Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Кузня кадрів

Ще за радянських часів Дніпропетровськ був кузнею кадрів для всього СРСР. Коли Україна отримала незалежність, місто ще зберігало це звання. Наявність «своїх людей» на найвищих посадах у владі десятиліттями впливала на свідомість дніпропетровців. Здавалося, ніби верхівка держави перебуває на короткому повідку, на відстані руки, тобто одного потиску рук. Велика кількість містян завжди могла похизуватися випадковими зустрічами з керівниками країни, роботою під їхнім урядом, знайомством із однокласником «Юлькі» або навіть побутовими конфліктами з якимсь із міністрів. Це давало людям ілюзорне відчуття власної величі, ніби це вони самі здерлися на пік політичного життя. Можна сказати, що Дніпропетровськ любив себе в політиці, а не політику в собі.

Звісно, творцем дніпропетровського клану вважають Брежнєва. Леонід Ілліч оточив себе людьми, яких знав ще з часів, коли був першим секретарем Дніпропетровського обласного комітету Комуністичної партії.

Наприклад, «своїми» були голова Ради Міністрів СРСР Микола Тихонов, колишній голова Дніпропетровського раднаргоспу, секретар ЦК КПРС Андрій Кириленко, колишній секретар Дніпропетровського обкому партії, міністр внутрішніх справ СРСР Микола Щолоков, колишній голова Дніпропетровського міськвиконкому, перший заступник голови КДБ СРСР і колишній дніпропетровський партійний діяч Георгій Циньов.

У 1972 році головою УРСР став дніпропетровець Володимир Щербицький. Його називали найближчою до генсека людиною. Подейкують, що саме Щербицького Брежнєв бачив своїм спадкоємцем на чолі СРСР.

Щербицький правив до 1989, а вже в перші роки дев’яностих дніпропетровці утримали провідну роль в українській політиці завдяки Леонідові Кучмі.

Леонід Кучма

Власне, другий президент України народився не в Дніпропетровську. Він походить із селянської родини з Новгород-Сіверського району Чернігівської області. У Дніпропетроськ він приїхав вступати на фізико-технічний факультет. Кучма сам розповідав, що велике місто його, сільського хлопця, неабияк вразило. Особливо йому запам’ятався трамвай, у якому двері самотужки відчинялися та зачинялися на зупинках.

Є легенда, що Кучма приїхав вступати на філологічний, але в приймальній комісії дізнався, що на новоствореному фізтеху стипендія значно вища, ще і конкурс того року був невеликий. Сам майбутній президент згадує, що під час навчання він заробляв додаткові гроші, граючи в преферанс.

Закінчивши університет у 1960-му році, Леонід Кучма почав працювати у конструкторському бюро «Південне» у складі Південмашу. Справи у молодого спеціаліста швидко йшли в гору. Уже у 28-річному віці він став технічним керівником випробувань на космодромі Байконур.

Такий стрімкий зліт молодого Кучми злостивці пов’язують не стільки його професійними здібностями, скільки з активною комсомольською та партійною діяльністю, а також вдалим шлюбом — дружиною стала Людмила Талалаєва, прийомна донька заступника головного інженера Південмашу. Важко сказати, яку роль у просуванні Леоніда Кучми кар’єрною драбиною посідав «блат», але наївно думати, що не знайшлося розвиненішого спеціаліста керувати випробуваннями на Байконурі.

За три десятиліття праці на Південмаші Кучма крок за кроком просувався кар’єрними і партійними сходами. Всередині вісімдесятих він уже був секретарем заводського парткому і генеральним директором ПМЗ.

У той час значення заводу вже почало йти на спад. Радянський Союз переставав бути міцною «державою зла», яка, претендуючи на світову гегемонію, розмахувала ядерним ціпком і постачала озброєння усім людоїдським режимам планети. Тепер ресурсів було обмаль і для самого СРСР: планова економіка давала збої, прилавки магазинів пустіли, фінансування не вистачало на найнагальніші потреби, а тому підкорення космосу та гонка озброєнь перестали бути статтями номер один у бюджеті країни.

Натомість вирувало політичне життя. У 1990 році Леонід Кучма переміг на виборах до Верховної Ради УРСР, де став представником так званого червоного директорства — керівників великих промислових підприємств, які залишили собі власні посади під час переходу країни від комунізму до капіталізму. Часто такі діячі ставали й власниками своїх фабрик і заводів, але Півдменмаш був стратегічний об’єкт, тож приватизувати його було неможливо.

Як депутат Кучма себе не проявив, утім у 1992 році обійняв посаду прем’єр-міністра. У той час каток економічних негараздів пройшовся країною, і команда президента Кравчука вирішила перекласти відповідальність за це на голову Уряду, Вітольда Фокіна. Новим очільником Кабміну за політичного лобі «червоних директорів» призначили найвпливовішого — Леоніда Кучму.

Новий прем’єр спробував розпочати реформи, проте безрезультатно. Це були роки політичних чвар, стрімкого спаду виробництва та рівня життя. Кучма майже зразу після вступу на посаду став конфліктувати з Кравчуком, який знову спробував звинуватити в поганій ситуації виключно голову Уряду. Як наслідок, Верховна Рада у вересні 1993 року відправила Леоніда Кучму у відставку, і той перейшов у опозицію.

Улітку того ж 1993 року Україну сколихнули виступи шахтарів, під тиском яких Леонід Кравчук призначив на травень 1994 позачергові парламентські, а на червень — президентські вибори.

Навесні Кучма став депутатом, а влітку — президентом України. Він ішов на вибори в образі міцного господарника, який знає, як розбудувати державу та зробити її заможною. Важливою частиною його передвиборчої програми була обіцянка розбудувати максимально тісні відносини з Росією, а також надати російській мові статус державної.

На грудневих виборах 1991 року політтехнологи протиставляли зрозумілого радянського політика Кравчука уявному «фашисту» Чорноволу. У 1994 «фашистом» у пострадянській народній свідомості зробили вже самого Леоніда Кучму. Кучма з розривом у сім відсотків у другому турі переміг Кравчука, заручившись голосами переважно російськомовних південно-східних регіонів України.

Утім, посівши найвищу державну посаду, Леонід Кучма не квапився виконувати власні обіцянки. Це загрожувало потенційним серйозним протистоянням у політиці та суспільстві. Згодом питання російської мови буде давати суттєві відсотки політикам і партіям на кожних виборах.

Майже одинадцятирічне президентство Кучми було дуже нерівне. Його внесок у історію української держави має як численні світлі, так і незліченні темні сторони. Починаючи як реформатор та державотворець, Леонід Кучма закінчив свою другу каденцію майже авторитарним лідером, який перетворив протистояння між групами олігархів і регіональних лідерів у єдиний прояв політичного та економічного життя в Україні. Його реформи вийшли половинчастими, а економіка держави за період правління так і не набула сталого міцного характеру. За той самий час, коли Кучма грався у багатовекторність, Польща, Словаччина, Угорщина та інші провели повноцінні зміни на всіх рівнях і стали членами НАТО та Європейського Союзу.

На початку нульових і без того невисокий рейтинг Кучми опустився до самих низів. Країну сколихнула небачених масштабів політична криза, коли виявилося, що президент, украй імовірно, причетний до викрадення та вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Спроби Верховної Ради проголосити голові держави імпічмент провалилися, проте саме тоді стало зрозуміло, що епоха Кучми сягає кінця — гіпотетичного третього строку не буде. На це не було згодне ні українське суспільство, ні міжнародне товариство. Після «касетного скандалу» та підозр у постачанні високотехнічної зброї в керований Хусейном Ірак Леонід Кучма перетворився на парію світової політики, а президент США у 2002 році навіть не захотів сидіти з ним за одним столом на Раді євроатлантичного партнерства НАТО в Празі.

У 2005 році Кучма сам пішов з посади президента. Проте перед тим він встиг поставити країну на межу громадянського протистояння, коли в 2004 році вивів на перші ролі у державі представників донецького політичного клану та проголосив своїм політичним спадкоємцем Віктора Януковича.

Звісно, треба зазначити, що у Дніпропетровську на початку нульових Кучму вже не вважала «своїм». На відміну від представників інших регіональних еліт, Леонід Кучма став політиком загальноукраїнського масштабу. І якщо у дев’яностих Кучму ще характеризували словами «поганенький, але наш», наприкінці його президентської каденції таке ставлення змінилося: він став київським, а не дніпропетровським.

Мешканці міста очікували від президента більшої уваги до себе, хотіли бути привілейованим регіоном, щоб молочні ріки та кисільні береги. І в перші роки Кучми такий підхід, справді, відчувався. Проте це було пов’язано радше з діяльністю тодішнього прем’єр-міністра Павла Лазаренка, так само представника дніпропетровського клану. Як тільки він пішов із політики, а потім утік із України, особливе ставлення до міста зійшло нанівець.

Саме Лазаренка можна назвати «хазяїном Дніпропетровщини» у дев’яності роки, а не Кучму (див. окрему главу в цій книзі).

Юлія Тимошенко

Юлія Тимошенко — справжній український феномен. Жінка стала символом української політики, тоді як ніхто з її колег не протримався на провідних політичних позиціях так довго. Спочатку Тимошенко сприймали виключно у тіні Павла Лазаренка, проте швидко вона затьмарила свого колишнього шефа, перетворившись на самостійну бойову одиницю, звісно, з певними покровителями в бізнесі (але то загальноукраїнська проблема).

Юлія Тимошенко від батька отримала прізвище Григян. За офіційною інформацією, він був латишем, але дехто називає його вірменином, хтось євреєм. Утім це давня українська забавка — шукати єврейське коріння серед можновладців.

Мешканці проспекту Олександра Поля (колишній проспект Кірова) легко покажуть будинок, де жила зірка української політики, а також школу, де вона вчилася.

Закінчивши економічний факультет Дніпропетровського державного університету, Юлія вже Тимошенко деякий час працювала інженером-економістом на машинобудівному заводі, але наприкінці вісімдесятих із головою поринула у незвідані тоді простори приватного бізнесу.

Офіційна біографія Тимошенко повідомляє, що її з чоловіком Олександром першим бізнесом став салон відеопрокату. Тямущі люди твердять, що то був відеосалон.

Цікава історія знайомства майбутнього подружжя Тимошенків. Подейкують, що колись Олександр банально помилився номером телефону, але, потрапивши на Юлію Володимирівну, він не поклав слухавку, а спробував познайомитися. У 1979 році вони одружилися, а в 1980 народилася донька Євгенія.

Першим великим фінансовим проектом Тимошенків став молодіжний центр «Термінал». Тоді схожі заклади існували у всьому Радянському Союзі. Номінально це було щось на кшталт сучасних бізнес-інкубаторів у IT-індустрії. Влада збиралася долучити до таких центрів молодих спеціалістів технічного складу, щоб вони своєю енергією та ідеями допомагали розвиватися заводам і конструкторським бюро, заробляючи на цьому гроші.

Швидко молодіжні центри стали способом конвертації державних ресурсів у приватні статки. Заводи організовували з ними фіктивні договори, за які платили безготівковими грошима. Іншого способу вивести та привласнити ці кошти на той час не було. І все нібито під наглядом держави, з її дозволу та благословення.

Юлія Тимошенко стала комерційним директором «Терміналу». Одним із керівників молодіжного центру згодом став комсомольський лідер Олександр Турчинов, який протягом чверті століття буде правою рукою Тимошенко. «Консільєрі», «сірий кардинал» — які тільки епітети він не отримає від симпатиків та злостивців. І це не дивно, Турчинов зможе в різні часи своєї кар’єри впливати не тільки на Тимошенко, а й на Кучму, Лазаренка та інших чільних посадовців України. Від своєї багаторічної партнерки він відірветься тільки в 2014 році на хвилі бурхливих подій. Революція гідності винесе його у крісло голови Верховної Ради та виконуючого обов’язки президента України. На кілька днів він стане також координатором Кабінету Міністрів. Так уперше в історії сучасної України одна людина зосередить у своїх руках три найвищих посади — всю повноту влади. Тимошенко про таке могла би тільки мріяти.

У 1991 році подружжя Тимошенків створило корпорацію «Український бензин», яка потім перетвориться на «Єдині енергетичні системи України». У 1995-1997 роках ЄЕСУ буде найбільшою комерційною структурою в державі. Є фантастичні дані, що грошовий обіг компанії у сприятливі часи сягав чверті від аналогічного показника всього українського бізнесу. У першій половині дев’яностих бізнес Юлії Володимирівни потрапить у сферу впливу Павла Лазаренка. Сам корупціонер розповідав, що він познайомився з Тимошенко, ще коли обіймав посаду голови Дніпропетровської обласної адміністрації. Він змушений був працювати з багатьма місцевими бізнесменами, у зокрема, Тимошенками, через структури яких в область ішов газ та інші енергоносії.

Проте всьому регіону та державі було відомо, що Тимошенко служить лише фіктивним власником ЄЕСУ, а справжнім хазяїном бізнесу є Павло Лазаренко. Спочатку Тимошенко була в масовій свідомості виключно коханкою «хазяїна області», проте згодом вона діями, енергією та харизмою спростувала це вузьке бачення.

На ті часи випало кілька гучних скандалів, фігурантом яких стала Юлія Тимошенко. Наприклад, 27 березня 1995 року її затримали в Запорізькому аеропорту, коли вона реєструвалася на рейс у Москву. Виявилося, що Тимошенко намагалася вивезти готівкою 26 тисяч доларів. Оскільки обшук та інші слідчі дії велися зовсім не коректно, це приниження було сприйнято самою Тимошенко та Лазаренком як проголошення війни з боку «донецького клану», із яким ЄЕСУ конкурувало на ринку постачання газу в Україну.

Восени 1996 року було вбито тодішнього голову «донецьких» Євгена Щербаня, і є підозри, що злочин пов’язаний саме з донецько-дніпропетровським конфліктом, а замовниками були особисто Тимошенко та Лазаренко.

Кінець «Єдиних енергетичних систем України» почався в 1997 році, коли Кучма звільнив Лазаренка з посади голови Уряду Сприймаючи останнього як сильного політичного конкурента, президент став громити його бізнес. Уже в 1998 році ЄЕСУ припинила свою діяльність на газовому ринку. Розсерджена Тимошенко пішла у політику.

На виборах 1998 року вона потрапила у Верховну Раду разом з лазаренківською партією «Громада», проте пройшла туди як незалежний мажоритарник від Кіровоградської області.

Виявилося, що Тимошенко в політиці відчуває себе не менш вільно та впевнено, ніж у великому бізнесі. Її поява у ролі депутата Верховної Ради, а потім і віце-прем’єра з паливно-енергетичних питань в кабінеті Ющенка буквально шокувала суспільство. До того здавалося, ніби політика — це справа поважних дядьків ще партійного або директорського гарту, а тепер у перших лавах з’явилася молода і симпатична жінка. Проте це той випадок, коли зовнішність оманлива. Юлія Тимошенко виявилася справжнім політичним хижаком: розумним, розсудливим, амбіційним і безжальним. Вона сміливо переступала через своїх колишніх партнерів і покровителів, щоразу піднімаючись дедалі вище.

Серед пересічних українців Тимошенко стала втіленням архетипної народної берегині. Вона швидко стала улюбленицею як чоловіків, так і жінок. Перші присвячували їй вірші, пісні, промислову продукцію, а другі й досі готові виходити на площі при першому ж натяку на небезпеку для Юлії Володимирівни.

Підтримка політики Тимошенко для багатьох її симпатиків майже зразу стала не справою раціонального вибору, а чимось несвідомим. Це більше схоже на релігію, хтось навіть називає тимошенківців «сектою». Однак ця секта щоразу набирає не менше десяти відсотків голосів на виборах.

Виявилося, що Юлія Тимошенко чи то через природний талант, чи то за допомогою політтехнологів може знайти правильні слова та моделі поведінки як у спілкуванні з простим людом, так і на ділових переговорах із солідними бізнесменами та високопосадовцями.

Під її жіночі чари встигли потрапити і голова «Газпрому» Рєм Вяхірев, і Віктор Чєрномирдін, і навіть президент Росії Владімір Путін. Тимошенко легко могла приїхати на міжнародні перемовини в короткій спідниці, «нагнути» при цьому іншу сторону та виторгувати в неї максимально гарні для себе умови.

Але коли настає час і над нею нависає загроза, Юлія Тимошенко швидко переодягається в образ мучениці, яка страждає за Україну. Уперше Тимошенко нею стала ще у лютому 2001 року.

До того вона взяла участь у перших великих народних виступах проти Кучми на межі 2000 та 2001 років, створивши «Форум національного порятунку». Тому арешт Тимошенко за підозрою у скоєнні економічних злочинів був сприйнятий суспільством винятково як знак політичного тиску президента. Вона провела в СІЗО сорок дві доби та вийшла звідти народною героїнею.

Цей образ борця з несправедливістю, тиранією та злочинними політичними домовленостями Тимошенко стане використовувати протягом наступних 15 років, воюючи послідовно проти Кучми, Ющенка та Януковича. Піком, але одночасно й лебединою піснею цієї моделі, був виїзд на інвалідному візку на сцену Майдану під час Революції гідності. Народ не повірив, народ не сприйняв.

У Дніпропетровська власна історія любові та ненависті до Юлії Тимошенко. Я вже писав вище, що спочатку ніхто не сприймав її всерйоз, вона була «коханкою» Лазаренка, його варіантом у спідниці. Паралельно з підйомом Тимошенко кар’єрною драбиною, місто закохувалося у свою «Юлю», потім ненавиділо її, а потім знову закохувалося. Однак область так і не стала базовим регіоном для неї.

Цьому завадили три тенденції. По-перше, радянська свідомість переважної більшості місцевого населення. Дніпропетровськ та область усі дев’яності старанно голосували за комуністів, а в нульові — за Партію регіонів, яка грала на одному електоральному полі з КПУ. Тісні зв’язки з Росією, промисловий характер, величезна кількість переселенців радянських часів, відчуття образи на Київ, який тягне з області всі ресурси та не дає нічого натомість, страх перед міфічною українізацією — ці фактори змушували людей обирати тих, хто вміє говорити мовою пролетаріату і обіцяти багато. По-друге, Юлія Тимошенко «відірвалася від коренів». Вона намагалася позиціонувати себе одночасно як дніпропетровського і всеукраїнського політика, проте мешканці міста не відчували спорідненості з нею, не відчували її опіки. Той самий Лазаренко, перебуваючи на найвищих посадах в державі, приділяв Дніпропетровщині особливу увагу: будував інфраструктурні об’єкти, лобіював місцевий бізнес (звісно, із власними інтересами). А Тимошенко не доклалася взагалі. Час від часу вона приїжджала в місто, виступала на площі та телебаченні, щось намарне обіцяла. Звісно, у якийсь момент дніпряни просто перестали їй вірити.

По-третє, Тимошенко завжди мала провальну кадрову політику в Дніпропетровській області. Керівником місцевого відділення «Батьківщини» із самого початку стала її рідна тітка, яка мала дуже специфічні уявлення про менеджмент і ефективну команду. Партію на місцях часто представляли доволі сумнівні особистості, яких легко було переманити в інші політичні проекти, зокрема у Партію регіонів. Бували випадки, коли від «Батьківщини» у Верховну Раду проходили або дуже нечисті на руку бізнесмени, або навіть кримінальні особистості.

Сергій Тігіпко

Сергій Тігіпко — черговий політик-парадокс. Його кар’єра знає багато злетів і падінь, але постійно, раз на кілька років він знову вистрибує на перші ролі в державі, вкотре позиціонуючи себе як молодого, амбітного, професійного реформатора, «третьої сили» у споконвічному українському протистоянні двох сторін.

Тігіпко є людиною, яка вийшла з імперії «ПриватБанку». Він був вихідцем із комсомольських вожаків, а наприкінці вісімдесятих — навіть першим секретарем обласного комітету ЛКРМУ. У тій самій структурі в той-таки час завідуючим відділом агітації та пропаганди працював згаданий тут Олександр Турчинов.

Восени 1991 року, коли комсомолу не стало, Сергій Тігіпко перейшов у приватний бізнес — він обійняв посаду голови ради правління комерційного банку «Дніпро». Тут версії різних людей розходяться. Мартинов називає Тигіпка автором ідеї створення банку, яку він підказав вже тоді провідним дніпропетровським бізнесменам. Але Боголюбов каже, що потреба у власній фінансовій установі у них з’явилася без чиєїсь сторонньої допомоги, а Сергія Тігіпка вони залучили як найманого менеджера. Акціонером він став лише потім.

Цим банком Тігіпко керував протягом п’яти років, зробивши його одним із найбільших на той час в Україні. У 1997 він покинув посаду в комерційній структурі, щоб переїхати в Київ та почати кар’єру політика. Ще в 1994 році молодий дніпропетровський спеціаліст був призначений позаштатним радником президента Кучми з питань монетарної політики. Через три роки він обійняв одну з найвищих посад в державі, ставши віце-прем’єром в Кабміні Павла Лазаренка. Тігіпко мав розробляти та координувати втілення економічних реформ.

Відставка Лазаренка та перехід його в опозицію до Кучми ніяк не вплинули на кар’єру Тігіпка. Він втримався на посаді також і в Уряді Валерія Пустовойтенка (ще одного політика, який починав своє сходження на владний Олімп із Дніпропетровська). Коли Кабмін очолив Ющенко, Сергій Тігіпко зайняв у ньому крісло міністра економіки.

На тлі інших можновладців Тігіпко завжди мав досить вигідний вигляд. Він багато працював, багато спілкувався з журналістами й пояснював тонкощі своєї роботи та плани на майбутнє. У 2000 році Сергій Тігіпко голосно грюкнув дверима, покинувши міністерське крісло через розбіжності в поглядах з Ющенком.

Проте його справжня політична кар’єра на тому тільки починалася. Невдовзі Сергій Тігіпко став депутатом Верховної Ради та лідером партії «Трудова Україна». Сам він розповідав, що в 2001 році мав величезні шанси стати новим прем’єром, свідомо до цього готувався, проте Кучма тоді віддав перевагу Анатолію Кінаху.

Десь на межі тисячоліть Тігіпко відійшов від «Привату», створивши на базі власних активів фінансову групу «ТАС». Кажуть, таку назву комерційна структура отримала на честь його старшої доньки — Тігіпко Ганни (Анна — російською) Сергіївни.

У 2002 році Сергій Тігіпко пересів в крісло голови Національного банку України та доволі успішно працював там до листопада 2004 року, коли почалася Помаранчева революція. Перед президентськими виборами багато хто лобіював особу Тігіпка як єдиного кандидата від влади на найвищу державну посаду На його користь свідчило чимало: величезний професійний і політичний досвід, молодість, харизматичність, позитивний рейтинг. Проте в президенти висунули Януковича, атолова Нацбанку став керівником його штабу.

Це можна назвати справжнім прокляттям Сергія Тігіпко: він завжди другий, завжди перспективний, завжди має шанс от-от опинитися на самій верхівці кар’єрних сходів. Але людина з банківським, фінансовим минулим постійно починає торгуватися, замість того, щоб кинутися за журавлем у небі, він обома руками хапається за синицю, — і постійно з цим не вгадує.

Тігіпко намагається вигідно себе продати та зайняти міцний бастіон, з якого можна буде наступати далі. Проте цей наступ ніколи не починається. Покровителі Сергія Тігіпка швидко затирають його авторитет, витискають із посад і політики взагалі.

Минає кілька років, які Тігіпко проводить, працюючи в приватному секторі, і знову поринає у вир політичних ігор. Він знову позиціонує себе як молодого, амбітного професіонала, який може стати «третьою силою». Сергій Тігіпко швидко набирає політичний капітал, фіксує його і... продає себе тому, хто більше заплатить.

Цей фокус у нього виходив тричі, проте невідомо, чи вдасться ще раз. Схоже, що співпрацю з Януковичем та Партією регіонів йому вже ніколи не забудуть.

Для Дніпропетровська Тігіпко завжди був «хлопцем з сусіднього подвір’я». Багато людей в місті пам’ятають його роботу ще у «ПриватБанку», він постійно світився в місті навіть після переїзду в Київ, а родина (перша жінка та донька Ганна), здається, навіть не полишали Дніпропетровськ, коли сам Тігіпко перебрався в столицю.

Спочатку як базу для власних політичних проектів Тігіпко обрав сусідній Павлоград, де в 2002 обирався до Верховної Ради і де завжди існував, напевно, найміцніший у державі осередок партії «Трудова Україна» (згодом «Сильна Україна»).

Але в першому турі президентських виборів 2010 року саме Дніпропетровськ став єдиним великим містом, де кандидатура Сергія Тігіпко отримала перше місце. Люди тоді справді сприймали його як самостійного політика, який міг би нарешті залишити позаду протистояння між «блакитними» та «помаранчевими». Варто було не долучатися перед другим туром до якогось із таборів, і всі шанси на тріумф у майбутньому в нього були. Проте сталося, як сталося — і нетривкий роман міста з політиком скінчився розбитими серцями.

Ігор Коломойський

Дніпропетровську за часів незалежності щастить на великих особистостей. Місто вміє народжувати яскраві персонали, які підіймаються настільки високо, наскільки це можливо. І це не обов’язково мають бути політики. У країні, де бізнес зрісся з владою, не обов’язково обіймати якусь урядову посаду, щоб впливати на державу. Найбільш наочними прикладами можуть стати місцеві бізнесмени: Ігор Коломойський і Віктор Пінчук.

Випускник Дніпропетровського металургійного інституту Ігор Коломойський не довго працював у проектній організації, куди отримав спрямування після вузу. Бізнес, який вийшов із підпілля у другій половині вісімдесятих років, вабив до себе молодого технічного спеціаліста. Це було перше покликання бізнесменів, які прийшли у світ товарно-грошових відносин з-за столів науково-дослідницьких і проектних інститутів.

Кажуть, що першим великим бізнесом Коломойського з товаришами був продаж оргтехніки, зокрема, рідкісних тоді в наших широтах комп’ютерів. Спочатку молоді люди їздили за ними в Москву, а потім почали замовляти безпосередньо у виробника, літаючи за товаром в південно-східну Азію, зокрема в Сінгапур. Саме на честь тамтешнього курортного острівця і була названа компанія Коломойського та Боголюбова «Сентоза».

Ця фірма стала в 1992 році одним із засновників «ПриватБанку» разом із компаніями «Солм» (Милославський та Мартинов) і «Віст». Керівником банку став Сергій Тігіпко, якого Коломойський, як розповідають, знає зі студентських часів: він учився з ним на різних курсах на одному факультеті.

Робота виключно з перевіреними часом друзями стане візиткою Коломойського. Наприклад, його однокласник В’ячеслав Фрідман став одним із керівників телеканалу 1+1, студентський друг Кирило Данилов — головою місцевої телекомпанії «Приват-ТВ Дніпро», а товариш ще з дитячих, дворових часів Андрій Стеценко — генеральним директором футбольного клубу «Дніпро».

Молода компанія, як і всі інші на межі десятиліть, займалася всім, що в теорії приносило гроші та на що був дефіцит. За технікою пішли товари широкого вжитку: одяг, взуття. Щоб отримувати валюту у великих обсягах, друзі почали постачати за кордон метал. Вони швидко зрозуміли, що слід зосередитися саме на цьому бізнесі, адже він приносив незрівнянно більші прибутки, ніж усе інше. Цим напрямом опікувався безпосередньо Коломойський. За енергоносіями у сферу впливу «Привату» потрапило також виробництво феросплавів, а також інші промислові та транспортні підприємства (окрім нафтобізнесу).

Під час повальної приватизації «Приват» цілком виправдовував свою назву. Фінансово-промислова група брала під свій контроль усе, що тільки могла, зокрема й одні з найбільших виробництв Дніпропетровської області: Дніпропетровський завод металічних виробів, Нікопольський завод феросплавів, Марганецький та Орджонікідзенський гірничо-збагачувальні комбінати (ГЗК).

Звісно, дніпропетровський бізнес тих часів не оминув поле зору «хазяїна області» — Павла Лазаренка. Українське видання журналу «Форбс» твердить, що в 1996 році група «Приват» переписала на водія прем’єр-міністра частину своїх акцій. Згодом, коли Лазаренко потрапить в немилість президента, піде в опозицію, а потім взагалі опиниться в американській в’язниці, приватівці повернуть своє, не гидячись забрати й відсотки. Цей бізнес-конфлікт у Дніпропетровську згодом переросте в справжню війну із замахами та навіть вбивствами.

Коломойський, Боголюбов, Мартинов і Милославський (помер у 1996 році) з самого початку своїх ділових взаємовідносин домовилися бути рівноцінними партнерами, проте саме Ігор Коломойський згодом став обличчям і неформальним лідером групи «Приват». Серед своїх партнерів він виділявся особливою ексцентричністю, діловою хваткою та жагою до експериментів, зокрема, публічних.

У 1996 році «Приват» взяв під своє крило футбольний клуб «Дніпро» і назначив свого ставленика його президентом. Через якийсь час до спортивних «досягнень» Ігоря Коломойського додався прямий контроль над баскетбольним клубом «Дніпро» і хокейним клубом «Будівельник», а також опосередкований над багатьма професійними командами в різних видах спорту.

У другій половині дев’яностих група «Приват» вирішила завести власні інтереси в політиці. Вона стала одним із основних «акціонерів» партії «Батьківщина», а також почала «розкладати яйця по інших корзинах».

Ділові відносини поєднали Коломойського з братами Суркісами, тому його персону пов’язують також із СДПУ(о) — однією з партій влади на межі тисячоліть.

Наприкінці дев’яностих Коломойський з товаришами вже контролювали величезний промисловий пул, вони були власниками одного з найбільших в країні банків, а також мали важелі впливу в політиці та ЗМІ. Проте справжньої могутності вони набудуть у наступному десятилітті, потіснивши донецький клан із панівних позицій.

Цікаво, що станом на кінець дев’яностих років навіть у Дніпропетровську мало хто знав про існування Ігоря Коломойського. Обличчям «Привату» завжди був Сергій Тігіпко. Широкий загал українців дізнався про існування дніпропетровського мільярдера Коломойського через футбол. Відбулося це на початку нульових років, коли ФК «Дніпро» став завойовувати медалі Чемпіонату України та грати в єврокубках. Про те, що це суворий, жорсткий, цинічний бізнесмен, рейдер і тіньовий гравець у політиці людям стало відомо вже пізніше.

У нульових всі дізналися також про неофіційне прізвисько Коломойського — Бєня. Звісно, більшість людей подумали, що воно отримано на честь легендарного одеського нальотчика Бєні Кріка, з яким олігарха поєднують відчайдушність, сміливість, зухвалість та бажання завжди ходити лезом ножа. Проте інша інтерпретація говорить, що прізвисько пішло з почутої в дев’яностих роках по радіо пісні про Бєню-маклера, талановитого комерсанта, котрий ніколи не впустить вигоду.

Віктор Пінчук

Віктор Пінчук — це яскравий приклад великого українського бізнесмена, який прийшов у бізнес із наукової сфери. Наприкінці вісімдесятих-початку дев’яностих таку долю випробували сотні тисяч науковців по всьому колишньому Радянському Союзі, їхні історії на початку ділової кар’єри схожі, проте далі шанс, випадок та знайомство розвели їх різними шляхами на різні сходинки піраміди успіху.

Випускник Дніпропетровського металургійного інституту Віктор Пінчук перші свої професійні кроки робив на трубопрокатному заводі та в науково-дослідницькому інституті. Як сам розповідає, власний кооператив він із товаришами заснував у 1987 році, і вже через нього впровадив на заводі в білоруському Магильові розроблену ним самим технологію, що дозволила збільшити прибутки. Пінчук отримував невеличкий відсоток від різниці: кілька десятків тисяч карбованців на рік, що для молодих людей того часу було цілим статком.

У 1990 році Пінчук заснував компанію «Інтерпайп», яка в майбутньому перетворилася на величезну корпорацію. Фірма займалася купівлею труб на державних підприємствах і їх перепродажем в приватні структури. Кажуть, що кришею молодого бізнесмена став його тесть Володимир Аршава, який був близький до Лазаренка.

Скоро банальний перепродаж товару став для «Інтерпайпа» занадто тісним: компанія звернула увагу на весь ланцюг виробництва труб і сталі. Пінчук вихваляється, що протягом тривалого часу працював виключно фахово, при цьому не покидаючи і наукової кар’єри.

За трубопрокатом та виробництвом сталі у сферу інтересів «Інтерпайпа» потрапив імпорт російського та туркменського газу, а потім і фінансова діяльність. Наприклад, у першій половині дев’яностих років Пінчук став власником банку «Кредит-Дніпро», безпосереднє управління яким він виконував через дружину Олену Аршаву.

У ті ж роки Пінчук був у деяких питаннях партнером Юлії Тимошенко, проте вже в 1996-1997 роках вони провели фінансове «розлучення».

У 1996 році Віктор Пінчук став жертвою викрадення. Злодії отримали за нього п’ять мільйонів доларів, але їх арештували швидше, ніж вони встигли витратити хоч якусь серйозну частку грошей.

За рік Пінчук розійшовся зі своєю першою дружиною і майже зразу розпочав нові взаємини із донькою президента Леоніда Кучми Оленою. Вона на той час також встигла побувати у шлюбі та мала сина Романа від кримського бізнесмена і політика Ігоря Франчука.

Багато хто пов’язує перетворення Пінчука на одного з наймогутніших олігархів країни саме родинними стосунками з президентом. Проте сам підприємець говорить (зрештою, як і багато інших), що близькі стосунки з Кучмою лише заважали його бізнесу, адже він був змушений постійно озиратися, чи не сприйме суспільство якийсь наступний його крок негативно; ніби це статус президентського зятя, а не ділова хватка, став запорукою успіху.

Віктора Пінчука називають фігурою, через яку Леонід Кучма зміг домогтися контролю над медіа-ресурсами, фінансовою, промисловою та політичною сферою. Наприкінці дев’яностих вплив власника «Інтерпайпа» розкинувся на телевізійні та радіоканали, газети, журнали, страховий бізнес, банки та, звісно, політику.

Уперше депутатом Верховної Ради Пінчук став у 1998 році. Він разом з Тігіпко контролював партію «Трудова Україна», у 2004 році підтримав кандидатуру Віктора Януковича на посаду президента України, за що потім серйозно поплатився за президентської каденції Ющенка.

Можна сказати, що особистість Віктора Пінчука стоїть осібно від когорти інших олігархів. У той час, коли ті вкладають величезні гроші у професійні футбольні клуби, Пінчук займається меценатством: роздає стипендії, організовує премії, створює музеї та благочинні організації.

Серед досягнень Пінчука, окрім створення бізнес-імперії, можна назвати функціонування «PinchukArtCentre», безкоштовні концерти Елтона Джона та Пола Маккартні в Києві, багаторічне проведення форуму Ялтинська європейська стратегія, підтримку міжнародних благодійних проектів, Фонду «АнтиСНІД» і багатьох інших починань. Пінчук також є одних із головних меценатів дніпропетровської та української єврейської громади.

Багато журналістів та політологів звертають увагу, що в оточенні Віктора Пінчука величезну роль грають жінки, здебільшого, його родички та старі колеги. Наприклад, головою «Фонду соціального порятунку» є мати Софія, фонду «АнтиСНІД» — його дружина Олена, лідером партії «Віче», головним спонсором якої він був, — Інна Богословська.

Пінчук тривалий час мав ділові стосунки з Ігорем Коломойським, проте вони врешті розпалися через суперечку за контроль над великими підприємствами у Дніпропетровській області, зокрема над Криворізьким залізорудним комбінатом і Нікопольським заводом феросплавів. Утім Коломойський навіть під час цієї олігархічної війни був присутній на святкуванні 50-річного ювілею Пінчука в Куршавелі. Розповідають, що він вимовив такий тост: «Хороша ти людина, Вітя. Скільки я тебе ображав, принижував, забирав у тебе бізнеси... а ти все одно продовжуєш зі мною спілкуватися і навіть на день народження покликав!»