Лукаві замашки

ПРИТЧА ПРО ЗАЙЧИКА

Молодий Зайчик безтурботно стрибав квітучим ланом конюшини, пощипував найсоковитіші листочки й мугикав:

І женитись хочеться, 1 гуляти хочеться...

- Послухай, ти! - висунулися з кущів Вовчі голови. - Забув, що в заповідниках галасувати заборонено?

- Ой! - зіщулився од несподіванки Зайчик. -

Я ж тихенько.

- Воно ще й пащекує! - підступився ближче старий Вовк. - Порозпускалися - далі нікуди. Та не тремти, хоч перед смертю будь героєм! - гримнув він і вдарив Зайчика лапою.

- Поміркуйте, що з мене за наїдок, - краще йдіть за гору, там ціла отара овець і нема пастуха.

- Ану замовкни! - махнув лапою старий Вовк,

І Зайчик умовк навіки.

Пообгризали вовки заячі кісточки, тоді й радяться:

- Підемо за гору, а раптом Зайчик правду казав.

Сніданок вийшов на славу. Вовки понаїдалися, аж сопіли. Прийшли до лісу, полягали під кущем. Коли це старий Вовк каже:

- Що не кажіть, а мені Зайчиська шкода.

- І мені, - додає другий Вовк. - Він, коли розібратися, нам не збрехав.

- Як подумаю: кому він що погане зробив? - витер лапою скупу сльозу старий Вовк.

- Та годі вам побиватися, - мовив наймолодший. - Єдине, що можна;- вшануємо його останки...

І Вовки, схлипуючи, поплелися до місця заячої страти. Поскладали кісточки, обклали їх річковими валунами, а на найбільшому з них написали:

«ДОРОГОМУ ЗАЙЧИКОВІ ОД ВІРНИХ ДРУЗІВ!»