Ліхіе дев'яності. Кузня кадрів Дніпропетровськ

Мала енциклопедія місцевих реалій. Глосарій

Потреба людей чимось пишатися зазвичай зростає у буремні роки, коли земля тікає з-під ніг і втрачені всі орієнтири. Дніпропетровськ ніколи не був центром Всесвіту. Великі події зазвичай оминали наше місто, а талановиті люди ставали визнаними геніями переважно після того, як полишили батьківщину, подавшись до столиць.

Проте дніпропетровці завжди знаходили, ким і чим можна пишатися. Особливо ця тенденція виявилася у дев’яностих роках, коли суворість реального життя з лишком компенсувалася телевізійною картинкою, вікном у великий світ, який нарешті перестав бути обмежений кордонами Радянського Союзу.

Готуючи матеріал для глави, я звернувся до друзів у фейсбуку з проханням нагадати події, реалії та особистостей, яким ми, дніпропетровці, пишалися в дев’яності. Спектр пропозицій був настільки широкий та безсистемний, що я вирішив замість зв’язного тексту зробити глосарій. Уже в процесі написання я зрозумів, що він перетнув межі теми «наша гордість» (початкова назва цього розділу) і став малою енциклопедією місцевих реалій у ліхіх дев’яностих.

Автовокзал

До середини дев’яностих років Дніпропетровськ не мав головного автовокзалу. Кілька автостанцій були розкидані по всьому місту, але ще з радянських часів наявні проекти розробки єдиного транспортного вузла, який поєднував би залізничний, автобусний, водний і повітряний транспорт. У вісімдесятих неподалік від залізничного вокзалу почалося будівництво нового пасажирського річкового порту, а також величезного автовокзалу.

У перші роки незалежності автовокзал активно зводилися під патронатом «хазяїна області» Павла Лазаренко. Зрештою у 1993 році була введена в експлуатацію величезна багатоповерхова будівля, зроблена за принципом аеропорту: автобуси прибували на перший поверх, а відбували з другого. Це мав бути одночасно вокзал, готель і торговельний центр, однак усі дев’яності роки гігантська будівля стояла ледь заповнена на третину. Поодинокі люди відчували себе в гігантській порожній споруді некомфортно, а всередині постійно вешталися маргінали. Навіть у наші часи центральний дніпропетровський автовокзал здається дикою сумішшю капіталізму та совка.

Баюл Оксана

25 лютого 1994 року мільйони українців зібралися біля телеекранів. У ці дні у маленькому норвезькому Ліллегамері проводили зимові Олімпійські ігри, перша Олімпіада, в якій брала участь збірна незалежної України. До того в 1992 році колишні радянські спортсмени виступали за «Об’єднану команду» під білим олімпійським прапором з п’ятьма різнокольоровими кільцями.

У цей день відбувався фінал жіночого фігурного катання, у якому нашу країну представляла шістнадцятирічна Оксана Баюл. Із завмиранням серця українські телеглядачі, виховані на славетних традиціях радянського фігурного катання, спостерігали за та виступом Оксани Баюл: «Аби тільки не впала! Аби тільки не впала!»

Не впала!

Коли під час церемонії нагородження призових місць зазвучав Гімн України, уперше в історії олімпіад, новоспечена чемпіонка розридалася, а разом з нею розридалися, напевно, усі, хто дивився це по телевізору.

Уже через день ім’я Оксани Баюл буде повторювати кожен дніпропетровець. Виявилося, що олімпійська чемпіонка родом з нашого міста. Газетярі швидко розкопали її історію, знайшли будинок, де вона жила, школу, у яку ходила, сусідів, однокласників. Баюл стала на кілька років найвідомішою уродженкою Дніпропетровська, хоча вже кілька років жила та тренувалася в Одесі.

І досі мешканці міста пам’ятають першу олімпійську чемпіонку під синьо-жовтим прапором. Кожен другий дніпрянин може розповісти історію, як він ходив із нею в школу, знав її родичів, проводжав додому після тренування чи бачив один із приїздів зірки в рідне місто.

Особливо молодих дніпропетровців вразив епізод популярного в дев’яностих серіалу «Беверлі-Гіллз, 90210», у якому другорядна героїня незаконно пробралась в американський будинок всесвітньо відомої Оксани Баюл.

Дніпропетровська братва

Назва району Амур, із якого був родом згаданий нижче Матрос, має погану славу: кримінальне середовище, бандитизм і темні оборудки відомі тут ще з імперських часів. Прикметно, що Маруся Клімова з пісні «Мурка» прибула в Одесу саме з Амура.

За радянських часів нічого не змінилося: величезний масив приватного сектора, оточений промисловими об’єктами та заводськими селищами, був відомий на все місто бандитами, наркоторгівлею, циганами та беззаконням. Не дивно, що саме там корінився кримінальний потенціал Матроса.

Політичний та економічний злами, поява малого, середнього, а згодом і великого бізнесу разом із послабленням ролі держави призвели до стрімкого зростання кримінального фактора в місті наприкінці вісімдесятих — початку дев’яностих.

Два-три хлопці з секції боксу чи тренажерки вже могли намагатися кришувати ларьки або базарних торговців. Цей рід діяльності став називатися рекетом на західний манер. Тисячі нових рекетирів конфліктували, збиваючись у великі групи і воюючи за сфери впливу. Криміналітет під знаком пострілів, вибухів і смертей поступово зростався з владою та бізнесом — так з’являлися прообрази фінансово-політичних угруповань майбутньої епохи. Власне, дніпропетровський бандитський клан мав на Україну не менший вплив, ніж дніпропетровський політичний. Ба більше, ці світи мали чимало точок перетину.

Тоді, у дев’яностих, почався новий виток протистояння поміж дніпропетровськими та донецькими. Перемогу отримали дніпряни, але у нульових переможені відіграли цю поразку.

Ця після В’ячеслава Медяника стала неофіційним гімном усього дніпропетровського криміналітету. Вона була написана на честь згаданого в ній Аліко — Олександра Налекрешвілі (прізвисько — Нарік), який став лідером бандитського світу міста після смерті Матроса.

Рекет у своїй первинній формі скінчився під кінець дев’яностих — його функцію перебрали на себе українські силові структури. Міліція та СБУ переламали хребет організованої злочинності, арештувавши та видавивши з України основних лідерів, убивши або підпорядкувавши рядових бойовиків і почавши після цього контролювати бізнес. Переможець дракона сам став драконом, ще могутнішим та жорстокішим.

Але з початком нового тисячоліття постріли та вибухи у Дніпропетровську не закінчилися. Брутально, у стилі дев’яностих гинули навіть найбільш помітні в місті люди. Наприклад, колишнього начальника УБОЗ Едуарда Шевченка в 2005 році розстріляли з автоматів посеред дня прямо на проспекті Гагаріна в центрі міста; у 2009 бізнесмен В’ячеслав Брагінський помер від керованого вибуху газової труби так само в центрі Дніпропетровська; у 2012 відомий забудовник Геннадій Аксельрод був застрелений впритул через лобове скло автомобіля в п’ятдесяти метрах від центрального проспекту на очах у дружини та доньки. Відлуння дев’яностих.

За місто!

Утім мешканці Дніпропетровська в дев’яності роки відпочивали не тільки на концертах та інших масових акціях. Більшість людей брала цей процес у власні руки. Наприклад, ще з радянських часів найпоширенішим місцем відпочинку містян були дачі. У сімдесятих-вісімдесятих Дніпропетровськ обріс кількома десятками, якщо не сотнями, дачних містечок. Кожен завод, установа чи профспілка давали своїм працівникам або членам невеличкі ділянки землі для вирощування їжі та побудови садиби.

Цей процес, хоч і в меншому масштабі, продовжився у дев’яності. Тільки для великої кількості мешканців Дніпропетровська дачі стали одним із способів вижити в той час, коли полиці магазинів пустували, а на виробництві перестали видавати зарплатню.

У теплі місяці, а це в наших широтах майже півроку, містяни щовихідних штурмували електрички та приміські автобуси, щоб дістатися на дачу. Дачні кооперативи облаштовувалися переважно біля річок та лісів, тому складнощі роботи на городі компенсувалися можливістю купатися, засмагати і дихати хвоєю.

Було три основних напрямки дачного туризму. Люди їхали на північний захід (на річку Оріль та Орільский ліс), на північний схід (річка Самара та Самарський ліс), а також на південь (обидва береги Дніпра).

Перші два напрямки були надпопулярними серед тих, хто не мав власних дач. На Орілі та Самарі за радянських часів було побудовано багато будинків відпочинку, санаторіїв і піонерських таборів. Вони радо відчиняли свої двері не тільки для працівників «материнських» підприємств, а і для усіх охочих. Проте більшість їхала на Оріль і Самару «дикуном», щоб скупатися, погуляти в лісі й відпочити від шуму великого міста.

Деякі великі підприємства і впливові установи мали власні рекреаційні об’єкти на берегах Чорного та Азовського морів. Зарплату могли перестати платити, проте профспілки продовжували справно видавати майже безкоштовні путівки.

Наприклад, батько в мене працював на Південмаші, і до 1996 року постійно отримував можливість відпочивати в Євпаторії. Ми з родиною двічі їздили в санаторій «Дніпро», і я сам тричі — у дитячий табір «Дружба». Останній взагалі був найбільш відомий і популярний в Дніпропетровську. Табір на Арабатській стрілці теж закарбувався в пам’яті: мілке і тепле Азовське море, хмари з комарів, газові вишки на горизонті, солоний-солоний Сиваш.

Бабуся так само могла отримати путівки на море. Це типова родинна історія літнього відпочинку у Дніпропетровську. Навіть в умовах економічної кризи та багаторічної невиплати зарплат майже всі кудись їздили і зазвичай — дуже надовго (десь до місяця).

КВН ДГУ

У дев’яностих роках КВН був головною розважальною передачею на пострадянському просторі. Це зараз випускники КВНу розбрелися по різних телеканалах, заснувавши десятки шоу та телесеріалів. А тоді альтернативою Маслякову були лише Євгеній Петросян та Реґіна Дубовіцкая.

КВН дев’яностих був великою мірою дніпропетровським. Команда ДГУ була однією з головних телевізійних зірок тих часів. Вона блискавично, сміливо, інтелектуально жартувала, робила не просто музичні номери, а справжні мюзикли, а також краще за всіх імпровізувала в конкурсі «Розминка». Імена Євгена Чепурняка, Володимира Кольцова, Євгена Гендіна, Яківа Мінасяна, Григорія Гельфера, Ігоря Бобрікова, Ірини Йолкіної, Владислава Шмідта та інших й досі пам’ятає більшість дніпропетровців. Деякі з цих персоналій і в наші дні залишаються на виду в межах міста, а в дев’яностих їх знала майже кожна людина на теренах колишнього Радянського Союзу.

У 1997 році команда КВН ДГУ представила на фестивалі «Голосящий КиВиН» музичний номер (точніше, вокально-кримінальну сюїту) «Сходка», у якій перетворила Пушкіна, Гоголя, Толстого та Достоєвського в злочинне угруповання, яке «жжет глаголом» та контролює душі народу Глядачі були ошелешені формою та змістом номера, а журі віддало дніпропетровцям головний приз — КіВіН у золотому. Відтоді про них почали говорити як про театр, а не як про команду КВН. Тим паче, що цей офіційний статус колектив отримав ще у 1994 році.

У новому тисячолітті театр також перетворився і на кабаре.

Кінотеатр «Родина»

У радянські часи кінотеатри «Родина» (в сенсі «Батьківщина») та «Панорама» були єдиними розважальними комплексами: за квитками завжди виникала черга завдовжки в кількасот метрів.

У перші роки незалежності популярність кінотеатрів сильно впала. Це пов’язано як із загальним економічним занепадом в державі, так і з появою великої кількості кінофільмів на телебаченні. На додачу, поява пунктів прокату відеокасет і розповсюдження відеомагнітофонів доклалися до занепаду кінатеатрів.

Кінотеатри масово закривалися, тому що іноземні дистриб’юторські компанії обходили Україну боком — знали, що суми прокату фільмів можуть навіть не відбити вартості виготовлення копій для кінотеатрів. Унаслідок цього українські кінозали в дев’яності показували переважно сто раз бачені фільми. У якийсь момент «Родина» взагалі стала єдиним діючим у місті кінотеатром. Ситуація перемінилася в 1997-1998 роках, коли на екранах в усьому світі тріумфально йшов оскароносний фільм «Титанік» режисера Джеймса Кемерона. Тоді навіть за квитками у кіно знову з’явилися черги. Добре пам’ятаю, як разом із нами на сеанс прийшло кілька безхатьків — вони якось зібрали гроші, щоб переглянути кіно, яке тоді обговорювали навіть бабусі під під’їздами.

Кобзон

Майбутній співак народився в Донецькій області, проте зростав та починав працювати у Дніпропетровську. У двадцятитрирічному віці Кобзон переїхав у Москву. У дев’яностих він перетворився на живу легенду, символ Дніпра, виконавця гімну, кращого друга всієї дніпропетровської еліти (і політичної, і культурної).

У 2012 році у Дніпропетровську навіть відкриють пам’ятну дошку на будівлі, де той учився замолоду. У 2014 її знімуть, коли Йосип Кобзон стане кращим другом ДНР і почне розповідати страшилки про дніпропетровських фашистів, зокрема єврейської національності.

Команда з брейн-рингу

Дивовижно, але в дев’яностих значно популярніші за футболістів були гравці в інтелектуальні ігри — члени телевізійної команди з брейн-рингу. Тоді ця гра виходила щотижня у вихідний день на «ОРТ», і десятки мільйонів людей линули до екранів, щоб спостерігати за битвами швидкості та інтелекту.

Треба зазначити, що взагалі це дніпропетровський клуб інтелектуальних ігор у 1987 придумав назву «Брейн-ринг». Згодом, коли гра перетворилася на популярне телевізійне шоу, вони стали одними з фаворитів. Капітанами команди були Сергій Антоненко, Олександр Козубов і Григорій Колодач. Гравцями — Оксана Балазанова, Марина Білоцерківська, Євген Ільїн, Володимир Корн, Олег Фастовський і Сергій Кузенко.

Найвище їхня зірка зійшла в 1995-1997 роках, коли команда була в низці найсильніших та постійно претендувала на звання чемпіона. Але тривалий час над нею тяжіла лиха доля — кожної вирішальної гри команда зазнавала невдачі. «Вічно другі» — називав своїх друзів-дніпропетровців ведучий брейн-рингу Андрій Козлов.

Частина гравців команди на той час була в редакції газети «Торговий дом», найбільш популярного приватного тижневика в місті. Вони вміло підігрівали інтерес до власних досягнень. Інколи інформація про ігри з фотографіями команди публікувалася прямо на першій шпальті.

Щотижня дніпропетровці линули до телевізорів, щоб побачити улюблену команду знавців. У якийсь час її капітан Сергій Антоненко вважався одним із найпопулярніших мешканців міста: у таких опитуваннях (звісно, проведених редакцією дружньої газети) він займав передові позиції, випереджаючи навіть таких важковаговиків, як Геннадій Балашов.

Пам’ятаю, колись на передовиці «Торгового дома» з’явився заголовок: «Невже команда Сергія Антоненка нарешті стане чемпіонами?» Газета вийшла в четвер, а в п’ятницю ввечері наша родина та сусіди збиралися їхати на вихідні в будинок відпочинку в Орільському лісі. Ми тоді серйозно замислювалися, чи не варто перенести шашлики на наступний тиждень? Врешті було знайдено соломонове рішення взяти з собою компактний чорно-білий телевізор та електричний подовжувач, щоб подивитися історичну гру прямо на пікніку.

Тоді весь будинок відпочинку з усім вином, горілкою та шашликами зібрався біля нашої альтанки, щоб на власні очі побачити шлях команди дніпропетровських знавців до свого першого, вистражданого чемпіонства.

Я навіть уявити не міг, що всі ці люди з легендарної дніпропетровської команди інтелектуалів у майбутньому стануть моїми добрими знайомими.

Кривий Ріг

Дніпропетровці у дев’яностих чітко знали, що є таке місце на землі, де все набагато гірше. Річ у тому, що Кривий Ріг «бігав». Ще в другій половині вісімдесятих тамтешня молодь з віддалених житлових масивів збиралася в неформальні групи та нападала на сусідні райони, пробігаючи через них, лупцюючи людей і трощачи інфраструктуру.

Швидко такі забавки, що пішли з сільських бійок типу стінка на стінку, перетворилися на справжню війну з десятками вбитих і скалічених, із принциповими протистояннями, саморобною вогнепальною зброєю, фінансуванням за рахунок поборів місцевого населення та інтеграцією у вертикаль кримінального світу. Новини про події в Кривому Розі здавалися страшним середньовіччям, навіть попри те, що в Дніпропетровську також процвітав бандитизм.

Уже в студентські роки однокурсник із Кривого Рогу розповідав мені деталі тамтешніх війн, які він успішно оминув. Особливо вражав обряд ініціації: новачки мали проникнути в центр території супротивника (зазвичай це площа перед селищним Будинком культури) та помочитися на постамент пам’ятника, який там стояв.

Куліченко Іван

Іван Іванович Куліченко ніколи не сприймався дніпропетровцями як сильний політик. Містяни називали його просто «Баня», рідше, «Ванванич» і приймали як щось неминуче, частину рідного пейзажу. Куліченко майже ніколи не показував своєї політичної лояльності, не висловлював особистої думки зі злободенних питань, та не ініціював великих проектів. Він був компромісною фігурою у боротьбі місцевих фінансово-політичних угруповань, завгоспом міського масштабу.

Прізвисько Ваня-Фонтан Куліченко отримав за свою любов до відкриття фонтанів. Щороку на день міста він звітував про побудову нового водограю. Якось трапився промовистий казус, коли він протягом двох днів відкрив той самий фонтан у двох різних місцях: придбану приватним бізнесом для парку Шевченка конструкцію перенесли на набережну.

Матрос (бандит)

Прізвисько Матрос у дев’яностих було відомо будь-якому мешканцю Дніпропетровська — навіть нам, малим хлопцям, які ніколи не зіштовхувалися з бандитськими угрупованнями. Так звали лідера місцевого кримінального світу, який став ним ще у буремних вісімдесятих.

Олександр Мільченко отримав прізвисько в дитинстві, коли, не вміючи плавати, вибрався з глибокої водойми. В юності він серйозно займався футболом: грав за дублюючий склад «Дніпра» та збірну УРСР, але професійній кар’єрі завадила пристрасть до алкоголю та наркотиків.

Повернувшись у Дніпропетровськ у другій половині сімдесятих років у рідний район Амур Матрос став лідером серед місцевих, які почали трусити на гроші цеховиків, торговців і спекулянтів. У середині вісімдесятих підпорядкувавши інші бандитські угруповання та залучившись підтримкою бізнесменів, Матрос уже став одноосібним лідером кримінального світу міста. З його злочинною структурою зрослися чиновники та правоохоронні органи. Ширяться чутки, що друзями та страшилами Мільченка були Султан Рахманов і чемпіон світу з боксу Віктор Савченко. Спортсмени нічого не мали робити особисто — тільки бути присутніми під час залякування «у потрібний час у потрібному місці».

Арештувати та засудити Матроса змогли тільки завдяки спецоперації силових структур, керованої з Москви. На той час він уже не брав безпосередньої участі в кримінальній діяльності, а посідав місце своєрідного арбітра між різними угрупованнями бандитів і бізнесменів.

Мільченко вийшов на свободу в 1995 році та повернув собі колишню роль у житті кримінального світу Дніпропетровська. Відбулося це швидко та жорстко — у короткі строки місто здригнулося від семи гучних убивств бандитських авторитетів, які проявили себе, поки старий лідер був у в’язниці.

Є показання, що в середині дев’яностих Матрос мав партнерські стосунки з Павлом Лазаренком і навіть вивів політика на банду Кушніра, причетну до вбивства Євгена Щербаня та Вадима Гетьмана.

Надовго закріпитися в новому старому статусі в Дніпропетровську Мільченко не встиг. 22 листопада 1997 року Матрос помер від серцевого нападу у власному автомобілі дорогою в Угорщину (після відставки Лазаренка з посади прем’єр-міністра Матрос почав побоюватися за власну безпеку і вирішив тікати з України).

В останню путь Матроса проводжала братва з усієї України: понад 200 автомобілів та чотирьох автобусів.

Метрополітен

Перші роботи з будівництва метрополітену в Дніпропетровську почалися ще на самому початку вісімдесятих років, а пролобіював ідею створення підземки сам Леонід Брежнєв. Зі смертю генсека фінансування проекту втратило стабільність, а на рубежі дев’яностих взагалі заглухло.

Надія на появу метро в Дніпропетровську з’явилася, коли президентом України в 1994 році став земляк Леонід Кучма. Локомотивом процесу був спочатку губернатор, а потім і прем’єр-міністр Павло Лазаренко.

На два роки зведення Дніпропетровського метрополітену стало головним будівництвом країни, на яке йшло особливе фінансування, до якого долучали кращих профільних спеціалістів із усієї держави.

Мешканці міста з обачністю дивилися на переритий центральний проспект і Привокзальну площу, знаючи, що це «свято» може скінчитися в будь-який момент. Але в останні дні грудня 1995 року багатостраждальна довгобудова була закінчена — перші шість станцій відчинили свої двері для пілотних пасажирів, якими стали, звісно, Леонід Кучма та Павло Лазаренко зі свитою.

Тоді казали, що перша пускова ділянка метрополітену, яка поєднала залізничний вокзал з промисловою зоною та віддаленим жилим мікрорайоном, уже у 1999 році доросте трьома центральними станціями, що у кілька разів збільшить пасажиропотік і зробить метро невід’ємним видом транспорту більшості містян.

Проте не так сталося, як гадалося. Швидко Лазаренко потрапив у немилість президента, до того ж бюджет України не передбачав подальшого будівництва метрополітену. Перша тимчасова ділянка у шість станцій на десятиліття стала всією системою метро у місті. Ніхто не розумів, навіщо цій «дитячій підземній дорозі» така велика багатоповерхова адміністративна будівля на вулиці Курчатова біля автовокзалу.

Міжнародний аеропорт

Надання місцевому аеропорту статусу міжнародного стало черговим свідченням того, що прекрасне майбутнє в Дніпропетровську ось уже настає. Ще нещодавно місто було закрите для іноземців, а тепер в нього активно вливався західний капітал, наші же бізнесмени розліталися світом в пошуках товару на перепродаж з шаленою націнкою. Швидко, уже в перші роки десятиліття з’явилася потреба в міжнародних рейсах прямо з дніпропетровського аеропорту.

Коли Україна стала незалежною, аеропорт Дніпропетровська втратив рейси в колишні радянські республіки, проте на табло залу вильотів з’явилися такі небачені раніше пункти, як «Тель-Авів», «Відень», «Стамбул» і навіть «Яунде».

Морський старт

Уже у другій половині вісімдесятих для Південного машинобудівного заводу настали скрутні часи. Перебудова призвела до кінця гонитви озброєнь і, відповідно, до зменшення оборонних бюджетів, якими живився дніпропетровський промисловий гігант. З розпадом Радянського Союзу ситуація лише погіршилася. Південмаш і далі працював на космічну галузь Росії та України, проте обсяги виробництва та рівень обороту грошей не можна було порівнювати з показниками десятирічної давності.

Керівництво заводу шукало іноземних партнерів і намагалося знайти нішу для власної продукції на західному ринку. Врешті ці пошуки призвели до відносного успіху — у 1995 році був створений міжнародний консорціум «Морський старт», а ПМЗ став одним із його співзасновників.

Ідея проекту полягала утому, щоб збудувати космодром у місці з найсприятливішими умовами для запуску ракет (неподалік від екватора). Стартовим майданчиком мала стати велика плавуча платформа.

Консорціум «Морський старт» об’єднав американську корпорацію «Boeing» (40% статутного капіталу), російську корпорацію «Енергія» (25%), український завод Південмаш та конструкторське бюро «Південне» (разом — 15%), а також норвезьку суднобудівну компанію «Aker Kværner» (20%).

Перші запуски у рамках проекту «Морський старт» докладно описували українські і, особливо, дніпропетровські видання. Усі пишалися фахівцями з Південмашу, які були залучені до цієї революційної справи.

Найдовша в Європі набережна

Ледь не кожен мешканець Дніпропетровська з дитинства знає, що у нашому місті є найдовша в Європі набережна. Вона тягнеться вздовж правого берега Дніпра від кордону з селищем Старі Кодаки через житловий масив Перемога, центральну частину, промислову зону і до житлових масивів Червоний Камінь і Комунар. Її довжина становить близько 30 км.

У дев’яностих роках у Дніпропетровську побутував культ регіональної повноцінності. Той самий, який виріс у фразу «Ще не перше, але вже не друге місто України». Тоді ентузіасти вишукували різноманітні рекорди, які могли би прославити на весь світ. Здається, саме тоді й почалися розмови про найбільшу в Європі набережну.

Нічні клуби «Маяк», «Клетка» та «Плотина»

У дев’яності в Дніпропетровську відкрилося безліч нічних клубів. Власне, майже кожне кафе чи ресторан ввечері перетворювалося на дискотеку. Проте найпопулярнішими нічними закладами міста вважалися «Клетка», «Маяк» і «Плотина».

Перші два знаходились у парку Шевченка. «Клетка» розташувалася просто неба, вона була найбільш демократичною за цінами та аудиторією. Хоч «Маяк» і вважався соліднішим, але тусовщики з грошима туди зазвичай не ходили.

Артем Заяц так розповідає про ці заклади: — Нічні клуби в той час були доволі стрьомними місцями, де можна було за невеличкі гроші отримати все по максимуму. Серед натовпу неважко було знайти наркодилерів. Народ закидався лайном, а потім віджигав на танцполі всю ніч чи знаходив партнера, їхав додому і займався сексом кілька годин без зупинки — у стані наркотичного сп’яніння відчуття зовсім інші. Музика дуже монотонно стукала в голову мелодії мало чим відрізнялися, танцювати під це без стимуляторів було неможливо. Ті, хто закинувся, могли взагалі рухатися самі по собі — їм було плювати, що танцпол пустий. Уже під ранок виснажені тусовщики падали хто куди, засинаючи в найнеймовірніших місцях. До речі, я сам не бачив, але від знайомих чув, що в «Клетке» був особливий закуток, майже без світла. Там чергували дівчата, які могли за п’ять гривень задовольнити орально. Пацанам тоді це здавалося неймовірно крутим.

«Плотина» в приміщенні колишнього кінотеатру в парку Глоби була приємнішим місцем — свого роду «візиткою» клубного життя Дніпропетровська. Проте містом так само ширилися чутки про тамтешні розпусні вечірки. Багато хто мріяв туди потрапити, але не всі могли це собі дозволити, хоч «Плотину» не можна було назвати елітним нічним клубом.

Серед інших популярних у дев’яності нічних клубів можна згадати «Балатон» (функціонував у приміщенні заводу «Весна») та «Поплавок» (функціонував у навислій над водами Дніпра схожій на НЛО будівлі).

Південний міст

У 1977 році до Дніпропетровська приєднали місто Придніпровськ на Лівому березі Дніпра. Напроти нього в той час велося будівництво величезного мікрорайону Перемога. Тоді вже почали говорити про необхідність зведення нового моста через ріку, Південного. Будівництво стартувало у 1981 році, проте у 1993 фінансування проекту остаточно заглухло. Тривалий час мешканці міста милувалися двома обрубками моста, які тягнулися один до одного з берегів. До того ж неозброєним оком було помітно, що перекриття з обох боків розміщені під різним кутом до поверхні води.

В умовах економічної та суспільної кризи дев’яностих мало хто вірив, що Південний міст взагалі буде колись добудований, але фінансування поновив кабінет Павла Лазаренка.

Роботи на мосту відновилися у 1998 році, будова стала «народною»: з мешканців міста, в «добровільно-примусовому порядку» стягували частину зарплатні. Сам мер Іван Куліченко вихвалявся, що віддає на міст ледь не всі зароблені гроші. Зрештою, наприкінці грудня 2000 року, на межі тисячоліть Південний міст був введений в експлуатацію.

Передвиборчі концерти осені 1999 року

Восени 1999 року мали відбутися вибори президента України. Кучма всіляко намагався завоювати симпатії молоді. Його іміджмейкери в той період навіть розробили зображення Кучми у вигляді панка з яскравим ірокезом. «ВСЬО БУДЕ ЧОТКО» — таким був підпис на листівках із цим чудернацьким образом.

Починаючи з літа, кожні кілька тижнів у Дніпропетровську на Фестивальному причалі відбувалися великі концерти на підтримку переобрання президента. «Голосуй по уму, голосуй за Кучму» — таку пісню співали у 1999 році Ані Лорак і Лері Вінн. Разом з ними на тих концертах виступав весь цвіт української естради: «Океан Ельзи», «ВВ», «Брати Карамазови», Руслана та інші.

Зірки кілька місяців гастролювали Україною, агітуючи за Кучму. Його опонентом в другому турі був комуніст Петро Симоненко, тому в країні розігрувалася та сама модель протистояння, яка вже була випробувана за три роки до того в Росії на парі Єльцин-Зюганов. Людям розповідали, що в разі перемоги «червоних» на Україну чекає другий тридцять сьомий рік, що бізнес, який тільки з’явився та почав піднімати голову, буде знищений. Але це були, переважно, меседжі для дорослих — молодь команда Леоніда Кучми підкупала концертами.

Саме тоді Фестивальний причал отримав свою назву. На концерти збиралися десятки тисяч людей — це були наймасовіші заходи в історії Дніпропетровська.

Пиво «Старий лоцман»

Дев’яності роки ознаменували вихід у продаж власних сортів пива від місцевого комбінату «Дніпро» — від радянського дефіциту не залишилось і сліду.

Найпопулярніший у той час був «Старий лоцман». Це темне пиво почали виробляти на комбінаті ще в вісімдесятих, та в дев’яностих його можна було придбати в будь-якому кіоску чи навіть із рук.

Чудовий у перші роки «Старий лоцман» швидко став втрачати якість, і вже наприкінці десятиліття містяни перейшли на загальноукраїнські сорти. Провідні позиції на межі тисячоліть тримав уже синій «Славутич» запорізького виробництва.

Рахманов Султан

Доволі помітною фігурою в місті у дев’яностих був Султан Рахманов, олімпійський чемпіон 1980 року з важкої атлетики. Колишній спортсмен постійно з’являвся у місцевих ЗМІ, проводив масштабні змагання, запрошував у Дніпропетровськ зірок світового спорту, а також товаришував, подейкують, із найбільш впливовими бандитами.

У той час Рахманов був не просто спортсменом, але й справжнім міським селебріті та гордістю Дніпропетровська. Якось ми з другом їхали в автобусі, заголосно говорили, і якийсь пристарілий дядько з гітарою сказав, що їде в гості до Султана Рахманова і пригрозив забрати з собою, щоб той навчив хуліганів чемно вести себе в громадському транспорті. Не знаю, навіщо наш невідомий це казав. Напевно, просто хотів похизуватися на весь автобус, що їде в гості до самого Султана — слава та моральний авторитет олімпійського чемпіона були величезні.

Преса вже нульових років (Рахманов помер у 2003-му) зібрала величезну кількість історій, як атлет допомагав незнайомим людям: хворим, спортсменам, ветеранам та інвалідам, малозабезпеченим і навіть просто випадковим людям. Є, наприклад, кілька згадок, як Султан Рахманов просто зупинявся на машині поруч із дворовими хлопцями, запрошував їх покататися, віз у центр міста, годував, поїв, розповідав про активне, спортивне життя та через кілька годин повертав назад. Для хлопчаків в голодні перші роки дев’яностих така маленька мандрівка була справжньою пригодою.

Ролер-клуб «Панорама»

У 1997 році наймоднішим видом спорту в Дніпропетровську були роликові ковзани, почасти завдяки відкриттю першого в місті ролер-клубу. Він був побудований в стінах незадовго померлого кінотеатру «Панорама» через дорогу від парку Глоби.

Традиція активного дозвілля в Дніпропетровську дев’яностих була майже відсутня, тому поява в місті сучасного спортивно-розважального центру стала історичною подією, підтримувана потужною рекламною кампанією. Так, на телебаченні постійно з’являлися сюжети про клуб, і сертифікати на його відвідання стали найпопулярнішим подарунком серед дніпропетровців.

Потім на його місці виник клуб любителів боулінгу.

Трамваї та тролейбуси ПМЗ

За радянських часів Південмаш, окрім ракет, випускав відомі на всю країну трактори. У дев’яностих, коли економіка пострадянських держав переживала глибоку кризу обсяги виробництва, властиво, сильно впали. Зате почалися експерименти зі створення міського транспорту. Першими на конвеєр ПМЗ потрапили тролейбуси «Т1» та «Т2». Понад тисячу машин вийшли на дороги Дніпропетровська, а також інших українських, російських та молдавських міст.

Україна в той час не могла собі дозволити закуповувати транспортні засоби за кордоном, а тому було прийнято рішення налагодити їхнє виробництво всередині держави. У 1994 році Південмаш створив спільне підприємство разом з компанією «Татра» і почав створення трамваїв за чеською ліцензією. Утім перші екземпляри потрапили у Київ. Мешканці Дніпропетровська роздивлялися в газетах фотографії футуристичного транспорту та не могли повірити, що таке диво можуть створювати власні спеціалісти.

Перші дніпропетровські трамваї з’явилися на вулицях лише наприкінці 1996 року, що викликало неабиякий ажіотаж у містян. Обтічні форми нових транспортних засобів начебто були свідченням, що криза минула, що майбутнє — прекрасне, майбутнє, про яке ми так мріяли, уже настало.

Трамвай через Кайдацький міст

Ще один інфраструктурний об’єкт, реалізацію якого пов’язують із діяльністю Павла Лазаренка. Лінія швидкісного трамвая від залізничного вокзалу на віддалений житловий масив Лівобережний мала стати додатком до запущеної в 1995 році підземки.

Лінію зробили у 1996 році. Для цього побудувати цілу вулицю — Кайдацький шлях, яка поєднала проспект Свободи та введений в експлуатацію ще в 1982 Кайдацький міст. Хоча на лівому та частково на правому березі трамвайну лінію відділили від проїжджої частини, проте у багатьох інших місцях це виявилося неможливим, що разом із браком фінансування й поховало ідею швидкісного трамвая.

ФК «Дніпро»

Звісно, золота епоха футбольного клубу «Дніпро» відбулася у вісімдесятих роках, коли команда двічі ставала Чемпіоном СРСР, двічі срібним призером, двічі — бронзовим, володарем Кубка та Суперкубка СРСР. «Дніпро» два рази пробивався у чвертьфінал Кубка Чемпіонів, змушений через «закритий» статус Дніпропетровська грати в Кривому Розі.

Розпад Радянського Союзу призвів також до появи п’ятнадцяти незалежних чемпіонатів нових держав, що утворилися на уламках імперії. Звісно, рівень цих першостей у самостійне десятиліття був наднизький. Першим чемпіоном держави в 1992 році стала сімферопольська «Таврія». «Дніпро» міг стали другим. За результатами сезону 1992/1993 він набрав однакову кількість очок з київським «Динамо». У радянському Чемпіонаті в такому разі грали «золотий матч», але в українському регламенті це не було передбачено. Тому футбольні органи вирішили орієнтуватися на додаткові показники. У результаті за кращою сумою забитих та пропущених протягом сезону голів чемпіонами України з футболу в 1993 році стали кияни. Це спричинило великий скандал у спортивній спільноті, особливо образилися вболівальники з Дніпропетровська, що, утім, ні до чого не призвело. Почалася епоха «Динамо», епоха Суркісів.

Дев’яності роки принесли мало радості дніпропетровським футбольним фанатам. Рідний клуб рідко показував гідні результати, мав постійні проблеми з фінансуванням, а в 1998-2000 роках два сезони поспіль взагалі був на межі вильоту з Вищої ліги.

Щоправда, у 1995 та 1997 роках «Дніпро» пробивався у фінал Кубка України, проте двічі програвав ці матчі. У 1997 ширилися чутки, що губернатор Дніпропетровщини Павло Лазаренко обіцяв гравцям по 10 тисяч доларів за перемогу. Дарма.

«Червона рута-1999»

Величезною подією стало проведення в місті «Червоної рути-99». У дев’яностих цей фестиваль разом із «Таврійськими іграми» в Новій Каховці був найпопулярніший у країні. При тому ЧР була мандрівною: що-два роки її проводили в новому місті.

Це був фестиваль української музики, організатори якого намагалися шукати імена майбутніх зірок нашої естради. Таким чином «Червона рута» відкрила для України «Братів Гадюкіних», «ВВ», «Скрябіна», Руслану, «Піккардійську терцію», Олександра Пономарьова, Наталку Могилевську, Ані Лорак, ВУЗВ, «Тартак», «Танок на майдані Конго» та багатьох інших виконавців.

У травні 1999 року «Червона рута» завітала до Дніпропетровська. Концерти відбувалися у літньому театрі парку Шевченка. Розрахований на кілька тисяч глядачів зал не зміг вмістити всіх охочих. Усередині театру були заповнені всі сидячі та стоячі місця, люди залізли на стіни, дахи технічних приміщень, окупували навколишні дерева. Тисячі людей дивилися концерт на великому екрані з вулиці.

Як хедлайнери «Червоної рути-99» виступили переможці фестивалю дворічної давності: «ТНМК» та «Тартак», але основна конкурсна програма була нудна. Ніхто з лауреатів тієї ЧР так і не став зіркою всеукраїнського масштабу. Серед фанатів побутує думка, що саме з 1999 року почався занепад «Червоної рути», проте в ті травневі дні ми про це не здогадувалися.

«Шао? Бао!» (гурт)

У дев’яностих у нас було два види музики. З одного боку, це якісний іноземний продукт різних стилів. Більшість людей, для яких після краху залізної завіси нарешті відкрився необмежений культурний простір, не мала особливих музичних уподобань та слухала все, що попадало під руку: рок, поп-музику і реп одночасно.

З іншого боку, в Україні з самого початку дев’яностих став формуватися власний музичний ринок, на якому з’являлися зірки різних величин. Їх генерували та розкручували телевізійні передачі, такі, як «Мелорама» на телеканалі «Інтер» і «Територія А» на «ICTV». Остання здобула шалену популярність.

Завдяки «Мелорамі» та «Території А» зіркою всеукраїнського масштабу став дніпропетровський гурт з чудернацькою назвою «Шао? Бао!» Він був заснований ще у 1990 році, а в 1995 прогримів на фестивалі «Червона рута» зі своїм головним хітом «Купила мама коника».

На жаль, на більше хітів гурт не спромігся, і тому його популярність швидко зійшла нанівець.

Шахтарський страйк

Дніпропетровськ ніколи не був шахтарським містом. Тому коли наприкінці травня — на початку червня 1998 року тисячі гірників розбили під стінами обласної державної адміністрації наметове містечко, усі були, так би мовити, здивовані.

То був масштабний страйк шахтарів Західного Донбасу, які працювали на підприємствах Павлограда, Тернівки та Першотравенська. Більшість із них вже понад рік не отримувала платні. Мешканці міста співчували вимушеним гостям: люди збирали по будинках їжу й напої і носили в наметове містечко. Перед страйкарями виступали дніпропетровські музиканти, поети і громадські діячі. Місцеві телеканали регулярно показували сюжети з площі перед ОДА, газети багато писали про зневірених гірників.

Простоявши два тижні у Дніпропетровську, шахтарі нічого не досягли — і пішли далі, на Київ. Там їхні представники зустрілися з Леонідом Кучмою та домоглися виплати зарплати.

Тогоріч у липні до подібних дій вдалися луганські гірники, яких уперше за історію незалежної України розігнали бійці «Беркуту» за допомогою спецзасобів (кийків і сльозогінного газу). У 1999 році луганські шахтарі знову вирушать колоною у Київ разом із жінками та дітьми.

«Panasonic»

Якщо поруч із мешканцем чи мешканкою Дніпропетровська в дев’яностих хтось згадав би назву бренда «Panasonic», незнайомець чи незнайомка автоматично відповів би «...він і в Африці „Panasonic“». Творці реклами одного з перших в місті магазинів електротоварів залучили до акторського складу кількох африканських студентів. За сюжетом вони десь на чорному континенті дуже сумують без телевізора, сідають на човен, довго гребуть і випливають на березі Дніпра, знаходять магазин і виходять із нього щасливі, тримаючи в руках коробку з телевізором.

— «Panasonic», він і в Африці «Panasonic»!— радісно вимовляють із добре помітним акцентом.