Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Результати десятиліття: успіхи та невдачі

Максимально наочно побачити результати дев’яностих у Дніпропетровську можна лише в одному місці — на алеях Запорізького кладовища, головного цвинтаря нашого міста. Герої епохи поховані переважно на головній алеї та відгалуженнях від неї. Молоді ще, гарні обличчя. Проте вам навряд чи хотілося би зустрітися з ними за життя. Це кримінальна еліта Дніпропетровська, люди, які спалахнули, утім швидко згоріли в розрідженій атмосфері бандитизму і накопичення капіталу.

Вони поховані у тому ж стилі, у якому жили: у могилах з кітчевими, абсолютно недолугими надгробками. З них на нас дивляться чоловіки в золотих ланцюгах та малинових костюмах, жінки в розкішних сукнях. Зазвичай ці зображення виконані максимально реалістично, з усіма деталями перенесені з прижиттєвих фотографій. Герой дев’яностих стоїть з бокалом в руці та пляшкою дорогого алкоголю на столі чи навіть поклавши руку на кузов шестисотого «Мерседеса», який тоді був головним символом успіху.

Десятки подібних плит зливаються в один символічний надгробок цілій епосі — «ліхім дев’яностим» у Дніпропетровську і загалом Україні. Так, долю нашого міста неможливо відділити від долі держави. Очевидно, Дніпропетровськ у дев’яності розвивався паралельно з політичними, економічними та суспільними процесами всієї країни, тому результати буремного десятиліття варто розглядати, насамперед, через призму долі України.

З цим погоджується й один із героїв цього видання, письменник та бізнесмен Ян Валєтов: — Напевно, усе могло статися по-іншому, якби не ці роки селекції, негативної селекції. Ніхто й ніколи не приходить у владу, щоб зробити добре країні — усі завжди йдуть туди, щоб зробити добре собі, а це дуже різні речі. Є радянський вислів, який мене дратує: «Спочатку думай про Батьківщину, а потім про себе». Держава, яка існує виключно заради функціонування самої себе — погана держава. Вона має існувати, щоб добре було нам. Цього не вдалося, тому не вдалося зробити з Дніпропетровська те, що ми могли.

Я 25 років не був у Польщі. На межі вісімдесятих та дев’яностих років ми стартували з нею приблизно в однакових умовах. Там вже не було акценту на розвиток промисловості, зате існували ринки, якісь сумнівні люди. Уся країна кудись бігла, щось продавала і якось виживала. А зараз я потрапив туди після великої перерви і побачив, що хлопці 25 років йшли правильним шляхом, на відміну від тебе. І якби ми з самого початку позиціонували себе як частина Європи, а не намагалися тягнутися за звичним нам соціалізмом і «російським світом», Дніпропетровськ був би зовсім іншим. Краковом він, звісно, не став би, проте Познанню, найбільшим у Польщі центром бізнесу та технологій, — так. Ми вибрали зовсім інші вектори і зрештою не стали ані частиною Європи, ані частиною Росії чи Азії в цілому. Ми зависли десь посередині, ставши дивною прокладкою. Нас можна порівняти з розчепіреною коровою в літаку з фільму «Особливості національного полювання».

Дніпропетровськ — великий культурний і технічний центр. У нас готували кадри для військових заводів, металургійної галузі та гірничої справи. Ми постачали людей всьому Сходу України та промисловому Радянському Союзу в цілому. Вузи, заводи, інтелігенція, проектні інститути, — усе це ми могли зберегти, що дало б нам зараз можливість вирости, якщо не в Кремнієву долину, то принаймні у великий технологічний парк. У нас в місті було сто десять фабрик та заводів. Якби їх переробили, модернізували, поставили нове обладнання, а не вгробили, то все було б інакше. Для цього ми мали змінити ментальність людей, а вона залишається незмінною тисячі років, з самого початку історії. Тому я і згадав негативну селекцію. Людський фактор зробив із Дніпропетровська те, чим він є зараз.

Звісно, нам дещо вдалося. Але набагато більше ми не змогли зробити.

Я згадував, що Дніпропетровськ міг стати українським аналогом міста Познань. Це великий промисловий та технологічний центр, де добре розвивається також сфера IT. В Америці подібним містом є Пітсбург, у Німеччині — Франкфурт, Дюссельдорф. Можливо, все це у нас ще попереду. Нарешті з’явився шанс, що ми почнемо рухатися правильною дорогою.

Віктор-Данді Борщенко також дав коментар щодо підсумків десятиліття у Дніпропетровську:

— Зі свого боку хочу сказати, що Дніпропетровськ у дев’яностих, коли місто «відкрили», став неймовірно вільним. Раніше того дуже бракувало. Ми були сповнені ідей та бажань їх утілювати. Проте в той період нам не вдалося змінити менталітет людей. Кажуть, що «у Львові пахне кавою, а у Дніпропетровську — грошима». У нас усе завжди буде зводитися до них, і в цьому наше прокляття.

Проте частина людей стала розвиватися, думати про якісь цінності, закони світобудови, зазирати в себе, широко дивитися по боках, аби зрозуміти, що можна змінити. І це на тому тлі, коли величезна кількість містян думала, де і що можна хапнути. У Дніпропетровську це проявлялося і досі проявляється набагато виразніше, ніж навіть у Києві чи будь-де.

У дев’яності роки я мріяв, що у Дніпропетровську колись відкриються клуби, де могли би виступати гурти різного рівня. І зараз у нас таких закладів багато. Я мріяв, що будуть магазини з якісним музичним обладнанням, — вони є. З цього погляду все збулося.

Про все інше не мені судити. Єдине, я думав, що люди будуть добріші.

Важко сказати, коли і чим скінчилася епоха дев’яностих саме у Дніпропетровську. В останні роки багато людей твердять, що вона досі триває. Усе більше у місті вбивств, пограбувань, різко виявилися економічні негаразди: почали закриватися чи переходити на неповний робочий тиждень промислові підприємства, деінде люди перестали отримувати вчасно зарплати. Прикметні риси дев’яностих і саме так вони запам’яталися тим, хто їх пережив.

Проте нині люди вже мають величезний досвід виживання, краще розуміють світ і процеси в ньому. Буде легше, і це завдяки тому досвіду, який ми отримали в ліхіє дев’яності. Саме він і є головним нашим надбанням, головною цінністю, яку ми винесли з того важкого десятиліття. Україна (і Дніпропетровськ із нею) вчиться жити в різні епохи, ми стаємо міцніші з кожним новим ударом. І навіть наш сьогоденний досвід надасть вагомі переваги нам самим у майбутньому, як досвід дев’яностих стає нам у пригоді зараз.