Людолови Том 1

Зникли без сліду

Те, що Настя зникла, не в жарт турбувало Петра Конашевича. Повчанський обіцяв привезти дочку після покрови, але минув сонячний жовтень, а про них не було й чутки. І думка, що з Настею скоїлося лихо, почала тривожити гетьмана.

Гадка про татар не турбувала його. Він знав, що вони сплюндрували Поділля, але й кобзарі та й інші подоляни — всі, як один, говорили йому, що татари не зачепили повіту, де містився хутір Повчанських. І Сагайдачний губився в різних здогадах, далеких від правди.

Минув ще місяць. Лягли на землю перші сніги, виповнивши Київ білою тишею і покоєм. Дніпро взявся зеленуватою кригою. Північний вітер гнав низькі, патлаті хмари, і з них, як з подертих лантухів, сипалося біле пір'я сніжинок.

Сагайдачний відрядив до Повчанських джуру з листом й нетерпляче чекав на нього. Минали дні. Якось надвечір увійшов до нього джура в запорошеній снігом киреї і зупинився біля порога, не підводячи очей. Сагайдачний схопився з місця, і важке передчуття стисло болем його горло.

— Кажи просто, — сказав він, не пізнаючи свого голосу. — Вона хвора, чи то з старими щось скоїлося?

— Ні, батьку, — ледве вимовив джура, — тільки хутора нема. Зник, ніби вітром здмухнуло.

— Та що ти верзеш! — спалахнув гетьман, і його вузько посаджені очі метнули блискавки. — Сп'янів, чи що?

— Ні, батьку, навіть і не нюхав. Тільки хутора нема і край.

Сагайдачний у нестямі схватив його за груди і сіпнув, як кошеня.

— Та що ти плутаєш, ледащо?

— Та правду ж кажу, батьку. Нема хутора. Виїхав я, той, — із Звенигородки і їхав, як ми з тобою влітку, просто до хутора сотника Левченка, а звідти ярами до Бугу, потім — уздовж Бугу, а далі степом, не гублячи з очей лісів. Минув і дуб, побитий громом, і три тополі, де перехрещуються чумацькі дороги, а звідти — на схід сонця. І озеро є, де панна Настя їздила човником, і байрачок, а хутора немає. Крутився я там, крутився, і «Отче наш» читав, і «Богородицю»… Думав, нечистий плутає, але нічого не помогло. Сплигнув з коня, ходив, шукав. Тільки комини стирчать з-під снігу. Кинувся я до Білої Криниці, розпитую. Ніхто нічого не знає, тільки одна стара баба казала, нібито бачила заграву. Та хто ж її знає: мо, бреше, а мо, й привидилося від старості.

Джура замовк, важко сопучи. А Сагайдачний засипав його питаннями, де caмe була заграва, коли, чи не бачили люди Повчанських в околицях? На всі його запитання джура не міг відповісти і твердив тільки одне:

— Та де ж мені було довідатися! І коли! Я й коневі не дав перепочити — просто кинувся до тебе.

Не добившись відповіді, Сагайдачний того ж дня виїхав з Києва, взявши з собою десятеро певних козаків та джуру, що відчував себе безневинно обвинуваченим.

— Їй-бо, батьку, ніде не спинявся, а горілки і в вічі не бачив. Не інакше, як нечиста сила, — мурмотів він, ледве встигаючи за гетьманом.

А Сагайдачний мовчки підострожував коня. Другого дня були вони в Білій Церкві, переночували, дали коням відпочити і на ранок рушили далі. Діставшись Бугу, Сагайдачний наказав джурі їхати попереду, вказуючи путь, але хлопець не розгубився і взяв вірний напрям. Ось і дуб, побитий громовицею, ось три тополі на роздоріжжі і глибокий яр із криницею. Вершники звернули на схід і незабаром опинилися над знайомим озерцем, де часто рибалчили Повчанські. Ось і байрачок з дубами в рудому, побитому морозом листі. Повільно спустилися вони положистим схилом туди, де мав бути хутір.

— Тут я й крутився, як навіжений, — зітхнув джура. Мало не збожеволів. Думав — тут мені й край.

Говорячи, він про всяк випадок намацав за пазухою хрест. Проте з козаками він не боявся, але тримався осторонь Сагайдачного. Він знав, що стриманий і зовні холодний гетьман міг шалено запалитися гнівом, і тоді лихо тому, хто потрапить йому під гарячу руку.

— Ну, панове, злізайте з коней, — здається, тут була садиба, — урвав Сагайдачний мовчання. Козаки спішилися і мовчки пішли за ним, захопивши лопати. Сніг був неглибокий. Копнувши разів із двадцять, вони потрапили на згарище, але, крім попелу й головешок нічого не знайшли. Сагайдачний зрозумів, що тут була клуня, і пішов далі, але довго шукати не довелося, бо з-під снігу стирчала цегляна піч, і, розкопавши сніг навколо неї, козаки знайшли рештки посуду, обгорілі кістки й черепи на глиняній підлозі.

Чиї це були черепи? Один був великий з щербатими зубами і, вдивившись у нього, Сагайдачний зрозумів, що це череп старого Повчанського. Але чий був другий, менший, жіночий? Настин чи то старої матері? Він надто обгорів, щоб по зубах розібрати що-небудь. Сагайдачний мовчав, вдивлявся в череп, і бачили козаки, як тремтіли у нього руки, коли він обережно поклав його на землю. Ніхто не наважився порушити мовчання. Тільки джура непомітно хрестився, ховаючись за їх спини.

— Копайте далі, панове, — глухо наказав гетьман, не підводячи голови. — Може, як-небудь довідаємось, що тут було.

Козаки розсипалися згарищем, розгортаючи сніг. Сагайдачний теж узяв лопату й методично розчищав хату, придивляючись до кожної дрібниці. І шукання винагородило козаків. На місці колишнього хліва знайшли вони силу свинячих кісток, а на дворі розбиті скрині, кілька подертих гатарських халатів і новий турецький кинджал, що ледве взявся іржею.

Татари.

Але як потрапили вона сюди, непомічені козацькою сторожею, в який бік подались і де злучились з своїми? В цьому пустому, напівдикому степу важко було дістати відповідь.

А Сагайдачний усе шукав і шукав. Він не міг відірватися від цих руїн і до присмерків перегортав кожну грудку снігу, але, крім підвіска вiд Настиного намиста, ніхто нічого не знайшов. І мимоволі здригнувся гетьман, беручи його з козацьких рук. Підвісок лежав на дворі біля розбитих скринь. Отже, це значило, що Настю витягли з підпаленої хати, і обгорілий череп був не її. Промінь надії блиснув Сагайдачному, і, коли стало зовсім темно, він наказав рушати.

Довго кружляли вони степом в околицях хутора, довго розпитували бабу, яка бачила заграву вночі.

— Та хто ж його зна, що там горіло. Мо — ліс, а мо, й хутір, — шамкала вона, знизуючи плечима.

— Коли ж це було? — допитувався Сагайдачний.

— Та хто ж його зна!.. Мо, на спаса, а мо, й раніше… Не пригадаю. Спека тоді була. Самі суховії….

Так і не дізнався від неї Сагайдачний нічого. Проте знайшов ще два згорілі хутори біля Бугу. Очевидно, головні сили татар пройшли на північному сході, а сюди, в напівдику смугу, зазирнув тільки маленький загін. Покружлявши в степу ще день, Сагайдачний повернув додому. Настине зникнення було для нього важким ударом. Мимоволі пригадав він слова старого Повчанського про те, що козацькі походи накликають татарські наскоки, і гірко дорікав собі за короткозорість. Сагайдачний почував себе винним за лихо, що впало на Волинь та Поділля, і ніяк не міг заспокоїтися. «Що тепер робити? — питав він сам себе. — Кинутися до Каффи з викупом чи то вдарити з військом? Але ж ясир давно розпродано на малоазіатські ринки, і в Каффі, певно, не знайти Насті. А втім, татари довідаються, що я в їх межах, і вже не випустять мене. Доведеться загинути в татарській катівні, так і не визволивши Насті. Та й похід тепер не налагодиш. Доведеться очікувати нової весни».

Від нервового напруження Сагайдачний увесь палав. Думки мчали уривчасто, як осіннє листя, перериваючи й переганяючи одна одну. Але ради не було.

У Білій Церкві здибав він Карпа, старого кобзаря, і розповів йому своє горе. Карпо взяв його близько до серця і, хитро примруживши очі, зауважив:

— Чую я, батьку, що без нас, кобзарів, не обійдеться. Тільки попроси: розшукаємо тобі твою зіроньку.

— Як то?! — аж скрикнув Сагайдачний і схопив його за руки.

Старий посміхнувся в сиві вуса і знов примружився, збираючи навколо очей дрібні зморшки.

— А так… Іноді сліпі й криві бачать більше видючих.

Сагайдачний з розпачу ухватився за нього і, погомонівши з ним, зрозумів, що старий таки може стати в пригоді.

За козацьких часів до лірників і бандуристів ставилися з глибокою пошаною. Їх не мали за жебраків. Це було таке ж ремество, як і всяке інше, і кобзарі об'єднувалися в один кобзарський цех, на зразок кравців, шевців або зброярів. Але Сагайдачний зовсім забув про існування цього цеху.

Були в них свої сходки, свої старшини, сотники та десятники, була своя таємна мова. Кожен, хто бажав стати кобзарем, мусив шість років вчитися грати на кобзі та лірі, а головне, вивчити всі думи, псалми, співи та приказки, то журно-серйозні, то сатиричні й веселі. Мусили вони й вендрувати, як усі підмайстри, а потім скласти іспит, і лише тоді вступали до старечого цеху. Найкращі майстри не тільки художньо виконували відомі думи та пісні, але й самі складали їх про різні події.

Кобзарський цех належав до великої старечої спілки, тільки був він там найвищим щаблем. Мав він і власне господарство, і свою скриньку, і шпиталь для хворих і старих, і свій суд, де найвищою карою було «одрізати торбу», тобто заборонити старцювати.

Більшість кобзарів завжди мандрували, але тричі на рік і перед своїми святами збиралися вони в умовленому місці, справляли там свої кануни [195], радилися в cправах і обирали старшину. І тоді кожен складав у цехову скриньку все, що йому залишилося після мандрів.

Кобзарі пишалися своїм фахом не тільки, як носії художньої творчості, але й тому, що дають можливість добрим людям, допомагаючи їм, творити добрі вчинки і тим рятувати свою грішну душу.

Чимало кобзарів бувало і в Туреччині, і в Криму. Вони були єдиною живою ланкою між батьківщиною і нещасними невільниками. І кобзарів ніхто не чіпав. Усі кордони були їм відкриті, і часто можна було їх побачити і в Каффі, і в Стамбулі, і в Трапезунді. А коли кобзар співав і по-турецькому, — тоді пісні його лунали по султанських палацах, і по кав'ярнях, і на базарах біля мечетей. А сліпі старці ловили й затямлювали кожну звістку про невільників і приносили на Україну разом із східними піснями чи казками точні відомості, де хто томиться в неволі, і тоді військо козацьке чи то родичі викупали їх на волю.

Ось чому порада старого Карпа так схвилювала Сагайдачного.

— Допоможіть, дідусю, — благав він, — а я вже нічого не пошкодую для вас, аби врятувати бідну сирітку.

— Як не допомогти? Допоможемо, — хитав кобзар сивим оселедцем, наче жмутом ковилю. — І в мене, старого, за нею серце ниє. Така ж вона хороша та привітна. Все мене зa походи розпитувала, і горілочки піднесла, не погордувала.

— Якщо ви її знайдете, — нічого не пошкодую для вашого цеху.

— Оце ти добре вигадав, — зрадів старий. — Не жалкуй на старих та слабих. Є ще богу дякувати — добрі люди, той в тeстaментi нам грунту відпише, той млинок. А той щотижня присилає нам всякого припасу: і борошна, і крупи, і сала старцям на обід. Так і живемо. Хто зовсім слабий — на печі лежить, а хто здоровий — співає пісень та попідвіконню ходить.

Приїхавши до Києва, Сагайдачний кинувся до старечого цеху, і кобзарі, як один, відгукнулися па горе того, про кого складали й співали чимало дум.

Отаман посадив Сагайдачного на покуті і почав докладно розпитувати, як скоїлося лихо, де був хутір Повчанських, як кого з них звуть і які в кожного прикмети. Сагайдачний відповідав докладно й мальовничо, як може відповідати тільки людина спостережлива, з гострим оком і живою уявою.

— Тільки пам'ятайте, панове, — повторював отаман, — не говоріть, що панна Hacтя родичка пана гетьмана, бо чортова татарва такий викуп заломить, що й сам Печерський монастир не зможе його сплатити.

— Та добре, батьку, знаємо, — гули стapцi.

І знов перепитували:

— Так, кажеш, в Насті цяточка на щоці, наче мушка сидить біля вуст?

— Так, так. А в Коржа шрам від шаблі впоперек лівої брови та бородавка за вухом, наче родзинка.

Сагайдачний, захоплюючись, давав їм нові й нові прикмети. І кобзарі ловили їх і перепитували, щоб не сплутати та не забути чогось.

Після Миколи, відпочивши й розважившись, розійшлися вони в різні сторони — до Перекопа і Кизи-Кермена, до Хотина та Аслан-города, щоб звідти пірнути в таємний мусульманський світ, несячи невільникам радість і волю.

І в кожного були зашиті в торбі золоті турецькі піястри, дукати і гасене, а пам'ять цупко берегла прикмети бранки, так яскраво змальовані Сагайдачним.

Минув місяць — і на невільницьких ринках у Гезлеві й Каффі, в Сінопі й Трапезунді загули українські ліри, задзвеніли струни бандур. І невидючі або одноокі співці спритно розпитували циган, кафеджі [196] та служників із караван-сараїв, чи не бачили вони красуню бранку чи то козака з розрубаною бровою і чорним, як дьоготь, оселедцем, але ні частування, ні подарунки не дали їм жодних звісток. Настя з Коржем і Горпиною зникли, як камінець, кинутий у море з високої скелі.

Пригнічений думками і довгим очікуванням, Сагайдачний знов пірнув у справи. Справа з братством налагодилася, хоч патріархова відповідь розчарувала киян: він дозволив братство, але не дав йому ставропігії [197]. Довелося скоритись, сподіваючись на краще майбутнє. А втім, потішав приплив братчиків і те захоплення, яким запалали не тільки кияни, але й усе воєводство.

Був ясний зимовий день. Дахи вкрилися пухкими снігами, наче шкурами білих ведмедів, припорошених сріблом. Сині тіні тяглися заметами, і над кожним житлом здіймалися стовпами перлові димки. Мороз пощипував щоки. Ішли небом хмарки пружними грудками піни, і дзвінке зимове повітря гуло від важкого дзвону.

Скриплячи полоззями і широко розкочуючись на крутих повopотaх, мчали сани з різьбленимис пинками й строкатими килимами. Це кияни збиралися на свято відкриття братства. Тільки чорні ряси ченців різко вирізьблювалися на тлі барвистого натовпу, як чорні галки й борони на чистому пухкому снiгy.

Тісно й бучно було в братському домі. Тільки закінчилася урочиста відправа. В повітрі ще пахло нерозвіяним ладаном, восковими свічками і невловимим ароматом тління, яким завжди віддають церковні ризи. Іов Борецький стояв за столом і повільно й гучно вичитував братський статут. Братчики слухали мовчки, уважно, іноді стримано кахикали або зітхали.

Сагайдачний сидів поруч Галшки Гулевичівни, залишивши біля себе вільне місце.

— А це для кого? — спитав Іов Борецький, зирнувши на вільне крісло.

— Для кира Єлисея. Не знаю, чому він запізнюється, — відповів Сагайдачний.

Борецький загадково всміхнувся.

— Для кира Єлисея? Боюся, що не дочекаєшся ти його. Вчора ввечері виїхав він до Любліна в судовій справі.

Виїхав? Сагайдачний мовчки перезирнувся з пані Лозковою. Від'їзд Плетенецькоrо неприємно вразив його. Чому він ані словом не попередив його? Правда, трикрульські [198] рочки мають розпочатися цими днями, але невже не можна було залишитися на добу?

Нюх підказував Сагайдачному, що зроблено це навмисне, хоч Плетенецький чимало допоміг в організації братської школи. Але після відкриття школи запал його раптом ущух, ніби він вважав свою роль закінченою. А мабуть, прокинулося в ньому вороже почуття до братства, хоч як би не пом'якшували братчики свого статуту.

Тим часом Борецький дочитував статут. Братчики заворушилися, стримано перешіптуючись і кахикаючи.

— Що ж, панове, — підвівся Ісайя Копинський. — Статут нібито хороший. Написано його на кшталт львівського, з дрібними додатками та змінами, але один розум — добре, а багато — ще краще. Може, хто з вас щось додасть? Справа серйозна: треба все обміркувати докладно, бо статут пишеться на довгі роки.

Братчики мовчали. Важко було незвиклим людям орієнтуватися в складному статуті й помітити його хиби.

— А чому там не сказано, що ми мусимо боротися з магнатами і шляхтою всіма силами, навіть огнем і мечем? — зірвався з місця Балика. — Це ж чернецький статут, а не козацький.

— Заспокойся, друже, і вислухай, — зупинив його Сагайдачний, — коли б ми вписали до статуту такі речі, - королівська влада мала б підстави вважати нас за бунтівників. Такі речі не пишуть, а робити їх, якщо мирні заходи нічого не вдіють, можна завжди. Ми, мовляв, не винні. Ми діяли по закону, але терпець увірвався… Не можна давати ворогові речового доказу до рук. Він миттю розігнав би нас, і вийшло б, що ми самі полізли в зашморг на радість єзуїтам та уніатам.

— Оце справді! — загули козаки. — Мовчав би краще, Балико, бо тобі тільки б проти Потоцького вийти.

Балика ніяково сів на лаву, бо зрозумів, що бовкнув зайве, а Іов Борецький підніс руку і, коли все вщухло, спитав:

— Як же воно буде, панове? Є у нас що додати чи ні?

— Нема нічого. Хай буде так, як написано.

— А коли щось знайдеться, — скличемо сходку й допишемо.

— Це ж не домовина, яку забивають навіки.

— Самі писали, — самі й виправимо.

На тому й покінчили. Тоді всі підвелися, і Ісайя Копинський прочитав братську присягу [199]. Братчики урочисто й повільно повторювали її, підносячи два пальці вгору.

— І обіцяюсь богові в тройці єдиному перебувати в цьому братстві всією душею моєю і чистим умислом моїм до останнього часу, не відступаючи, ані опираючись усім наказам його, супротивникам же його опираючись. А якщо б відступив або похулив його — да прийде на мя і навесь дім мій гнів божий, і відлучення, і заборона, і прокльони аж до повного мого каяття. Аще лі ж я без каяття сконаю, — да буду і по смерті не розрішений, яко злочинець і відступник закону божого.

Після присяги всі потяглися до Борецького. Кожен брав перо і вписувався до братського упису, додаючи по кілька рядків добрих побажань або порад на майбутнє. І кожен клав, скільки хто міг, до братської скриньки.

Ісайя Копинський, Касіян Сакович… Єзекіїль Курцевич… Іов Борецький… Один по одному підходили братчики, і не було їм краю. Тоді підійшов Сагайдачний, перечитав попередні записи і, вмокнувши в каламар свіже гусяче перо, упевнено вивів:

Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман, з усім славним військом Запорозьким.

За Сагайдачним підвелася Галшка Гулевичівна, єдина жінка, присутня на сходці, сотник Балика і брат його бурмистер, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, друкар і автор першого українського словника, Мелетій Смотрицький, автор першої російської граматики, та ще багато інших…

Три аркуші було списано, а уписові не було кінця. Галшка Гулевичівна поспішала додому і пішла відвідати Михайлика.

Учні сідали обідати, коли ввійшла вона до їдальні. Черговий дидаскол, молодий короткозорий чернець, із низьким поклоном наблизився до пані-фундаторки.

— Я бажала б побачити свого сина, — сказала Галшка, шукаючи Михайлика очима.

— Як то?! — розгубився дидаскол. — Він казав, ніби отець ректор дозволив йому бути на відкритті братства. Він там, у братському будинку.

— Ні, отче, його там немає. Він би підійшов до мене, — стурбувалася Галшка.

Дидаскол зиркнув на учнів: Михайликове місце було порожнє. Дивно. Дуже дивно. Проте Михайлик такий вередливий і завжди, вигадує щось неможливе.

— Дозвольте, пані маршалкова, піти з вами. Я його викличу.

Мовчки рушили вони до братського дому. Галшка залишилася на ганку, а дидаскол промкнувся до зали і довго шукав Михайлика очима. Але хлопчика ніде не було.

— Сховався, пані маршалкова, — ніяково всміхнувся він на запитливий Галщин погляд. — А може, й розминулися ми з ним.

Вони повернулися до їдальні, але ніхто не бачив, Михайлика. Галшка розхвилювалася. Важке передчуття стискало їй серце. З Михайликом, певно, щось сталося.

— Не хвилюйтеся, пані, благаю вас, — заспокоював її збентежений дидаскол. — Хлопчик звик до повної волі. Важко йому підкорятися шкільному ладові… А сьогодні таке в нас свято… А сьогодні… заховася він десь і тепер боїться, щоб його не покарали.

Вони обшукали всі кутки, всі будівлі й келії. Спитали старого воротаря, отця Ієроніма, але й той не бачив його.

— Чи не втік він часом додому? — нерішуче припустив Петрик Балика.

— Можливо, — підхопив дидаскол. — Певно, сидить тепер удома з хворим паном Лозком… Краще було спитати б дозволу, але бажання одвідати хворого батька — дуже схвальне. Я навіть скажу ректорові, що він у мене випросився, — додав він, щоб заспокоїти Галшку.

Галшка вхопилася за Петриків здогад. Їй хотілося якнайшвидше бути дома, але коні відіслала вона аж до вечора, а йти-пішки було і незручно, й непристойно.

— Проведіть мене, отче дидасколе, — попросила вона, розгублено.

Дидаскол доручив старшому з учнів доглядати ладу і рушив із нею, намагаючись заспокоїти її, але материне хвилювання мимоволі передавалося йому, і він прискорював кроки, думаючи:

«От неприємна історія. Отець ректор знову гніватиметься. І чому Михайлик утік якраз підчас мого чергування?! Знов подумають, що я писав вірші замість стежити за школярами».

Галшка мало не бігла вулицею і не помічала ані поклонів, ані здивованих поглядів. Не зупиняючись, штовхнула вона хвіртку до свого двору, зійшла на ганок, волочачи по снігу важкий альтембасовий шлейф, і в береті та шубі попростувала до чоловіка.

— Михайлик тут? — спитала вона, задихаючись.

— О, ти вже повернулася, — підвівся хворий. — Ну як там наш хлопчик?

— Та невже ж його тут немає? — сполотніла Галшка, падаючи на дзиглик. — Де ж він подівся, господи?!

І нeстpимнi сльози покотилися їй із очей.

А Михайлик сидів у патера Алоїзія і, обливаючись сльозами, розповідав йому свої пригоди.

Вранці, повертаючись із церкви, почув він уривок розмови двох шляхтичів, що поспішали на свято, і слова їх зняли в душі його бурю.

— Уніати скаженіють, довідавшись про наше братство, — казав один, задоволено підкручуючи вуса. — Вони намагалися, щоб староста заборонив нашу сходку, але він показав їм на двері.

— О так! А Йосип Рутський кинувся до біскупа і єзуїтів. А ті аж сичать. Надто та бестія — отець Алоїзій.

— Алоїзій? Невже він тут?! А мені казали, що він у Мотовилівці.

— Недавно приїхав. Сидить у монастирі в бернардинів і чатує на нову здобич.

У бернардинів…

Михайлик захлинувся від щастя. О, отець Алоїзій врятує його! Тільки б його побачити…

Спалахнуло, розчервонілося хлопчикове обличчя. Вперше за три місяці підвелася похнюплена голова. Тепер він не сам. Тільки б видертися з цих клятих мурів!.. Він озирнувся, замислився. Голова працювала напружено. Він почував себе, як в'язень перед утечею.

Сьогодні чергує молодий роззява дидаскол, завжди занурений у свої незграбні слов'янські вірші. До того ж, сьогодні — свято, і учням дозволили гратися в класах і надворі, а ці хлопи Балики змовилися з крамарівським сином та іншими збудувати снігову фортецю. Ну, і хай будують. Це саме до речі. Він змішається з натовпом братчиків і якось прослизне за браму.

Але не так воно було просто. Мало не половина братчиків знали на обличчя фундаторчиного сина. І Михайлик з жахом побачив свою матір, коли вона виходила з ридвaна.

Тікати! Швидше, поки вона його не помітила. Квапливо кинувся він до комори, схопив підрясник, кинутий кимсь із ченців, і, хоч огидно було вбиратися в старий і брудний одяг, нап'яв його на плечі, накинув на голову підкапок і побіг до брами.

Сонце іскрилося на свіжих заметах. Наче спали між деревами горбасті білі ведмеді. Михайлик навмисно біг боковою стежкою. Яке щастя! Замість злого й пильного отця Baciaна, сидить біля брами старий одноокий отець Ієронім. Треба як-небудь збутися його. І, сам дивуючись із своєї вигадки, крикнув воротареві, спритно удаючи архімандритового келійника:

— Отче Iєpоніме! Отець архімандрит кличуть! Швидше, бо вони дуже гніваються! Архімандрит Ісайя Копинський був гроза всьому монастиреві. Боязкий отець Ієронім схопився з місця, запинаючи стару рясу.

— Зараз! Посидь тут замість мене! — крикнув він, не дивлячись на келійника. І злякано побіг підтюпцем, незграбно кидаючи важкими чобітьми. А келійникові тільки того й треба. Не скидаючи підрясника, прослизнув він за браму й кинувся до бернардинів. І, тільки минувши Ратушний майдан та помітивши гостроверхі вежі й готичні брами бернардинів, забіг до першого двору, скинув із себе огидний підрясник і в самому каптані сміливо підійшов до воротаря.

— Нєх бендзе Єзус Кристус похвальоний! — кинув він по-польському.

— Нa вєкі вєкув! — нахилив голову жовтий, як лимон, бернардин із запалими лицями і великим гострим носом. — До кого ти, mі fili?.

— До патера Алоїзіуша. Від онуків пана короннего гетьмана, — відкарбував по-польському Михайлик, тремтячи з холоду й жаху, що воротар почне допитуватись, і тоді виявиться, що він не говорить по польському.

Але бернардин був не з балакучих.

— Праворуч. Оця кам'яниця. Там кожен покаже його келію, — хитнув він, привітно посміхнувшись. — Тільки швидше, бо зараз ударять до пізньої меси і патер піде до костьолу.

Михайликові не треба було повторювати. Як блискавка, промчав він стежкою і злетів сходами. Гладкий келійник указав йому потрібні двері, і за мить Михайлик ридав на грудях улюбленого вчителя.

— О падре, падре![200] Вони мене катували, як перших християн за Нерона, — тремтячи, белькотів він крізь сльози. — Я втік. Сховайте мене, врятуйте! Я більше не можу. Краще вмерти!

— Заспокойся, дитино моя, — твердив Алоїзій, збентежений і розгублений таким поривом.

Оце так історія! Через Михайликову втечу може зчинитись чимало прикростей. І, щоб виграти час і вигадати, що робити, він повів хлопчика до покою і стиснув його сині від холоду руки.

— Що з тобою, мій любий? Ти весь замерз. Невже ти втік у самому каптані?

— Так, падре! Тобто я накинув той жахливий смердючий підрясник… Я кинув його тут, в сусідньому дворі. Я так боявся, щоб мене не впізнали.

— Сідай біля груби і випий гарячого молока, — заметушився Алоїзій. — Я боюся, щоб ти не захворів.

Коли хлопчик випив великий кухоль молока і добре нагрівся, Алоїзій сів поруч, і Михайлик, часто перериваючи себе схлипуваннями і зітханнями, розповів йому, як нагримала на нього мати в день його народження, як заборонила відвідувати Жолкевських, як тримала його в зачині і як перехопили листа, що надіслав він своєму вчителеві.

— Але ж я нічого не написав про нашу таємну згоду, — захлинався Михайлик. — Я тільки благав вас прийти до мене, падре. А мама так образливо говорила про вас… Мені навіть соромно повторити… Вона тримала мене, як в'язня, наказала челядникам — чуєте, падре! — хлопам — стежити за кожним моїм кроком… І спалила граматику і всі зошити… Їй усе здавалося, що в них сидять чорти… А за кілька день кир Єлисей прислав мені нового вчителя, але я так плакав, так репетував, що мама дала мені спокій… А потім мене віддали до братської школи. Я чув, як дидасколи говорили, що ви в Мотовилівці. Я так молився, так чекав на ваше повернення… О падре, як я страждав!.. А вони мене принижували… Мене, шляхтича, маршалкового сина… Мені довелося сидіти на лаві поруч смердючого хлопа, крамаренка! Він нічого не тямив з латини, але в нього такі кулаки, і він так б'ється… Першого ж дня він мене побив до крові і, замість покарати його, нас обох було побито різками за бійку. Мене, мене разом із ним! Та хіба вони щось тямлять, ці хлопські дидасколи?! Вони мені доводять, ніби хлоп і пан — рівні. Кажуть, ніби апостоли були звичайні рибалки, а самі ходять перед мамою, як муштровані цуцики, на задніх лапах і, як цуцики, лижуть її руки за подарунок. Я їм просто сказав, що вони хами, і коли б не мама, — то ніякої школи не було б. Вони мало не луснули з люті… А потім повели до отця Іова і знов били різками, щоб я «забув того біса гордині», — перекривив дидасколів Михайлик, — і знов кляли вас і звали підлим єзуїтом і змієм-спокусником…

— Бідний хлопчику мій, нещасна замордована дитинка, — пестив хлопчика єзуїт, удаючи, ніби терпить образи лагідно, як мученик, а в думках скипаючи з люті.

— Ні, падре, це ще не все! — захлинався. Михайлик. — Вони змушували мене вчити цю кляту хлопську мову і читати по-слов'янському. Та хіба можна розібрати всі їх юси й літери, що скидаються на павуків!.. Тоді вони посадили мене на останню лаву з найгіршими учнями… А на латині отець Іов завжди ставив мене за приклад. Тоді я образився і сам повернувся на першу лаву. Іов прогнав мене з місця. Я крикнув йому, що це несправедливо, бо латина — найголовніша з наук. Він смикнув мене за вухо і витяг на середину класу, побив лінійкою по пальцях і вигнав на останню лаву, а вчора… вчора…

Тут Михайлик не витримав і розридався.

— Вчора надійшла моя черга… Мені наказали прийти рано-рано до класу, запалити грубу, замести й помити підлогу… Наказали, як смердючому хлопові, як хамові… Я… я пообіцяв книш одному з Баличиних хлопців, щоб він прибрав за мене. Він згодився, а дидасколи не дозволили… Вигнали його й привели мене… А ввечері мене знов було бито. Подивіться, падре, вся спина — в кривавих шрамах. О падре, я вирішив умерти! Я вирішив кинутися в ополонку, якщо бог не врятує мене від цього пекла!.. І ось дізнався, що ви тут. Це ж чудо!.. Чудо!.. Тільки, падре, не женіть мене! Прийміть до вашої святої церкви! З вами я згодний на все, навіть… груби палити й мити підлогу, аби не повертатися до них.

Михайлик увесь дрижав. Очі гарячково палали.

«Що робити? — вагався патер. — Доведеться мати справу з судом за викрадання хлопчика, бо ніхто не повірить, що він утік з власної охоти, а Михайликові сльози й викази не матимуть сили, бо він неповнолітній. Коли б ще суддя був католик… Але Аксак… З одного боку, він удає з себе зацного пана… Він — магнат, прагне до влади, але ж схизматик, до того ж, родич Галщин. Проте яка насолода саме сьогодні, в день відкриття братства, зіпсувати настрій цій дурній святенниці і її старезному чоловікові, що остаточно здитинився.

Саме сьогодні…».

Алоїзій ще вагався, але спокуса була надто велика. В цю мить закапали з вежі металеві краплини святкового дзвону, і це урвало його вагання.

— Я не відмовляюся, сину мій, але великі іспити судяться тобі, - урочисто заговорив Алоїзій, — мабуть, гірші від перебутих. Чи готовий ти на всі знущання й муки в ім'я справжньої віри?

— Готовий, падре! Я знатиму, що ви зі мною і що нема в них влади наді мною, — твердо відповів Михайлик, виструнчившись, як військовий. — Я надто ненавиджу їх.

— Тоді ходімо.

І, накинувши на хлопчика теплу шубу, повів його до костьолу.

А в братському домі почався бучний веселий канун. Після зборів спритні келійники винесли з зали зайві лави, розташували й накрили столи. Рікою лились і брага, і горілка, і мед. І хоч братчики сиділи пристойно й тихо, додержуючи правил нового статуту, очі їх палали завзяттям, і розмови точилися палко й несилувано. І навіть Сагайдачний, завжди стриманий і холодний, пожвавішав і почав розповідати про турецькі походи, про казково прекрасний Сіноп, про незчислеяні скарби Єдикуле [201] під Стамбулом, про морські бої й бурі та пожежі розкішних турецьких галер.

Гучнішали палкі розмови. Запорожці одверто похвалялися знищити впень усі католицькі кодла, довести панству, що не можна безкарно чіпати козацтво. Ремісники запевняли, що переможуть магістрат, а попи задоволено перехиляли келихи в горло, знаючи, що тепер ніякий Рутський ім не загрожує, і в думках підраховуючи бариш від прочан.

І ніхто не знав, що за кількасот кроків, у костьолі бернардинів править отець Алоїзій урочисту месу, і син фундаторки Галшки Гулевичівни в пориві релігійного екстазу повторює за ним латинський символ віри і, здригаючись від містичного захоплення, приймає з його рук облатку сакраменту…

Довго й марно шукали Михайлика. Хлопчик наче розвіявся димом, але в Києві його вже не було. Князівна Анна-Аллоїза Острозька, палка прихильниця католицтва, перевдягла його в жіночу сукню і вивезла з собою до Острога, а звідти випровадила до Львова.

Так здійснилася найдорожча Михайликова мрія: він опинився в єзуїтському колегіумі і разом із вихованими хлопчиками грав на сцені чудові трагедії з життя мучеників, героїв і святих.

І тільки напровесні отець Алоїзій наказав йому написати матері про те, що він живий і здоровий і що просить батьків пробачити заподіяне їм горе.

Удар був влучний і жорстокий. Галшка то ридала, то кидалася по кімнаті, як божевільна. Вона не могла примиритися з думкою, що син її католик.

— Будь ти проклятий, проклятий! — твердила вона з мукою. — Краще б ти вмер.

Але в ту ж мить прокидався сліпий материнський інстинкт, що все прощає і розуміє навіть найбільший злочин. І безмежний біль стискав її серце, і, забувши все пережите, навіть Михайликів вчинок, вона шукала йому виправдання.

Але ж він ні в чому не винний! Винний тільки той клятий єзуїт. Ех, коли б дидасколи були хоч трохи розумніші!.. Нечулі, обмежені тупаки. Сліпі кроти. Не вміють вони підійти до дитини! Та й вона сама… Нащо, нащо казала вона Борецькому не вирізняти його? Прогавила вона, не зрозуміла, що в Михайлика тендітна, жіноча вдача. Лагідністю з неї можна вити мотузки, а силою не виб'єш нічого. Чому, чому тримала вона його в зачині, ставила в куток, Не дозволяла пустувати!.. Адже ж дитина, як теля, мусить і пострибати, і покричати, і побитися з іншими… А тепер через її короткозорість він загинув для неї навіки.

І сльози болю й розпачу струмками лилися з очей.

Тужив і Сагайдачний за Настею. Наближалася весна. Поверталися з Туреччини кобзарі, але ніхто з них не відшукав ані Насті, ані Горпини з Коржем. І часто пригадував Сагайдачний слова старого Повчанського: «Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки й дивися, щоб на ясир не забрали та не продали, як коняку».

Не повертався тільки Карпо. Сагайдачний на нього покладався: він і видючий був, і по-татарському говорив краще за інших. І взагалі він спритний чоловік. Аж ось на початку березня, коли осіли сніги і важкою променистою краплею запала на захід вечірня зірка, повернувся він до рідних осель і прийшов до Сагайдачного.

За вікном згасав бурштиновий захід. Рідко й тоскно крапав вечірній дзвін, і чорні воронячі кубла в саду здавалися старими козацькими шапками.

— Ну що? — схопив його за руки Сагайдачний.

— Та що ж, батьку, — зітхнув Карпо. — Нема нашої ясочки. Був я і в Козлові, і в Каффі, і в Бахчисараї, і в Карасу-Базарі… Всю Татарщину сходив своїми старечими ногами і довідався тільки, що вони всі троє припали Сафарові. Пригнав він їх до Каффи. Коржа продано на галеру першої ж п'ятниці, а де поділася панна Настя з Горпиною — невідомо самому богові. Кажуть, ніби євнух Гасан забрав кількох бранок до Стамбула, а ще кажуть, ніби дівчину надзвичайної краси продав Сафар у караван-сараї на вагу золота. Але чи то Настя, чи якась інша бранка — невідомо. На ринок її не виводили, і ніхто не бачив її в вічі. Мо, це й Настя…

— А хто ж купив цю бранку? — урвав Сагайдачний.

— Теж не знаю напевно, бо казали люди, всяко: одні — ніби калга [202] Мегмет, син Джанібег-Герая, а другі — ніби Селім, султанський намісник… Думав я якось потрапити до Селімового палацу, та не пощастило, бо Селім пішов на війну, а його валахів не купиш ні за які гроші…

Довго ще розповідав Карпо свої пригоди, але Сагайдачний не слухав. Хоча й знав він життя й розумів, що Настя не могла залишитися непродана, але поки не почув цієї звістки, — все здавалося йому, що якесь чудо її врятує. Він згорбився, стиснувся, втягнув голову в плечі і мовчки сидів у присмерках, пригнічений сумом.

— Та що ж, ти, батьку, козак чи ні? — обурився нарешті Карпо. — Чи то бракує тобі козацької сили? Шарпаєш щороку Крим та Туреччину, ніколи ще битий не був… Що ж ти гадаєш, не підуть за тобою наші пани-молодці визволяти твою Настю?

Сагайдачний здригнувся, підвів голову.

— В похід, кажеш, — перепитав він гірко. — Так, водив я козаків у походи… Та й султана треба було дрочити. І ось додрочилися: найдорожчі люди у неволю потрапили… Що ж, по-твоєму, знов піти за море, щоб татари прийшли сюди по новий ясир?! Ні, Карпо, не так воно просто… Я за цю зиму на десятки років постарішав, думаючи, що робити… Бо ж-зараз склала наша старшина угоду з ханом і беями, щоб вільно рибалчити в Азовському морі, і в Чорному, і в гирлі дніпровському… І торгівлю розпочали з кримчаками, ярлик собі виправили на безмитну торгівлю… Як же мені тепер?! Де ж усі, туди і я… Тільки ти не думай, що забув я Настю, — урвав він сам себе. — І пам'ятаю її, і бачу і наяву, і уві сні… І не буду я Петро Сагайдачний, якщо не видеру її з татарських рук, але як це зробити — не знаю…

Темрява виступала з кутків, все ближче й ближче огортала Сагайдачного… За вікном спалахнули перші бліді вогники. Все нижче спускалася до обрію синя запона ночі, і, променястою семикольоровою краплею трепетала за садом весняна вечірня зоря.