Людолови Том 1

Полковник Горленко

Горленко видужував повільно. Рана ятрилася, бліда і в'яла, як паща сонної риби. Лані Єля не відходила від хворого. Вона то вкривала рану зеленим подорожником, то павутинням або м'якушкою свіжого хліба. А іноді по-козацькому замазувала її землею, розтертою в долоні з слиною, і давала чоловікові випити півзаряду пороху в склянці горілки — проти пропасниці.

Але ніщо не допомагало йому. Хворий нервувався, втрачав надію видужати, і від цього гарячіше палав червінь на його лицях, і гарячкові думки не давали ані хвилини спокою.

Вдень хворий нудьгував і томився самотністю. Щоб зрослися розсічені ребра та ключиця, доводилося лежати нерухомо на спині, і ця нерухомість була гірша від болю. Горленко вивчив кожну жилку і пляму на стінах та стелі, кожну закрутку різьблення на сволоку, кожну нитку й порошинку перського килима на стіні проти дверей. Спека й задуха панували в світлиці. Мухи товклися під стелею, дзижчали, напосідливо лізли на хворого, не давали йому заснути, і повільно й однотонно шаруділи цівкою піску старовинні високі клепсидри.

— Невже ж я так і лишуся калікою? — питав себе Горленко.

І сльози розпачу стояли в горлі клубком.

Ніхто не відвідував хворого. Дрібна козацька старшина відсахнулася від нього, довідавшись про його зраду. З заможнішими він не приятелював, і єдина людина, що не забувала Горленка, був патер Юстовський.

І ось одного ранку, тижнів за п'ять після лиховісного соймику, приїхав Юстовський з якимось огрядним паном у чорному оксамитовому вбранні. Обличчя Юстовського сяяло від захоплення, і червінь легкого хвилювання виступив на його пергаментному обличчі.

— Лейб-медик ясновельможного графа Стефана Потоцького, — представив він свого супутника.

— О, так, — гордовито вклонився лікар з виразною німецькою вимовою. — Граф надсвічайно шкодуйт про те, що сталося, вітай пан сотник і просит, щоб я оглядаль ваш ран і подав пану сотникові медичні допомог…

Горленко мовчав.

Стефан Потоцький? Що це?

Мовчки дивився він то на лікаря, що виймав з чемоданчика свої інструменти, то на патера Юстовського. А патер схилив набік гостроносу голову і з тонкою посмішкою задоволено потирав собі руки. Складні почуття хвилювали пораненого. Що робити? Відмовитися, вказати на двері лікареві, якого прислав його запеклий ворог, скалічивши його, мабуть, навіки? Але тоді він ніколи не видужає, не виб'ється на широку путь, не потрапить на пристойну посаду…

Або мовчки скоритися долі й прийняти поміч та перепросини? Ну а що, коли вони щирі? Тоді це перша ластівка, перший крок до блискучого майбутнього. Невже цьому негідникові Потоцькому властиві, коли й не добрі вчинки, то хоч красиві, принадливі жести?

— Нун, покажіть ваш ран. Нішого-нішого, гнедіге фрау [169]. Я сам розбінтуй, — перервав його думки лікар, спритно розгортаючи бинт з грубого, домотканого полотна.

Від радісного хвилювання пані Єля випустила чоловікову руку, і Горленко мимоволі застогнав.

— Нішого-нішого. Зараз буде тобре, — заспокоював лікар.

А патер Юстовський говорив, підводячи очі до неба.

— Слава Єзусові і свєнтій панні Марії, що все так скоїлося! Якщо пан лікар вилікував молодого Томаша Замойського після двобою за прекрасну панну Людвисю Гедройц, то він незабаром вилікує і шановного пана сотника.

От як! Так це славетний Ріхард Гедке, про якого розповідають чудеса. Хвиля радості знялася в грудях Горленка, і він потягнувся до лікаря, як дитина до матері, забувши й гордість, і сумніви. Видужати! Стати знов бадьорим і міцним, не потребувати щохвилинної допомоги, не лежати нерухомим обрубком, наче черв'як, напіврозчавлений чоботом.

А лікар вже обмацував рану, щось колупав у ній блискучим стальним зондом і мурмотів до себе.

— Так. Кістки потроху зрощуються… І склали їх досить уміло… О, ці козакен уміють дотепно бінтувати… А мускуль і ось це мі зараз зашивайтмемо… Буде трохи боліти, але гер [170] сотник — вояка… Він певно, терпітиме…

— А як рука? Буду я калікою чи ні? — напружено ловив він лікарів погляд. — Ваш ран доволі занехаяно… Але я певний, що все буде каразд. Тільки доведеться дуже довго носити руку на перев'язці. І нішого не брати важкого. За рік пан сотник знов зможе битися на шаблях і вимагати від пан Патоцькі сатисфакції.

Віддих полегшення вирвався з уст Горленкових. Зціпивши зуби, лежав він, поки лікар промивав рану і накладав шви, хоча від болю світ затьмарювався йому в очах. Аж ось лікар кинув інструменти, спритно помастив рану темною рідкою мастю, що пахтіла ароматичними смолами, забинтував і зав'язав плече в лубки.

— Тепер усе туше тобре. Тепер лежіть, не рухайтеся, а я відвідуватиму пан сотника що три дні.

Після лікаревого візиту хворий довго не міг заспокоїтися. Чи добре він зробив, прийнявши його допомогу? А головне, чи вилікує його лікар і чи володітиме він знову рукою?

Не менше хвилювалася й пані Єля. Вона так мріяла про польське товариство, а чоловікова рана руйнувала всі її плани й надії. Бачачи, що він почав видужувати, вона теж узялася готуватися вступити на нову путь. І насамперед заходилася коло свого вбрання. Щоб допомогти їй у цій складній справі, патер Юстовський познайомив її з своєю сестрою, панною Сатурніною Юстовською. Жінки заприятелювали. Панна Сатурніна потроху відкривала наївній козачці таємниці порядного тону, вчила її модних танців, розваг і манер, а потім умовила поїхати на тульчинський ярмарок по вбрання. Горленко поморщився, але розв'язав гаманець і дав їй грошей. Єля пробула в Тульчині три дні і повернулася додому з цілим ворохом пакунків, весела й жвава.

І чого тільки вони там понакуповували: і шовку, і парчі, і пахощів, і черевики на високих підборах, і мережива, і капелюшки, і пір'я, і віяла. Потім панна Сатурніна дала їй свої сукні на крій, і — закипіла робота. Дівчата день і ніч сліпили очі, гаптуючи розкішні пояси, гаманці й козакини, що ними пані Горленкова сподівалася затьмарити всіх красунь Брацлавщини.

— Дивись, яка розкіш, — крутилася вона перед чоловіком у бузковій шовковій сукні з низьким викотом і вставкою з венеціанського мережива. — Я думала купити собі кармазинову, але панна Сатурніна каже, що це буде шляхетніше.

Сукня справді вийшла чудова: облямовані чатамовим хутром вильоти підшиті кремовим шовком, невеличкий шлейф. Пані Горленкова сміялася і плескала в долоні, ми луючись, як шлейф волочиться за нею, викручуючись на поворотах, і шарудить, наче пожовкле листя восени.

— Сватав жінку, а одружився з павою, — пожартував хворий, радіючи не сукні, а тому, що рана почала загоюватися. — Хай тільки я підведуся — поїдемо до Струсів, до Німцевичів, а мо й до самого Стефана Потоцького. Ти тільки не дуже крути хвостом перед панами, бо поламаю боки і їм і тобі.

— Де вже тобі ламати боки, — реготала вона, — роздерся — і годі, аж до самої смерті.

Зайшов серпень. Осінь покропила ліси жовтими цятками, наче витерла об їх шорстку гриву забруднений кадмієм пензель. Повітря стало як кришталь, а білястий літній обрій ясний і прозорий. Бузковою тінню наливалися долини. Медово-винними пахощами яблук і слив тягло з садів. На баштанах зазолотавилися величезні дині, й гарбузи, і темно-зелені кучі кавунів. По токах з ранку до ночі гупали ціпи, а вітряки і день і ніч махали перетинчастими крилами, наче прочанки, що хрестяться на роздоріжжі перед самотньою чумацькою могилою.

Горленко підвівся з ліжка і, тримаючи руку на перев'язці, рушив у неділю до костьолу «подякувати пану Єзусові за зцілення» і вперше продемонструвати перед панством своє навернення до католицтва.

І цього ж ранку випадково, чи може навмисне, приїхав до Брацлава Потоцький і зустрівся з Горленком на костьольному ганку. Горленко розгублено спинився. Козацька честь вимагає пройти повз нього не вклоняючись. Але як не вклонитися грізному феодалові, одному королев'ят, під п'ятою якого мовчазно схилилося мало не все воєводство. Він відсахнувся і став, переступаючи з ноги на ногу, і внутрішня боротьба так яскраво відбилася на його обличчі, що Потоцький усміхнувся.

— Ото гонор! — примружив він блакитно-фарфорові очі. — Ото шляхетська закваска! Ну, що ж, я визнаю свою прикру помилку і по-шляхетському даю пану сотнику руку. І, ледве стримуючи пихливе гидування, простяг йому два пальці. Шляхта, що юрбилася на костьольних сходах, остовпіла. Потоцький дав руку Горленкові!.. Стриманий шепіт пішов натовпом, а Горленко стояв розгублений і червоний, безпорадно кліпаючи очима. Він наче був увесь налитий свинцем. Що робити? Потиснути магнатську руку, як рівний рівному, означало образити гордого феодала. Поцілувати, як це зробив би кожен шляхтич, здавалося нестерпучим приниженням. Минула хвилина, безкрая, як вічність. Очі Потоцького потьмарилися, наче море перед бурею. Здригнулися, насупилися брови. Очі наказували, гіпнотизували.

— Навіть хлоп здогадався б, що робити, — фиркнув хтось у юрбі.

І без волі, без думки Горленко нахилився і доторкнувся охолоднілими вустами випещеної ворожої руки.

Зневажлива усмішка промайнула пухкими губами Потоцького і, гидливо витираючи руку хусткою, він рушив до костьолу з таким виглядом, наче робить богові честь, відвідуючи його святиню.

— А в цього хама є гордість. Він дивився на мене, як вовк на свого приборкувача, — говорив Потоцький після меси, завітавши до патера Юстовського в ризницю.

— Дикунство, вельможний пане! Неприборканість степового коня, що ніколи не знав уздечки, — смиренно вигинався патер, вітаючи свого грізного духовного сина.

Потоцький ледве помітно всміхнувся.

— Він уже раз відчув на собі володареву руку, але після міцного нагая треба дати йому трохи вівса.

Патер здивовано й незрозуміло дивився на Потоцького.

— Ну, так, або шматок хліба, якщо це зрозуміліше пану пробощу. Здається, наше панство трохи пошарпало його хутір? — спитав Потоцький.

— На жаль, так, вельможний пане. Разом із Баличиною землею витоптали чотири волоки його пшениці і спалили кілька скирт.

— А як поставилося козацтво до його навернення в католицьку віру?

Юстовський зітхнув і журливо схилив голову.

— Як і належить хамам. Тільки заможніша старшина, що сама прагне шляхетства, зрозуміла його. Проте хіба хто-небудь зважає на те бидло…

— Від ворон відстав, а до пав не пристав, — зареготав Потоцький, блиснувши сліпучо-білими зубами. — Так ось передайте цьому шляхтичеві ех genere chamorum[171], що я сплачу йому всі збитки, якщо він ступить до мого війська. Цікаво мати на своїй псарні цього приборканого вовка. Я дам йому проповідні листи. Хай він сформує нам новий козацький полк. І скажіть йому, що коли він справді вірний син католицької церкви і оборонець ойчизни, то за два місяці він мусить показати мені той полк, вимуштруваний на кшталт угорської гусарії або моїх улюблених драгунів.

Патер Юстовський це вірив своїм ушам.

— Яка шляхетність! Який жест, повний величі, - жест, гідний стародавнього Риму! — захоплено белькотів він… — Простягти руку ворогові, хамові… Винагородити в сто разів за збитки, що заподіяли йому інші… «Блаженно черево, що тебе породило, і cocцi, що вигодували тебе», — скажу я словами євангелія.

Потоцький задоволено покручував мусянжеві вуса.

— Вчора я відмовився вiд дальших послуг капітана Свендборга, — недбало кидав він слова. — Ці шведські ландскнехти не складуть собі ціни. Чому не взяти на їх місце цього шляхтича подлєйшогo гатунку?! Я гадаю, що він виправдає себе. До речі, я хотів вручити пану пробощу на бідних його парафії трохи грошей. Я буду дуже радий, якщо пан пробощ так улаштує справу з цим хлопським отаманом, що не я запрошую його до себе, а Горленко сам запропонує мені свої послуги.

З цими словами Потоцький витягнув з гаманця щупку блискучих червінців і недбало кинув на срібний піднос.

Патер Юстовський упадав коло Потоцького, як голодний кіт коло сирого м'яса, супроводячи його до колебки. Потім повернувся до ризниці, нашвидку перелічив гроші, один червінець укинув до карнавки на бідних, а решту собі в кишеню і крикнув служникові, щоб подавали обід.

Юстовський поставив справу так, що не Потоцький запрошує Горленка до себе, а він, Юстовський, умовив Потоцького прийняти пана сотника до свого війська. Горленко ухопився за цю пропозицію, як за дар божий. Нова посада звільняла його раз назавжди від зустрічі з Баликою та з іншими козаками.

Гаряче взявся він до роботи. І, діставши проповідний лист, набрав «гультяїв» із колишніх співучасників Mocковського походу. День і ніч був він cepeд своїх козаків, стежачи за кожною підковою, за кожним жупаном, кожною шаблею й уздечкою. На прохання Юстовського, yгopський поручик Кніпріц пояснив йому принципи німецького військового ладу. Горленко добре запам'ятав кожну дрібницю, і коли через два місяці відбулося урочисте оказування нового полку, він міг зробити честь королівському палацові.

Потоцький задоволено мружився, пропускаючи його повз себе урочистим маршем, потім покликав Горленка.

— Пане сотнику, дарую вам полковницьку булаву та маєток Мостище, — урочисто сказав він, — і сподіваюся, що пан і далі буде таким же дбайливим отаманом і виправдає свою нову гідність.

На цей раз Горленкові не підказували. Чемно вклонившись, він схилив коліно перед своїм сюзереном і побожно припав до його руки.

Брацлавщина саме тоді залюднювалася. Вона була суміжна із степом, де кочували татарські орди, тому і життя тут було під постійною загрозою нападу, і тільки міцні замкові мури могли врятувати брацлавів від щохвилинної небезпеки. Ось чому першими прийшли сюди магнати-колонізатори з своїм військом, під обороною якого почували вони себе безпечно. І стала Брацлавщина країною великих латифундій, де кожен магнат володів мало не цілим повітом, а втікачі-селяни оселялися на неораних землях, але вже наданих магнатам від королівського уряду.

Залюднювалася країна швидко. Фільварків тут ще не було. Але чималі прибутки волинських та галицьких магнатів не давали спокою брацлавському панству. І, перетворюючи свої мрії на дійсність, почали вони наступати на селянина.

Посипалися данини за данинами, толоки за толоками, а толоки почали перетворюватися на панщину, та не завжди скорялися їй степовики. Звикли вони до військової небезпеки, до боротьби з татарами, з природою й хижаками. Загартовані в боротьбі, опиралися вони панським зазіханням, і якщо магнатові, оточеному військовою силою, щастило визискувати, то це вже було не під силу дрібному дідичеві, бо він щохвилини стояв віч-на-віч із своїми підсусідками чи то слобожанами.

Ставши вірним васалом Потоцького й потрапивши до магнатського палацу, щоправда, не як гість, а як двірський полковник, Горленко відчув, що доведеться перебудувати все своє життя. Треба й причепуритися за модою, і хату оздобити по-європейському, щоб не сором було привітати гостей. Треба й челядь пристойно одягнути, і ридван замовити, і дружину привчити до шляхетських звичаїв та витівок. А на це треба грошей і грошей.

І взявся він за свою челядь та хлопів.

Сплачували вони йому різні данини, приходили кілька разів на рік на толоки, але панщини в них не було, і звалися вони не хлопами, а делікатно — підсусідками.

Знаючи їх завзяту вдачу, Горленко не був певний, як вони поставляться до його зазіхань. Зопалу вони могли підпалити хутір, а Горленко був надто обережний, щоб рискувати своєю садибою.

Ось чому почав він спроквола домагатися свого.

Він мало не подвоїв толоки, скликаючи селян або гатити греблю для рибного ставу, або орати землю під озимину, або молотити, або капусту квасити.

Поспільство бурчало:

— Та невже так можна, пане полковнику? Щохвилини відриваєшся від господарства. Ані змолотити, ані буряків повикопувати.

— Та я й сам бачу, — хитро підтакував він. — Але що ж робити? Я теж не можу, щоб усе гнило в полі.

— Змилуйтеся, пане полковнику. Робиш від зорі до зорі, а в самого серце в'яне, як подумаєш, що воно вдома.

Горленко удавано замислювався, морщив брови і зненацька, начебто знайшовши раду, розпливався усмішкою:

— Ну, добре! Замість працювати шість день, приходьте тепер на три дні і на тому тижні знов на три.

Селяни перезиралися, чухали потилиці і знехотя згоджувалися. А Горленкові тільки того й треба. Минуло два-три тижні, і знов на хуторі знаходилася негайна робота, знов скликав він селян на шарварок. І знов бідкалися вони, і знов Горленко, зглянувшись на їх прохання, розкладав їм роботу на кілька тижнів рівними частками.

— Падлюка, — з ненавистю сичали селяни. — Всього йому замало.

— Це його ксьондз підбурює, — із забобонним жахом шепотіли баби.

— Ксьондз ксьондзом, а зиск зиском, — похмуро відгукувалися чоловіки. — Бачить, що всі навколо починають шкуру з людей дерти, ось йому й заздрісно. А парубки завзято кидали в просторінь:

— Доведеться тікати.

— Втечеш, коли дружина наплодила з півдесятеро. В кого діти — тому заказано шляхи.

— А чого ж ти такий плодючий! — штовхав його хтось із жартунів. — Ти б по-чернецькому…

— Іди ти під три чорти, — відмагався той під бучний регіт молоді.

А Горленко повільно й неухильно гнув своє. Дали йому селяни поволівщину — четвертого бичка від річного приплоду; дали медове, і десяту рибу з улову, і звірячі шкури. І всього йому було замало. Нове життя вимагало нових затрат. Не можна було відставати від інших полковників. А на бенкети, пишний одяг, пиятику та різні витівки не вистачало того, що-витягав він із поспільства.

— Ось тобі й старшина, — крехкали вони, віддаючи Горленкові останнє.

— А хіба старшина — не той же пан? — відгукувався хто-небудь.

— Навіть гірший за пана, бо він знає, де в людини останнє личко заховане.

— І скільки в жінки полотна в скрині.

— І скільки яєць несе кожна курка.

І незмінною луною гомоніли молоді, самотні й завзятті. — Тікати тра! Скрутить він нас у баранячий ріг.

І стриманою загрозою гули молоді басисті голоси.

Але безнадійно хилилися батьки. І сльозилися, каламутніли баб'ячі очі, з'їдені димом, наче віконні шибки в осінню пронизливу мжичку.

У Потоцького була велика картярська гра.

Сивоусі магнати; блискучі угорські й саксонські драгуни, панії, прелати й мало не вся околишня шляхта юрбилися навколо зелених столів, де відбувалися тpaгeдiї і лихі жарти примхливої долі. Мовчазні пахолки розносили таці з келихами меду й солодких вин. Золотими списиками дрижали вогні високих воскових свічок у канделябрах та жирандолях. І падали на зелене сукно барвисті прямокутники карт, даруючи одним багатство, а в інших відбираючи останнє.

За головним столом сидів і італійський граф Гвідо Фалієро. Він уже тиждень гостював у Потоцького, і на його пошану відбувся не один пишний бенкет. Говорили, ніби він таємний агент Казімо Медічі [172], що довгий час жив в Англії при дворі королеви Єлизавети. Говорили, ніби він готує отрути без смаку, паху й кольору, якими італійські володарі позбавлялися зайвих людей. Казали, що він складає гороскопи краще за всіх європейських астрологів, що йому відомий еліксир вічної молодості і що він дивовижний знавець картярської гри й навіть має перський талісман, від якого ніде й ні в чому не знає він поразки. А головне, гостює він у Потоцького недарма. Потоцький знов задумав якісь інтриги в Молдавії і сподівається, з допомогoю Фалієро, встановити зв'язок з Угорщиною і навіть самим цicapeм.

Тільки що скінчилася гра, Гвідо Фаліеро недбало тасував карти, і на його пальцях мінилися променистими зорями дивовижні діаманти. Зацікавлений таємним гостем, Горленко висунувся наперед і опинився по той бік зеленого поля.

— Prego unа partito, signore colonello[173], — простяг до нього колоду італієць, помітивши за Горленковим поясом полковницьку булаву.

Горленко збентежено озирнувся. Невже гордовитий чужинець звернувся до нього? І не помітив, що за його спиною стоїть Стефан Потоцький і хижі іскри палають в його блакитних очах.

— Heвжe пан полковник не грає? — спитав він, ставши поруч Горленка.

— Та… я… я… вельможний пане…

— Ну, звісно. Я бачив, як ви якось билися на зеленому полі з паном підчашим. Граф робить вам велику честь і пропонує карту.

І знов під владним поглядом Потоцького схилив голову старшина: простяг руку по карту, висипав із — гаманця двадцять червінців — усе, що було при ньому.

Він виграв тричі підряд. І кожного разу подвоював гру. Золотою лускою блищали перед ним червінці, дукати, флорини, гінеї та ліври. Горленко дивився на незнайомі монети, прислухався до їх мелодійного дзвону і, випивши келих токайського, знов потягнувся по карту. Приємне тепло розлилося по його тілу. Стало весело, зникла сором'язливість, що завжди оповивала його в пишних залах магнатського палацу.

— Граю на всі, - відповів він на запитливий погляд Фалієро.

Той мовчки схилив голову, і Горленко мимоволі замилувався з його тонкого горбуватого носа і вузького обличчя з гостренькою борідкою, із збитих вусів, з огняно-чорних очей і гриви, наче припудреної сивиною, чорно-синього волосся. Недбало тасує він карти. Діаманти, як паморозь, міняться на його пальцях — і падають на зелене сукно кopoлi в пишних кучерях, десятки й ciмки наче червoнi й чорні жучки. Навколо штовхалися шляхтичі в гаптованих кунтушах. Дзенькають остроги. Дзвенить золото і кришталеві келихи шампанського. Шипить вишукана польська мова всуміш із волоською та італійською. Горленко помічає, що з картами не все гаразд, але на запитливий погляд Фалієро непримушено кидає:

— Ще раз… На стільки ж.

Хтось із панства догідливо перекладає його вигук по-італійському. І знов чужинець недбало тасує карти, і знов падають вони на зелене сукно.

— Що?.. Що таке? — питає Горленко, обводячи панів очима.

— Вашу карту побито, — здивовано підводить брови Фалієро. — Дозвольте ще раз?

Горленко підводиться, хвилинку стоїть, спираючись долонями на стіл. Кров б'є йому в скроні, пече жаром щоки. А Потоцький насмішкувато мружить блакитні фарфорові очі; і, вловивши ледве помітній жест Потоцького, пахолок наближається до Горленка з новим келихом. Потоцький теж бере собі келих.

— Бажаю пану полковнику бути завжди таким же відважним на полі бою, як і на зеленому полі гри! — кидає Потоцький, підносячи келих над головою.

І важко зрозуміти — чи зловтішність, чи щирість, чи глузування бринить у його тоні.

Горленко машинально цокається. Шампанське приємно лоскоче його гортань пінявим іскристим холодом. Перед очима міняться вогні. Пливе юрба. Він мовчки відходить і, зупинившись біля вікна, чує, як крізь сон, уривок розмови:

— Я не розумію, чого ми так відстаємо від Волині й навіть Галичини. Вивозячи збіжжя, можна заробити у вісім, навіть у дев'ять разів більше, ніж на шинках та млинах.

Пронський зробив непевний рух.

— Тaк, але пан забуває, що для цього треба засіяти не сто ланів, як ми, а тисячу чи навіть більше.

— Тобто пан думав сказати — десять-п'ятнадцять тисяч?

— Ну, от бачите. Де взяти стільки ріллі? — відсапується Пронський, пускаючи хмари диму.

Тютюн у нього — справжній англійський, варений на меду, а дим його нагадує медовики. Горленко втягує його разом із пахощами і силкується зрозуміти, що задумав Ружинський. Збіжжя? Нащо? Одне ясно: справа така корисна, що треба хоч би там що довідатися, в чому річ.

Але спогад про програш різонув, як ножем. Нащо, нащо він згодився грати?! Хай він буде тричі проклятий, коли ще раз наблизиться до зеленого столу, навіть переступить поріг гральної зали. Програти за півгодини дворічний прибуток свого хутора! Адже ж ці кляті Мостища такі занехаяні, що, крім шинку, з них виссеш не більше, як із тримісячного теляти.

А Ружинський вів далі, закинувши ногу за ногу.

— Дуже просто. Треба перевести хлопів на волоки, Тоді, замість необмеженої оранки, кожен двір матиме певний клаптик, а решта відійде до фільварку. Можна дати на родину півволоки, навіть одну третину, бо наша чорноземля прогодує їх, але треба зігнати хлопів із землі, як ми вже позганяли їх старшину….

В цю мить Ружинський помітив Горленка і трохи збентежився, але, опанувавши себе, з привітною усмішкою додав:

— До якої, за прикрим непорозумінням, пристав тоді і наш шановний пан полковник.

Горленко розгублено мовчав. Що відповісти? Але в цю мить заспівали скрипки й лютні, розкрилися двері суміжної зали, і в них замайоріли пари танцюючих.

— Е, тепер не до серйозних розмов, — схопився Ружинський. — Не всидиш під таку музику.

Він по-молодецькому виструнчився і, дзенькаючи острогами, попрямував до кокетливих панянок, що з удаваною недбалістю обмахувалися віялами, скоса стежачи за панами.

Пронський курив, не дивлячись на Горленка. Чванливий магнат вважав за велику честь, коли ледве помітно хитав головою на низький поклін новопризначеного полковника. А розмову з ним вважав за щось таке ж неприпустиме, як сісти поруч власного лакея або пити горілку з машталірами.

Він демонстративно показав Горленкові спину і заговорив із Калиновським про полювання.

Горленко не рухався. Стояв він біля колони і відчував, як гостра пекуча зненависть до всіх присутніх скипає йому в грудях. Що робити? Куди кинутися? В цьому пишному, барвистому натовпі він був самотній, як мисливець у лісі серед величезних дерев, що пригнічують його своєю мовчазною, ворожою величчю. Жодної душі, жодної людини, з якою можна щиро поговорити або відчути себе несилувано. Сотні умовностей гречності зв'язували кожен його рух, кожне слово. Може, люди, які виросли серед пишного панства, так привчаються до цих звичаїв, що виконують їх підсвідомо, як підсвідомо відсмикуєш руку від огню. Але поки вони не стали частиною його істоти, рефлексом — яке це страждання щохвилини стежити за собою, навіть коли подвоєна душа, коли катує її невимовна мука…

Думка за програш ссала під грудьми, заливала червоними плямами лице й шию. Що робити? Де взяти грошей зараз, негайно? Є в нього закопані в певному місці золоті турецькі монети, але як розшукати їх за кільканадцять миль у дніпровських плавнях. А картярський борг треба сплатити за добу, бо інакше він буде знеславлений — і тоді ніщо в світі не змиє з нього ганебного тавра.

Позичити? Але де, в кого? Хіба повернеться язик натякнути про позику одному з цих бундючних панів? Та завтра все воєводство говоритиме про це — і тоді не буде краю жартам, образливим натякам і презирливому співчуттю.

Розповісти дружині? Почнуться докори, сльози; від яких настрій буде зіпсований принаймі на тиждень, а грошей однаково не знайдеться. Ні, вже краще мовчати. Тільки грошей треба дістати, врятуватися від неслави. Але де, де?

Горленко скрипнув зубами. І в ту ж мить хтось підхопив його під руку, і співчутливий бас Кніпріца зарокотів йому в ухо:

— Про яку прекрасну панянку мріє наш пан полковник? Певно, вона вродлива, як розовоперста Еос, богиня світанку? Признавайтеся, пане полковнику!

Кніпріц! Як це він раніше не подумав про цього сердечного юнака? Принаймні він уміє мовчати, як людина, що потрапила до чужого оточення задля шматка хліба.

— Помиляється пан поручик, — сумно відказав Горленко, прямуючи з Кніпріцом до виходу.

І коротенько розповів йому про свій програш.

— Та на що ж ви сіли з ним грати? Невже ви не чули, що про нього розповідають по кутках? — щиро ойкнув Кніпріц. — Якщо на те пішло, то справа не в його винятковій вправності в картах чи то в долі… Але всі мовчать, бо він найближчий приятель вельможного пана й багатьох інших. Чорт його зна, на чому грунтується ця чудернацька дружба. Проте, я ухиляюся вбік… Треба знайти гроші, бо інакше — край службі і всьому майбутньому. Тільки не журітъся завчасно. Не ви перший, не ви останній. Опануйте себе і не повертайтеся до гральної зали, бо — хай мене вдарить грім — вони пустять вас у жебри.

— Та хай їм провалитися, цим картам! Який я гравець! Зайшов подивитися з цікавості. Бачу — ніяких мудрощів нема… Але де ж узяти гроші?

Кніпріц замислився.

— От шкода, що в мене немає… А скільки вам треба?

— Та… вісімдесят польських злотих і стільки ж англійських червінців, чи як їх там…

— Трохи забагато. Це все Потоцький підстроїв. Любить розважатися на чужому лихові. Знаю його звичай. Випробував на власній шкурі.

— Як то?! Хіба пан поручик?..

— О ні, я не програвся. Вельможний пан — людина вигадлива і багатостороння. Він не повторюється. Одного зацькує хортами або ведмедя випустить на нього. Другого підведе під програш. А іншому підсуне досвідченого перелесника відбити дружину чи то наречену. Або напоїть на глум усьому товариству. Ні один новак не уникнув його жартів. А завжди вразить він свою жертву в ахіллесову п'яту… Проте де ж узяти гроші? — згадав він. — Загалом вам треба сто шістдесят червінців. Мабуть, ротмістр Іллеш одержав сьогодні фуражні. Спробую позичити в нього нібито для себе. До речі, він мені трохи винний.

І чулий юнак залишив Горленка в кутку зимового саду, помітивши блакитну уніформу угорського ротмістра. Але й тут не пощастило. Іллеш щиро вивернув кишені Кніпріцові в долоню, і вони нарахували тільки тридцять один злотий.

— Почин є, - говорив Кніпріц, який в кожному випадку вмів знайти хорошу сторону. — Позичити сто тридцять злотих легше, ніж сто шістдесят.

Але, хоч до кого він звертався, — всі відмовляли йому. І Кніпріц ставав все хмурніший.

— Не минути вам лабет Доліви-Ясенського, — зітхнув він кінець кінцем. — Візьміть у нього, але пам'ятайте, що це такий павук, з яким небезпечно зв'язуватися.

— Якого Ясенського? Того, що орендував маєтки старого Струся?

— Так. Тепер він головний управитель пана Потоцького.

— Та невже ж він лихварює?

— Так, потай і під величезні проценти. Знає, що бувають безпорадні становища, як от і з вами… А панство сплачує і або мовчки гине в його лабетах, давши слово чecтi мовчати, або звільняється від нього голе і босе. Через нього вкоротив собі віку Стах Оборський та інші. Ви тільки нікому не кажіть, щоб не вийшло скандалу. Дайте слово честі, - захвилювався Кніпріц, боячись за свою балакучість. — Я вам розповів по-приятельському. Не зраджуйте мене.

— Та що я, ворог своєму єдиному приятелеві? — палко відповів Горленко. — Де ж той павук і людожер?

— Я вас зараз познайомлю. Він тут, У палаці.

Доліва-Ясенський справді сидів у кабінеті, щось підраховуючи на клаптиках паперу.

— Пробачте, здається пан не вільний? — чемно дзенькнув острогами Кніпріц.

— Ні, ні, прошу. Я вже кінчив. До ваших послуг, — підвівся Ясенський.

Це був худорлявий пан, років на шістдесят, с пергаментно-жовтим обличчям і глибокими темними западинами, де блищали розумні, але холодні й пронизливі очі. Кніпріц познайомив його з Горленком і перейшов до головного.

— Я знаю, пане Ясенський, що є справи, про які можна говорити тільки проміж порядними людьми, спокушеними на законах честі, - почав він. — Такий і є пан Горленко. Сьогодні йому не пощастило на зеленому полі. Отже, йому треба грошей. Чи не могли б ви позичити кільканадцять злотих?

Доліва мовчки мацав Горленка очима, які дивовижно нагадували двох щурів, що визирають із нори.

— Скільки ж пану треба? — спитав він по хвилі.

І голос його бринів сухо й рипуче.

— Сто тридцять червінців, пане. За два тижня я поверну вам цю суму з глибокою вдячністю.

— О пане… І треба вас виручити, бо це обов'язок кожного шляхтича рятувати один одного, і боязко мені, що ви мене підведете під лихо, — всміхнувся Ясенський, але усмішка його скидалася на гримасу мерця.

— Слово честі!

— Та не в слові тут річ! А що буде, коли пан — бажаю пану добре ся мати сто років — помре наглою смертю? Де я тоді візьму гроші сплатити борг? А що мені скаже вельможний пан, коли виявиться, що я позичив вам його гроші? Та він мене з світу зжене, позбавить честі й посади!.. Це ж так небезпечно, так рисковано…

— Так я дам панові розписку.

— Розписка, пане, розпискою, але це не врятує мене від лиха, бо коли я покажу розписку замість грошей, то вийде, що я не злодій, але шахрай, що крутить його грошима, як лихвар. І знов-таки буде погано. Хай пан дасть мені, крім розписки щось коштовне під заставу, а я зобов'язуюсь словом гонору повернути цю річ під час остаточного розрахунку.

«Ах ти сучий сину, — скипало в грудях у Горленка — Так ти задумав з одного вола дві шкури здерти?»

Але, пригадавши cвoє безпорадне становище, стримався і чемно відповів:

— Добре, пане. Візьміть мою кунячу шубу з бобровою облямівкою та коміром.

Щури знов визирнули з-під пергаментних повік і вмить заховалися. А сухі жовті губи пожували під гачкуватим носом, і рипучий голос відповів:

— Ну, добре, любий юначе… Додайте ще ваш діамантовий перстень — і приходьте. Треба рятувати шляхетний гонор і лицарську гідність. За півгодини чекаю на шановне товариство, але щоб ніхто в світі не знав про цю послугу.

— Підемо, — підхопив Кніпріц Горленка. — Підемо пане, танцювати, бо інакше вашу відсутність помітять, і тоді ви станете ціллю нових витівок нашого сюзерена. Всміхніться! Та не так журно, боже мій!.. Пам'ятайте, що в цьому палаці треба сміятися й жартувати, коли на душі темна ніч і виють голодні вовки. Підемо до панночок. З ними легше дихати. Я познайомлю вас з сестрою моєї Яніни, панною Камілою Хлебцевич. Чудесна дівчина. Коли б не Яніна, я не стояв би перед її очима.

Мазурка ще бриніла в ушах Горленка, коли він вийшов з Кніпріцом з сліпучо освітленого палацу і по прямував крізь темряву, мжичку й калюжі до дому Доліви-Ясенського.

Той вже чекав на гостей.

— Прошу панство до кани. Сюди-сюди, — говорив він розтягуючи мертвою усмішкою свої пергаментно-жовті губи. — Дозвольте келих старого меду?

І поки гості присьорбували мед, Доліва уважно оглянув і обмацав Горленкову шубу, зважив перстень і написав розписку.

— Пробачте, пане. Я просив сто тридцять червінців, а тут сказано сто п'ятдесят, — наївно здивувався Горленко.

— Ну, зрозуміло, пане. Пан полковник і одержить сто тридцять, а решта в рахунок процентів. Як пану відомо, це гроші вельможного пана, а я мушу пильнувати його інтереси і в міру сил збільшувати його майно.

Горленко увесь дрижав з люті. Негідник! Прикривається ім'ям Потоцького, хоча й Потоцький не кращий. Бажалося кинути йому в вічі розписку, вилаяти цю брудну безчесну тварину. Чим він кращий від останнього лихваря? Ця мумія з щурячими очима! Ні, навіть гірший, бо ті не прикрашають свого ганебного ремества пишними словами й гаслами.

«Подавись моїми двадцятьма червінцями», — побажав він йому в думках, підписуючи розписку.

А Кніпріц думав, дивлячись на лихваря, що відраховував гроші чіпкими кістлявими пальцями:

«Так виглядав великий інквізитор, підписуючи смертний вирок Янові Гусу».

Повернувшись до палацу, Горленко розшукав Фалієро. Славетний гравець і політичний інтриган сидів в одній із віталень за келихом вина і щось розповідав по-італійському. Насупроти нього сидів Потоцький. Панії і пани оточили Фалієро і прислухалися до його слів, і, хоча далеко не всі розуміли його, всі удавали ніби розуміють, і коли сміялися ті, що справді говорили по-італійському, удавано реготали й собі.

Горленко — проштовхавс!' наперед і, коли італієць замовк, просто звернувся до нього:

— Дозвольте розрахуватися з вами, пане граб'я. Ось мій борг. Прошу.

І простяг йому тyгo набитий золотом гаманець.

Очі Потоцького потьмарилися. В них спалахнула блискавиця. Яка, нахабність! Яка невихованість!

— Здається, пан полковник міг би знайти інший час і місце для своїх розрахунків, — фиркнyв він у вуса.

Горленко спалахнув. Він ішов сюди, як на штурм. Ішов кинути шахраєві в обличчя свої кровні гроші, разом з усією зненавистю і презирством, що буйно кипіли в душі. А той, кого вважають за законодавця в справах шляхетності, честі й смаку дає йому за це мopaльнoгo ляпаса.

Горленко забув усе, гордо випростався і кинув у вічі пихливому феодалові:

— Так, вельможний пане, але в мурах цього палацу відбулася та шляхетна гра, за яку розраховуємося ми з паном Фалієро.

І, не чекаючи на відповідь, вийшов.

Потоцький зблід, як тоді на соймику, кидаючись із шаблею на старшин.

— Сам винний, — зареготав Ружинський. — Я завжди казав, що з хама не буде пана. Пусти собаку під стіл, вона й лапи на стіл покладе, ще й шматок тобі вирве з рота.

Але сміх і дотепи магнатів, замість розпалити лють Потоцького, зненацька заспокоїли його.

— Не думайте, панове, що я такий наївний, — сухо урвав він їх. — Тен хам такий же потрібний у господарстві, як ланцюговий собака або свиня. Я тільки помилився в тому, що пустив його до своїх покоїв. Більше він не переступить цього порога. Але й його я не збираюся вигнати, бо його полк на п'ятсот шабель коштує мені вдвоє дешевше, як сотня шведських ландскнехтів.

Лютий, незадоволений собою і всім світом повертався Горленко додому. Мжичило. Пронизлива осіння вогкість проймала тіло крізь камзол і кунтуш з вильотами. Але не заставленої шуби шкодував Горленко. Скажена лють, кипіла в грудях. Спалити б їх разом з їх палацом, що сяяв на горі барвистим китайським ліхтарем. Покришити б їх шаблею і з насолодою бачити, як полотніють із жаху ці гордовиті випещені обличчя!

Якщо Потоцький вижене його від себе, він замкнеться на своєму хуторі і більш ніколи не повернеться до цього клятого палацу. Треба тільки якнайшвидше розшукати сто п'ятдесят червінців і викрутитися з лабет Доліви-Ясенського.

Але де їх узяти? Поїхати до матері на Волинь або продати воли?

Але, на жаль, минули осінні ярмарки, де легко позбутися їх за хорошу ціну. З хлопів нема чого взяти. От хіба збіжжя… Де це дають за нього таку дивовижну ціну? Проклятий звичай! Спитати б просто Ружинського. Так ні, стій, як бовдур, як гайдук біля ридвана.

І уривалися думки, перескакували на інше…

Проклятий ксьондз. Це він вигадав і полк, і службу. A тепер Горленка вигнано, як лакея, як ланцюгового собаку, що забіг до покою. Певно, там тепер глузують із нього, його слів, з рухів, з вимови… О, хоча б знов повстання… Тоді б він показав, що таке Горленко!

Горленко рвучко смикнув повід, коли. раптом пекучий біль прохопив порубане плече.

— Ні, рано ще воювати. Ще нагадує про себе ця клята рана.

Кінь ішов рівною однохіддю. Грязюка летіла з-під його копит. Навколо стояла глибока темрява. Зник променистий палац. Холод заповзав у рукави, обсипав спину льодовими комахами. Заклякли руки. Хотілося дістатися додому, лягти, вкритися з головою, заховатися від самого себе і від своїх думок, забутися глибоким сном без снів, розтанути в небутті…

— Вйо, холеро, щоб тобі подавитися, як тому шахраєві моїми грішми! — люто стьобнув він коня, немов то був не кінь, а Фалієро і Доліва-Ясенський, усі разом.

І раптом упіймав себе на тому, що заговорив рідною, звичною з дитинства мовою, забутою задля вишуканої і вигадливої мови магнатських покоїв.