Легенди про Тараса

ЛЮДЯМ НА ПОСМІХОВИСЬКО

Славився колись між панами поміщик Галаган. Ніхто не міг так, як він, над кріпаками знущатися. І все з примовками, з жартами. Бувало, шмагають якогось бідолаху різками на стайні – Галаган уже тут як тут. Стоїть, кепкує. Полюбляв, клятий, щоб усе пишно було, незвичайно. Ката завжди в червоне одягали, а він відійде від своєї жертви, розженеться як слід, біжить і кричить:

– Бережися, кат катує! За непослух карає!

Підскочить до нещасного, вдарить з усієї сили і знову відбігає.

Кріпак голосить, стогне, просить пана помилувати. А Галаган тільки посміхається.

Зійдуться, було, до гурту пани та все дивуються, допитуються в Галагана:

– І як то ви зуміли мужиків до рук прибрати? Вони й слухняні у вас, і працьовиті…

Посміхається Галаган задоволене, панянкам підморгує:

– Та в мене з хамами коротка розмова. З мужиком треба по-мужичому. Він благородного слова все одно не зрозуміє…

– Так навчіть і нас з мужиками розмовляти, – просять пани.

– Це дуже просто, – відповідає Галаган. – Прийде до мене мужик, щось клянчить, скаржиться, шматок хліба вимолює… Я мовчки вислухаю, а потім підійду, скручу дулю і тицьну під самісінький ніс. На цьому наша розмова й кінчається.

Отак розповідає Галаган, а наприкінці ще й дулю покаже. Пани сміються, панянки верещать, віялами очі закривають.

– Мудро! Мудро! – схвально кивають головами поміщики. – Отак з бидлом і треба поводитись…

Якось Галаган запросив Шевченка до себе й замовив намалювати портрет. Приїхав Тарас Григорович до Галагана. Саме було літо, стояла ясна тепла погода. Заманулося Галагану, щоб змалював його художник на тлі парку під зеленим крислатим дубом. Сидить Галаган в кріслі, голову підняв гордовито – позує.

Коли це заходить у двір кріпачка з малою дитиною на руках. Обличчя в жінки чорне, змарніле, сама худа-худа, ледь на ногах тримається:

– Пане, пожалійте мене .нещасну, – звертається вона до Галагана. – Нема більше сили на панщину ходити… Я вже дві десятини вижала й копи поставила… А осаула знов загадує на роботу, нагайкою шмагає. Пожалійте мене, ласкавий пане!..

Підійшов Галаган до жінки, зсукав велику дулю й мовчки в обличчя тиче, мовляв, оце тобі моя поміч. Схопився Тарас Григорович з місця. Портрет на землю жбурнув, ще й ногою наступив.

– Хіба ж ти людина! – гукає Галаганові. – Над ким ти збиткуєшся? Щоб же ти довіку отак з дулею ходив людям на посміховисько…

Забрав Шевченко свої фарби і пішов з двору.

Біжить Галаган з подвір'я в покої – біда. Ніяк не може руки розтулити. Таке сталося – пальці ніби поприкипали один до одного. Як не силкувався – нічого не виходить. Прийшов лікар, почав класти до руки припарки, краплями закордонними поїв Галагана – все марно.

Поїхав Галаган до губернатора скаржитися на Шевченка.

– Пане губернаторе, цей бунтар зробив мене калікою, тепер я не можу ні писати, ні одягатися. Ось погляньте, яка біда…

Показує Галаган губернатору дулю, а той від сміху за живіт хапається.

– Як же це так? – питає губернатор. – Не можна розтулити пальців, от дивина… Вік прожив, а такого не бачив… Оце тобі й спати доводиться з дулею?

Заливається губернатор, чиновники від сміху під столи лізуть. Стоїть Галаган посеред кімнати, тримає дулю перед собою і мало не плаче. Так і пішов ні з чим. Пану горе – а люди радіють.

– Оце, – кажуть, – пане, буде тобі добра наука, як над кріпаками збиткуватися…

Довго лікувався Галаган, до усяких знаменитих лікарів ходив, а таки довелося все життя дулю поперед себе носити. Бо слово Тараса міцне й непорушне: сказав – що вкарбував.