Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Люди: Ян Валєтов та Інна Беспалова

Ян Валєтов (бізнесмен, письменник):

— У лютому 1986 року ми дипломувалися. Вісімдесят шостий рік це коли Перебудова та гласність тільки набирали хід. Про бізнес ми лише читали в книгах та газетах про гнильний Захід. У нас він був тільки цеховий, за який давали строки. Існували якісь чорні товчки (вуличні ринки), із якими воювала міліція. Звісно, ми і подумати не могли, що, скінчивши університет, будемо займатися чимось таким.

Я відмовився від розподілу. Це коштувало крові: викликали у перший відділ і казали, якщо не підпишу секретність, то диплом не отримаю. Я закінчував фізтех за спеціальністю «інженер-механік літальних апаратів», тому за мною було закріплене місце в державному науково-дослідницькому інституті. Та я не пішов, сказав: «Не хочу за паркан, не буду працювати на режимному підприємстві!» Оскільки я тоді був капітаном університетської команду КВН, то дозволяв собі деякі вольності. Начальник першого відділу мені докоряв, спробував вмовляти, але врешті я взяв так званий вільний диплом та влаштувався алгоритмістом у відділ механізації складського господарства в Укрдіпромез, у металургію.

У 1987 році вже почав існувати приватний бізнес, вийшов Закон «Про кооперативи», уже економіка йшла бочком, лобстером, накульгуючи на один бік, і стало зрозуміло, що можна мати зовсім інші гроші. Перші свої кошти я почав заробляти у відеосалонах. У міські кінотеатри привозили фільми без перекладу, їх треба було озвучувати за підстрочником прямо в залі. Платили непогані гроші, справді непогані. Якщо на основній роботі я отримував 115 карбованців на місяць, то тут заробляв 100 на день. І це я був тільки виконавцем, організатори мали набагато більше.

У цьому бізнесі я познайомився з Юлією Тимошенко. Ми і працювали разом, і спілкувалися, і товаришували. Це було цікаво, адже це було щось нове. Покійна на нинішній момент директорка «Панорами» та «Родини» (дніпропетровські кінотеатри) Тетяна Таратута, авторка та організаторка Ялтинського кінофестивалю взяла нас під своє крило. Здається, у 1996 році вона загинула в автокатастрофі.

Я не думав про бізнес, він сам мене знайшов через мої захоплення та знайомства, через те, що я вмів робити.

Згодом, наприкінці 1988 року, коли я взагалі звільнився з державної служби, ми організували центр молодіжних ініціатив «Каскад-13», філіал московського центру, який працював під патронатом фонду Сороса. Добре пам’ятаю, як ми ввозили у Дніпропетровськ ксерокс, який мав стати установчим фондом нашого підприємства, і як КДБ заважало нам із цим, адже копіювальна техніка повинна бути зареєстрована.

Тоді ж ми провели перший у Радянському Союзі міжнародний конкурс краси «Мисс Очарование 89». Я одночасно був і прес-секретарем цього заходу, і його ведучим. Конкурс відбувся в Москві, у готелі «Космос». Було багато скандалів, галасу, жартів. Влада намагалася заборонити нашу ініціативу. Місцеві дільці не розуміли, як якимсь хлопцям із Дніпропетровська взагалі вдалося вийти в Москві на такий високий рівень. Другий конкурс ми провели вже у Ленінграді. Займався організацією наш дніпропетровський клуб «Що? Де? Коли?», лідером був Борис Бородін. Він зараз живе у Сполучених Штатах, працює брокером. А тоді він хотів творити щось цікаве: проводити конкурси краси, змагання бодібілдерів.

Згодом наша команда почала розходитися за інтересами. Я зосередив всю свою увагу на власній фірмі. Тоді стали дозволяти проводити договори через центри на кшталт нашого «Каскаду-13». Люди з науково-дослідницьких інститутів, у яких було бажання розвиватися у власних напрямках і заробляти на цьому гроші, ішли до нас. Ми пропускали через себе величезну кількість науково-технічних праць, домовлялися із заводами та НДІ й брали за своє посередництво п’ятнадцять-двадцять відсотків від контрактів. Втілювалося все дуже швидко, людям подобалося, адже це були живі, великі на той час гроші, яких на державних підприємствах не отримаєш.

Через «Каскад-13» я потроху став займатися і продажем металу, на виробництві якого спеціалізується наше місто. Ми тоді винаймали офіс за адресою проспект Карла Маркса, 60. Це відома в Дніпропетровську будівля, свого часу через неї пройшла ледь не половина місцевих комерсантів. Офіси були розташовані на четвертому та п’ятому поверхах. Там сиділи ми, через двоє дверей був кабінет Сашка Турчинова, рядом знаходився і осередок відомої товарної біржі «Аліса», якою керував колишній художній керівник Будинку вчених, покійний нині Сашко Піддубний. Неймовірний був час!

Схожий за концепцією центр «Термінал» Юлії Тимошенко також займався дуже різними речами. Я пам’ятаю її КУБ — Корпорацію «Український бензин», вони сиділи поруч з шашличною на набережній, у них там був магазин, який торгував Панасоніком. Усі пробували різні бізнеси, ти ж не зразу приходиш до чогось конкретного, постійно експериментуєш, шукаєш нішу, можливості та попит. Ми з моїм партнером, із яким вже тридцять років разом ведемо справи, встигли поторгувати сіллю і пилососами — чого тільки не було. Але поступово ми приходили до якихось конкретних речей, якими потім ґрунтовно займалися. Щось вдавалося, щось відсіювалося, якісь операції були зрозумілими, якісь ні, але рух не припинявся.

Тоді можна було бути або під ментами, або під криміналом. Нам пощастило: ми постійно лавірували й уникали такої «опіки». З рекетом можна було домовитися, достатньо лише мати знайомих у його верхівці та телефонувати їм, коли виникають якісь проблеми. З міліцією було складніше. У нас завжди були чудові юристи, тому й пощастило постійно оминати подібні негаразди.

Але багато наших знайомих, на жаль, були вбиті. Я не скажу, що ті люди були святими, проте вбивали їх не за це. Смерті траплялися під час переділів сфер впливу чи від небажання віддавати борги. Проте вбивали не того, хто винен гроші, а тих, кому винні. Боржник, боронь боже, запаленням легень захворіє. Як казав один із нині покійних моїх товаришів: «Якщо навіть дуже довго бити бейсбольною битою людину по голові, із нього гроші сипатися не почнуть». А от власників боргів іноді дешевше було замовити, ніж віддавати їм належне.

Була така чорна смуга, років десять — похорони йшли поспіль. При чому інколи навіть не зрозуміло, за що саме вбили. Звісно, якісь домовленості під килимом, якісь процеси, проте нічого навіть не натякало на можливість смерті. І це було моторошно.

Я і сам міг виїхати в якесь відрядження з каністрою бензину в багажнику та дробовиком на задньому сидінні. Нарватися можна було на що завгодно, і ми мали захистити себе. Мене навіть міліція зупиняла з таким вантажем.

— Куди їдеш? — кажуть.

— На полювання.

— Так не сезон.

— Запросили.

— Дробовик не заряджений? — а в мене повністю забитий зброєю магазин, і ще один патрон уже всередині.

— Ні!

— Ну їдь.

Морда в мене інтелігентна, в окулярах — тому відпустили.

І це я не для того, щоб піжонити, а, справді, бувало багато разів, коли, наприклад, намагалися прямо на ходу віджимати машини. Веселі були часи.

З дев’яностих ми займалися металом, возили феросплави, труби. Багато працювали і з українськими компаніями, і з російськими. Ще довго після 91 року бізнес в двох наших країнах був єдиним пулом, тісно співпрацював один з одним. Навіть після введення гривні в 1996. Але зараз ця тенденція добігає кінця.

А деякі великі українські корпорації я, взагалі, пам’ятаю ще маленькими фірмами в напівпідвальних приміщеннях.

На атомні станції ми постачали кабель, а потім займалися розрахунками по електриці, адже це були державні підприємства, гроші вони ніколи не платили. І все це робилося миттєво, на коліні: ми вивчали закони, дивилися, яким чином їх можна впровадити.

Потім ще зошити стали виробляти, гарні, одні з найкращих в Україні. Проте це вже з любові до мистецтва.

Мільярдером я не став, не вистачило необхідних задатків. Якісь речі я не вмію робити: не вмію бити в спину, не дуже люблю давати хабарі, я ніколи не намагався вмонтуватися у владні структури, щоб доїти бюджети. Ми завжди займалися підприємницькою діяльністю, нас не цікавили заздалегідь корумповані схеми.

Звісно, у велику корпорацію ми не виросли, але залишилися на плаву, коли інші потонули. На щастя, я не олігарх, зате можу спокійно спати, знаючи, що ніколи в житті руку в бюджет не запускав, бабусь не обманював, якісь ліві фонди не створював.

Які плюси та мінуси були у бізнесі дев’яностих? Звісно, тоді було більше можливостей. У нашій країні завжди побутувала фраза: «Дозволено все, що не заборонено». І в ті часи заборон було найменше за всю історію. Не можна було займатися наркотиками, торгівлею людьми, але бізнес з переведення в готівку був цілком легальний; навіть у газети давали оголошення з цього приводу.

Усе було нове, людей штовхалося набагато менше, ніж зараз — тільки ті, які швидше за інших усвідомили перспективи. Держава ще не навчилася ефективно заважати, закони писали буквально на ходу, під кожну конкретну потребу та ситуацію. Це було неймовірно цікаво та захопливо, бо ніхто не розумів, що робити: ані наша сторона, ані влада.

Була система, що динамічно розвивається. І перший закон «Про режим іноземного інвестування» був чи не найкращий у світі. Лише потім його успішно вгробили.

Зараз, звісно, можливостей менше, і цивілізованість процесу доволі відносна, адже у нас досі є чудові закони, яких не дотримуються та органи, завдання яких полягає в наповненні не казни, а власних кишень. Якщо тоді лише міліція була бандитами в погонах, то тепер таких злодюг стало вдесятеро більше. Звісно, і кількість бізнесменів зросла, проте доять їх безжально, страшно, далеко не всі виживають. Людина з посвідченням живе краще, ніж бізнесмени, адже у неї таких «корів» багато. При цьому немає нормальних судів, нормального прокурорського нагляду, і сьогодні усі ці проблеми вилізли боком.

А створювалися вони на місці вольниці дев’яностих. Роки були небезпечні, тоді отримати кулю було значно легше, ніж зараз. Принаймні, якщо ти в бізнесі. Проте в ту епоху перед тим, як будуть стріляти, з тобою пробували домовитися, а тепер домовляються лише тоді, коли вистрелили, але не влучили. Різниця — величезна.

Звісно, якщо порівнювати нинішню ситуацію з тією, яка склалася в останні роки радянської влади та зразу після неї, то це, безумовно, величезний крок уперед. Багато сучасних проблем залишилися ще з тих років, але нині їх хоч якось розв’язують. І якщо тридцять тупих голів у міністерстві придумало безглуздий закон, то десять тисяч голів підприємців одразу вигадують, як його обійти. Нас більше і ми динамічніші!

Інна Беспалова

(інженер-конструктор, продавчиня):

— У 1983 році я закінчила з червоним дипломом Дніпропетровський технікум автоматики та телемеханіки за спеціальністю «обчислювальні прилади та їх будова». Мене розподілили техніком-електриком на Дніпропетровський машинобудівний завод, але в той час я вже була на останніх місяцях вагітності, тому працювати пішла тільки через півтора року, уже після декрету.

Мене взяли в конструкторське бюро того ж ДМЗ у відділ обслуговування електронно-обчислювальних машин. Ми перевіряли електронні плати і ремонтували їх. Технікові в той час платили небагато, і я отримала суміжну спеціальність регулювальника четвертого розряду. Робочі завдання були схожі, а грошей заробляла трохи більше. Проте тоді ніхто й не був мільйонером.

У 1990 році на базі нашого науково-дослідницького відділу було створено СКБ АП (Спеціально конструкторське бюро автоматизованого проектування), згодом ми навіть переїхали в окрему будівлю на вулиці Чичеріна, далеко від самого ДМЗ.

Щоб отримувати більше грошей, у 1985 році я вступила в Український заочний політехнічний інститут, який згодом став Харківським інженерно-педагогічним інститутом.

Улітку 1990 я стала інженером-конструктором. Формально я числилася в СКБ АП на цій посаді до 2001 року, коли ж структуру закрили, проте реально роботи не завершилися до 1994-1995. Тоді ми приблизно рік працювали майже без зарплати, а потім нас відправили в адміністративну відпустку, із якої ніхто вже не вийшов. Згодом нам виплатять борги за весь цей час — загалом 300 гривень.

У СКБ АП ми займалися конструкторськими розробками у сфері комунікацій, але так і не змогли закінчити ті великі проекти — КБ припинило роботу та було розформоване.

У перші роки дев’яностих наше конструкторське бюро почали залишати люди, переважно, чоловіки. Не маючи на що прогодувати родину, хлопці йшли в приватні структури, здебільшого у телекомунікаційну сферу. Багато людей пішло працювати на першого мобільного оператора в Україні, деякі перебралися жити в Одесу. Власний бізнес розпочали лише одиниці.

Що було добре в нашому конструкторському бюро, так це колектив. Там зібралися виключно молоді люди. Навіть керівникам, які здавалися тоді дуже дорослими, не було й сорока років. Потім, уже в адміністративній відпустці, ми регулярно збиралися з дівчатами на посиденьки.

З дівчатами, тому що в якийсь момент наш відділ став переважно жіночим. Чоловіки пішли у бізнес, а ми ще сподівалися, що колись ця чорна смуга скінчиться, і знову з’явиться можливість нормально працювати та отримувати пристойну платню. Я ж великий консерватор: не хотіла нікуди йти, трималася до останнього.

Добре запам’ятала, як, здається, у 1994 році ми прийшли на роботу, а навколо якийсь галас, військові скупчилися на клумбі перед будівлею. Виявилося, що у в’язниці, яка за парканом, відбувається бунт ув’язнених. Зеки роззброїли охорону та захопили майже весь периметр в’язниці.

Ми через біноклі спостерігали за подіями, бачили, як бунтівники самі по собі гуляють територією, щось там роблять. Особливо вразило, як вони забивали на господарському дворі свиней та смажили з них шашлики. Час від часу з-за паркану лунали постріли, тому нас у ті дні відпускали додому вже після обіду, хоча з міркувань безпеки могли взагалі дати вихідні. Усе це вгамувалося за чотири дні, не знаю, яким саме чином.

Ще яскраво згадується, як я десь на початку 1992 року придбала шубу за 1200 карбованців. Це були неймовірно великі гроші, більшу частину яких я позичила в друзів, пообіцявши віддати колись у майбутньому. Я думала, що ніколи не розплачуся з боргами. Але вже через два місяці інфляція так скаконула, що я з одного зшитого власноруч та проданого на базарі пальта без жодних проблем віддала всю суму. І друзі взяли, адже в них ті гроші все одно лежали би «на книжці», у банку, і в умовах стрибка цін та курсів їх не було можливості врятувати.

Грошей, які платили в КБ, не вистачало ні на що. Завжди буду пам’ятати, як отримала зарплату за місяць — п’ять тисяч карбованців чи купонів, уже не пам’ятаю. А кілограм ковбаси в магазині коштував 17 тисяч. Я розревілася, не знала, як далі жити. Чоловік вирішив врятувати ситуацію — зшив пальто та продав його на базарі за 170 тисяч. Це були великі гроші.

Щоб якось вижити, ми тоді почали шити одяг — пальта, піджаки, інші вироби. Викройки брали з журналу «Burda Moden», а щось приносила моя мама, яка працювала на швейній фабриці.

Ми купували матеріал у магазинах тканин, вдень ще ходили на роботу: я — в КБ, чоловік — на завод, а вечорами сиділи за швейною машинкою до самої ночі. На вихідних Гена йшов на стадіон «Металург» і продавав. Ми могли на одному піджаку заробити 50 доларів, а на пальті — 100. Тоді базар добре виручив нашу родину, інакше вмерли б від голоду.

Завдяки швейному ділу ми почали заробляти нормальні гроші, що дозволило нам забути, як ще кілька місяців тому рахували копійки на їжу. Проте розбудовувати цей бізнес не стали. Можна було, звісно, наймати людей, збільшувати виробництво, але ми навіть не думали таким чином. Грошей вистачало на життя, навіть трохи збирали. Це вже здавалося величезним поступом порівняно з недалеким минулим.

Чоловік працював на Південному машинобудівному заводі, проте там була така ж сама ситуація, як і у нас у КБ. Власне, усюди було однаково — заводи стояли. А ті, що працювали, рідко коли виплачували навіть мізерну платню. У якийсь момент чоловік вирішив звільнитися та зайнятися іншими справами, зокрема шиттям.

У травні 1995 року я стала працювати на ринку реалізатором парфумерії. Перед тим я їздила в гості до своєї колишньої колежанки, яка вже працювала на базарі на житловому масиві Тополя. Побачила, що так можна заробляти живі, стабільні гроші. З шиттям у нас на той момент справи йшли не так вже й добре, це був дуже нервовий заробіток. Стабільності не було: щотижня трусилися, не знаючи, чи зможемо продати зроблене. І тоді я вирішила перейти на парфумерію. Ми спочатку намагалися поєднувати обидві справи, але потім зосередилися на одній. Виходило десь 100 доларів на тиждень, тобто 400 на місяць. Це нормальні гроші навіть зараз, а в середині дев’яностих взагалі були цілим статком.

Перший час я дуже стидалася своєї нової роботи, намагалася ховатися від знайомих, нікому не розповідала, чим займалася. Я ж бо людина з вищою освітою, інженер-конструктор, мені ніяково було сидіти на ринку. Я навіть одягалася туди, як в конструкторське бюро: суворий дрес-код (класичні костюми).

Але потім я стала легше до того ставитися. Тим паче на базарі всі такі були: колишні інженери, лікарі, педагоги. Дев’яності роки вигнали всіх торгувати, нічого ганебного в тому не було, бо всі мали щось їсти і якось утримувати родини.

У дев’яності багато людей робило свій бізнес. Скільки я їх бачила, тих, хто швидко розбагатів, але потім швидко й втратив доходи. Це був такий час. З одного боку — безмежні можливості, з іншого — глибочезне дно, куди можна падати нескінченно.

Жалію, що ми тоді не зважилися стати власниками. Завжди спокійніше було працювати на когось, ніж крутитися самим. А не треба було сподіватися на інших, тільки нині стало це зрозуміло. Тепер не знаємо, що буде завтра. І що старша, то важче починати щось нове. Двадцять років втратила.