Легенди про Тараса

ТАРАСОВІ ДУБИ

Любив Тарас Григорович рідні простори. Приїде ото на Україну, вийде на високі Дніпрові кручі, дивиться навкруги й надивитись не може. Переказують старі люди, дуже дбав

він про красу землі рідної. Посадить, було, молоденьке деревце, водою поллє і промовля до нього:

– Рости високе та крислате, не гнися ні перед паном, ні перед самим царем… Блискавиці не бійся, грози не страшися…

З усіх дерев найбільш полюбляв Шевченко дуби. Гостював він якось у Сокиринцях. Прийшов у парк, попросив у садівника лопату, взяв десяток молодих дубків і заходився садити на галявині.

Дивується садівник. Що то за чоловік у панській одежі в землі порпається. Адже це мужича робота. Не стерпів, підійшов до Шевченка, питає:

– А для чого це ви, пане, все дубки садите? Може, вам дати інше якесь деревце?

– Дякую, не турбуйтесь, – відповідає Тарас Григорович. – Нехай дуби ростуть. Люблю їх за красу і силу. А ще за те, що нікому вони до ніг не схиляються й ніякої бурі не бояться. Треба їх більше садити. Хай люди дивляться, за взірець беруть… І ще хочу, аби побачили мої дуби, як тікатимуть пани з України… Прийде, чоловіче, такий час, коли змете народ панів із землі своєї, як ото ти змітаєш торішнє листя… Я не доживу, ти не доживеш до цього часу, а сини твої доживуть, і дуби мої це побачать…

Поїхав Шевченко з села. Садівник доглядав та кохав ті дуби, як малих діток. А коли вмирав – заповів їх синам своїм. Давно немає панів на Україні, а Тарасові дуби лишилися, стоять могутні зелені богатирі, шелестять темним листом, ніби співають думу про славного Кобзаря.