Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Післямова Кінець Дніпропетровська

Звісно, це може здатися дуже дивним в книзі про дев’яності, але останній розділ у ній я присвячу подіям 2013-2014 років. Мені здається, що саме розповідь про них стане логічним завершенням тексту. Адже події тієї страшної зими і не менш тривожних весни та літа, по суті, стали закінченням дев’яностих років у Дніпропетровську.

Нагадаю, що початок революційних подій в Україні розпочався з оголошення головою Уряду Миколою Азаровим 21 листопада 2013 року про призупинення дій щодо підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом. Це стало холодним душем для українського суспільства, точніше, для тієї частини, яка підтримувала європейський вектор розвитку України, а це, судячи з соціологічних опитувань, стійка більшість.

У Києві вже ввечері після заяви Азарова почалася стихійна протестна акція, яка стала стартом Революції гідності, яку спочатку називали Євромайданом. У Дніпропетровську перші спроби зібратися на підтримку Асоціації з ЄС відбулися 22 листопада, проте на майданчик під пам’ятником Леніна прийшло менше десятка людей. Вони з розчаруванням подивилися один на одного та розійшлися.

Великі мітинги відбулися на вихідних. Наприклад, у неділю 24 листопада на Європейській площі зібралося кількасот людей, зокрема відомі міські діячі культури, громадські активісти, депутати. У натовпі панувала ейфорія. Здавалося, що влада, якою б антинародною вона не була, не зможе зігнорувати волю сотень тисяч громадян, які вийшли на площі своїх міст по всій Україні, зокрема в Донецьку та Криму.

За наступні кілька тижнів цей майданчик на Європейській площі стане центром Євромайдану в Дніпропетровську. На відміну від подій осені 2004 року, число присутніх було невелике — щовечора на акції збиралося кілька десятків чоловік, на вихідні — кілька сотень.

У цей час місцева влада намагалася всіляко протидіяти протестним настроям. Суд забороняв проводити в Дніпропетровську будь-які масові заходи, тітушки зі спортивних клубів нападали на наметове містечко протестувальників, регіонали залучали адміністративний ресурс, щоб збирати працівників бюджетної сфери на багатотисячні мітинги Антимайдану.

Початок 2014 року приніс загострення ситуації в Києві. Події в Дніпропетровську стали відлунням столичних. У другій половині січня, коли на Майдані вже було зафіксовано перші смерті, більшості українців стало зрозуміло, що владу Януковича та Партії регіонів скоро точно повалять. Питання в тому, скільки вона протягне і до скількох смертей ще призведе.

По всій країні, особливо в західних областях, повсталий народ почав захоплювати адміністративні будівлі та проголошувати недовіру контрольованим старою владою органам самоврядування.

У Дніпропетровську вся влада на всіх рівнях була зосереджена в Партії регіонів. При цьому на тлі подій у Києві протестні настрої все більше охоплювали громадськість. Якщо в перший місяць Євромайдану мало хто вірив у загальну перемогу й тому не збирався виходити на вулиці, у січні чотирнадцятого дедалі більше людей готові були хапати зброю та йти на Київ або принаймні на обласну адміністрацію.

Реальна спроба захопити Дніпропетровську ОДА відбулася 26 січня. Тоді на площі перед адміністративною будівлею зібралося близько п’яти тисяч людей, більшість із яких була готова до штурму. Проте виявилося, що всередині адміністрації другий день поспіль сидять тітушки, руками яких місцева влада вирішила боротися з протестантами. Озброєні травматичними пістолетами та кийками, вони стали розганяти активістів. Тітушки збиралися за спинами міліції, провокували людей, а потім лави правоохоронців розступалися, й озброєні бандити нападали на беззбройний натовп.

Тітушки валили окремих мітингарів на землю, щоб потім зграєю віддухопелити їх ногами, стріляли з травматів у людей, які вже розбігалися, поливали їх сльозогінним газом і били кийками. Міліції залишалося лише арештовувати активістів, які не могли чинити опору.

Частина мітингарів вирішила перегрупувати сили в кварталі від місця подій, біля входу на стадіон «Дніпро-Арена», проте там стояли автобуси з тітушками, які відкрили вогонь по людях. У результаті багато людей були заарештовані, десятки — поранені, а сотні — наглиталися газу У наступні дні люди намагалися обходити владний квартал Дніпропетровська боком та й взагалі не бувати зайвий раз у центрі, де гуляли тітушки з обласної адміністрації.

У лютому ситуація по всій країні стала ще гіршою. 18 числа почалися криваві події на Майдані. Хтось із мешканців Дніпропетровська в ті дні поїхав у Київ, а хтось намагався допомагати повсталим на місцях. Наприклад, десятки людей цілодобово блокували виїзди з бази Внутрішніх військ, чиїх службовців збиралися переправити в столицю розганяти повсталих.

Тоді в Дніпропетровську почалася дискусія. З одного боку, родичі бійців ВВ самі попросили людей не пустити їхніх дітей у Київ, побоюючись, що ті звідти не повернуться. З іншого, усі казали, що йдеться про чоловіків зі зброєю, які самі можуть висловити свою позицію і розв’язати проблему, не ховаючись за спинами матерів і беззбройних громадських активістів.

Сотні людей кілька днів їздили в селище Меліоративне, аби блокувати там залізницю і не пускати дніпропетровських десантників із 25-ї бригади в Київ. До речі, мешканцям самого Меліоративного це не сподобалося, і кілька десятків місцевих молодиків приходило розбиратися з гостями з обласного центру.

У розпал Революції гідності в різних містах України активісти почали валити пам’ятники радянським діячам. Цей процес уже тоді назвали «ленінопадом». Увечері 21 лютого дніпропетровські користувачі Фейсбуку кидали одне одному заклик Андрія Денисенка прийти на центральну площу, щоб нарешті позбутися комуністичного ідола.

Під пам’ятником у той день зібралося кілька тисяч чоловік. Це були як активісти, так і зайди, яким просто було цікаво подивитися на історичний момент. Спочатку постамент із Леніним охороняв десяток правоохоронців, але їхній командир прийняв рішення відвести підлеглих, які явно не могли нічого вдіяти, щоб завадити багатотисячному натовпу вчинити замислене.

Процес повалення Леніна тривав більше сімох годин. Натовп намагався скинути його мотузками вручну і автомобілями. Під північ хтось пригнав невеличкий підйомний кран, але водій відмовився брати участь у зносі. Біля торговельного центру «Україна» спробували зібратися противники повалення Ілліча, зокрема агресивні молодики, проте їх було зовсім небагато.

Врешті двоє активістів забралися на постамент із болгаркою, підпиляли ноги пам’ятнику, зачепили на нього зашморг, і десь на початку другої ночі Ленін впав. Величезну голову комуністичного лідера забрав собі історичний музей.

Через кілька годин того ж 22 лютого у Харкові відбувся зліт депутатів різних рівнів Південного Сходу України. Усі очікували, що це буде повторення з’їзду у Сєвєродонецьку 2004 року, коли регіонали проголосили створення автономної республіки. Утім цього разу представники Партії регіонів були повністю розгублені, ніхто не захотів брати на себе відповідальність. Навіть Янукович, який перед тим утік із Києва, побоявся особисто виступити перед своїми прихильниками. Стало зрозуміло, що Революція гідності перемогла.

Хоча на місцях цей факт ще не був помітний. Дніпропетровськ, наприклад, залишився фактично без влади, а правоохоронці зникли з вулиць міста. Лише одної іскри могло вистачити, щоб розпочався конфлікт. Відчуття чогось фатального тяжіло над містом.

Міська рада, яка до того довго мовчала, зненацька вирішила провести позачергову сесію ввечері 22 лютого. Проукраїнські активісти побоялися, що контрольовані регіоналами депутати приймуть якесь рішення про приєднання Дніпропетровська до новоствореного ПіСУАРу (так у 2004 році назвали проголошену у Сєвєродонецьку Південно-Східну Автономну Республіку). Кілька сотень людей зібралися під стінами міськвиконкому і закликали депутатів до відповідальності.

У цей вечір регіонали вже почали масово тікати з країни. Розгублені дніпропетровські можновладці під тиском громадськості підтримали позбавлення Верховною Радою Януковича статусу президента України, засудили сепаратизм, закликали мешканців міста до взаємного порозуміння, розпустили загони тітушок, які офіційно вважалися представниками добровольчої міської самооборони, а також перейменували площу Леніна на площу Героїв Майдану. Це була перемога революції в окремо взятому місті. Мер Іван Куліченко на очах у натовпу демонстративно написав заяву про вихід із лав Партії регіонів. Кілька депутатів покинуло однойменну фракцію в міській раді.

А потім був Крим. Приголомшені подіями на півострові, мешканці Дніпропетровська почали масово проявляти свої політичні симпатії. У тисячах вікон у місті з’явилися жовто-сині прапори. Усі намагалися якомога гучніше заявити про власну українськість, аби Путін навіть не думав роззявляти на нас пащу. Другого березня на площі перед обласною адміністрацією зібрався один з найчисленніших мітингів за всю історію міста. Здавалося, що туди прийшли всі, хто міг ходити. Коли всі заспівали Гімн України, у багатьох перехопило подих — так міцно це звучало. На «YouTube» збереглося відео, воно заворожує.

Багато людей вважають, що це призначений губернатором області Ігор Коломойський та його команда перетворили Дніпропетровськ на «місто-хвилеріз», на який у 2014 році налетіла та розбилася хвиля «Російської весни». Люди не знають, або банально забули, що на момент приходу Бєні в обласну адміністрацію будівля була зайнята проукраїнськими активістами. «Правий сектор» навіть виписав Коломойському перепустку в ОДА, про що він потім згадував в інтерв’ю.

Звісно, нова команда при керівництві області багато зробила для збереження Дніпропетровська, однак не без масової допомоги з боку проукраїнської спільноти міста.

Березень 2014 року був неспокійний. У місті регулярно збиралися численні мітинги під російськими та радянськими прапорами. Вони навіть піднімали триколор над мерією та громили народний меморіал героям Небесної сотні. Варто зазначити, що під час підняття прапора Росії на щоглі перед міськрадою вони вирішили не чіпати прапора України.

Сьомого квітня, коли відбулися захоплення проросійськими мітингарями обласних адміністрацій в Донецьку та Харкові, колишні беркутівці, які охороняли Дніпропетровську ОДА, одягнули на себе георгіївські стрічки. Здавалося, що місцеві симпатики Росії та Путіна також можуть у будь-який момент захопити владні будівлі, і правоохоронці будуть їм у цьому допомагати. Проте того не сталося. Нове керівництво області на той момент вже намагалося домовитися з усіма присутніми в регіоні силами, знайти компроміс і водночас допомагати у формуванні проукраїнським добровольчим військовим об’єднанням. Першим таким добробатом, який багато зробить у початковий період війни на Сході, став «Дніпро-1».

Звісно, навесні 2014-го ніхто не був впевнений, що кримські та донбаські події не перекинуться на весь Схід та Південь України. Весь регіон тоді мав шанс спалахнути, а це поставило би під загрозу саме існування України. Людей охопили страх і розгубленість. Ледь не щогодини з’являлися новини про чергове захоплене проросійськими силами місто на Донбасі. А це ж було зовсім близько.

Але як на самому Донбасі, так і в Дніпропетровську з’явилися небайдужі люди, які не побоялися взяти на себе відповідальність за долю країни в той час, коли центральна влада була найслабшою за всю історію незалежної України.

Дніпропетровщина стала базою для створення та підготовки добровольчих батальйонів, зокрема «Дніпро-1» і «Донбас», а також для «Правого сектора». Ця організація протягом 2014 року добре запам’яталася дніпропетровцям не тільки своєю участю у війні на Донбасі, але й боротьбою з такими кримінальними та нелегальними промислами, як наркоторгівля, браконьєрство тощо.

Коли почалися повноцінні бойові дії на Донбасі, Дніпропетровськ перетворився на одне з головних тилових і водночас прифронтових міст України. До адміністративного кордону з Донецькою областю від нас лише сто тридцять кілометрів, тому зрозуміло, чому величезна кількість поранених потрапляла саме до дніпропетровських лікарень.

Починаючи з травня 2014 року, протягом багатьох місяців цілодобове завивання сирен машин швидкої допомоги стало звичним звуковим фоном. Війна була зовсім поруч, на ній гинули та ставали інвалідами наші хлопці.

Обласна лікарня імені Мечникова, Військовий госпіталь та інші медичні заклади працювали з шаленим перевантаженням. Тамтешній персонал часто не мав можливості повертатися ввечері додому, адже в аеропорт один за одним сідали літаки та гелікоптери з пораненими. Люди жили на роботі по кілька днів, ночуючи там, де могли присісти та прилягти принаймні на кілька годин чи хвилин.

Сотні волонтерів так само працювали і вдень, і вночі, щоб забезпечити необхідним медиків та військових. Вони за кілька місяців привезли в лікарні більше обладнання, ніж це зробила держава за десять років. Небайдужі везли солдатам акумулятори, засоби зв’язку, їжу, одяг, медичні препарати, намети, спальники, паливо — усе, що їм було потрібно, і що не могла вчасно та якісно надати держава. Дніпропетровські волонтери також їздили на Донбас, щоб допомагати військовим та мирним мешканцям, які стали заручниками ситуації.

Я добре запам’ятав поїздку з другом-волонтером Сергієм Кочубеєм у селище Черкаське на північ від Дніпропетровська. Це був кінець серпня, коли російські війська вже зайшли в Україну, під час Іловайського котла. Ми приїхали туди, щоб привезти підготованим нашвидкуруч розвідникам бензиновий генератор для живлення систем зв’язку. Армія не могла забезпечити їх навіть цим необхідним обладнанням.

Це був теплий серпневий вечір, а на ранок хлопці мали вже їхати на Схід.

— Повертайтеся!

— Та куди ми дінемося! Повернемося, обіцяємо!

Десятки тисяч людей здавали волонтерам гроші. Коли банк крові запрошував донорів, завжди вишиковувалися величезні черги, людей було набагато більше, ніж потрібно.

Звісно, людьми керував страх. Мало хто хотів, щоб у Дніпропетровську повторилися події Криму та Донбасу. І всі розуміли, що краще годувати власну армію, ніж чужу, що краще зупинити біду на підступах до рідного міста, ніж потім розгрібати нерозв’язні проблеми вдома. З іншого боку, особливого драйву всім діям надавало відчуття великої спільної справи, яку потрібно робити тут і зараз, без зволікань.

У березні 2014 року у Дніпропетровську додалося населення — приїхало кілька сотень біженців із Криму. У травні у місто почали масово переїжджати мешканці Донбасу. Влітку їх було вже кілька десятків тисяч. Багато нових облич з’явилися на вулицях, а восени — нові діти у школах.

Це був страшний час, але він зближував нас, робив більш терпимими, турботливими, чесними та відповідальними.

Через сильну проукраїнську позицію та намір її обстоювати про Дніпропетровськ заговорили. Велике промислове місто, на яке до того рідко звертали увагу, опинилося на перших шпальтах газет та в новинах на телебаченні. Навіть іноземці знали, як звуть очільника Дніпропетровської області, та обговорювали останні події в нашому місті.

Сучасна історія Дніпропетровська стала яскравим прикладом тих змін, які відбувалися в самій Українській Державі, у свідомості окремих людей і народу в цілому. Ще нещодавно радянське місто показало, як можна по-справжньому любити Україну та віддавати їй всього себе. Якщо до того в українському суспільстві існували дискусії щодо ролі української та російської мов у свідомості громадян, то тепер вони майже повністю згасли. Дніпропетровський (переважно російськомовний) український патріотизм і націоналізм став новою суспільною моделлю, склавши альтернативу класичному львівському.

З’явилися навіть божевільні пропозиції перенести в Дніпропетровськ столицю України, бо це місто довело свою здатність об’єднати країну.

Період 2014-2016 років став кінцем для Дніпропетровська. Не як міста, а як радянського ментального та географічного утворення. Наприклад, після прийняття Закону «Про декомунізацію» топографія нашого міста змінилася до невпізнання. Змінили назви майже всі центральні вулиці. Так, Жовтнева площа стала Соборною, вулиця Комсомольська — Старокозацькою, академік Вернадський змінив чекіста Дзержинського, архітектор Дольнік — комісара Шаумяна, ректор університету Моссаковський — Клару Цеткін, а Січові стрільці — донецького революціонера Артема. Набережна Леніна перетворилася на Січеславську, отримавши назву на честь імені міста у 1918 році за гетьманату Скоропадського. З’явилися на мапі Дніпропетровська вулиці Романа Шухевича та Олександра Чернікова — дніпропетровського журналіста, кіборга, який загинув у січні 2015 у боях за донецький аеропорт.

Центральні проспекти Карла Маркса та Кірова отримали імена, відповідно, Дмитра Яворницького та Олександра Поля.

19 травня 2016 Верховна Рада України офіційно підвела риску під 90-річним періодом існування Дніпропетровська. Новим іменем міста стала та форма, яку люди вже кілька десятиліть і так використовували в побуті. Дніпропетровськ став Дніпром.

11 березня-8 червня 2016 року