Легенди про Тараса

ЗУСТРІЧ З ЦАРЕМ

Дуже багато клопоту завдав Тарас Григорович царю. Тільки настане день, жандарми й доповідають:

– Ваша величність, селяни бунтують, вимагають землі, волі, палять панські маєтки. І збурює їх своїми віршами поет Тарас Шевченко.

Гнівається цар, гупає кулаками по столу:

– Зловити Шевченка, кинути у в'язницю – у найглибший і найміцніший каземат!

Розбіглись жандарми по всій Україні виконувати царський наказ. Схопили Тараса Григоровича. Зрадів цар, жандармам медалі вручає, дякує за вірну службу. «Тепер, – думає, – житимемо спокійно, безтурботно».

Через кілька днів викликає цар головного жандарма, питає:

– Як справи? Тихо в моєму царстві, ніхто не бунтує селян?

– Ваша величність, – скаржиться жандарм, – нема спокою в царстві, палають панські садиби, бунтують мужики… І у всьому винен цей поет Тарас Шевченко.

– Як? – здивувався цар. – Хіба Шевченко на волі?

– Та Шевченко у в'язниці, – відповідає жандарм, – але ж його пісні на волі, ось вони й не дають нам спокою. І ніхто не в змозі ті пісні виловити й за грати кинути.

– Треба їх знищити!-грізно наказує цар.– Щоб через день-два про Шевченкові пісні ніхто й не згадував!

– Ваша величність, – озивається жандарм, – тих пісень знищити ніяк не можна, бо тоді доведеться всіх селян – і чоловіків, і жінок, і малих дітей – кинути у в'язниці. А хто на панів працюватиме?

– Що ж нам робити? – питає цар розпачливо. – Сьогодні поміщиків убивають, завтра до мене доберуться. І все це через якогось там Шевченка!

Бігає цар по кабінету, як навіжений, та все думає, як би його врятуватися від народної помсти. Раптом зупинився й наказує жандармові:

– Веди мене до Шевченка, я сам з ним поговорю.

Прийшов цар у каземат, а Тарас Григорович сидить і щось записує в свою книжечку. Глянув на царя й знову пише. А цар постояв мовчки, потім і каже:

– Слухайте, Тарасе Григоровичу, зайшов я до вас поговорити по щирості. Жаль мені вашої молодості, таланту, згниєте ви у в'язниці, не зазнавши ні щастя, ні радості.

Сипле цар словами, виспівує, наче той соловей:

– Ви людина розумна, освічена. Забудемо минуле, наділю я вас маєтком, золотом, почестями. А ви славитимете в своїх віршах мою імперію, кріпаків до покори закликатимете, панам та мені, царю-государю, коритися навчатимете їх.

Глянув Шевченко на царя, засміявся:

– Не купиш ти мене, царю, ні маєтком, ні золотом.

– Так тоді згниєш у казематі! – закричав цар.– Гут довіку й залишишся!

– Та краще вже у в'язниці гнити, – відповів Шевченко, – ніж запроданцем стати. Ти гадаєш, царю, посадив мене в кам'яний мішок – і врятувався? Ідуть мої думи, ідуть мої пісні крізь кам'яні стіни до братів знедолених, їх на борню підіймають! А ти, царю, забирайся геть із своїми дарунками, із своїми обіцянками!

І наказав тоді цар заслати Шевченка на край землі, у степи безлюдні, заборонив йому малювати й вірші писати, аж доки не покається. Доки не згодиться царю вірою-правдою служити.

Довго чекав цар Шевченкового каяття. Та все листи поетові слав, умовляв схаменутися. Тяжко було Тарасу Григоровичу на засланні, проте він ніколи не нарікав на свою долю. І на листи царські не відповідав. Тільки раз, коли вже дуже набрид йому цар своїми депешами, поет написав: