Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Хазяїн області

Парадоксальна ситуація: дев’яності та початок нульових в історії України були епохою дніпропетровця Леоніда Кучми, проте для мешканців міста головним земляком залишався один із багатьох прем’єр-міністрів (які зазвичай не затримувалися довго на посадах), а саме: Павло Лазаренко. Він у «ліхіє дев’яності» став справжнім «хазяїном області».

У 1991 році 38-річний Павло Лазаренко посів крісло голови виконкому Дніпропетровської обласної ради. Опинившись на одній з провідних посад у регіоні, він розпочав активну кампанію зі збільшення власного політичного та фінансового капіталу. Насамперед запровадив систему «відкатів» — увесь більш-менш помітний бізнес мав ділитися з «хазяїном області» доходами та власністю. Через ці невгасимі апетити Лазаренко отримав від критично налаштованої групи людей прізвисько Паша-пилосос.

Сам чиновник у бізнесі не світився, проте мав безліч ділових партнерів, через яких контролював різні сфери бізнесу та господарства. Правою рукою Лазаренко був бізнесмен Петро Кириченко, який згодом перетвориться на головного свідка звинувачення під час судового процесу в США.

У 1992 році президент України Леонід Кравчук призначив Павла Лазаренка своїм представником в Дніпропетровській області. За офіційною версією, його на цю посаду висунула рада колективу Аграрного університету, а також більш як двісті інших організацій регіону. Саме тоді розпочався конфлікт між Лазаренком та Кучмою, який бачив у ролі представника свого протеже — Валерія Пустовойтенка.

У 1994 році Павло Лазаренко очолив Дніпропетровську обласну раду, а в 1995-му — обласну державну адміністрацію. У ті часи влада Лазаренка в області була набагато сильніша, аніж президентська. Проте жодного конфлікту між ними не було — місцевий чиновник активно підтримував свого київського боса, за що отримував політичні та фінансові дивіденди.

Ще довго мешканці Дніпропетровщини згадували ті кілька років як золоту епоху. Область стала «головним» регіоном України. Саме тоді популярний місцевий телеведучий та шоумен Микола Півненко сформулював фразу: «Дніпропетровськ — це ще не перше місто країни, але вже й не друге». В області активно розбудовувалися дороги та інші інфраструктурні об’єкти, надходили замовлення Південному машинобудівному заводові, в обласному центрі неподалік від залізничного вокзалу виріс гігантський автовокзал, а в грудні 1995 року нарешті відкрилася перша лінія метрополітену.

Станом на початок дев’яностих метрополітен складався з кількох напівпокинутих недобудованих тунелів та огороджених парканом майданчиків, які перекрили добру частину центру та промислових районів міста.

За лобіювання Лазаренка президент Кучма проголосив будівництво першої лінії Дніпропетровського метрополітену загальнодержавним проектом. На роботу в Дніпропетровськ перевезли численну кількість профільних спеціалістів із Києва та Харкова. Уся країна фінансово підтримувала створення цього інфраструктурного об’єкта.

У грудні 1995 на відкритті перших шістьох станцій метро у Дніпропетровську виступав сам Леонід Кучма. Він співав дифірамби Лазаренкові, розповідаючи, що лише рік тому сам не вірив у можливість добудови метрополітену, проте управлінський геній керівника області зміг створити диво — у найкоротші строки запустити першу чергу першої лінії підземки у Дніпропетровську. Другу чергу з трьох центральних станцій планували відкрити в 1999 році, але в зв’язку з браком належного фінансування у місті досі замість повноцінної лінії діє лише жалюгідний недогризок від вокзалу до віддаленого житлового масиву, який тягнеться через покинуті промислові зони та сектор приватної забудови. Власне, хто добудує три центральних станції метрополітену, той на ціле десятиліття стане лідером електоральних уподобань мешканців області. Коли відбулося урочисте відкриття Дніпропетровського метро, Павло Лазаренко вже три місяці як переїхав у Київ, де обійняв посаду першого віце-прем’єра України. Він став найближчою до президента людиною: його головним радником і помічником.

Черговий політичний тріумф настав для Лазаренка в травні 1996 року — Кучма призначив його прем’єр-міністром.

Сам Лазаренко в інтерв’ю розповідав, що майже зразу після призначення земляка на найвищу посаду в Уряді Кучма почав перешкоджати його роботі: він спрямував проти прем’єра адміністративний ресурс, засоби масової інформації та інших політиків.

Зрештою, ЗМІ виділило йому немало уваги: безперестанку розкручували реальні та вигадані невдачі прем’єр-міністра, небезпідставно звинувачували в корупції, нецільовому використанні коштів, зв’язках із бандитським світом, професійній безпорадності тощо.

Другого липня 1997 року Верховна Рада України проголосувала про зняття Павла Лазаренка з посади голови Уряду. Колишній прем’єр, який лише півтора роки тому був наближеною до президента людиною, оголосив про свій перехід в опозицію до режиму Кучми, а на його місце в Кабміні прийшов давній конкурент за хлібні посади, колишній міський голова Дніпропетровська Валерій Пустовойтенко.

Далі стратегічним політичним рішенням Лазаренка було очолити засновану 1993 року дніпропетровським бізнесменом Олександром Турчиновим партію «Громада». На парламентських виборах 1998-го вона провела у Верховну Раду двадцять чотири депутати. Заступником лідера партії тоді стала майбутня зірка української політики Юлія Тимошенко.

Як я вже розповідав у розділі «Кузня кадрів», у дев’яностих роках Юлію Тимошенко вважали, по-перше, коханкою, а, по-друге, аватаром Лазаренка, за допомогою якої він керував власним бізнесом. У середині десятиліття назва «Єдині енергетичні системи України» гриміла країною. Це була компанія, яка майже монополізувала постачання іноземного газу в державу. Успіх підприємства напряму пов’язували з діяльністю прем’єр-міністра.

Через конкуренцію на газовому ринку почався перший відкритий конфлікт між дніпропетровським та донецьким політично-економічними кланами. Тандем Лазаренко-Тимошенко протистояв групі Євгена Щербаня, найбільшого бізнесмена на Донбасі, нардепа і лідера Ліберальної партії України. За однією з версій, саме їхні чвари стали причиною вбивства Щербаня в Донецькому аеропорту третього листопада 1996 року. У 2011-2013 роках цей епізод навіть намагалися долучити до справи Юлії Тимошенко.

Справу Щербаня намагався шити Лазаренкові й Леонід Кучма. У 1997-1999 роках, після того як дніпропетровський клан розпався на два конкуруючих угруповання, президент уголос заявляв, що це колишній прем’єр замовив Євгена Щербаня. Коли Лазаренка арештували в США, тамтешнє правосуддя провело розслідування і не виявило жодних доказів таких звинувачень, однак оприявнило корупцію та відмивання грошей. Виявилося, що колишній голова Уряду не чистий на руку, має банківський рахунок в Антигуа і Барбуда, через який виводив із України державні гроші. Слова «корупція» та «Лазаренко» у той час стали в Україні майже синонімами.

Низка антикорупційних розслідувань призвела до того, що Верховна Рада за запитом Генеральної Прокуратури 17 лютого 1999 (рік президентських виборів) позбавила Лазаренка депутатської недоторканності. Утім, спізнилися на два дні — Павло Лазаренко вже покинув територію країни.

За два з половиною місяці до того, другого грудня 1998 року Лазаренко мав серйозні проблеми, намагаючись потрапити на територію Швейцарії. На кордоні він пред’явив не український, а панамський паспорт, чим привернув до себе увагу офіцера. Виявилось, що в Швейцарії уже точать зуб на корупціонера, підозрюючи його у відмиванні грошей через місцеві банки. Вісімнадцятого грудня після низки допитів його відпустили під заставу в чотири мільйони швейцарських франків із зобов’язанням повернутися в країну в березні 1999 року. Лазаренко прилетів в Україну, але і там під ним горіла земля.

Колишній прем’єр вирішив шукати порятунку в Сполучених Штатах Америки. Після прильоту він звернувся з проханням надати йому політичний притулок, але був арештований за підозрами у здирництві, відмиванні грошей і шахрайстві. З часом звинувачення нагромаджувалися. У 2006 році Каліфорнійський суд признав Лазаренко винним у фінансових зловживаннях і призначив йому дев’ять років тюремного ув’язнення, проте до в’язниці корупціонер потрапив тільки 2008-го, коли вичерпав усі можливості апеляцій. Весь цей час він провів під домашнім арештом у своєму розкішному маєтку, який раніше належав комікові Едді Мерфі.

Навіть опинившись у нелегкому становищі в США, Павло Лазаренко й далі серйозно впливав на фінансове та політичне життя України в цілому та Дніпропетровської області зокрема. Партія «Громада» вела роботу у Верховній Раді і тоді здавалося, що «хазяїн області» скоро повернеться, мало хто вірив, що він не викрутиться, тим паче, у Сполучених Штатах до Кучми в той час уже ставилися вкрай погано.

Можна сказати, що спадкоємцем «Громади» у великій українській політиці стала партія «Батьківщина». Її у 1999-му році заснували Юлія Тимошенко, Олександр Турчинов та інші депутати, які вийшли зі складу лазаренківської партії. Власне, у перші роки «Батьківщину» ніхто й не відділяв від «Громади», вважаючи її новою інкарнацією старого політичного проекту.

Нині громадівці розбіглися по іншим партіях, але частина з них досі зберігає або принаймні довго зберігала вірність колишньому шефу.

Величезне питання, який фінансовий статок залишив по собі Лазаренко після арешту в США. Наприкінці дев’яностих у Дніпропетровську говорили, що йому «належить весь проспект Карла Маркса» — центральна вулиця міста, з численною кількістю елітних магазинів і готелів.

Колишній соратник Лазаренка, Петро Кириченко, розповідав, що «хазяїн області» силоміць змушував місцевих бізнесменів брати себе в долю. Згідно з ним, Павло Лазаренко брав 50 відсотків від прибутків кожного більш-менш помітного дніпропетровського бізнесу. Згодом тим самим, тільки в межах всієї України, буде займатися Олександр Янукович, але на межі століть такі неофіційні податки здавалися чимось надзвичайним. Утім вибору не було, тому бізнесмени йшли на ці витрати заради можливості працювати в регіоні взагалі.

З ослабленням позицій американського бранця в місті та області, його активи потрохи переходили новим господарям. Серед них особливо виділялися бізнесмени, пов’язані з групою «Приват» Ігоря Коломойського: Геннадій Корбан і Геннадій Аксельрод. Але Павло Лазаренко, навіть будучи ув’язненим, не лінувався захищати свої інтереси. Замахи на власне життя та вбивство Аксельрода в 2013 році Корбан пов’язує з цим бізнес-конфліктом, прямо називаючи замовником колишнього «хазяїна області».

Наразі навіть уявити неможливо, якими були розміри фінансової імперії Лазаренка в 1999 році й якими вони є зараз. Про це ще не написано ні наукових, ні журналістських досліджень.

За роки відсутності Лазаренка в Україні зійшов нанівець будь-який його політичний та ментальний вплив на мешканців Дніпропетровська та області. Будучи керівником регіону та головою Уряду він зробив багато корисного. За його наказом будували дороги, лікарні, школи, дитячі садки та інші інфраструктурні об’єкти. Часи Лазаренка ще довго люди згадували з теплотою в голосі.

— Оця дорога... — вказував мені батько на набережну Перемоги в Дніпропетровську, — асфальт на ній ще Лазаренко поклав, із тих часів і тримається. Ото була людина!

— Не знаю, за кого голосувати, — казала знайома навесні 2004 року (йшлося про осінні президентські вибори, які потім призведуть до початку Помаранчевої революції).

— А я тобі скажу, — відповів їй товариш,— за Павла Івановича, — і вони вдвох із сумом видихнули, мріючи, щоб Лазаренко якомога швидше повернувся в Дніпропетровськ.

Павло Лазаренко в дев’яностих став для дніпропетровців новим втіленням Брежнєва, тільки більш близьким, зрозумілим і турботливим. Політик, при всіх його мінусах, справді дбав про розвиток регіону Принаймні, так здавалося простому люду, кого не торкнувся обов’язок виплачувати Лазаренкові половину доходів. Кучма був десь далеко в Києві, президент став всеукраїнським політиком, а Лазаренко навіть на чолі Уряду залишався своїм, місцевим. Саме тому його і можна вважати справжнім «хазяїном області». І навіть потрапляння Лазаренка в умовний список десяти найкорумпованіших політиків світу за версією Всесвітнього банку ООН був сприйнятий дніпропетровцями через призму: «Ого, чого наш хлопець досяг! Не кожному дано!»