Легенди про Тараса

ЛІЛЕЯ

Полюбив молодий Тарас дівчину Оксану. Вірно і щиро. Покохала й красуня нещасного сироту. Зустрінуться, було, вдвох, поговорять, посумують, поспівають та й розійдуться.

Якось увечері сиділи вони над ставом. Тихо було навколо, гарно. Десь далеко пісня ніжна бриніла. В небі зорі переморгувалися між собою, на місяць задивлялися. Прихилилась дівчина до Тараса і каже:

– Ніколи я не забуду цієї ночі, зір ясних угорі, цього тихого ставу… Доки й віку мого, буду я вірна тобі, голубе. І ніколи ми з тобою не розлучимось, не полаємось… Правда, Тарасику?

– Правда, Оксано, правда… Довіку будемо разом…

Та не так сталось, як гадалося. Невдовзі поїхав пан кудись далеко на чужину і забрав з собою Тараса. Забрав на довгі роки. І так це було несподівано, що Тарас навіть не зміг попрощатися з коханою. Лишилась одна Оксана. Вийде, було, на дорогу, дивиться, виглядає свого судженого. Немає Тараса. Уже й на порі дівчина стала, уже й свати ходять, – не відкараскаєшся від них! Усім відмовляє Оксана. Мати плаче, батько гримає, мовляв, чекаєш на того Тараса, а він, може, забув тебе, занехаяв…

– Ні, не забув мене Тарас, – відповідає дівчина плачучи. – Повернеться він скоро… А як не повернеться – то краще мені одній жити, ніж нелюба коханим називати… Не губіть мого віку молодого…

Не знала дівчина, не відала, яке на неї горе чигає. Побачив Оксану молодий панич і зажадав узяти в покої. Прийшли гайдуки, наказують дівчині йти до двору.

Батько сумний стоїть серед хати, як та хмара осіння, дивиться жалібно на дочку.

– Чуло моє серце біду, та не знало, звідки її зустрічати. Досиділась ти, доню, дочекалася свого щастя…

Повели гайдуки Оксану. Молодий пан радіє, ходить біля нової покоївки, подарунками обділяє, слова улесливі говорить. Змарніла дівчина від горя та смутку, зажурилася. Одні очі горять так, як і раніше горіли, не гаснуть.

– Беріть, пане, свої дарунки, – каже вона паничеві, – і не підходьте до мене – все одно вашою я ніколи не буду.

– Так ось яка ти! – розлютився панич. – Не хочеш забути того бунтаря Тараса, не хочеш мене полюбити… Знай же! Все одно моєю будеш!

Зблідла Оксана на виду. Глянула на панича, на його миршаве личко, маленькі очиці.

– Ні, пане, – сказала рішуче, – не буде по-вашому!

Проте панич таки вирішив домогтися свого. Впала на землю ніч. Заснув маєток. Тільки Оксана не спить.

– Де ти, Тарасе? – питає тихим голосом. – Чи відаєш про мою муку? Де ти, озовися. Чи мой правду каже панич, що загнав тебе цар у далекі степи на люту каторгу… Так знай же, мій Тарасе, ніхто нас не розлучить – ні цар, ні пан…

Одяглася дівчина. Вийшла тихесенько з маєтку, щоб варту не розбудити. Сяє місяць на небі, зірки сміються, певно, весело їм там у високості біля свого молодика… Став дрімає, закутавшись у густе покривало, зіткане з білого туману. Тихо навкруги… Ось так і тоді було, коли зустрічалася вона з Тарасом – гарно, зоряно…

І пішла дівчина з села, пішла світ за очі. На світанку надибала невеличку хатину на узліссі. Бачить– віконце світиться. Підійшла, постукала. Двері відчинила бабуся – стара, зморщена.

«Знахарка,– догадалася Оксана, – та, що зілля має від хвороб усяких».

– Заходь, дівчино, – запросила стара, – навіщо ж на порозі стояти… Розкажеш мені, чого прийшла в таку ранню пору, коли ще й півні не співали і птахи не прокидалися.

– Бабусю, – промовила Оксана, – ти всім допомагаєш, я знаю… Може, й мені зарадиш, нещасній. Чекаю я свого милого – не дочекаюся. Десь він у неволі, на далекій чужині. А панич хоче мою красу розтоптати, світ білий зав'язати… Допоможи, бабусю, щоб не змарніла краса моя, щоб побачив мене Тарас, коли повернеться, молодою, вродливою, стрункою… І чистою, чистою, як вранішня роса…

Заплакала стара знахарка.

– Дивлюсь я на тебе, красуне моя бідна, а свою молодість бачу… Скільки ж нас ходить по Україні таких нещасних! Згубили пани й мою красу, світ-сонце закрили, коханого відняли… Уволю, дочко, твою волю: будеш ти довіку ніжною, чистою і гарною. Поки житимуть на землі люди, красою їх дивуватимеш… Але не усміхнешся вже до коханого, не обнімеш його руками білими, не промовиш слова привітного… Поміркуй, доню! Може, краще скоритися панові. Не ти одна така безталанна на білому світі…

– Ні, бабусю, – відповіла гнівно Оксана, – не хочу я панам коритися!

Зітхнула стара знахарка й дала дівчині чарівного зілля. Випила Оксана до схід сонця те зілля – і сталося чудо. Там, де стояла вона, виросла струнка, чиста, як сніг, ніжна лілея…

А вранці набігли в ліс гайдуки з хортами, вдерлися до хати, питають стару знахарку:

– Чи не бачила дівчини? Тут вона має бути, собаки по її сліду бігли, дійшли до хатини й зупинилися.

– Ходила лісом уночі якась дівчина, проклинала свою долю, – одказує знахарка, – а тепер не знаю, де вона…

Довго шукали гайдуки Оксану, та так і пішли з порожніми руками.

А незабаром повернувся з заслання Тарас Шевченко. Приїхав у рідне село й почав розпитувати про свою Оксану. Та ніхто не міг сказати, куди вона поділась.

Заплакав гірко Тарас Григорович і вже зібрався їхати з села, коли прийшла до нього стара знахарка:

– Ходімо, – каже, – я поведу тебе до твоєї нареченої…

Довго йшли вони, поки дісталися лісу. Там, на галявині, росла струнка лілея. Підійшов до неї Тарас Григорович, а квітка аж стрепенулася вся, затремтіла від радості, пелюстками білими тягнеться…

Про все розповіла знахарка Шевченкові – як чекала Оксана свого коханого, як не хотіла панові коритися.

Довго стояв біля лілеї Тарас Григорович, потім поцілував ніжні пелюстки і назавжди поїхав з рідного села.