Легенди про Тараса

ЯК ПАН ОСЛОМ СТАВ

Замовив пан Бутович Тарасу Григоровичу свій портрет.

– Намалюйте мене, – каже, – так, щоб в очах мудрість сяяла, постать силою дихала, а руки були, як у мужнього, хороброго воїна . Глянув художник на пана. Стоїть перед ним мізерне створіння клишоноге, груди – як у півня, очиці злі, мстиві. Посміхнувся Шевченко, поставив мольберт і почав малювати. Не подобається портрет Бу-товичу.

– Це, – гнівається він, – на мене зовсім не схоже, нема у вас, художнику, вигадки, благородства.

А Шевченко працює собі мовчки. Зиркне на Бутовича і ще якусь нову рисочку додасть.

Хороший вийшов портрет. Бутович, як живий, з нього дивиться.

А пану не подобається.

– Не хочу й грошей за нього платити, – дорікає Шевченкові, – я просив зробити мене вродливим, молодим… Думав цей портрет у Швейцарію княжні послати, щоб одружитися. А така робота ні до чого мені…

Розгнівався Шевченко:

– Захотілося козі левом стати, й почала вона бородою матляти… Хіба ж я винен, що ви, пане Бутовичу, такі миршаві та непоказні вродилися?

Позеленів Бутович, схопив дзвіночок і давай дзеленькати, гайдуків кликати.

– Ти, мужик, – кричить пан на Шевченка, – думаєш, як закінчив академію, так благородним став?.. Зараз я накажу тебе відшмагати на стайні, як звичайного кріпака. Я навчу тебе шанувати честь дворянина…

Вислухав Шевченко Бутовича, а потім підійшов до нього, вхопив за вуха, та як потягне вгору.

– Пане Бутовичу, був ти ослом, ослом і лишився, хоча й у Петербурзі тебе навчали… А люди про твоє осляче нутро не знають, тому й паном величають…

Тягне Шевченко пана за вуха, витягає їх угору. А вуха ростуть і ростуть, та й стали такі великі, гострі, як у справжнісінького осла. Вбігли гайдуки до кімнати, Бутович кричить:

– В'яжіть його, ведіть на стайню!

Гайдуки хотіли зв'язати Тараса Григоровича, а він їм і каже:

– Гляньте, люди добрі, кого ви слухаєте… Це ж осел… Он які в нього вуха…

Обернулись гайдуки – очам віри не ймуть.

– Тягніть його в свинарник, – радить Тарас Григорович, – десь біля свиней місце знайдеться…

Бутович хапається за вуха, репетує, нахваляється віддати Шевченка під суд, називає бунтарем.

– Вгамуйся, пане, – каже на прощання Тарас Григорович, – скоро прийде такий час, шо тобі і в свинарнику місця не буде.

Пішов Шевченко. А Бутович так і лишився довіку з ослячими вухами. Нікому він не замовляв свого портрета і ніколи вже не показувався на люди.