Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Деіндустріалізація та нова індустріалізація

Агітуючи за незалежність у 1990-1991 роках, представники патріотичних сил не втомлювалися говорити, що економічна міць УРСР дорівнює французькій, а тому варто лише позбутися російського ярма, і українці миттєво стануть такими ж заможними. На папері усе здавалося логічним та багатонадійним, проте в реальності нова держава зіштовхнулася з серйозними економічними проблемами.

Перші роки розвитку малого бізнесу, перші іноземні інвестиції, перші успіхи створили хибне враження, ніби Україна, справді, зможе в найкоротші терміни перетворитися на успішну капіталістичну країну, другу Францію.

Проте виявилося, що приголомшливі показники промислової потужності радянської держави мають хоч якесь значення тільки в СРСР, причому, винятково у струнких статистичних викладках, тиражованих газетою «Правда». У капіталістичному світі, який не знає планової економіки, нікому не цікава кількість випущених металічних втулок або керамічної плитки, якщо виробництво цього товару не підкріплено реальним попитом, економічною доцільністю, ідеальною логістикою та професійним управлінням. В Україні, як і в інших колишніх радянських республіках, із усім цим були гігантські проблеми.

В умовах величезної взаємної інтеграції радянських республік у виробництво та збут продукції, в умовах знищення державного замовлення, плану та роздутих оборонних витрат, незалежність виявилася для економіки України катастрофою. Проте ще більшою бідою стала для неї повальна відсутність професійних управлінців, які би могли перелаштуватися на конструктивний капіталістичний лад.

Дніпропетровськ у перші роки незалежності мав ті самі проблеми, що й більшість інших пострадянських міст. Розпад планової економіки та економічної єдності радянських республік став болісним ударом: колись гігантські, відомі від Карпат до Камчатки заводи банкрутували та розвалювалися. Дніпропетровськ як великий радянський промисловий центр мав станом на 1991 рік приблизно дві сотні заводів і фабрик, зокрема таких промислових велетнів, як Південмаш (ракети і трактори), Дніпропетровський машинобудівний завод, Дніпропетровський металургійний завод імені Петровського, Завод важких пресів, Дніпропетровський шинний завод, Дніпропетровський коксохімічний завод і Нижньодніпровський металургійний завод імені Карла Лібкнехта. Будь-яке з цих підприємств могло би стати містобудівним у населених пунктах на кілька десятків тисяч мешканців. Що ж до Дніпропетровська, то всі об’єкти зосередилися в місті.

Проте на початку дев’яностих кожен з цих заводів був на межі. Особливо скрутна ситуація ще з другої половини вісімдесятих років склалася на легендарному ПМЗ. Закінчення «гонки озброєнь» між СРСР та США спричинило різке зменшення державних замовлень на Південмаші. Створення ракет для мирного освоєння космосу було лише побічним виробництвом до розробки та побудови носіїв атомних боєголовок. Ракета зі зловісною назвою «Сатана» (Р-38М) виявилася майже непотрібною в новій політичній ситуації. Різко впав і попит на трактори — сільське господарство або використовувало до кінця вже наявні ресурси, або закуповувало сільськогосподарську техніку за кордоном.

У першій половині дев’яностих на Південному машинобудівному заводі почалися страйки. Зарплатня на одному з найкращих в світі ракетних заводів становила 10 доларів, але й ті гроші виплачували з великими затримками. Чоловіки не мали коштів, щоб прогодувати родину; тисячі людей звільнялися.

ПМЗ спробував подолати кризу завдяки переходу на виробництво продукції для мирних потреб. У його цехах, серед іншого, створювали тролейбуси і трамваї, контейнери для зберігання радіоактивних і токсичних відходів, деталі для літаків. У 1995 році Південмаш та конструкторське бюро «Південне» стали одними із засновників міжнародної космічної програми «Морський старт», ціль якої полягає у комерційних запусках ракет з плавальної платформи у Тихому океані неподалік від лінії екватора.

У 1995 році на Південмаші було розроблено та вироблено перший в історії України власний космічний апарат — супутник «Січ-1».

Знайшлося застосування також знятим із військової експлуатації ракетам «Сатана». ПМЗ почав переробляти їх для мирного комерційного використання. Перший запуск, який відбувся в рамках програми «Дніпро», стався 21 квітня 1999 року.

Звісно, Південмаш станом на 2000 рік — це лише бліда копія того величного оборонного підприємства, яким ПМЗ був за двадцять років до того. Проте завод, на відміну від інших великих промислових об’єктів Дніпра, вижив у перше десятиліття незалежності та зміг перейти на нові умови та принципи діяльності.

У мене в пам’яті чомусь залишився такий спогад із дитинства. Приблизно восени 1991-го або навесні 1992-го наша класна керівничка казала: «Дивно, що не всі здали гроші у фонд класу, адже сьогодні вже восьме число: зарплати на підприємствах видані». Через кілька місяців подібна репліка вже не буде нести жодного сенсу, бо почнуться масові затримки платні, зупинення та закриття заводів і фабрик.

У дев’яності роки в місті не стало десятків, якщо не сотень радянських промислових підприємств та об’єктів їх обслуговування. Серед них можна згадати Завод медичного обладнання, Домобудівний комбінат, тютюнову фабрику, хлібні та цегельні заводи. Власники промислових об’єктів банально не знали, як змусити їх працювати в умовах відкритого ринку. Коли талановиті, розумні люди шукали нові шляхи і ринки збуту, коли вони модернізували виробництво, пересічні начальники знайшли простіший спосіб заробити гроші — розпродати за безцінь дороге обладнання, запустити в цехи орендарів чи взагалі продати приміщення тим, хто вміє працювати, проте не має власних стін.

Наприклад, перетворився на розважально-офісний центр дніпропетровський радіозавод «Весна», який нещодавно був одним із провідних виробників телевізорів у Радянському Союзі. На початку дев’яностих він безуспішно намагався осучаснити продукцію, зробити її конкурентоспроможною на фоні іноземної побутової техніки, яка заполонила Україну. Єдиний вид діяльності, який тепер веде цей колишній промисловий гігант, — здача приміщень в оренду.

Проте у дев’яностих роках у Дніпропетровську з’явився інший виробник телевізорів та побутової техніки: холодильників та пральних машин. Ним стала корпорація «Rainford». Почавши у 1992 році з продажу продуктів харчування, дніпропетровська компанія почала швидко зростати. У неї з’явилися мережа власних супермаркетів («Rainford», «Партнер», «Корзинка»), заводи з виробництва алкогольних (горілка «Карат») та безалкогольних напоїв (мінералка «Bon Boisson»), молочної продукції, шоколаду («Alpen Gold», «Millennium»), туристична компанія, торговельні центри. У 1998 році була заснована компанія «Rainford Electronics», яка спочатку збирала телевізори та холодильники за ліцензією компанії «Samsung», а потім вже побутову техніку під власним брендом. Однак криза 2008 року майже знищила корпорацію. Магазини «Rainford» стали однією із цілої низки великих мереж супермаркетів, що з’явилися у Дніпропетровську в дев’яності, серед яких зокрема «АТБ» і «ПІК».

З означених мереж до наших днів дожив лише «АТБ-Маркет». Цей бренд був створений у 1993 році на базі шістьох гастрономів компанії «Агротехбізнес». З кожним роком мережа збільшувалася. Протягом дев’яностих це були, загалом, пострадянські продуктові магазини, а вже супермаркетами торговельні точки «АТБ» стали на початку нульових. Тоді з’явився єдиний фірмовий стиль та концепція дискаунтера[1]; асортимент супермаркетів обмежується лише найбільш ходовими товарами.

На початку дев’яностих у Дніпропетровську почали з’являтися і перші приватні магазини. Державні точки роздрібної торгівлі переживали кризу: вибір товарів був обмежений, якість обслуговування страждала, а логістика лишала бажати кращого. Тому забезпечення населення міста всім необхідним швидко перейняли на себе приватні торговельні структури.

Різноманіття товарів по-справжньому вражало. Але водночас більшість була засмучена фактом, що вся ця краса була для них недоступна: багато дніпропетровців ходило в нові магазини лише для того, щоб помилуватися вітринами. Особливо популярними були валютні магазини, наприклад, «ValSas» на набережній Перемоги в приміщенні їдальні Інституту фізкультури. Кажуть, що ця назва поєднала в собі імена власників точки: Валерія (або Валентина) та Олександра.

Місцеві бізнес-кола опановували нові види діяльності; особливо популярною стала банківська справа. Завдяки їй місто наприкінці десятиліття перетворилося на фінансову столицю України.

Головним банком Дніпропетровська, а потім і України, став «Приватбанк». Він був заснований у березні 1992 року колишнім комсомольцем Сергієм Тігіпко та групою місцевих бізнесменів у складі Коломойського, Боголюбова, Милославського та Мартинова. У перші роки існування банк займався, передусім, обслуговуванням безготівкових розрахунків, зокрема, на потребу бізнесу засновників. Нова фінансова структура була оперативною та інноваційною, вона використовувала у своїй діяльності кращий іноземний досвід та нові технології. Це привабило представників приватного капіталу, які належно оцінили швидкість та зручність роботи з «Приватбанком».

Починаючи з 1995 року, «ПриватБанк» став одним із перших в Україні реєстраторів цінних паперів, що дозволило бізнес-групі «Приват» зайнятися приватизацією. У другій половині десятиліття банк почав займатися розвитком мережі філіалів по всій державі, вирішивши, що вкладені в нерухомість гроші стануть чудовою інвестицією. З 1996 року фінансова структура почала випускати та обслуговувати картки VISA. Згодом «Приват» стане найбільшим українським гравцем на цьому ринку, контролюючи близько 70% усіх кредиток у країні.

Найбільшим банком України «Приват-Банк» став завдяки своїй гнучкості, інноваційності, агресивній стратегії продажів і бажанню керівників постійно розвиватися. Ця структура однією з перших у державі перейшла на електронний документообіг та е-банкінг.

У якийсь момент «ПриватБанк» став для Дніпропетровська містобудівним підприємством, адже десятки тисяч працювали або безпосередньо там, або в структурах і на підприємствах, підконтрольних Коломойському та його партнерам. Приватівськими стали найбільші заводи регіону, футбольний клуб «Дніпро», один із найпопулярніших у Дніпропетровську телеканалів, фабрики з виробництва соків і мінеральних вод, центр водних видів спорту, готелі тощо.

І це тільки одна дніпропетровська банківська структура. Також місцеве коріння мають «Кредит-Дніпро», «ТАС» (наступне дітище Сергія Тігіпка), «Новий», «Український кредитний банк», «Класикбанк», «Радабанк» і «Земельний капітал».

Важка промисловість Дніпропетровська у дев’яності переживала системну кризу, проте в країні нарешті вийшов з підпілля малий бізнес. Люди, яких за радянських часів називали цеховиками та переслідували законом, тепер організовували легальні підприємства. Основними сферами діяльності малого та середнього виробничого бізнесу стали легка промисловість, виробництво харчових продуктів, меблів і сфера послуг.

Маленькі виробничі цехи виростали в порожніх приміщеннях збанкрутілих заводів, а часто прямо в квартирах і підвалах. Тоді в ЗМІ побутував справжній культ ділових людей. З кожної праски лунало, що будь-яка людина може стати мільйонером, якщо знайде для себе потенційно успішне заняття. Люди на кшталт російського підприємця Владіміра Довганя навіть пропонували всім охочим готовий бізнес (у цьому разі домашнє виробництво хліба та піци). Проте це працювало рідко.

У буремне десятиліття маленькі фабрики та цехи в Дніпропетровську з’являлися та зникали ледь не щодня. Усі пробували щось виготовляти; чиясь ініціатива згодом виростала у невеличке стабільне виробництво, а чиясь — горіла, і горе-підприємець уже шукав щастя у новій сфері. Це був період великих можливостей, ентузіазму та віри у майбутнє. Повноцінний ринок товарів тільки починав своє існування, більшість ніш була абсолютно незаповненою, а регулятивних законів майже не існувало (держава не навчилася ефективно заважати підприємцям).

Результатом першого десятиліття української незалежності в Дніпропетровську стали два різноспрямованих процеси. З одного боку, у місті відбулася помітна деіндустріалізація в сфері важкої та високотехнологічної промисловості. Попри те, що більшість великих заводів вижила, обсяги їхнього виробництва помітно зменшилися. Перестали існувати та випускати колись відому на всю країну продукцію десятки середніх підприємств, таких, як уже згаданий концерн «Весна». Властиво, це розхитало промислову міць Дніпропетровська. Науково-дослідницькі інститути в умовах деіндустріалізації стали практично зайвими: вони скорочували персонал, закривалися і здавали приміщення в оренду, намагаючись вижити.

З іншого боку, з’явилася сила-силенна створених із нуля підприємств малих та середніх масштабів. У нульових роках частина з них (завод акумуляторів «ІСТА» та фабрика морозива «Мушкетер»), перетворилися на лідерів ринку в державі. Це була нова індустріалізація, впроваджена ініціативою знизу, а не згори. Ба більше, вона відбувалася не завдяки, а всупереч державній економічній ситуації.

У дев’яності Дніпропетровськ залишився одним із найрозвинутіших промислових центрів України, що стало фундаментом для зростання економіки як міста, так і держави в перше десятиліття XXI століття.

Саме економічна міць міста уможливила появу так званого дніпропетровського клану української політики — групи з берегів Дніпра, яка надовго перейняла на себе управління державою.