Легенди про Тараса

ХИТРИЙ СВАТ

Сталося це у селі Васківцях. Прийшов до пана Скоропадського парубок із своєю нареченою просити дозволу на одруження. А тоді було так: благословить пан – твоє щастя. Відмовить – нічого не вдієш. Кланяються молодята та пана благають.

– Похвально, похвально, – каже їм Скоропадський. – Я вас благословлю, ще й відро горілки дам на весілля. Тільки й ви мою волю увольте… Ти, дівчино, виходь заміж за мого кучера, а ти, парубче, одружуйся з економкою…

Дівчина в плач, парубок стоїть ні живий ні мертвий. Економка сліпа й горбата, а кучеру більш як дев'яносто років. Дивиться пан на молодят, регоче.

– Так чого ж ви не хочете до вінця йти?

– Пане, – просить парубок, – віддайте за мене цю дівчину, я кохаю її…

– Геть! – закричав Скоропадський. – Я сказав своє слово… Ще раз прийдете – тебе в солдати забрию, а дівку продам пану Крутовському. Цуценят доглядатиме…

Ідуть молодята від пана, за слізьми дороги не бачать. Де правди шукати, не знають.

– Як отак жити, – каже парубок, – краще руки на себе накласти…

Коли це навстріч іде старий кобзар з кобзою за плечима. Біля нього хлоп'я невелике, за свитину тримається.

Зупинився кобзар біля молодят.

– А чого це ти, моя ясочко, так побиваєшся? – звертається до дівчини.

Розповіли про свою біду нещасні молодята, питають ради в старого.

– Що я вам скажу, діти мої, – відповідає кобзар, – ідіть на сусідній хутір, онде під гаєм, там зараз Тарас Шевченко живе – Кобзар над усіми кобзарями… Він, напевне, знає, як вашому горю зарадити…

Кинулись парубок з дівчиною на хутір. Розпитують у людей, як Шевченка знайти.

– Он там, – показали їм на хату, очеретом вкриту, – він картини малює і всім бідним допомагає…

Зайшли молодята в хату. Дивляться, сидить біля столу кремезний чоловік. Очі добрі, привітні, ніби в них сто сонць світиться. Припрошує гостей до столу. Посідали молодята і геть-чисто все розповіли Шевченку.

– Ходімте, – схопився Тарас Григорович. – Побалакаємо з вашим паном ще раз.

Опинаються молодята. Це ж пан побачить їх у маєтку – розгнівається і тоді вже напевно розлучить.

– Вовка боятися – в ліс не ходити, – заспокоює їх Шевченко. – Спробуємо… Заходьте ви перші, а я за вами…

Тільки-но хлопець з дівчиною ступили на поріг у панському маєтку, кличе Скоропадський гайдуків:

– Хапайте молодого та зараз же в солдати. А молоду на стайню. Різками почастуйте добре… Ти бач, які нахабні!

А Тарас Григорович вийшов наперед і каже:

– Молодого в солдати, молоду на стайню, а свата куди?

– Це ви, Тарасе Григоровичу, – розгубився Скоропадський, – прошу, прошу до нашої господи… Яким же це побитом ви сюди потрапили?

– Та не знаю, як і сказати, – відповідає Шевченко, – прийшов до вас сватом, хочу оцих молодят одружити… Я б і не згодився, але є в мене одна думка… Ремствують на мене пани, тільки й чую, мовляв, ненавидиш нас, картаєш, бо сам з мужиків вийшов… Подумав я – й справді. Негарно виходить… Усе лаю та нарікаю на панів! А як же їх не лаяти? Скільки ходжу по Україні, не бачив жодного доброго пана. Людей у ярма позапрягали, знущаються. А оце почув від людей, ніби таки є добрий пан – Скоропадський. Буцім, полає він, полає, а тоді й пожаліє… От і згодився я стати сватом оцих молодят, дай, думаю, подивлюсь на доброго пана та й вірша про нього напишу… І, може, перестануть на мене благородні пани ремствувати…

Слухає Скоропадський, червоніє, очима аж пече своїх кріпаків. Та боїться при Шевченкові гнів показувати.

– Правду вам, Тарасе Григоровичу, розповіли, – каже улесливо, – люблю погримати, а тоді й пожалію…

Зняв ікону Скоропадський, підійшов до молодят.

– Благословляю на шлюб, багатства й щастя бажаю…

А сам тихенько, як ота змія, сичить:

– Підождіть, вражі діти, здихаюсь свата, я вас так благословлю, що й правнукам закажете…

Підійшов Тарас Григорович до Скоропадського, поплескав по плечу:

– Нарешті і я доброго пана побачив на своєму віку… Тепер на весіллі погуляю, подивлюсь, як молодята танцюватимуть… А може, ви, пане Скоропадський, і на волю їх відпустите, так я б написав про вашу добрість цілу поему… Чи, може, жаль вам?

Почервонів Скоропадський ще більше:

– Хай буде по-вашому, Тарасе Григоровичу, відпускаю їх на волю…

Тут Шевченко дістає з кишені гербовий папір, ручку, чорнило. Він завжди це при собі мав.

– Давайте, – каже пану, – все по закону зробимо.

Нікуди подітися Скоропадському. Відпустив молодят на волю. Ще й на весілля по десять карбованців дав. Скоро й весілля відгуляли. Тарас Григорович теж прийшов, випив по чарці з кріпаками. Першу за здоров'я молодої, другу за здоров'я молодого, а третю чарку підняв та й каже:

– Вип'ємо за те, щоб ми завжди були від панів розумніші й хитріші і повиганяли їх геть із своєї землі!

Довго тоді згадували про це весілля у селі. І прозвали Шевченка «хитрим сватом».