тягнуться перпендикулярно до річки, і містобудівники традиційно забудовували вершини пагорбів житловими районами.

Тополя міститься приблизно за двадцять хвилин від центру міста, але це все ж окраїна. З одного боку район підпирає урочище, що веде до Дніпра, з іншого — яр із залізницею на дні.

Катастрофа розпочалася ще затемна, приблизно о четвертій ранку. Опади минулого дня через несправність дощової каналізації зійшли у ґрунт і заводнили його. Перенасичена водою земля перетворилася на пульпу, почала просідати та зсуватися. Першими постраждали гаражі біля залізниці в районі станції Зустрічна, але цього ніхто не помітив.

Далі земля почала осипатися з подолу схилу. За півтори години зсув став руйнувати дитячий садочок. На самому початку дня там була лише охоронниця. Побачивши, як будівля обвалюється в яр і як розростається чорторий, жінка побігла до найближчої багатоповерхівки. Вона почала голосити на вулиці, стукати у вікна та двері квартир, аби розбудити мешканців та повідомити про біду, яка йде до їхньої оселі.

Звісно, це був ранок, початок сьомої години. Більшість мешканців спала мертвим сном, і навіть ті, хто прокинувся та визирнув на вулицю, не одразу второпали, що відбувається. Одна мешканка розповіла, що прокинувшись того ранку від шуму на вулиці, вирішила, що «кричать якісь ідіоти». Коли жінка вийшла на балкон та побачила, як падають дерева, вона ще лишалася в полоні думки про неадекватів, які, крім голосіння, ще і рослинність рубають. Вона навіть уявити собі не могла, що життю щось може загрожувати — і тільки коли в котлован повалився електричний стовп, вона допетрала, що відбувається.

Від краю зсуву до будинку залишалися лічені десятки метрів. Люди хапали документи, цінні речі — і прожогом вибігали на вулицю. Сусіди будили сусідів. Хтось встиг витягти з квартири телевізор, хтось — шуби та килими.

Перші пробуджені встигли зателефонувати в міліцію. Кілька нарядів приїхали блискавично, коли будинок ще стояв на місці. Правоохоронці взяли процес евакуації в свої руки: обійшли кожну квартиру, десь навіть змушені були виламати двері, аби впевнитися, що всередині не залишилися люди. Так міліціонери знайшли бабуню, яка вже не могла ходити власними ногами — її винесли на ковдрі.

Насичена дощовою водою земля перетворилася на чорну рідину, яка повалила схил, стягла за собою уламки будівель, гаражі та автомобілі. Уже о сьомій ранку будинок 22 на два під’їзди по сорок квартир зник під землею менш ніж за годину. На очах у мешканців будівля завалилася у котловину, а бетонні плити попливли по дну в балку. Навіть досвідчені працівники служби з надзвичайних ситуацій потім розповідали, що ніколи в житті не бачили нічого подібного.

Влада швидко перекинула у Дніпропетровськ солдатів строкової служби з військової бази у невеличкому містечку Верхівцеве, які оточили частину житлового масиву та зайнялися евакуацією громадян. У небезпечну зону потрапило кілька будинків; загальний показник людей під загрозою становив три з половиною тисячі осіб.

Ранок шостого червня тривав, багато людей спали, а з тих, хто прокинувся, лише одиниці були поінформовані про катастрофу, яка відбувається за сотню метрів від їхніх осель.

Задіяні в операції військові та міліціонери згадують, що мало хто був радий їх бачити. Люди, яких зранку будили вимогою максимально швидко полишити квартири з мінімумом речей, інколи зривалися на лайку та навіть намагалися відбиватися силою від непрошених гостей.

Уже тоді комунальні служби почали реагувати на надзвичайну ситуацію: по всьому району швидко вимкнули водопостачання, газ, електрику і, звісно, ліфти. Отже, евакуанти були змушені виносити скарб на власних плечах сходами. Габаритні речі — телевізори, холодильники, меблі — спускали донизу за допомогою лебідок. При цьому людей із пожитками везти було нікуди — вони залишалися під будинками, сидячи на тюках з крамом та кріслах й диванах, які встигли винести з оселі.

Зсув рухався з середньою швидкістю 20-25 п’ять метрів на годину, а котловина почала розростатися далі, у бік середньої школи номер 99 — капітальна цегляна чотириповерхова будівля, розрахована на тисячу учнів. Її побудували у сімдесятих роках разом з усім мікрорайоном. Котловина підійшла до неї приблизно о десятій ранку, але обвал почався вже після обіду. Директор разом із деякими працівниками були всередині, намагаючись врятувати шкільні архіви та деяке цінне обладнання.

Директор згадує, що, коли школа почала обвалюватися, працівники пішли у ближнє до краю зсуву крило будівлі, адже там була радіорубка з дорогою апаратурою. Проте, почувши грюкіт падаючих стін, вони з усіх сил побігли до виходу, покидавши речі, які тримали в руках, — життя здавалося ціннішим.

Хазяйновитий воєнрук, який наполягав на евакуації навчальної зброї, вийшов останнім і зачинив за собою двері на замок, нібито хтось захоче ще потрапити в шкільну будівлю.

Метр за метром вона обвалювалася у воронку, а близько четвертої години школи не стало зовсім. Будівельне сміття, яке ще зранку було середнім навчальним закладом, тепер пливло по земляній рідоті, як трохи раніше по пульпі пливли залишки багатоповерхівки.

Інтернет тоді в наших широтах був доступний ліченим людям, тому про онлайн-медіа ніхто й не чув. Отож звістки про катастрофу на Тополі гуляли Дніпропетровськом від людини до людини телефоном і сарафанним радіо. На околиці міста військові евакуювали цілий мікрорайон, а вже на віддалі кілометра-двох майже ніхто й не відав про надзвичайну ситуацію.

— Тополя пішла під землю!

— Як? Цілком?

— Цілком! З усіма людьми!

Лише по обіді на місцевих телеканалах почали з’являтися включення з місця подій. Пам’ятаю, ми тоді дивилися з роззявленим ротом телевізор та переживали, аби подібне не сталося у нас на районі. Наш житловий масив Перемога-3 побудували лише десять років тому на місці колишнього болота, осушеного та засипаного щебенем. Усі розуміли, що ті роботи виконані не належним чином — у підвалах вічно стояла вода, а кожна вирита у подвір’ї канава швидко заповнювалася сморідною рідиною.

Були й ті, хто полишив справи та кидався на Тополю спостерігати за зсувом на власні очі. Звісно, місце подій було оточено військовими та міліцією, тому люди вишукувалися на Євпаторійському шляхопроводі, звідки відкривалася широка перспектива на проблемну ділянку. Нестача розваг у Дніпропетровську в першій половині дев’яностих з лишком компенсувалася таким небаченим раніше видовищем. На противагу, деякі мешканці вирішували про всяк випадок бути вдома. Люди всерйоз очікували, що зсуви почнуться по всьому місту.

Шостого червня 1997 року станом на дванадцяту годину дня зсув уже повністю знищив кілька десятків гаражів і житловий будинок, почав руйнувати школу, а також зачепив два дитячих садочки. Мешканці багатоповерхівки №20 подумки прощалися зі своїми квартирами — провалля наблизилося до будівлі на лічені метри. Земля почала тріскатися та просідати в радіусі кількасот метрів.

На місце подій приїхала вся міська та обласна влада, міністр з надзвичайних ситуацій, а згодом і президент Кучма. На боротьбу з лихом були кинуті тисячі людей та великі матеріальні ресурси.

Після обіду швидкість розростання чорторию почала згасати. З одного боку, цьому посприяли уламки розвалених будівель, що зробили пульпу густішою. З іншого, комунальні служби вміло виконали роботу, підганяючи на місце катастрофи вантажні машини з щебенем та будівельним сміттям. Цей матеріал звалювали у провалля по периметру, щоб запобігти його розростанню.

Зранку зсув землі перекрив русло маленької річки, на схилі яру. Після обіду вода, якій не було куди витікати, утворила поруч із залізницею ціле озеро. Це загрожувало збільшенням масштабів катастрофи та руйнуванням стратегічної колії, яка має величезне значення у перевезенні вантажів по Україні. Щоб усунути небезпеку, за приголомшливий час (всього за одну добу) був зведений трубопровід завдовжки у чотириста метрів, який відвів воду з озера у каналізаційні стоки.

Так само за допомогою труб працівники служби з надзвичайних ситуацій викачували воду з пливуна.

Останньою поваленою зсувом будівлею став дитячий садочок. Це сталося вже близько шостої вечора. Чорторий підповз, утім, набагато раніше. Він підійшов до стіни, але не сунувся далі — тільки почав потрохи вимивати землю під фундаментом. Зрештою, обвалився один з її корпусів і деякі маленькі ділянки.

Дивом можна назвати долю дев’ятиповерхівки №20, адже у якийсь момент чорторий підійшов упритул. Усі думали, що в будь-яку хвилину будівля почне туди завалюватися. Мешканці втрачали свідомість, билися в істериках і вимагали лінчувати архітектора. Проте будинок вистояв. Ближній до краю прірви під’їзд почав давати тріщини, трохи просів, але залишився на місці.

Під вечір, коли стало зрозуміло, що пік катастрофи минув, й чорторий стабілізувався, мешканцям евакуйованих будинків дозволили повернутися до власних осель, аби забрати документи та частину речей. Звісно, район був оточений армією, тому можливість мародерства виключалася.

Частину мешканців на ніч розселили по готелях та гуртожитках міста, хтось поїхав ночувати до родичів та друзів, але сотні людей залишилися спати просто неба. Вони вирішили охороняти власні речі, наспіх винесені з дому.

У цей час влада почала підраховувати результати катастрофи і шукати винних. Спеціалісти з’ясували, що загальна площа зсуву становила 45 тисяч квадратних метрів. Земля поглинула об’єкти інфраструктури на сотні мільйонів доларів: школу, житловий будинок на два під’їзди, гаражі, дачні будиночки. Вона частково повалила два дитячих садочки і перерізала комунікації. Це був неабиякий удар по молодій українській державі — за шість років існування вона ще ніколи не стикалася з катастрофами такого масштабу й, звісно, не мала грошей на швидке усунення наслідків.

Згідно з офіційною статистикою загинув лише один мешканець, який кинувся у гаражний кооператив рятувати автомобіль — пішов під землю разом з ним.

Згодом версія змінилася. Виявилося, що загинув літній працівник залізничної станції Зустрічна. Він жив самотньо у дачному будиночку. Коли почалася аварія, директор станції відправив до колеги підлеглих, аби ті застерегли його. Чоловік сказав гостям, щоб не переймалися і що він невдовзі сам евакуюється, проте з дому так і не вийшов. Припускаю, що дід не захотів тинятися останні роки життя без даху над головою, а також залишати могилу жінки на дачному подвір’ї.

У 1997 році ширилися чутки про більшу кількість жертв. Нібито загинули мешканці семи квартир включно з працівниками таксопарку. Проте офіційне розслідування не підтвердило цих даних. Міліція заявила, що смерть такої кількості людей не могла пройти безслідно, а ніхто з родичів та знайомих цих гіпотетичних жертв так і не звернувся до правоохоронних органів з вимогою відшукати зниклих безвісти.

Звісно, у громадськості з’явилося питання, як так сталося, що земля ледь не поховала цілий житловий масив та десятки тисяч його мешканців? Влада створила дві комісії, які протягом кількох тижнів вивчали причину катастрофи. Експертний висновок звучав так:

Цей висновок, з одного боку, перекладав усю відповідальність на природу, через примхи якої утворилося «унікальне явище». З іншого, у ньому значився і людський фактор. Про проблеми житлового масиву Тополя багато говорили і перед катастрофою, проте реальних кроків до усунення небезпеки зроблено майже не було. Мешканці неодноразово зверталися до влади через несправну каналізацію, воду в підвалах, просадку землі та незаконне будівництво в ярах. Промовистим видається факт, що до будинку № 22 комунальники приїжджали п’ятого червня, за день до катастрофи. Вони мали зайнятися пониженням рівня води. Винних в аварії на житловому масиві Тополя-1 не знайшли і жодної кримінальної справи не було порушено.

Катастрофа на Тополі-1 стала для мешканців міста справжнім шоком, від якого вони відходили ще багато років. Здається, тільки тепер дніпряни нарешті перемогли свою «зсувофобію». А тоді, зразу після аварії одна тільки згадка слова «зсув» могла завдати глибокого суму.

І місцеві засоби масової інформації активно це використовували: заради сенсацій і великих накладів журналісти готові були публікувати повні нісенітниці. І люди, на чиїх очах під землю пішов цілий житловий масив, радо вірили брехні та маніпуляціям.

Пам’ятаю, одна газета надрукувала список з кількох десятків чи сотень будівель по всьому місту, перелічивши об’єкти на територіях, де є проблеми з рівнем ґрунтових вод. Матеріал був поданий під заголовком у стилі «Ці будинки підуть під землю з дня на день». Не складно уявити, яку реакцію стаття в газеті викликала у звичайних містян — багато людей перебралися жити до друзів і родичів, остерігаючись чергового зсуву.

А зсуви у Дніпропетровську траплялися постійно. У той таки 1997 стався зсув ґрунту на вулиці Сірка — у балку завалився приватний житловий будинок. Під загрозою опинився офіс обласної державної телерадіокомпанії. Мешканці міста стали з дедалі більшим побоюванням придивлятися до тріщин на стінах будівель та провалів у землі.

Став відомим громадськості той факт, що ще у вісімдесятих роках на тій самій вулиці Сірка через несправну систему каналізації під землею виросло ціле грязьове озеро. У 1985 році воно прорвало глиняний схил та зруйнувало кілька житлових будинків на дні балки.

Після зсуву 1997 року в популярній дніпропетровській газеті вийшов зовсім дикий матеріал, автор якого твердив, ніби містом крокує величезна невидима істота. Він проаналізував розміри та форми проваль, залишених після зсувів, а також відстань між ними, і дійшов парадоксального висновку про існування шкідливого гіганта зростом у кілька кілометрів, який гуляє Дніпропетровськом та творить руйнації. І люди таке читали, сприймали серйозно, обговорювали в громадському транспорті, вираховували, куди невидимий велетень поставить свою ногу далі.

Не залишився осторонь і «головний астролог» пострадянського простору — Павєл Глоба. У ті часи він був на піку своєї популярності, тому під його ім’ям можна було друкувати будь-яку нісенітницю. Не відомо, чи справді він давав коментар дніпропетровській газеті, але та випустила номер із заголовком на першій шпальті «Павєл Глоба обіцяє Дніпропетровську аварію більшу, ніж на житловому масиві Тополя». Зараз це складно уявити, але тоді люди за кілька днів до призначеної Глобою (чи місцевим журналістом?) дати почали масово полишати місто. Навіть у нас в родині дорослі сперечалися, чи варто відправити мене з братом за межі Дніпропетровська. Здоровий глузд переміг, і ми залишилися.

Після цієї паніки Павєл Глоба довго виправдовувався перед громадськістю. Він заявив, що не говорив нічого про зсуви та небезпеку для Дніпропетровська, що це журналісти перекрутили його слова, ніби містянам варто бути уважнішими у вказаний день.

У 1997 році влада переселила дві багатоповерхівки в районі проспекту Кірова (майже центр міста). Будинки були зведені за два десятиліття до того на самому схилі Рибальської балки, у кількох десятках метрів від обриву. З часом ця відстань зменшувалася — ґрунтові води підмивали та обвалювали схил. Врешті комунальні служби зауважили звернення місцевих мешканців, які вже давно кричали «Ґвалт!» Виявилося, що дев’яти- та чотирнадцятиповерхівки, населені сотнями людей, буквально сповзають у балку. До того ж мають пошкоджені комунікації, по них ідуть тріщини, а самі корпуси будівель відхилилися від вертикальної лінії більш ніж на метр.

Очевидно, що подібні проблеми не лікуються часом. Для проведення комплексних протизсувних робіт бюджет Дніпропетровська має передбачити належне фінансування, що найближчим часом навряд станеться. Будинки й далі тріскаються та йдуть під землю, гаражні кооперативи сповзають у балки, на подвір’ях на житлових масивах постійно з’являються незрозумілі провалля. Зсув здається вічною проблемою міста.

Найвідоміша книга про Дніпропетровськ називається «Місто на трьох пагорбах». Михайло Шатров видав її ще у 1966 році. З того часу місто розрослося в усіх напрямках і пагорбів побільшало: хтось каже про сім, а хтось — про сімнадцять. Тому й потенційно небезпечних ділянок на схилах Дніпропетровська стає дедалі більше. Після кожного невеличкого зсуву, журналісти та громадськість згадують події шостого червня 1997 року — «Житловий масив Тополя пішов під землю! Весь! З усіма будівлями та людьми!»

Сам житловий масив ще довго відходив від аварії. Великий район за результатами катастрофи залишився без робочих комунікацій, однієї школи та трьох дитячих садочків. Держава кинула на усунення проблем значні гроші та сили: Дніпропетровськ, рідне місто президента та прем’єр-міністра, не був тоді позбавлений уваги високопоставлених земляків.

Школа № 99 отримала нову будівлю за кілька сотень метрів від місця провалу. Поки тривало її будівництво, дітей зі зниклого під землею навчального закладу «розселили» по сусідніх школам. Це було дуже незручно через брак місця учні повинні були вчитися у три зміни. Новий корпус старої школи звели лише через два роки.

Багато часу та зусиль пішло на боротьбу з самим проваллям — воно могло стати бомбою сповільненої дії. Після кожного великого дощу воно могло розширюватися та поглинати нові будівлі. Тому краї забетонували, а середину засипали щебенем та землею. Нині на місці колишнього провалля розташована величезна автостоянка. Частина від зсуву перетворилася також на стадіон школи № 52, якій пощастило більше, ніж №99, — провалля до неї не дійшло.

У 1997 році було відселено на довгий строк будинки № 9, 11, 12 та 20. Їх мешканців тимчасово розселили по готелях та гуртожитках міста. Люди, які до того жили у дво- і трикімнатних квартирах, на тривалий час опинилися разом із купою речей у маленьких кімнатках обмеженої зручності. Заселяти їх назад або видавати нові квартири ніхто не поспішав.

Час від часу люди мітингували, зверталися у ЗМІ, вимагаючи владу звернути на себе увагу. Ще довго, проїжджаючи набережною повз готель «Дніпропетровськ», можна було побачити захаращені особистими речами евакуйованих балкони.

Зрештою, мешканцям будинку №22, який шостого червня 1997 року пішов під землю, видали ордери на нові квартири. Дев’ятиповерхівки за адресою Тополя-1, 11 та 20 реконструювали, укріпили та заселили старими мешканцями.

Будинок №12 був гуртожитком. Він серйозно постраждав від зсуву, і попри те, що весь пішов тріщинами, і далі стояв. Влада довгенько вирішувала, що з ним робити, і врешті стала реконструювати. Колишній гуртожиток переобладнали під багатоквартирний будинок. Але спроби збути в ньому житло ні до чого не призвели. Уже кілька років дніпропетровські ЗМІ рясніють оголошеннями про продаж квартир, проте немає охочих ризикувати життям та грошима, купуючи нерухомість у будинку, що кілька років тому ледь не пішов під землю.

Два дитячих садочки, які частково були обвалені зсувом, також тривалий час стояли пустими. Але згодом їх викупили та реконструювали приватні підприємці. В одному з них зараз розташовано спортивний клуб і сауна, в іншому, здається, офіси.

Будинок № 9 є цілим комплексом будівель. Він має вісім вишикуваних у лінію дев’ятиповерхових корпусів, вони поєднані між собою сходами та переходами. Це було маленьке місто у місті — тисячі малосімейних квартир, магазини, заклади харчування та послуг. Нині від нього нічого не залишилося. Уже майже 20 років корпуси стоять пустими. Люди винесли з них все можливе: меблі, сантехніку, вікна та двері.

Спочатку міська влада раз на кілька років робила заяви про можливість реконструкції тих будинків. Один з корпусів навіть почали ремонтувати, вставили нову столярку. Проте остаточного рішення про заселення об’єкта прийнято не було. Будинки руйнуються, переходи між корпусами обвалюються, один з під’їздів помітно відхилився від вертикальної осі й колись обов’язково завалиться. Тепер власники цього міста в місті — безхатьки, гопота та діти.