Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Базар

Слово «ринок» у Дніпропетровську дев’яностих мало два значення. На ще нещодавно радянські простори нарешті приходила ринкова економіка — свобода підприємництва, вільний доступ до конвертованої валюти, іноземних товарів різної якості, комерційних операцій та справ із іноземними партнерами. Усе, що кілька років тому каралося за всією суворістю радянського закону, тепер було легально — ба більше, віталося та заохочувалося на державному й суспільному рівнях.

Слова «торгаш» і «спекулянт» майже вийшли із масового вжитку і були замінені на звучну назву «бізнесмен». Тоді бізнесменами стали всі. Це й директори заводів, які збували продукцію підприємств чи навіть збували самі підприємства на металобрухт. Це й сміливі чєлнокі (човники), які їздили в інші міста та навіть держави на закупи товарів широкого вжитку для продажу вдома з високою націнкою. Популярними стали чартерні авіарейси у різні міста Туреччини, звідки човники везли одяг, взуття, побутову хімію. Особливо популярним турецьким товаром стали дубльонки (зимові куртки з дубленої шкіри). Це й вуличні міняйли, перегонники уживаних автомобілів із Європи, власники торговельних кіосків і пунктів прокату відеокасет. У бізнес пришли люди із золотими руками, які кидали здані на метал заводи й фабрики та починали власну нехитру справу, будучи завжди готовими щось полагодити, зварити, зшити, приготувати, переробити. Рекетири також вважали себе бізнесменами, вони ж надавали допомогу особливого характеру, а це вже сфера послуг. Нові економічні умови створювали нові професії.

Але, звісно, головними учасниками нового українського ринку були ринкові торговці. Власне, усе місто: усі вулиці, парки та сквери, стадіони та виставкові комплекси, підземні переходи та платформи електричок у дев’яностих перетворилися на величезний базар, у якому працевлаштувалися десятки тисяч містян, бізнесменів першого демократичного поклику. Замість ринкової економіки ми отримали базарну.

Ще за дореволюційних часів у Катеринославі існував базар «Озерка». Цю назву він отримав від заболоченої місцевості, що була на його місці до кінця XIX століття. Потім воду через тимчасовий канал спустили в озеро у Технічному саду, нинішньому парку Глоби. Звільнений простір неподалік від залізничного вокзалу засипали землею, вирівняли та перетворили на базар.

За радянської влади там розташувався колгоспний ринок, куди звозили свою продукцію державні господарства, а також приватні городники з усієї області. Тоді був побудований великий капітальний павільйон-ангар, а також криті ряди на подвір’ї. Це був найбільший торговельний майданчик Дніпропетровська.

У дев’яностих «Озерка» розрослася в кілька разів. Наявні ряди ущільнили, торговці викупили всі навколишні технічні та промислові будівлі, звели багато нових. Колись просторий ринок перетворився на лабіринт тісних торгівельних вуличок, де можна було купити що завгодно.

Скоро ці межі стали для «Озерки» замалими. Крок за кроком вона захопила сусідні вулиці. Торговельні точки, павільйони та лотки унеможливили рух приватного транспорту та пішоходів вулицями Боброва, Пастера та Чичеріна (тепер вул. Надії Алексєєнко). Базаром став провулок Калініна. Особливо гротескною здавалася торгівля на вулиці Філософській.

Базар вилився на широчезну вулицю Шмідта, захопивши її тротуари з обох боків. Єдиний масив торговельних точок дістався до привокзальної площі Петровського. Ще за часів СРСР місцеві жартівники відзначили, що комуністичний вождь із величезного пам’ятника вказує рукою саме на «Озерку», запрошуючи гостей міста сходити на закупи. У перші роки незалежності вже нікуди не треба було спеціально йти. Ринок сам «підійшов» до вокзалу й узяв згаданий постамент у полон.

У якийсь момент навіть цього виявилося замало. Ринок з’явився прямо на центральному проспекті. Торговельні столики, палатки та ларьки давно стояли на тротуарах уздовж червоної лінії проспекту Карла Маркса (тепер пр-т Дмитра Яворницького), проте згодом на базар перетворився навіть зелений бульвар з трамвайною колією, який розділяв різні боки магістралі. У цьому місці «Озерка» поєднувалася через вулиці Пастера та Вокзальну з вуличним ринком на площі Островського.

Що продавали? Та все! Селяни везли на «Озерку» продукти власного виробництва, стереотипні вихідці з Кавказу реалізували цитрусові, банани та ананаси, торгівці-човники пропонували купити дешевий товар із Китаю та Туреччини, хтось ніс на продаж шоколадні батончики та газовані напої сумнівної якості, від яких язик набував яскраво-помаранчевого кольору.

Парфумерія, одяг, взуття, їжа, всілякі різні дрібниці — усе це впереміш продавалося на вулицях того торговельного міста. Тисячі людей несли на реалізацію особистий скарб: одяг, книжки, посуд, антикваріат, телевізори та магнітофони, дитячі речі... Завжди знаходився хтось, хто це купував, адже тепер з’явилася змога придбати щось нове.

До рекордних розмірів ринок розростався на вихідних, коли торговцями на ньому ставали звичайні громадяни, зайняті з понеділка по п’ятницю на виробництвах, в освіті та науковій діяльності. Жалюгідна зарплатня гнала їх продавати залишки власних речей або якісь дрібниці (які вони спромоглися купити десь трохи дешевше, щоб заробити зайву копійчину).

Як приклад можу навести власного батька, який до самого кінця дев’яностих працював на космічному гіганті, Південному машинобудівному заводі. У будні він робив ракети, ввечері повертався додому, сідав за машинку та строчив пальта. Викройками та лейбами його забезпечувала моя бабуся, що працювала на швейному підприємстві «Мрія» (колишня фабрика імені Володарського). День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем протягом кількох років я засинав під гуркіт машинки, мріючи, щоб колись це скінчилося, і в нашої родини був спокійний, тихий вечір.

Щосуботи та неділі батько ніс зроблене за тиждень пальто на ринок. Він так набив руку, що його продукція могла конкурувати з фабричною. Тато стояв по кілька годин з єдиним своїм товаром, сподіваючись, що хтось зверне на нього увагу та придбає собі зимовий одяг. Ціна була сталою — сто доларів. Це була суттєва надбавка до заводської платні, яка тоді, у перші роки дев’яностих, становила десять доларів. Важко сказати, що тримало цих чоловіків на заводі. Напевно, вони вірили, що зовсім скоро все стане краще, що вони знову, як і в радянські часи, зможуть на офіційно зароблені гроші годувати родину, їздити влітку по профспілковій путівці на море та щомісяця відкладати трохи на машину чи холодильник. Проте ситуація ліпшою не ставала, і вони звільнялися один за одним, залишаючи свої ракети заради хоч якоїсь надії на сите життя.

Час від часу я ходив на базар працювати разом із батьком. Він тримав пальто власного виробництва з етикетками фабрики «Мрія» або взагалі її французьких партнерів, а я розкладав на газетку чи поліетиленовий кульок свої дитячі книжки та іграшкових солдатиків. Ще був популярний набір монстрів — пластикових гібридів людини з різними тваринами. Якийсь час я їх збирав, а потім вирішив продавати, щоб заробляти кишенькові гроші. Це, напевно, мало дуже зворушливий вигляд, тому що кілька разів люди, побачивши мене, просто давали гроші, аби я тільки залишив свої іграшки при собі.

Зараз я гуляю містом та інколи згадую ті веселі часи, коли капітальні торговельні ряди та вбога стихійна торгівля розміщувалися абсолютно всюди, де була горизонтальна поверхня.

Але головним базаром міста в дев’яностих була не «Озерка», а «Металург». Його ще називали «Туча», «Толкучка» та навіть «Толчок». Він зріс на території стадіону в самому центрі міста. Колись на цій арені грав футбольний клуб «Дніпро», але на той час там відбувалися лише матчі любительських та дитячо-юнацьких команд.

Оце був базар! До побудови стадіону на цьому місці знаходився центральний цвинтар, але в дев’яностих саме там вирувало життя!

Людина, яка приходила у вихідний день на «Металург», зазвичай проходила два кола. Верхнє, мале, — безпосередньо уздовж трибун, із нього було добре видно футбольне поле. Нижнє коло, велике, колись виконувало роль бульвару на території стадіону. Його спланували так, щоб приймати одночасно до тридцяти тисяч футбольних уболівальників, але за часів базару за один тільки день через нього могло пройти до ста тисяч містян.

Взагалі, відвідування «Тучі» було однією з найбільш популярних розваг у Дніпропетровську дев’яностих. Атракції починалися за кількасот метрів від території стадіону, за кілька кварталів від нього. Ти проходив через кола пекла: через бабусь з курячими тушками та шкарпетками житомирської фабрики, через торговців фруктами, через гори сміття, кавалькади вантажників із возиками, торговельні намети посеред проїжджої частини, і тільки потім нарешті заходив на територію ринку.

Але там ставало ще більше людей. Зупинитися біля товару було дуже складно — натовп ніс тебе далі. Це можна порівняти з епізодом ісламського паломництва Хадж, коли мільйон прочан збирається в Мецці на подвір’ї мечеті та ходить колами навкруги Кааби, із новим витком наближаючись до неї на кілька метрів.

Цікаво, що в перший період існування «Металурга» вхід на ринок був платний. Відвідувачам потрібно було вистояти у черзі до колишніх кас стадіону та придбати перепустку на бланках спортивних змагань. Це був, як мені здається, єдиний в світі базар, де гроші треба платити навіть за те, щоб просто подивитися на речі.

Великий продуктовий ринок виріс прямо на центральній площі, безбожно її спотворивши. Простір за Центральним універмагом і магазином «Дитячий світ» перетворився на розсадник бруду, а також цілодобовий притулок для безхатьків і дивного вигляду чоловіків у шкіряних куртках.

Минуло багато років, але я досі не можу забути характерне для того часу видовище, свідком якого став. На тротуарі між закинутим старим будинком та зворотнім боком базарних ларьків на «ложі» з картону та лахміття сидів безхатько та голив своє обличчя бритвою з тупим лезом. Він дивився в уламок дзеркала, водив рукою вздовж щоки та зовсім не звертав уваги на струмки крові, які лилися з нього через численну кількість порізів і подряпин від давно непридатного леза. Той безпритульний став для мене символом Дніпропетровська в «ліхіє дев’яності».

Продуктовий ринок зайняв проїжджу частину вулиці Миронова (тепер вул. Європейська), ряди столів та наметів вишикувалися уздовж трамвайних колій, заходили у деякі подвір’я, оточили фонтан (який тоді ще був).

Десь на тротуарі на вулиці Центральній стояли бабусі з паленою горілкою. Вони отоварювали стражденних чоловіків — наливали їм 50 грамів та давали закусити половинкою солоного огірка. Не пам’ятаю, звідки я це знаю, але така порція на кінець дев’яностих коштувала дві гривні.

Лише у кількох сотнях метрів від тієї клоаки існувало зовсім інше базарне життя. Спочатку в сквері за театром імені Шевченка, а потім на великому бульварі перед ним виріс книжковий ринок, легендарна дніпропетровська «Книжка».

Це був не просто базар, а цілий культурний осередок — місце зустрічей та тусовок дніпропетровської молоді. Усі тамтешні завсідники, як продавці, так і тусовщики, переважно, знали одне одного. Як і багато моїх знайомих, я часто приходив на «Книжку» просто погуляти: роздивитися друковані товари та компакт-диски з музикою і комп’ютерними іграми, перекинутися кількома словами зі знайомими, адже там постійно хтось вештався, випити з ними пива та просидіти на лавочках до дев’ятої години вечора, поки не відходив останній тролейбус на мій житловий масив.

У перші роки дев’яностих головними та найбільш престижними точками продажу дрібних і навіть побутових товарів стали кіоски, у Дніпропетровську їх частіше називали ларьками. Подібні конструкції існували ще в Радянському Союзі; тоді через них продавали, переважно, газети (легендарна мережа «Союзпечать»), тютюн, якісь дрібниці, одяг. Але після здобуття Україною незалежності такого типу торгівля стала в Дніпропетровську основною.

У той час, коли полиці в магазинах спустіли, у ларьках можна було придбати що завгодно. Одна торговельна точка могла збувати одночасно їжу, одяг, побутову хімію, дитячі іграшки, електроніку, газети та все інше, на що могла накинути оком людина з грошима.

При цьому популярність ларьків і довіра до них була настільки велика, що покупці готові були переплачувати в кілька разів, аби тільки придбати товар саме в приватному кіоску, а не тоді ще в державному магазині. Десь у другому або третьому класі (1992 чи 1993 рік) я особисто був свідком того, як кілька комерсантів скупляла в універмазі сотні банок газованки та переносили їх власноруч у ларьок в двадцяти метрах від входу до магазину, проте там вода вже коштувала втричі дорожче. Ціни тоді утворювалися не ринком, а тим, за скільки продавець хотів збути товар. Будь-яка пропозиція врешті знаходила зацікавленого.

Влаштуватися працювати в ларьок було почесною справою. У ті часи моя троюрідна сестра Аня отримала це місце — і вся родина її вітала. Казали: «Не важливо, що зарплатня маленька. Головне, що в кіоску дозволяється продавати також свої товари». Так і заробляли.

Завдяки новій роботі сестра швидко облаштувала сімейне життя. Один із покупців запобігав її уваги, запросив на побачення, а скоро і запропонував вийти заміж. Хлопець виявився успішним, як на початок дев’яностих, бізнесменом — товаришував із серйозними людьми, займався рекетом, вирішував справи. Аня відчувала себе королевою, жила заможно, навіть у Єгипет їздила. А потім її чоловік загинув за трагічних обставин. Типова історія.

Звісно, ларьки нікуди не поділися й до наших днів. У тому ж Дніпропетровську і в 2016 році можна нарахувати кілька тисяч кіосків або, як їх зараз називають, «малих архітектурних форм». Але нині їх значимість у місті тяжіє до нуля, обсяги, порівняно з супермаркетами та великими торговельними центрами, зовсім мізерні. А в дев’яності ларьок був королем торговельної справи. Нині це може звучати як небилиця, але в перші роки незалежності можна було навіть побачити на місцевому телебаченні рекламу, що закликала отоварюватися у кіосках.

У різних частинах Дніпропетровська виростали ларькові містечка. Наприклад, кіоски в кілька рядів ялинкою вишикувалися на площі перед центральним залізничним вокзалом, зайнявши більшу частину теперішнього паркувального майданчика. Зараз від тих масштабів та різноманіття майже нічого не залишилося. Лише поодинокі об’єкти догнивають, покинуті десь на вулицях. Єдиним прикладом «типового архітектурного середовища» дев’яностих років, який зберігся в місті і далі виконує свою первісну функцію, можна назвати масив однотипних кіосків на розі центрального проспекту та вулиці Вознесенської (колишня вулиця Леніна).

Окремо слід розповісти про дніпропетровський торговельний феномен, який проіснував у місті протягом більшої частини дев’яностих. Його автором є молодий бізнесмен Геннадій Балашов, нині скандаліст, авантюрист, лідер партії «5.10».

Згідно з його офіційною біографією, Балашов ще наприкінці вісімдесятих років був одним із перших легальних бізнесменів міста. У 1991 році він заснував компанію «Москва». Ця фірма взяла в оренду підземні переходи в різних районах, вичистила їх, відремонтувала та перетворила на перші міські торговельні центри.

Там, де раніше було брудно, темно та страшно, де грабували та ґвалтували, з’явилися тисячі торгових точок. Один із переходів взагалі перетворився на центр торгівлі прикрасами та ювелірними виробами. І це у привокзальному районі — нагорі волоцюги та кримінальний елемент, а під землею царство коштовних виробів, золота та срібла.

Магазини отримали назву «Москва», «Нова Москва», «Золотий базар». Такий неймінг Балашов пояснював специфікою мислення радянської людини. Багато десятиліть люди з усієї імперії їздили на закупи до Москви — тільки там можна було придбати весь спектр дефіцитних товарів: ковбаси, сири, одяг і взуття, електроніка, меблі. Навіть після розпаду СРСР люди з нових республік і далі штурмували колишню столицю — там речі були все ж дешевші. На цій різниці в цінах заробили стартовий капітал перші дніпропетровські комерсанти, зокрема власник «Москви». Подейкують, що навіть Ігор Коломойський починав власну справу, їздячи в Москву за комп’ютерами та продаючи їх місцевим бізнесменам.

Балашов вирішив зробити назву міста брендом. Відтепер не потрібно було їхати в Москву, щоб отримати якісні товари — усе це продавалося в підземних торгівельних центрах Дніпропетровська. Ба більше, бізнесмен активно розкручував всій бізнес за межами міста та регіону. Наприклад, я бачив рекламу магазинів «Москва» та «Нова Москва» в газетах Запорізької області. І люди їхали. Поїздами, автобусами, автомобілями, річковим транспортом вони діставалися до Дніпропетровська, щоб пройтися по магазинчиках у підземних переходах.

Багато містян навідувалося туди, щоб просто подивитися на товари. Наприклад, ми з друзями зависали в «Москві» біля точки з продажем ігрових приставок і картриджів для них. Ціни на товар були божевільні, вищі за ринкові, проте дивитися на мрію було захопливо. Люди приїжджали в торговельні центри на вихідних, нехтуючи походами в кіно, театр або на дитячий майданчик — іноземні товари в магазинах здавалися цікавішими.

Хоча це були не магазини, а, радше, облагороджені ларьки в критій галереї. Ширяться легенди, ніби в тих балашовських переходах були також дитячі куточки, зоо-зони та екзотичні дерева у вазонах, але моя пам’ять того не зберегла, а достовірних свідчень знайти не вдалося.

Згодом компанія «Москва» побудувала на житловому масиві Сонячний власний автосалон. Будівля, прикрашена скляними пірамідами на даху, стала архітектурним прозрінням для мешканців Дніпропетровська. Люди спеціально приїздили туди, щоб подивитися на небачені раніше форми та матеріали. Поруч із автосалоном зусиллями Балашова реконструювали та доповнили футуристичний радянський дитячий майданчик. Туди також притягли старий річковий катер, у якому облаштували павільйон для безкоштовних сеансів з американськими мультфільмами.

У якийсь момент Геннадій Балашов став найвідомішою людиною Дніпропетровська. Він мав власну програму на телебаченні, де розповідав про своє бачення світу, політики та економіки. У березні 1998 я був присутній на його зустрічі як кандидата в депутати Верховної Ради з людьми біля ринку Кодак на житловому масиві Перемога-4. Там уже два роки працювали мої батьки реалізаторами парфумерії. Обидва на той момент були звільнені: батько — із заводу, мати — з конструкторського бюро.

Балашов справляв враження солідної, успішної людини. Я навіть тишком-нишком помацав його спину, бажаючи доторкнутися до живої дніпропетровської легенди. Згодом він переміг на виборах і переїхав до Києва.

У 1998 році його торговельної імперії вже майже не існувало. Бажаючи збільшити обсяги власного бізнесу, він почав вкладатися в різні авантюрні проекти. Наприклад, Балашов проголосив свою компанію відкритим акціонерним товариством, запропонувавши всім охочим вкладати фінанси, а потім отримувати дивіденди. Проте колишні надпопулярні торговельні центри в переходах уже не приносили стільки грошей — люди почали ходити за речами в спеціальні магазини та на базари.

Звісно, інвестори зосталися з поламаним возом. Акціонерне товариство швидко загнулося, а Балашов став фігурантом кримінальних справ та отримав масу позовів від людей, які довірили йому гроші. У Дніпропетровську з таким бекґраундом щось зробити вже було складно, і бізнесмен-авантюрист перебазувався у столицю, ставши депутатом Верховної Ради та лідером кишенькової партії «За красиву Україну».

Базарний дух занепав у Дніпропетровську у перші роки нового тисячоліття, внаслідок зростання економіки і збільшення доходів людей. Нарешті широке коло українців почало замислюватися над умовами, у яких воно витрачає гроші.

У нульових роках з вулиць міста почали зникати Наливайки з дешевим, але паленим алкоголем. Люди пішли в кафе та ресторани. Відвідувати базари та купувати на вулиці з рук стало не модно, навіть ганебно. Натомість у Дніпропетровську почали з’являтися великі торговельні центри — спочатку «Дафі» на Підстанції, потім «Мост-Сіті» у самому центрі, «Караван» на Лівобережному-3.

На межі століть почала зменшуватися у розмірах «Озерка». Її щупальця зникли з кількох сусідніх вулиць, із бульвару на проспекті Карла Маркса. У 2002 році комунальні служби демонтували відгалуження ринку на Привокзальній площі. Це стало гучним скандалом. Торговці активно протестували, судилися, проте правда була не на їхньому боці. Базар згорнули та перенесли в облагороджене місце.

Ринок на стадіоні «Металург» дожив до 2005 року. Звісно, на той час його пік популярності давно минув. Проте хтось-таки і далі ходив туди за речами. Знесли легендарне місце заради футболу. Україна вже планувала провести Євро-2012, і Дніпропетровську стала потрібна нова сучасна футбольна арена. Завод імені Петровського, якому належала територія «Металурга», передав її у власність ФК «Дніпро», щоб клуб побудував собі красень-стадіон на тридцять дві тисячі глядачів.

Тисячі торговців були категорично проти. Вони протестували під стінами міської ради і перекривали рух транспорту на центральних вулицях.

— Базар футболу не завадить! — пам’ятаю, сказав хтось із працівників ринку на камеру місцевих журналістів. Люди застрягли у дев’яностих, не звернувши увагу, наскільки змінився за останні роки світ.

Базар знесли, і у вересні 2008 відбулося урочисте відкриття стадіону «Дніпро-Арена». Щоправда, право на проведення матчів Євро-2012 Дніпропетровськ так і не отримав через неквапливість РНБО скасовувати заборону на приватизацію компанії «Дніпроавіа»; це перетворило повітряний простір міста в зачинену браму.

Втратив своє колишнє значення книжковий ринок. Театральний бульвар, на якому він був розташований, зазнав реконструкції, стихійну торгівлю спробували підпорядкувати, загнати під дах. Замість простих наметів, орендар території побудував пристойні торговельні місця, але вломив за них височезну ціну: більшість продавців одразу з’їхала. Хтось відкрив власні магазини, а частина колективно орендувала велике приміщення в торговому центрі неподалік від старого книжкового ринку. Дух «Книжки» зник, тусовка з бульвару — також. Ларьки залишились, але в новій подобі. Старі кіоски деінде функціонують, проте дедалі популярніші стають їхні варіації, які більше схожі на невеличкі магазини та кафе. Там продають м’ясні вироби, свіжу випічку, готову їжу, побутову хімію тощо. П’ятнадцять років тому мати свій ларьок було статусним — такі люди здавалися володарями міста.

Балашовські переходи, які у дев’яностих роках на якийсь час стали центром тяжіння дніпропетровців та мешканців сусідніх районів і областей, знову перетворилися на звичайні переходи: темні, брудні, смердючі. Лише «Золотий базар» на Старомостовій площі (колишня площа Островського) і далі торгує ювелірною, шкіряними виробами та туберкульозом.

Базари збереглися, але торгові центри затискають їх зусібіч. Колись щовихідних все місто виходило на базар продавати або купувати. Тепер у суботу та неділю неможливо проштовхнутися в магазинах та на фут-кортах торговельно-розважальних комплексів.