Легенди про Тараса

ПОДАРУНОК

Приїхав Шевченко на Україну з Петербурга. І пішов по містах і селах. Дуже хотів побачити, як народ живе. Іде по Україні, а навколо чути плач і стогін. Мордують пани людей. І нема на них ніякого суду. Що хочуть, те й роблять. Запрягають кріпаків у ярма, на собак міняють. Останню копійку за подушне беруть.

І нікуди йти скаржитися. Нізвідки помочі чекати. Ходив Шевченко по Україні, дивився на муки народні, а серце його кров'ю обливалося. І звернувся він до рідної землі з такими словами:

– Матінко-земле, поглянь, що чинять осоружні пани з твоїми нещасними дітьми… Дай мені силу, рідна, панів картати, за муки народні їм метатися. І не прошу я в тебе ні багатства, ні щастя для себе…

Тільки вимовив ці слова Шевченко, як зашелестіло вусате колосся пшениці, залопотіли листом високі дуби, зашептали зелені трави:

– Хай слово твоє панів спопеляє, неправду карає… Іди, мій сину, борися за волю рідного краю… Та пам'ятай, нелегкий ти шлях обираєш. І як, бува, зневіришся в своїй силі, одступишся од свого народу – пропаде мій дарунок… Не матиме твоє слово ні вогню, ні снаги великої…

І стихло все. Знову гуляє вітер по полю, котить золотаві хвилі, шумлять дерева, половіють жита високі…

Постояв Шевченко серед шляху і пішов між народ. Поніс свої вірші пломінкі, що панів вогнем спопеляли, кликали бідний люд на борню за волю і правду. Почув їх цар і наказав закувати Шевченка в кайдани. Хотів, бач, неситий, щоб покаявся поет, щоб втратили свою чарівну силу його невмирущі вірші.

Тільки даремно сподівалися багатії на поетове каяття. До самої смерті пам'ятав Тарас Григорович віще слово землі рідної й ніколи не схиляв голови перед неправдою. Отож довіку, поки сяятиме над рідним краєм яскраве сонце, пломенітимуть вірші Тарасові, до правди і щастя людей вестимуть.