Легенди про Тараса

ДІВОЧА МОГИЛА

Ростуть на Михайловій горі могутні дуби-велети. Багато бачили вони на своєму довгому віку.

Любив колись відпочивати під цими дубами

Тарас Григорович Шевченко, писав тут свої невмирущі вірші, мріяв про волю для бідного люду.

Стоять дуби, шелестять зеленим листом, згадують події давні. А часом налетить вітер, розворушить дубове листя, запитає стиха: «Пам'ятаєш, старий дубе, красуню Катрю?»

І тоді зітхнуть дуби, зашепочуть сумно-сумно. Певно, згадають безталанну дівчину-кріпачку, що спить у могилі під дубами на високій горі.

Жила колись ця Катря недалеко від Михайлової гори. І вродою, і розумом наділила її доля – тільки щастя не дала.

Братів Катриних пани в солдати віддали за непослух, коханого на ярмарку продали, навіки з дівчиною розлучили.

Зажурилася після цього Катря, засумувала. Ніщо їй не любе, ніщо їй не миле. Ходить як тінь по хаті, білі руки заламує.

Невдовзі пішла чутка між людей, нібито поселився на Михайловій горі Тарас Шевченко, який усе знає: і коли пани згинуть, і коли воля буде.

Прийшла Катря на Михайлову гору, знайшла Шевченка, розповіла йому про своє горе.

– Скажи мені правду, чи довго наш народ страждатиме у ярмі панському? Чи довго нас пани за худобу матимуть?

– Не плач, дівчино, – втішає Катрю Тарас Григорович, – скоро настане воля! Поглянь на Дніпро широкий, сьогодні він синій, а незабаром почервоніє від панської крові. Не довго, дівчино, чекати вже.

Пішла Катря в село весела, щаслива, ніби знову на світ народилася. Зустрічає людей, розповідає всім, що скоро воля буде.

Дізнався про це пан Кисіль. Послав гайдуків, наказав привести дівчину в свої покої. Схопили гайдуки Катрю, тягнуть за руки білі, косами русими пилюгу на шляху замітають.

– Так це ти волю кріпакам провіщала, – доскіпується пан, – волі, значить, забажалося? До пройдисвіта, до гайдамаки ходила? Зачекай же – матимеш волю.

Наказав пан зігнати на майдан усіх людей. Вивели гайдуки Катрю – і почали бити різками.

Не каялась дівчина, не плакала, не просила в пана милості.

Забрали потім старі батьки Катрю додому. Довго лікували її, прикладали до страшних ран цілюще зілля, поїли джерельною водою. Лежить Катря, бліда, змарніла, відкриє очі й питає:

– Мамо, нема ще волі?

– Мовчи, доню, – озветься мати, – мовчи, не накликай біди… Лютує пан, ще гірше над людьми збиткується.

– А де ж Шевченко? – допитується Катря.

– Нема, доню, нашого сокола, – плачучи відповідає мати, – нема, забрали його царські слуги, закували в кайдани, повезли в степи далекі на муку. І як закували його в кайдани, поклонився він людям, гукнув: «Не журіться, брати мої, воля прийде!»

Ледь почала ходити Катря, прийшли з панського двору, на роботу кличуть:

– Іди, Катре, хоче пан, щоб ти в нього покоївкою була…

– Не діждеться він, – гукнула Катря не своїм голосом, – не піду я до нього, клятого! Мамо, тату, не плачте за мною, не побивайтесь… Як жити в отакому пеклі – краще вмерти.

Вискочила Катря з хати, подалась у степ. Біжить, не розбираючи дороги, сама не знає куди, аби подалі від пана, від його гайдуків. Збігла на Михайлову гору, прихилилась до старого дуба, за слізьми й світу не бачить. Коли чує, женуться за нею посіпаки панські.

– Не дамся я вам у руки живою! – крикнула дівчина. – Краще смерть, ніж наруга!

Зняла Катря з себе червоний пояс та на дубі й повісилась. Набігли гайдуки, постояли, подивились і пішли назад до пана з порожніми руками. А дівчину кріпаки зняли, поплакали над нею та тут-таки під дубом і поховали.

Збігло кліька років. Пан Кисіль на людей гримає та все докоряє:

– Що, волі захотіли? Пройдисвіта Шевченка слухали? Бач, нема про нього ніякої звістки. Цар-батюшка жартувати не любить.

Тільки марно радів пан Кисіль. Знайшовся Тарас Шевченко. Приїхав у село – і до Киселя в гості. Пан саме в церкві був, гріхи свої відмолював. Підійшов до нього Тарас Григорович, питає грізно:

– Ти навіщо дівчині життя занапастив? Гадаєш, як братів у солдати віддав, а коханого на ярмарку продав, так нема в неї захисників? Буде тобі незабаром страшна кара, ніякими молитвами не врятуєшся!..

– Геть звідси! – верещить пан. – Ти мужик, і не тобі нас, благородних дворян, учити!.. Твоє щастя, що стоїш у божому храмі, а то б я спустив тобі різками шкіру.

– Ще побачимо, пане, хто без шкіри лишиться.

Настала ніч. І раптом як загуркотить грім, блискавиці, наче мечі, розкололи навпіл небо. Здригнулась земля – і спалахнув панський будинок, немов велетенська свічка, зайнялися скирти хліба, стайні, комори…

На ранок все стихло. Там, де вчора стояв маєток, лишилася купа попелу. Згорів у страшному вогні пан Кисіль разом із своїми гайдуками, позбувся не тільки шкіри, а й самого життя.

Справдилося слово Тарасове.