Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Дніпропетровськ імперський, радянський і патріотичний

Офіційною датою заснування Дніпропетровська є 1776 рік, коли за наказом імператриці Катерини II на річці Самара за кілька кілометрів від русла Дніпра було закладено місто Катеринослав. Лише за два роки до того був підписаний Кючюк-Кайнарджийський мирний договір, за яким до складу Російської імперії відходили великі території Нижнього Придніпров’я, Приазов’я та Причорномор’я. Османська загроза перестала існувати, тому зникла необхідність у козацтві, яке її стримувало. Третього серпня 1775 року російські війська зруйнували останню Запорізьку Січ, Підпільненську.

У 1776 було засновано Катеринослав. Населений пункт зростав швидко — туди приїжджали торговці, промисловці, чиновницький люд. Але розташування міста було не з кращих — широкі розливи Самари щороку затоплювали вулиці, люди часто хворіли на малярію та інші неприємні захворювання. Враховуючи ці фактори, Імперія вирішила перенести Катеринослав на нове місце — круте праве узбережжя Дніпра.

Роботи з перебазуваня населеного пункту почалися у 1784 році, а в 1787 на місце приїхала сама Катерина II з почтом, а також добрим другом — імператором Священної Римської імперії Йосипом II. Розпорядником візиту був фаворит цариці Ґріґорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійської губернії, центром якої мав стати Катеринослав.

Плани були величезні. За легендою, Катерина II марила, щоб назване її іменем місто стало новою столицею Російської імперії. Вона вважала себе рівною Пьотру І, а може — навіть кращим за нього державцем, і тому Катеринослав мав затьмарити собою Санкт-Петербург. Головною будівлею нового міста повинен був стати величезний собор, найбільший у світі. Навколо нього мали з’явитися квартали житлової та адміністративної забудови, університет, консерваторія, десятки заводів і фабрик. Деякі промислові підприємства дворяни нового міста примусово перевозили разом із працівниками з інших своїх володінь.

Організаторський талант єкатеринового фаворита не поспівав за громаддям його планів. З’явилися проблеми з фінансуванням та, як зараз кажуть, нецільовим використанням бюджетних коштів. Згідно з історичними анекдотами, через метушню і брак нормальної організації дійшло до того, що університетських професорів у місто завезли, а сам університет не збудували.

Смерть Ґріґорія Потьомкіна у 1791 році перекреслила реалізацію планів. Третя столиця Російської імперії, якою бачила Катеринослав його хрещена матір, на початок XIX століття була маленьким провінційним містечком на кілька тисяч людей. Гігантська церква, яка мала затьмарити розмірами Собор Святого Петра у Римі, залишилася на рівні фундаменту. Із величезного палацу Потьомкіна звели тільки стіни. Життя вирувало лише поблизу берега, де ще до заснування Катеринослава цілком успішно багато десятиліть існувало козацьке містечко Половиця. Нове місто просто поглинуло це поселення, прирісши до нього кількома зведеними імперськими будівниками вулицями. Також у 1795 році до Катеринослава примусово приєднали Новий Кодак, населений пункт з ярмарком і двома тисячами мешканців, який навіть був центром Новокодацької паланки у складі Війська Запорозького. До прикладу, у 1793 році населення Катеринослава налічувало приблизно 900 людей.

Центр сучасного Дніпропетровська й досі стоїть на місці Половиці, повторюючи сітку вулиць козацького містечка. В офіційній версії про це довго не згадували, історія Катеринослава мала починатися з приходу в Придніпров’я Російської Імперії.

Першу половину XIX століття Катеринослав жив без якихось реальних перспектив. Місто без підтримки зі столиці зростало малими темпами. Наприклад, у 1840 році в ньому мешкало дванадцять із половиною тисяч людей, а в 1863 — трохи менше двадцяти. Лише губернський статус виділяв його на фоні інших містечок Північного Причорномор’я.

Історія Катеринослава круто змінилася завдяки одній людині — Олександру Полю, місцевому дворянину, дрібному чиновнику, який у 1866 році з власної ініціативи проводив детальне дослідження Криворізького регіону. Він знайшов там поклади залізної руди та першим почав видобувати її задля промислових потреб. Його наслідували російські та іноземні компанії.

У той самий час на кілька сотень кілометрів на схід іноземні спеціалісти почали промисловий видобуток іншої корисної копалини. Вугілля Донбасу та залізо Криворіжжя зустрілися в Катеринославі, який лежав посередині між цими регіонами. Так почався промисловий бум — невдала «південна столиця Російської імперії» швидко перетворилася на один з найбільших виробничих центрів усієї країни. Цьому знову ж таки посприяв Олександр Поль — у 1881 році він домігся від Санкт-Петербурга рішення про побудову в Катеринославі залізниці. Вона з’єднала регіон з імперським центром, а також — рештою країни.

За внесок Поля в розвиток Катеринославщини дворянські збори розглядали можливість встановити Олександру монумент ще за життя. Нині в Дніпропетровську стоїть пам’ятник, на його честь також названа одна з центральних вулиць міста: із 2016 колишній проспект Кірова має ім’я Олександра Поля.

Після відкриття залізничної колії Катеринослав почав розвиватися шаленими темпами. У 1885 році кількість населення міста налічувало 47 тисяч осіб, у 1910 — 180 тисяч!

Місто стрімко розросталося. На колишніх пустирях виростали нові вулиці, металургійні заводи та десятки інших промислових об’єктів. У Катеринослав з’їжджалися люди з усієї Російської імперії, стікався іноземний капітал та прибували фахівці. Видатний історик Дмитро Яворницький називає місто тих часів «українським Манчестером».

Перепис населення 1897 року, який враховував лише мову спілкування, свідчить, що в Катеринославі наприкінці XIX століття жило приблизно 42 відсотки росіян, 16 відсотків українців і 35,5 відсотка євреїв. Кажуть, що до встановлення радянської влади у місті функціонувало чи то 38, чи то 44 синагоги — юдейських молитовних будинків було більше, ніж православних церков.

За перші півтори декади XX століття Катеринослав суттєво поліпшився. Приплив капіталу, збагачення різних верств населення та поява міцного середнього класу рухали регіон уперед. Центр міста забудували сотнями нових житлових та адміністративних будинків, тим, що потім назвали катеринославським стилем червоної цегли.

Цей стрімкий розвиток перервала спочатку Перша світова, а потім громадянська війна. Починаючи з 1917 року, Катеринослав, як і вся інша територія України, опинився в самому центрі протистояння між кількома політичними режимами та арміями. Влада в місті змінювалася чи не частіше, ніж у Києві. «Український Манчестер» по декілька разів займали сили УНР, Червоні війська та Біла армія. За згадками очевидців, нерідко бували такі випадки, що в різних частинах міста стояли різні війська, а кордон проходив прямо по вулицях.

За гетьманату в Катеринославі стояли австрійці. Цей етап запам’ятався нетривалим перейменуванням міста у Січеслав, створенням університету, про який мріяв ще Ґріґорій Потьомкін, а також брукуванням центрального проспекту. Австрійська бруківка ще досі лежить у деяких місцях головної транспортної артерії Дніпропетровська, столітні камені тримаються краще, ніж новий асфальт.

Двічі у місто заходив зі своїми військами Махно. Восени 1919 року анархісти навіть проголосили створення власної республіки з центром у Катеринославі, але їхня влада тривала недовго.

Є історичний анекдот про спробу махновців розграбувати історичний музей, директором якого був Дмитро Яворницький. Славетний історик тоді рушив на аудієнцію до лідера повстанців, під час якої звертався до нього «батько» та розповів про важливість збереження козацької спадщини. Махно був настільки вражений зустріччю, що сам відправився на екскурсію до музею, потримав у руках історичну шаблю, а потім власноруч підписав наказ про сувору заборону чіпати будь-що з колекції та особисто Яворницького.

Побутує анекдот про катеринославський візит російського імператора Ніколая II, під час якого той завітав до музею. Дмитро Іванович провів царю екскурсію по своїх володіннях українською мовою. Це був небачено сміливий вчинок. Почесні городяни міста, що були присутні при події, очікували гніву державця та розжалування Яворницького, проте Ніколай II спокійно вислухав лекцію історика та навіть написав у книзі відгуків, що візит йому сподобався.

Взагалі, Яворницький був найвеличнішою постаттю Катеринослава наприкінці ХІХ — початку XX століття. Його значення визнавали всі сучасники. Він виконував свою роботу при царі, у бурхливі дні громадянської війни, а потім і при комуністах. До своєї смерті в 1940 році Дмитро Яворницький активно вивчав історію Придніпров’я, а також зберігав і популяризував козацьку спадщину.

У 1926 році Катеринослав отримав нову назву, ставши Дніпропетровськом. Таким чином радянська влада увіковічила ще за життя Григорія Петровського, видатного комуніста, який керував місцевим революційним рухом ще під час Революції 1905 року. У двадцятих він був головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, фактично очільником УРСР.

При тому за документами місто перейменували у «Дніпропетровське» (російською мовою «Днепропетровский»), але така форма не прижилася.

Цікаво, що у двадцятих роках був проект перетворення Дніпропетровська у курортне місто. Зоною будинків відпочинку та санаторіїв мали стати Монастирський острів та коса на нинішньому житловому масиві Перемога. З центральної частини міста до них мала пройти трамвайна лінія. Цей неординарний проект залишився лише на папері — промислова міць була потрібна Країні рад куди більше, а статус всесоюзної здравниці дістався Криму.

Перший артилерійський обстріл Дніпропетровська з боку німецьких військ відбувся 19 серпня 1941 року. Тоді ж передова колона гітлерівців потрапила у так званий вогняний мішок, пастку, у якій було знищено 99 танків Вермахту. Але вже 25 числа німці зайняли місто та навіть прорвалися на лівий берег по чомусь не знищеному Червоною армією під час відступу понтонному мосту.

Окупація Дніпропетровська тривала понад два роки, до 25 жовтня 1943. У той час Дніпропетровськ став центром ОУНівського руху в Центральній та Східній Україні. Але, звісно, значно більшу роль у місті мали радянські партизани. Під німецькою окупацією ще нещодавно один із найбільших промислових центрів усього СРСР перебував у зовсім кепському стані. Металургійні заводи стояли із застиглим прямо у мартенівських печах металом, по всьому Дніпропетровську працював лише один більш-менш великий об’єкт — фабрика з виробництва мармеладу.

Витіснення з міста німецьких військ призвело до сильної руйнації Дніпропетровська. Суттєво постраждала його центральна частина, де було втрачено величезну кількість історично та архітектурно знакових будівель. Знищеною виявилася більшість об’єктів, які залишилися від Катеринослава в період його максимального розквіту. Щоб відновити втрачений житловий та адміністративний фонд, радянська влада затіяла масштабну реконструкцію центрального проспекту, який протягом десяти років забудовувався величними «сталінками» із вежами, шпилями, барельєфами та скульптурними групами.

Ще до кінця війни, у 1944 році на околиці Дніпропетровська було розпочато будівництво промислового об’єкта, який змінить життя міста не менше, ніж перший металургійний завод. ПМЗ (ЮМЗ або Южмаш російською) спочатку планували звичайним машинобудівним підприємством, проте політичний курс країни в той час потребував не тільки автомобілів і тракторів, а й ракет. У 1951 році Південний машинобудівний завод вирішили перекваліфікувати. Відтепер доля об’єкта була пов’язана з космосом.

Серійне виробництво ракет на ПМЗ почалося вже на початку п’ятдесятих років. Завод став настільки важливим у створенні оборонного потенціалу СРСР, що в 1959 році Дніпропетровськ отримав закритий для іноземців статус. Звісно, ніхто не обніс величезним парканом цілий обласний центр, ніхто не зупиняв автомобілі на в’їзді до міста. Але відтоді мешканці інших країн не могли навіть придбати квиток на літак, потяг або автобус до Дніпропетровська. Кумедно, але на деяких радянських мапах, на яких були зображені навіть набагато менші населені пункти, наше місто відсутнє. Закритий статус призвів, наприклад, до того, що капітану місцевої команди КВН для виступу в ефірі центрального телеканалу довелося змінити прізвище. Його батьком був Михайло Янгель, головний конструктор ракет на Південмаші.

Закритий статус позбавив містян можливості бачити іноземних студентів. Але постачання деяких дефіцитних у Радянському Союзі продуктів у Дніпропетровську було дещо краще, ніж в сусідніх містах. Хоча за тими ж бананами або пристойним взуттям дніпропетровцям, як і багатьом іншим провінціалам, доводилося їздити аж у Москву.

Повоєнна історія Дніпропетровська — це історія стрімкого розвитку. Будували нові заводи, житлові масиви, об’єкти інфраструктури. Місто, де за німців працювала лише одна фабрика солодощів, знову стало одним із найважливіших промислових центрів СРСР. Окрім ПМЗ, на мапі Дніпропетровська з’явилися такі промислові гіганти, як ДМЗ, Радіозавод, Придніпровська ГЕС, Шинний завод і Завод важких пресів.

На нове виробництво приїжджали працівники з усього Союзу, проте був і великий приплив населення із сусідніх сіл. Як і в багатьох інших регіонах України, у Дніпропетровській області міста були острівками російської мови у величезному морі україномовної сільської місцевості. Після Другої світової етнічний склад Дніпропетровська змінився. Євреїв стало набагато менше, зате суттєво збільшилася кількість українців. Звісно, місто не українізували. Головною мовою СРСР лишалася російська, усю ділову активність вели нею. Використання української не вдома, а навіть на вулиці вважалося прикметою або низького соціального статусу людини, або її активної національної позиції, що могло призвести до проблем.

Сільські хлопці, переїжджаючи в Дніпропетровськ, швидко переходили на ламану, а потім і цілком пристойну російську. Кількість україномовних шкіл у місті постійно зменшувалася, а україномовних учнів у російськомовних школах навіть на перервах змушували розмовляти «правильно».

Справжній розквіт Дніпропетровська випав на період правління Брежнєва. Колишній керівник міста та області, Леонід Ілліч, ставився до своєї малої батьківщини з певним пієтетом — часто приїжджав сюди, схвалював будівництво знакових, але затратних для бюджету будівель.

За часи Брежнєва був даний старт для зведення на березі Дніпра величезного готелю «Парус» майже на тисячу номерів, почалася робота над проектуванням метрополітену. На колишніх околицях міста виросли масштабні мікрорайони Тополя, Перемога, Комунар (тепер ж/м Покровський), Червоний Камінь, Парус, Сонячний.

У 1977 році до міста приєднали кілька сусідніх сіл та селищ, і Дніпропетровськ нарешті отримав статус мільйонника. Це дозволило отримувати можливості, недоступні меншим населеним пунктам: будівництво згаданого метро, до прикладу.

Поселення навколо Дніпропетровська злилися з містом в єдину агломерацію: зрослися з обласним центром Дніпродзержинськ, Підгородне, Новомосковськ, Кіровське та десятки інших селищ і сіл. Загальна кількість населення цього мегаполіса перевалила за півтора мільйона.

Останні десятиліття існування Радянського Союзу серед архітекторів міста особливо виділявся Павло Нірінберг. Завдяки йому були побудовані такі впізнавані об’єкти, як Цирк, міськвиконком, Будинок книги, два радянських хмарочоси (29 та 32 поверхи) на житловому масиві Перемога-4, літній театр у парку Шевченка.

Часи Брежнєва призвели до виникнення явища, яке зараз називають «дніпропетровський клан». Виходець із нашого міста підтягував земляків на керівні посади в СРСР та УРСР (наприклад, дніпропетровцем був Перший Секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький).

Ще за часів Російської імперії деяким місцевим талантам вдавалося виходити на перші ролі в державі. Наприклад, за часів Катерини II канцлером Уряду був Олександр Безбородько, виходець із козацького роду, який мав землі, зокрема, неподалік від Катеринослава (село Безбородьково в нинішньому Солонянському районі). За Ніколая II головою Другої та Третьої Державної Думи був Михайло Родзянко, член відомого на Катеринославщині дворянського роду, який дав світу ще одного депутата ДД, керівників Білого руху та церковних діячів. Проте лише за Брежнєва дніпропетровське земляцтво стало цілеспрямовано акумулювати в своїх руках владу. Тоді казали, що історія Росії знає три періоди: допетровський, післяпетровський та дніпропетровський. Ця регіональна клановість не зникла й після розпаду Радянського Союзу. У незалежній Україні вона розцвіла буйним квітом у більших масштабах.

Перестройка принесла Дніпропетровську, насамперед, економічні, а не політичні зміни. Прийняття Закону «Про індивідуальну трудову діяльність» призвело до появи величезної кількості малих підприємств, зокрема через легалізацію цеховиків, торговців та інших представників підпільного радянського бізнесу. Серед перших дніпропетровських ділових людей була, наприклад, родина Тимошенків — чоловік Олександр і жінка Юлія. За легендою, вони починали свою діяльність із відеосалону: невеличкого приміщення з відеомагнітофоном і кількома десятками стільців. Зазвичай у таких закладах показували низькопробні американські бойовики та еротичні фільми. Особливу популярність здобуло кіно «Грецька смоківниця» — про сексуальні пригоди молодої німкені під час канікул.

У 1987 році Дніпропетровськ нарешті позбавили статусу закритого для іноземців міста. Це привело перших іноземних інвесторів і студентів із арабських, африканських та азіатських країн. Нарешті зміг грати на домашньому стадіоні «Метеор» у матчах європейських кубків футбольний клуб «Дніпро». До того він змушений був виїжджати в сусідній Кривий Ріг. Наприклад, у березні 1985 року там відбулася гра ¹/₄ фіналу Кубку європейських чемпіонів проти французької команди «Бордо».

Наприкінці вісімдесятих у Дніпропетровську став набирати силу патріотичний рух, почали зароджуватися нові козацькі організації. У 1989-1990 роках демократи приходили на мітинги біля фонтану на Театральному бульварі, де збирали по кілька сотень симпатиків.

Переважну більшість мешканців Дніпропетровська в той час політика цікавила лише тією мірою, щоб дивитися ввечері новини та спочатку хвалити Горбачова, а потім — його лаяти. Місто тоді було практично повністю російським за мовою та радянським за характером. Цю радянськість містяни випинали аж до початку нульових років. Тому широкої підтримки патріотичні сили в Дніпропетровську не набули. Пам’ятаю, що десь із дев’яностого року на одній із опор огорожі на набережній біля Палацу піонерів хизувалося намальоване чорною фарбою слово «РУХ», у якому остання літера була стилізована під нацистську свастику. Переважно так місто металургів сприймало українську патріотичну ідею.

16 липня 1991 року рухівці підняли на флагштоку перед театром Шевченка жовто-синій прапор. Перелякана місцева влада на чолі з Валерієм Пустовойтенком, тодішнім міським головою, наказала зняти провокативний символ, а міліція вночі розігнала захисників стяга. Через місяць із лишком той таки Пустовойтенко буде разом із членами Руху підіймати прапор над міським виконкомом.

Криза Радянського Союзу була очевидна всім, проте ніхто не знав, як вплинути на ситуацію. Під час Серпневого путчу дніпропетровське суспільство не проявило себе жодним чином. Мені не вдалося знайти будь-яких згадок про події тих гарячих днів у рідному місті. Особисто я тоді був із мамою в дитячому таборі на Арабатській стрілці. 19 серпня мені минуло вісім років. Пам’ятаю, як мама попросила мене помовчати, щоб нормально послухати радіо, по якому говорили щось про хворобу Горбачова та якийсь надзвичайний стан.

— Це ж війна! Як ми будемо додому добиратися?

Проте війна не почалася. Ситуація вирішилася силами москвичів, які знесли ГКЧП. Ми поїхали на море за Радянського Союзу, а повернулися за незалежної України. Першого грудня 1991 року переважна більшість дніпропетровців проголосувала на Референдумі за незалежність, як у березні голосувала за збереження УРСР у складі СРСР.

Не можна сказати, що на таке волевиявлення вплинули якісь патріотичні мотивації. Мешканці Дніпропетровська голосували здебільшого «як сказали». Ніхто всерйоз не замислювався, до чого призведе незалежність України. Здавалося, буде те ж саме, що й було, тільки під іншою назвою. У реальне розлучення з Росією ніхто не вірив, адже більшість асоціювала себе з росіянами принаймні культурно та історично. Ми були третьою столицею імперії, промисловим гігантом, батьківщиною Брежнєва! Це наше справжнє місце, справжнє призначення, нам судилося бути провінцією України!

Дніпропетровськ боявся націоналізму. Ще з радянських часів у місті ширилися страшилки про «фашистів із Західної України», і з прийняттям незалежності вони, підігріті російськими ЗМІ та комуністичними політиками, лише посилювалися. На початку дев’яностих років мало хто в Дніпрі знав українську мову та історію на пристойному рівні, мало хто дивився українські телеканали (тим паче нормального телебачення у нас тоді не було, шароварщина радянського штибу).

— Ты представляешь? Продавщица в магазине не хотела меня обслуживать из-за русского языка, — розповідав після походу за продуктами мій батько, виходець із Воронезької області. — Требовала, чтобы я обращался к ней на украинском.

Примусове «насадження» української мови здавалося тоді головною проблемою міста; ще ширше — Південного Сходу України. У 1991 році «націоналістом» на тлі Кравчука призначили Чорновола, у 1994 від цієї риторики постраждав уже і сам Кравчук. У протистоянні з «червоним директором» Кучмою колишній головний радянський ідеолог УРСР став «западенським фашистом». У дев’яностих люди голосували за мову, а не за економіку та якісь там політичні програми.

Дев’яності роки стали для місцевих націонал-демократів періодом утрат і поразок. Вони мріяли, що настане незалежність, і Дніпропетровськ сам і швидко перейде на українську мову, адже більшість мешканців міста були російськомовними максимум у другому поколінні. Практичне втілення ідеї розчарувало. Несміливі, точкові спроби українізувати регіон спричинили потужний громадський спротив.

Згодом Дніпропетровськ прийме мову держави як рідну. Станеться це завдяки появі цікавого україномовного контенту на телебаченні. Вороже ставлення різко зміниться на позитивне спочатку завдяки неймовірному перекладу телесеріалу «Альф», а потім телевізійним програмам, новинам, українському дубляжу фільмів. У другій половині дев’яностих серед дніпропетровців можна було нерідко почути розмову в стилі: «Я вчера кино по ящику смотрел и только под конец понял, что оно на украинском. Представляешь?» Звісно, у побуті городяни послуговуються переважно російською чи місцевим суржиком, але в офіційній сфері легко переходять на українську. Це популярно, це модно, люди перестали сприймати мову як щось сільське чи націоналістичне. Українська стала нормою.

Не піддалася швидкій українізації й православна церква. Дніпропетровська область не мала шансів стати своїм регіоном для Київського патріархату. Священики УПЦ здебільшого автокефалію не прийняли. Навіть ті панотці, хто підтримував незалежність, мали сумніви у легітимності нової церкви та залишились у підпорядкуванні Московського патріархату.

— А хто це такі? — я вказав мамі на кілька десятків людей зі свічками на подвір’ї Преображенської церкви. Тоді більшість дніпропетровців наново стали вірянами та почали ходити в храми раз на рік — святити паски.

— Це сатаністи! — відповіла якась набожна жіночка у хустці, яка перебувала поруч.

Тепер я розумію, що це були прибічники Київського патріархату або Автокефальної церкви. Вони тоді не мали власних приміщень, тому збиралися на території наявних церков, аби провести свої служіння та продемонструвати власне існування. Згодом дніпропетровські віряни УПЦ КП створять власний собор у приміщенні колишнього кінотеатру на віддаленому житловому масиві, а їхніми церквами стануть приватні квартири та офіси.

Агітуючи за незалежність, патріотичні сили наполягали, що промислові потужності України рівні французьким, а Радянський Союз висмоктує з «житниці Європи» усі соки, забираючи їх в центр і розподіляючи серед інших республік. У нас є власне машинобудування, електроніка, металургія, хімія, сільське господарство. Варто лише від’єднатися від Москви, і ми станемо жити, як у Парижі. Тим паче, нарешті стало можливим вести власний бізнес.

Звісно, ці солодкі мрії не враховували плановість економіки СРСР та щільно переплетені економічні зв’язки між республіками. Проте куди більшим прорахуванням у цьому очікуванні dolce vita тут і зараз була відсутність багатьох поколінь професійних ринкових управлінців. Держава не змогла впоратися з радянським промисловим спадком. Заводи та фабрики закривалися або були приватизовані. Найчастіше новими власниками підприємств ставало їхнє старе керівництво, ті самі «червоні директори». Виховані в традиціях плану, рознарядки, а також відсутності конкуренції, більшість із них банально прохукала свої активи, перетворивши їх на пасиви. Хтось зміг переставити виробництво на ринкові рейки, але величезний відсоток горе-керівників у кращому разі перетворили заводи на склади, а в гіршому — розпродали обладнання за безцінь за кордон чи навіть розпилили станки на металобрухт. Моментальна вигода, відсутність бодай задатків стратегічного бачення.

Політики нової України так само не були здатні прийняти виклики часу. «Професійні патріоти», вихідці з радянської інтелігенції, як і діячі УНР, у своїй діяльності віддавали перевагу передусім гуманітарним питанням. Колишні комуністи, які становили більшість у Верховній Раді, могли лише красти та вставляти палиці в колеса несміливих реформ.

Економіка почала занепадати. Заводи закривалися. Радянські заощадження знецінилися. Наявних пенсій та зарплат не вистачало навіть на їжу. Але дніпропетровці, як і загалом українці, і далі вірили у світле майбутнє. Перші економічні негаразди здавалися тимчасовими. У нас-бо економіка, як у Франції! Треба трохи почекати, поки все не повернеться на свої місця. Був 1992 рік, історія «ліхіх дев’яностих» лише розпочиналася, Україна проголосила свою незалежність, але тільки почала її розбудовувати.