НА ВОЛЮ

Якось приїхав Тарас Григорович у Яготин. А тут саме ярмарок великий зібрався. Пригнали люди на продаж корів, овець, свиней, а один пан вивів продавати вродливу дівчину-кріпачку. Напередодні з цим паном трапилася неприємність. Програв у карти своєму сусідові за вечір тисячу карбованців. От і вирішив уторгувати.

Плаче бідна дівчина, сльозами гіркими вмивається. Свою долю кляне-проклинає. А неподалік стоять її старенька згорблена мати, батько, як голуб, сивий і теж за слізьми світу не бачать.

Навколо дівчини зібрався гурт панів, оглядають красуню, торгуються, та все ціну набавляють.

Аж ось підходить Тарас Григорович Шевченко. Похмурий, очі від гніву вогнем пломеніють. Питає пана:

– Скільки ж ти правиш за дівчину?

А пан зневажливо оглянув Тараса Григоровича, його вбогу свитку, старенькі, зношені чоботи й відповідає пихато:

– Стільки, що ти й до вечора не перелічиш. От як твою свитку й чоботи продати, так цих грошей вистачить лише на те, щоб подивитися на мій товар…

Ще більше спохмурнів поет. Та так грізно глянув на пана, що той аж одсахнувся й замовк.

– Ти прийшов на ярмарок, – каже Тарас Григорович, – так і розмовляй з людьми шанобливо, бо будеш багато варнякати – підеш додому латаний.

Подивився пан на Шевченка, а він широкоплечий, кремезний, очі, як гарячі вуглики, сяють.

«Це такий гайдамака, – подумав пан, – що й ножа з халяви вихопить». І вже трохи лагідніше звернувся до покупця.

– Правлю за дівчину тисячу карбованців, а мені дають вісімсот.

Вийшов Тарас Григорович на майдан, зняв шапку, низенько вклонився людям, озвався голосно, так, щоб усі чули:

– Люди добрі! Пан, як худобу, продає нещасну дівчину… Відриває її від старих батьків, віддає на наругу, на поталу… Є в мене дев'ятсот карбованців, а пан править за дівчину тисячу… Віддаю я свої гроші на викуп! А в кого серце щире, допоможіть бідолашній з неволі вийти!

Завирував натовп, підходять люди до Тараса Григоровича, кидають гроші в шапку. Хто копійку кине, хто карбованця, а якийсь дідусь останнього шага віддав…

Полічив Шевченко гроші – вийшло тисяча триста карбованців. Підійшов тоді до пана, віддав йому тисячу, а останні триста простяг дівчині:

– Хай, – каже, – тобі й на посаг буде… Кинулась дівчина до Тараса Григоровича, і плаче, і сміється від радості.

– Голубе мій, – примовляє, – як же тебе звати, як величати, якими словами мені за таку поміч дякувати?

Посміхається Шевченко.

– Ще рано дякувати. Треба йти до писаря, щоб він вольну виписав та свідки те бачили.

Ледь не весь ярмарок до писаря посунув. І старі, і малі, й молоді. Пани теж чимчикують позаду та все плечима знизують, дивуються, мовляв, що то воно за чоловік дивний – одягнений в свиту, а гроші великі має і на вітер кидає…

При всій громаді виписав писар вольну дівчині, і батьку її, й матері. А тоді питає Тараса Григоровича:

– Хто ж дав їм волю?

Подумав Тарас Григорович і відповів:

– Народ дав цій дівчині волю! І прийде ще такий час, коли не буде на землі ні царя, ні пана… Повстане народ – і волю собі здобуде! Спом'янете моє слово, люди добрі…

Поставив свій підпис на вольній Тарас Григорович, вклонився людям, побажав щастя, здоров'я дівчині і пішов.

А люди мерщій до писаря, просять подивитися на підпис, дізнатися хочуть, хто це такий добрий, мужній та сміливий, що й царя і панів не боїться.

Прочитав писар підпис на вольній і каже:

– Це був Тарас Шевченко.

Кинулись люди шукати поета, та не знайшли, Пішов він далі бідним допомагати.

Загрузка...