Лукаві замашки

НЕВЕЗУЧИЙ

У житті мені страшенно не щастить, і я вічно потрапляю у різні халепи. Якось дружина попросила замовити поличку для книг. У столярному цеху я розговорився з робітниками і не стямився, як сів на дошку, вимазану столярним клеєм. Клей, певно, мав знак якості, бо бригада столярів мало не цілу зміну зішкрябувала мене з дошки. Не минуло й тижня, і я, їдучи у термінове відрядження, замість брестського поїзда сів на бухарестський...

А оце поспішаю на роботу, бо саме була моя черга на партію шахів з чемпіоном нашого відділу Терещенком; крім того, мені пощастило знайти три слова для кросворда, котрі ми з Сухаревським шукали кілька робочих днів. Одним словом, я вигравав у нього «американку».

Так ото поспішаю і, як на гріх, задивившись на миловидну жінку, вдарився об камінь черевиком - підошви як не було.

«Сиди тут, - нервував я у майстерні, поки швець возився з черевиком. - А там, у відділі, зараз свіжі анекдоти розповідають. Нюра імітує свого жениха. Певно, за пропуск шахової партії отримаю в турнірній таблиці «бублика»...»

З майстерні летів мов на крилах.

- Де ти ходиш? - накинувся на мене Терещенко. - Тобою цікавився директор.

«Оце кінець, - подумав я. - Півторагодинне запізнення він не простить... Тим більше, знайти правдоподібну причину не так просто: дядька з бабусею я «поховав» ще влітку під час футбольних матчів, дружина з дітьми «перехворіли» в хокейний сезон, автобусних «аварій» у цьому році з десяток набралося. Будь що буде! І несміло переступаю поріг директорського кабінету.

- Ви мене кликали?

- Здається, ні, - підвів той голову від паперів. - Та коли вже завітали - поговоримо. Якщо мені пам'ять не зраджує, десь півроку тому ви засіли за проект павільйону для трестів ресторанів. Минули всі строки, а проекту поки що не бачу.

- Я ж стараюсь. Цілими вечорами просиджую...

Директор не встиг відповісти на те - якраз задзвонив телефон. Певно, на проводі був хтось із верхів, бо він енергійно замахав рукою: «Іди, мовляв, працюй...»

Я кулею вилетів з кабінету. Радість розпирала мої груди. Правду кажучи, в останні місяці я геть забув про той проект. Тож тепер взялися за пошуки розпочатої роботи.

Перерив усі папери - проект ніби крізь землю провалився.

Задзеленчав телефон.

- Тебе директор викликає, - сказав Терещенко.

- Шукай собі інших дурнів! - обірвав я його. За кілька хвилин з'явилася секретарка і запросила мене до директора.

- Негайно несіть проект, замовник хоче внести деякі корективи, - наказав він, коли я з'явився у кабінеті.

Жалюгідні залишки проекту виявилися на дні шафи, де наші жінки складали взуття. До обіду мені вручили наказ, у якому красувалася сувора догана з попередженням.

«Ну, постривай, Терещенко, я тобі піднесу сюрпризика!» - аж кипіло в мені зло.

І коли я ішов на обід, прихопив у гардеробі ондатрову шапку, що висіла поруч із Терещенковим пальтом.

- Аж влітку поверну! - зловтішався я.

Та недовго. Надпильний швейцар наздогнав мене за порогом і повів до директора. Невезучість і цього разу переслідувала мене - шапка виявилася директоровою.