Людолови Том 1

В єзуїтських тенетах

Галшка Гулевичівна в розпачі кинулася на канапу. Справді, з Михайликом коїться щось недоладне. Годину билася вона, намагаючись зрозуміти свого хлопчика, але й тепер, як і на початку розмови, в неї.залишилося те саме жахливе почуття, ніби стоїть між ними незрима, загадкова перепона, якась скляна стіна, якої не обмацаєш і не побачиш, але яка не дає наблизитися, зазирнути у внутрішній таємний світ дитини, яка ще торік так тішила свою матір.

Сьогодні вийшло Михайлові тринадцять років. Батько подарував йому гарненький самостріл, а мати — кишеньковий годинник. Михайлик захлинувся від щастя. На мить перепона розтанула. Він кинувся в її обійми, як кидався колись маленькою дитиною, — і Галщине серце здригнулося радістю. Ніжно пригорнувши до себе його кучеряву голову, вона тихо й ніжно сказала:

— Як я бажала б, Михайлику, щоб ти завжди був такий, як зараз. Мені так важко відчувати, як ти відходиш від своєї мами, щось ховаєш від мене, замикаєшся; ніби я тобі ворог. Що тобі сталося, дитино моя?

І в ту ж мить зрозуміла, що цього не треба було говорити. Хлопчик раптом прохолов і з стриманою чемністю відповів:

— Ви, мамо, завжди думаєте, що я такий, як десять років тому. А, я вже дорослий.

— Ех, Михайлику, — зітхнула пані Галшка. — Знов те ж саме!.. Я відчуваю, я розумію, що ти виріс, але тільки що говорила зі мною твоя душа, а зараз — знов щось чуже, ніби ти повторюєш сторонні вивчені слова.

Михайлик прикро поморщився.

— Ну, ось!.. Які слова? Чиї? Адже ж я не можу завжди жити в зачині. Я хочу гратися з іншими хлопчиками. Я не твій папуга, щоб завжди сидіти в клітці.

— Так. Але чому ти не хочеш гратися з хорошими хлопчиками, як син війта Ходики або хлопчики Холонецького?

— Бо мені з ними нудно. Стасик ї Криштоф Жолкевські старші й розумніші, та й, нарешті, ці Ходики — справжні хлопи, — роздратовано відповів Михайлик.

— Як тобі не соромно! — обурилася Галшка. — Як у тебе язик повернувся сказати таке мерзенне, слово. Хлопи!.. Ходики — шляхтичі, але не в тому річ: Ходичин син — кращий за цього манірного франта Криштофа. Твій Криштоф — ледачий хлопчисько. Він б'є свого дядька, говорить панночкам казна-що, і взагалі… Я тобі забороняю бачитися з цим розбещеним паничем.

— Отець Алоїзій краще знає, що мені треба. Твої Ходики нічого не розуміють по-латинському, а з Криштофом ми завжди читаємо гекзаметри [93], і патер Алоїзій навмисне водить мене до Жолкевських вправлятися з латині.

Галшка зрозуміла, звідки дме вітер.

— Добре, — сухо відрізала вона. — Я сама поговорю з патером Алоїзієм, але до Жолкевських ти більш не підеш. І взагалі я бачу, що треба запросити тобі кращого вихователя. Сьогодні ж пораджуся з архімандритом Плетенецьким.

Михайлик зблід, але, стримавшись, — навмисне, щоб зробити матері боляче, — поклав подарунки на стіл і вийшов з кімнати.

Мовчки замкнувся він у себе, мовчки ліг на канапу. Він не плакав, але весь тремтів від образи і болю. Кінець! Зруйновано всі мрії, всі прагнення. Невже мати наважиться позбавити його найдорожчого в світі — друзів? Певно, наважиться. Вона завжди слухає цих бородатих, незграбних ченців, що читають їй свої нудні твори. Проте, як сумно й погано у них дома. Батько старий і завжди хворий. А мати… Що має він спільного з нею, закоханою в свою хлопську віру й звичаї! Та тут можна вмерти з нудьги! Ані полювань, ані бенкетів, ані танків! А театр! Найкраща, найдорожча розвага на світі… Невже він більш ніколи не потрапить на виставу, невже його вчитимуть ці кляті довгобороді ченці, які не розуміються — ні на чому, крім святого письма, написаного цією жахливою слов'янською мовою?! Ох, як влучно копіює їх Криштоф! Незграбні, вайлуваті, вони смердять дьогтем і цвіллю, а від патера Алоїзія завжди віє, як від трояндової китиці. І він такий чемний, так уважно вислуховує кожне запитання і завжди каже, що Михайлик здібний і вродливий, ніби народжений для двірського життя… І невже він більш ніколи не побачить своїх друзів, Стасика й Криштофа? А панну Теофілію, біляву, як янголятко з Рафаелевих картин? Як вона грає на лютні, як співає!.. І яка вона добра! Коли на великдень був у Жолкевських дитячий бал і Михайлик відчував себе таким нещасним у своїх важких чобітках і жупані, вона врятувала його: перевдягла в убрання одного із своїх братів, побігла з ним до альтанки і навчила танцювати польського краков'яка та венгерки. І вони танцювали ввесь вечір і між танцями їли смачні цукерки й персики.

І нащо мати шиє йому такий жахливий хлопський одяг? Адже ж вона сама не ходить у плахті і запасці, як хлопка, а ходить, як усі панії, в пишних сукнях з довгими шлейфами, за італійською модою, і навіть ченці не забороняють їй цього.

А потім, чому вона брехлива, як усі дорослі? Послухати тільки її: всі люди рівні, не треба ані гніватися, ані лаятися, ані робити нікому будь-яких прикростей. А насправді робить вона все навпаки. І хлопів лає і б'є; і з знайомих глузує, коли їх нема, а тільки-но вони прийдуть — кидається назустріч з радісними вигуками, ніби жити не могла без них. А коли якісь-то панки захопили їх луки, — вона вмить забула свої проповіді, озброїла челядь і наїхала на тих панків, зруйнувавши їх садиби, ще й Михайлика взяла з собою, «щоб привчався добре боронити своє майно».

А що ж тепер із ним буде? Невже всьому край? Ні, треба якось урятуватися. Але що робити? Певно, патер Алоїзій більш не прийде до нього. Нема з ким порадитися, ні в кого шукати допомоги… І він не вчитиметься в колегіумі з Стасиком і Криштофом і не гратиме на сцені, як інші колегіанти.

Довго стримувані сльози потекли йому з очей. Михайлик ридав, як рокований на смерть, на загибель. Ні, краще вкоротити собі віку, краще загинути з голоду. Він нічого не їстиме й незабаром помре. Це все ж таки легше, ніж жити, як папуга в клітці, серед хлопів і хлопських ченців.

Минав час. Година. Дві. Три…

Галшка не в жарт злякалася. Кілька разів наближалася вона до його дверей, прислухаючись до його сліз і зітхань, і з важким серцем поверталася до себе.

— Хай виплачеться. Хлопчик зовсім відбився від рук. Але все через того клятого єзуїта.

У цьому пані Галшка не помилялася. Отець Алоїзій мав на хлопчика величезний вплив і повільно, але невпинно вів його до своєї мети. Минулої осені Галшка довго шукала вчителя. Зверталася і до Плетенецького, і до Курцевича, але ні той, ні той не відшукали їй викладача. Та й важко було знайти людину, яка могла б викладати латинь, грецьку й слов'янську мови. Порадившись із дружиною Галшка кінець кінцем звернулася до отця Алоїзія. Перший час вона уважно стежила за ними і часто сиділа на лекціях з книжкою чи з гаптуванням. Упевнившись, що патер чудесний викладач і що тримається він тихо, тактовно й делікатно, без жодного натяку на проповідь католицтва, пані Галшка цілком поклалася на нього, а патер Алоїзій став повільно, але неухильно й непомітно підкоряти Михайлика.

Хлопчик був дуже вразливий і самолюбний і, як усі діти, що ростуть на самоті; надзвичайно високої думки про себе. Патер Алоїзій розповідав йому про інших учнів, найбільше про Стасика й Криштофа Жолкевських, і непомітно улещував хлопчика, кажучи, що він швидше засвоює латинську мову. Потім почав розповідати про життя й розваги магнатських дітей. Це було так незвично і цікаво, так захоплювало й розпалювало уяву! Михайлик тільки про те й мріяв, як би познайомитися з ними, але на всі прохання й натяки пані Галшка вперто мовчала.

І ось видалася непередбачена оказія.

На Різдво приїхав до Києва королевич Владислав. з папським нунцієм [94] — кардиналом Боргезе. З цього приводу єзуїти влаштували урочисту виставу, запросивши міський і земський уряд, магнатів і всіх значних панів. Запросили й маршалка мозирського Стефана Лозка з дружиною і сином Михайликом. Про це шепнув кому належить патер Алоїзій.

Як пані маршалкова, Галшка Гулевичівна не могла відмовитись, тим більш що пан Лозко лежав прикутий до ліжка подагрою.

Гриміла музика. Після параду кварцяного війська і урочистого оказування [95] шляхти в замку був бенкет, а після бенкету — вистава. Велика зала воєводського палацу блищала незліченними вогнями. На стінах іскрилася коштовна зброя, а панцери на манекенах стояли по кутках, ніби закуті в крицю лицарі-хрестоносці.

Михайлик ніяково тулився до матері, спідлоба милуючись онуками пана коронного гетьмана в костюмах двірських пажів. І справді, хлопчики неначе зійшли з картини Веласкеза [96] в своїх блакитних беретах із страусовим пір'ям, у підбитих гopностaєм пелеринках за плечима і білому шовковому трико, що так щільно охоплювало їх стрункі ноги.

Патер Алоїзій переходив від групи до групи, напахчений, елегантний, у шелесткій шовковій сутані кольору темної фіалки. Нарешті опинився він біля пані Лозковоі, ласкаво обняв Михайлика й підвів до Жолкевських.

— А ось і мій любий учень Михайлик, про якого я вам уже розповідав, — познайомив він хлопчиків і щось прошепотів маленьким Жолкевським.

Діти з хвилину мовчки дивилися одне на одного, потім Криштоф спитав:

— А в тебе є самостріл?

Михайлик спахнув.

— Самостріла немає, але є турецька шабля і двоє великих хортів.

Кригу було зламано. За мить хлопчики жваво цокотіли про свої справи й неохоче розлучалися, коли почалася вистава.

Грали історичну трагедію на о п'ять дій з життя перського царя Кіра, з балетами і інтермедіями. Михайлик був засліплений. 3атаївши дух, стежив вій за складною інтригою, за учнем його віку, що грав маленького Кіра. Михайлик або тремтів з жаху й співчуття його стражданням, або щиро сміявся з веселих жартів, інтермедій, або мовчки сидів, приголомшений блиском вистави. А вона справді була варта цього. Хороша гра, розкішні декорації й убрання — все справило на Михайлика величезне враження. Вночі бачив він уві сні Кіра, — персів у високих тіарах, крилатих биків… Все, що розповідав йому отець Алоїзій, перетворилося на живі образи, зapyхалося, як статуя, в яку вдмухнули живе життя. І наступного ранку вся лекція пройшла в розмовах про театр.

— Невже всі артисти — учні вашої колегії, отче? — схвильовано розпитував хлопчик.

Патер розумів, що гризе Михайлика, і свідомо підсипав жару:

— Атож! І коли б ти вчився в колегіумі, ти теж грав би на сцені.

Михайлик почервонів від захоплення, але в ту ж митъ глибока тінь пройшла його обличчям і губи задрижали. Він пригадав, з яким презирством і зненавистю згадує мати колегіум, — і ущух. Узявши граматику, прочитав він два рядки, але, роз'ятрюючи в серці рану, знов спитав отця Алоїзія:

— А скільки років хлопчикові, який грав учора Кіра?

Патер [97] спустив додолу очі, приховуючи радість: отрута почала впливати.

— Як і тобі — дванадцять років. Але в тебе краща вимова, і ти б, певне, не збився в першій дії, як він.

— А мені… Невже дали б мені грати Кіра, якби я був у колегіумі?

— Ну, звісно ж, любий! Кращі ролі — для кращих учнів, шляхетних, зграбних хлопчиків, що мають добрі манери. Тому я й раджу тобі відвідувати тільки вихованих приятелів і вчитися двірських звичаїв.

Хлопчик важко зітхнув. Тут можна вивчитися! Він і сам мріє одвідати онуків Жолкевського, подивитися на їх самостріли, на соколів і мавпу пані гетьманової, але це так недосяжно й нездійсненно…

Випадок став йому в пригоді.

До Києва приїхав з Бара сам коронний гетьман, дід Стася й Криштофа. Пана Лозка запросили до нього в деяких справах, а Михайликові дозволили супроводити хворого батька. Довго гралися вони з Стасиком і Криштофом. Жолкевський приголубив Лозкового сина, попросив присилати його до хлопчиків, і якось Криштоф і Стасик несподівано прийшли до Лозків. Патер Алоїзій легко надав знайомству вигляд шкільних вправ із латині. Він давав їм грати нескладні діалоги й уривки з п'єс. Хлопчик часто благав Галшку ще раз пустити його на виставу, але Галшка заборонила йому навіть думати про такі речі.

Одного разу отець Алоїзій захворів і припинив лекції. Михайлик випросився одвідати вчителя і з великим здивуванням знайшов його на ногах.

— Я хворий для людей, мій любий, — ласкаво пояснив патер, — але для бога мушу я підвестися з ложа страждань. Сьогодні в нас свято. Зроби добре діло, допоможи мені дійти до костьолу. Бог винагородить тебе.

Михайлик збентежено мовчав. Мати суворо заборонила йому переступати костьольний поріг, і патер Алоїзій угадав його вагання:

— Як сповідач, скажу тобі, мій любий, що немає гріха в допомозі слабим. До того ж, підеш ти не для молитв, а для хворого вчителя.

І Михайлик пішов. Опинившись у костьолі, він мимоволі замилувався з театральної пишності відправи, з розкішних ікон, з урочистої музики органа, корогов, що танули в хмарах ароматичного куріння.

О, церква вміє впливати на нерви й уяву мас! Музика, співи, урочисті й складні церемонії потьмарювали розум містичним туманом, сколисували критичну думку дорослих людей. А що ж можна було говорити про дитину, не звиклу до такого видовища! Михайлик був приголомшений.

— Як гарно у вас у костьолі, - зітхнув він, супроводячи патера додому. — Це зовсім не те, що в нашій церкві.

— А нащо вам краса й пишнота? Хіба хлопи розуміються на цьому? — нібито випадково кинув Алоїзій. — Отже, ваша шляхта сама зрікається схизми, і якщо окремі порядні люди ще додержуються її, то тільки шануючи батьків і… через звичку, — виправився він, нібито збентежений одвертим виказом своїх думок.

— Але ж це гріх, жахливий гріх — зраджувати батьківську віру, — пригадав Михайлик материні накази.

— Це залежить від того, яка в них віра, мій любий. Невже поганці часів апостольських не відступали від поганства всупереч батьківській волі? Така зрада була для них порятунком. Справді, п'ята заповідь каже шанувати батька й матір, але кожна людина, крім тілесного батька, має отця небесного і, крім матері, що народила його, матку боску [98]. Кому ж краще скорятися — смертним людям, які можуть завжди помилитися, чи безсмертному богові?

На цьому розумний патер урвав розмову, а хлопчик багато думав над його словами і зрозумів, що батьківські накази не є незаперечна істина.

Минав помалу час. Отець Алоїзій часто говорив, що восени Криштоф і Стасик вступлять до колегіуму і бідний Михайлик позбудеться улюбленого товариства, а тим часом улаштував, щоб хлопчик знов потрапив на виставу.

Якось мати відпустила його до Жолкевських, а ті взяли його з собою на шкільну виставу в колегіумі. Грали трагедію «Страждання Христові», близько до середньовічних містерій. Юдова зрада, арешт Ісуса в Гефсіманському саду, нарада фарисеїв, Пілатів суд, бурхливий натовп, що вимагав звільнити Варраву і скарати Ісуса, бичування, розп'яття, плач мироносиць і, нарешті, променистий міф про померлого й воскреслого бога.

І на ранок знов розпитував учителя Михайлик;

— Отче Алоїзію, а де тепер єврейське царство?

— Нема в них царства, дитино моя, — єлейно зітхнув отець Алоїзій, хитро вплітаючи нову отруйну цівку до своєї проповіді. — Ти чув, як кричали вони Пілатові: «Кров його на нас і на дітях наших!» Отже, в милосердного бога цнотливість завжди тріумфує і завжди карається гріх. Розсіяв їх Господь по всьому світу і підкорив іншим народам, скаравши за найжахливіший, злочин — за богогубство.

— А за що ж інші народи потрапили під турецьке чи під татарське ярмо? — Теж кара божа за схизму, мій любий. Сумно подумати, як стогнуть греки під п'ятою ісламу, які вони зневажені і знеособлені. Їх патріарх, первосвященик країни, що дала світові Арістотеля, Архімеда і багатьох мудреців та героїв, їздить до Москви по милостиню, як старець. І все тому, що вони вперто додержуються своєї схизми. А Рим, освітлений промінням справжнього богопізнання, став центром всесвіту. І римський первосвященик, наступник святого Петра, підкорив своєму престолові всіх королів і всіх володарів землі.

Михайлик мовчав, збентежений таким незаперечним доказом. Очі його дивилися зосереджено, брови зсунулися. Він обмірковував учителеві слова.

— Ну а як же ми, кияни? — спитав він по хвилі.

— Вас теж спіткала лиха доля, бо нікого не мине кара божа. Колись Київ був столиця великої держави, міцнішої за Річ Посполиту та багато інших. Але її теж зруйнували татари й дотепер руйнують щороку, бо руками невірних творить господь свій справедливий суд.

Михайлик мовчав. Розум його потрапив у лабети протиріч і не міг їх розплутати. Він знав з історії тільки те, що розповідав йому отець Алоїзій, а в цих уривках все хилилося на користь католицької церкви, все було добрано й зліплено так спритно, що знайти щілину в логіці фактів важко було й дорослій людині, а не те що безпорадній дитині, вихованій у містичному тумані, де кожна подія здавалася чудом, а чудо вважалося за безперечну істину. І Михайлик відчував, що вся його істота виповнюється недовір'ям і неприязню до матері. Він перевіряв її твердження в книжках, не знаючи, що ці книжки видали єзуїти для полеміки. Він бачив, що мати помиляється, але мовчав, замикався, цурався її — і тільки з учителем відпочивав душею.

— Padre santissime[99], — спитав його якось Михайлик, — як поводяться діти, пізнавши, що католицтво — справжня віра, коли батьки не дозволяють їм кинути схизму?

Очі отця Алоїзія блиснули перемогою. Рибка клюнула. Цнотливо спускаючи погляд, він пестливо пригорнув хлопчика до себе.

— Вони не розповідають про це батькам. Нащо завдавати горя людям, які не бачать істини і не бажають бачити її? Шануючи родинне почуття, церква дозволяє таким дітям додержуватися до повноліття своїх православних обрядів, навіть причащатися і сповідатися в православних попів, аби навернений у думках молився за своїх батьків.

— А що робити, коли батьки почнуть допитувати?

— А хіба ти казав матері, що ми були з тобою в театрі? Пані мама знає, що тебе запросили до Жолкевсъких. Нащо ж марно хвилювати її, коли Жолкевські взяли тебе з собою. І ти ні в чому не винний, бо ти скорився наказові дорослих, які побажали зробити тобі приємність.

Михайлик почервонів. Важкий камінь звалився з його сумління, бо він часто докоряв собі за те, що в нього є від матері таємниця.

В Михайлику точилася вперта боротьба. Він бачив, що католицтво на правдивій путі, але важко й боязко, було заговорити — з учителем, а головне — з батьками. Михайликові здавалося, ніби всі його думки й вагання відбиваються на його обличчі, що кожен рух і кожне слово зраджує його. Він ховався від матері й від батька, сидів у саду або тікав у поле і повертався додому тільки на обід та на лекції отця Алоїзія. А отець Алоїзій мовчав, бажаючи, щоб хлопчик висловився перший.

«Чого він вагається, на що чекає?»- обурено думав єзуїт. Щоб прискорити події, він попросив Жолкевських узяти Михайлика на релігійний диспут.

За тих часів диспути були надзвичайно модні. Сперечалися і в наукових і в релігійних питаннях. І вчені, і проповідники, і навіть учні академій та університетів охоче дискутували, щоб вправлятися у вищій техніці промовницького мистецтва та тонкощах логіки й казуїстики. Тому диспут оголошували заздалегідь, і кожен промовець готував свої докази. Але бувало й навпаки. На наукових диспутах іноді не знали, про що дискутуватимуть учені, і маршалок диспуту ставив найрізноманітніші й непередбачені запитання, на які співучасники диспуту мусили відповідати експромтом, щоб виказати свою спритність і швидку тяму.

Але релігійні диспути мали іншу мету. Конкуруючи одна з однією і борючись за багатого парафіянина, і православна, і католицька церкви намагалися довести присутнім блискучими промовами і доказами свою перевагу. На такі диспути кожна церква запрошувала найкращих промовців і найдосвідченіших богословів та старанно обмірковувала кожен доказ, кожну цитату з святого письма. А іноді, замість справжнього диспуту, перед численною аудиторією відбувалося спритно підготоване і розігране інсценування й комедія диспуту, де, замість представників ворожого табору, випускали своїх людей, щоб своєю невдалою обороною ворожих позицій вони блискуче довели правдивість тієї віри, яка організовує диспут.

На такий фальшивий диспут потрапив і Михайлик. Ролі було розподілено так, що блискуча перемога католицтва була забезпечена. Але хлопчик і в гадці не мав, що це вистава, і влучна аргументація отців єзуїтів і блискуча риторика остаточно переконали його.

Після диспуту, щоб підсилити враження, йшла драма з життя перших християн, коли римський цісар зняв проти них жорстоке переслідування. Християн хапали по першому підозрінню і віддавали в цирку хижакам або палили замість смолоскипів по цисарських садах, але герої драми, мати з трьома хлопчиками, не зреклися своєї віри, і всі четверо загинули в жахливих муках, виказуючи жорстокість тирана і сповідаючи перед катами свою віру.

Михайлик був зворушений до глибини душі. Отець Алоїзій повів його додому.

Була ніч, темрява, глибока тиша. Мовчки йшли вони вузькою колінкуватою вуличкою, і раптом, завмираючи від хвилювання, Михайлик звернувся до отця Алоїзія.

— Padre santissime, — заговорив він тремтячим голосом, — я мушу вам сказати… я надумав… що католицька церква єдина справжня й свята… І я бажаю зректися схизми… Але чи прийме мене католицька церква?

Аж ось коли! Алоїзій полегшено зітхнув. Цей хлопчик коштував йому чимало сил і часу, але, підводячи до неба очі, він з удаваним зворушенням відповів:

— Хай буде благословенна мить, коли мені, недостойному, рабові господа, довелося протягти тобі руку допомоги. Приймуть, дитино моя. Приймуть, бо нині радіють на небі чини янгольські тому, що там більш радості від каяття одного грішника, ніж від молитв десяти праведників.

Він урочисто поклав руку на голівку тремтячого хлопчика й прошепотів молитву.

— Тільки допоможіть мені, отче, — благав Михайлик, коли вони рушили далі. — Я боюся сказати матері. Хай це буде потім, коли я буду дорослий. А головне — влаштуйте, щоб я вчився в єзуїтському колегіумі. Вони вас послухають, тому що жити дома і щохвилини брехати… Ні, справді я цього не витримаю.

— Допоможу, влаштую, любий мій хлопчику, — пригорнув його до себе Алоїзій, хоча гримаса незадоволення пробігла його обличчям.

Знов затримки. Знов морока. А свята конгрегація вимагає, щоб він якнайшвидше перейшов до іншої родини і там розпочав таку саму справу. Лозки багаті, і навернення їх єдиного сина рано чи пізно принесе свою користь; але Немиричі багатіші і гра принадніша. Проте кинути незакінчену справу ніяк не можна. Доведеться щось вигадати.

Провівши хлопчика додому, отець Алоїзій пестливо поцілував його і прошепотів йому на прощання: «Тепер ти вже напевно гратимеш Кіра», швидко пішов до бернардинського монастиря, а хлопчик тихо прокрався до себе і почав роздягатися, не засвічуючи вогню.

На ранок був день його народження. І тоді вибухла їх перша сутичка з матір'ю. Галшка не знала, що справа зайшла так далеко, і замість серйозної розмови покарала Михайлика. Але, залишившись на самоті, замислилася. Так, безперечно, Алоїзій винний у всьому. Треба негайно замінити його на іншого викладача. Два тижні тому вона говорила з Плетенецьким, той обіцяв викликати досвідченого вихователя, але про нього нічого не чути.

Заплакану й схвильовану застав її Сагайдачний. І тому що душевна рана її надто боліла, пані Галшка з перших слів заговорила про сина.

— Розумію вас і щиро співчуваю вам, — відповів Сагайдачний на її заплутане й нервове оповідання. — Але гадаю, що ми з Киром Єлисеєм незабаром знайдемо для Михайлика кращого вихователя. Даю вам слово честі.

Пані Галшка зраділа, а з її цікавих запитань Сагайдачний зрозумів, що грунт для серйозної розмови був слушний, і одразу перейшов до своєї мети.

— Чи не помітили ви, пані маршалкова, — заговорив він, сідаючи коло Галшки в глибокому кріслі, - що в усіх вчинках єзуїтів є певний план і система?

— Ні, - нерозуміюче глянула на нього Галшка. — Тобто я знаю, що вони нам завжди шкодять, але я не бачу, на що натякає пан гетьман.

— А я якось узяв карту Київського, Волинського і Брацлавського воєводств, — вів далі Сагайдачний, — і мене надзвичайно вразила одна нібито й дрібниця. Якщо єзуїти десь з'явилися одного року, можна бути певним, що за рік вони з'являться миль на десять-п'ятнадцять на схід від попереднього року. Це нібито лишай або філоксера на виноградниках. Ні, це навіть страшніше: це справжня чума й холера. Вони відбирають у нас п'ядь за п'яддю, але через те, що старі люди погано піддаються на їх проповіді, вони взялися до дітей і, головне, до дітей багатих шляхтичів і міщан, не кажучи про магнатів. Я гадаю, що цей вплив на молодь страшніший за смерть, бо батьки й діти починають говорити різними мовами, і буде день, коли вони здіймуть один на одного зброю.

— Але що ж робити? Сплеснула Галшка руками. — Це ж жах, справжній жах!

— Так, пані маршалкова, це жах. Але слізьми тут лихові не зарадити. Я — козак, звик зустрічати небезпеку з шаблею в руках, і знаю, що шлях у нас один: треба боротися.

— Хіба ж тут шаблі допоможуть!.. — гірко всміхнулася Галшка. — Шабля проти шаблі, куля проти кулі це я розумію. Але це ж така отрута, така пошесть, ніби все повітря виповнене нею.

— Ні, пані маршалкова, це не пошесть: це — книжки, це — проповіді, це — школа, де вони калічать наших дітей. Тому треба боротися з ними їх зброєю. І тоді хай буду я тричі лях, коли ми не переможемо.

Галшка здивовано дивилася на Сагайдачного. Очі його блищали і важкий погляд був повний такої рішучості, що важко було не повірити. Ця людина ні разу за все своє життя не програла бою. Невже й тут перемога буде на його боці і він врятує Михайлика?!-

А Сагайдачний підвівся з місця, довго ходив з кутка в куток і зненацька зупинився перед нею:

— Знаєте, що врятує вашого Михайлика? Школа!

Галшка мовчки запитливо дивилася на гетьмана.

— Так, школа, — повторив він. — І школа, де б він і жив, бо дома, сам серед дорослих, на самоті з своїми думками, він засумує, захиріє або зіб'ється з путі й загине.

Галшка спалахнула. Як то? Невже і Сагайдачний теж саме?

— Ніколи! — відрубала вона енергійно. — Нашої школи тут нема, а віддати його єзуїтам… Ні, тисячу разів ні! Краще бачити його в домовині.

Сагайдачний весело зареготав.

— Невже пані маршалкова має мене за прихильника єзуїтів? — жартівливо спитав він. — Спасибі за шану!

— Але я не розумію, про яку школу ви кажете? — зніяковіла Галшка. — Школі князя Острозького — три чисниці до смерті, а інші школи такі, що про них не варто й говорити.

Сагайдачний помовчав хвилинку, вдивляючись у пані Лозкову, і раптом відповів:

— За два місяці в Києві буде наша школа, але з умовою, що ви мені допоможете в цьому. І тоді вашого Михайлика врятовано.

— Боже мій, — зітхнула Галшка, — коли б це було справді здійсненне! Я прийшла б пішки на Січ дякувати вам за допомогу. Все, що в силах моїх… Бо для Михайлика мені нічого не шкода.

— Ну, та ось, пані маршалкова, — сів Сагайдачний перед нею. — Поговорімо про діло. Чом у нас досі немає освіти?

Галшка мовчала.

— Тому, — відповів він за неї, - що досі це була справа приватних осіб. Забажалося князеві Острозькому утворити школу — він її утворив. Забажають його сини, перейшовши до католицтва, закрити цю школу — прошу! Що й правда, шануючи батькову пам'ять, вони цього не зробили, але за майбутнє важко ручатися, і взагалі — не можна залежати від примх окремої родини або особи. Краще утворити школу при братстві, як у Львові, в JIyцьку та по інших містах.

— Так, але братські школи конають, — вкинула Галшка, пригадавши слова Плетенецького.

— У Львові — так, але в Києві справа піде трохи інакше. Треба влаштувати братство, і тоді до нього запишуться тисячі. Запишусь і я з усім військом Запорозьким, — а сорок п'ять тисяч загартованого в боях війська — це вже чимала сила. По-друге, запишуться до нього цехи, магістрати, шляхта, i я гадаю, — чемно вклонився він, — що пані Галшка Гулевичівна з дружиною будуть серед перших наших братчиків.

— Боже мій, та я… Я навіть не знаю, як висловити свою радість!.. — простягла — до нього Галшка обидві руки.

Сагайдачний поцілував їй одну руку, потім другу і вів далі, повертаючись до перерваної думки.

— У нашій школі будуть не тільки вчити, а й виховувати людей, загартовувати, щоб знали вони, чого прагнути. Плетенецький обіцяє нам допомогти. А він чудовий організатор. Ми зберемо найкращих дидасколів. При Лаврі буде друкарня, і поки ми з вами розмовляємо — надійні люди мчать до Стрятина по друкарню померлого Балабана. Отже, будуть у нас книжки. Ось чому, — змінив він тон, стискаючи Галщині пальці, - благаю я вашої допомоги. Школа потрібна вам для одного сина, а нам для тисячі синів нашої віри. Будуть у нас книжки і вчителі, але нема де оселити нашу школу.

Не розуміючи, Галшка запитливо дивилася на Сагайдачного.

— Я вважаю, що школа повинна бути тут, біля замка; — казав він далі. — Це буде зручно і батькам, і вчителям, і учням. Пожертвуйте нам шматок землі і будинок, де вона могла б найти собі перший притулок.

Галшка замислилася.

— Не знаю, як… — нерішуче заговорила вона по хвилі. — Мабуть, вам підійде мій двір на вулиці між ринком і Дніпром, той, що поруч Ходичиної садиби. Це мій посаг, моя власність, так що пан Лозко не зможе заперечувати фундації. Проте він і не сперечатиметься, — виправилася вона.

Сагайдачний підвівся і низько вклонився Галшці:

— Пані Галшко, якщо це ви справді зробите, ніхто не забуде вашого дopoгoцiнного подарунка. Вклоняюся вам і дякую від імені тисяч юнаків, майбутніх учнів школи.

І, пригадавши молодість, та двірські звичаї, Сагайдачний схилив коліно і ще раз поцілував руку пані Лозковій.

— Я знав, до кого звертаюся, — сказав він, підводячись. — Померла панна Аксаківна вміла вибирати друзів.

Запанувала мовчанка. Пам'ять небіжчиці зв'язала їх теплим далеким спогадом, в якому давно розтанув біль утрати і залишилися тільки ніжність і думка глибокої і зворушливої краси.