Людолови Том 1

Розподіл ясиру

Ширинський бей пройшов Волинь і Поділля, омиваючи руки по лікоть у крові і не бачачи піднесеної проти себе зброї. І справді, коронний гетьман — Жолкевський нічого не міг зарадити, коли в нього було тільки триста шабель кварцяного війська. Король і гетьман закликали козаків і шляхту боронити ойчизну, але ніхто не відгукнувся. Тільки король відрядив на допомогу Жолкевському загін двірської піхоти.

Переобтяжені здобиччю, поверталися татарські загони до коша. Як тільки вони збиралися в умовленому місці, кіш знову виділяв по ясир свіжі сили, і знов два загони розбігалися праворуч і ліворуч і знов, відокремившись від коша миль на двадцять, розподілялися на дрібні ланки і віялом розсипалися степом. Як сарана, налітали вони на села й замки, на відлюдні хутори й містечка і поверталися до коша з отарами овець і бранців.

І тоді нові загони заступали їх місце йшли на грабіж. Накресливши широке коло, обтяжені здобиччю поверталися татари додому, женучи своїх знесилених бранців.

Жінки були найбільш виснажені. 3асмаглі, вкриті пилом і потом, змучені спекою й ходою, в подертих брудних сорочках, із порепаними до крові ногами, в ранах — вони ледве рухалися. Та де їм було поспішати, коли з кожним кроком віддалялися вони від рідної землі і згасала остання надія, що дожене й відіб'є їх козацька сила.

А козаки не могли їх урятувати. Розійшлися вони після походу по волостях. Багато з них потрапило в неволю або загинуло в завзятих сутичках з татарами.

Скільки сягало око, тяглося строкате татарське військо. Кожен татарин брав із собою в напад по кілька запасних коней. Тепер ці коні йшли навантажені здобиччю, а бранці посувалися пішки, всуміш із худобою. І важко було відокремити: де кінчається отара і де починаються люди.

Поки що кожен загін гнав свою здобич окремо, і бранці йшли родинами або цілими селами. Чимало шляхти й міщан потрапило разом із поспільством у неволю. Але, сподіваючись на добрий викуп, татари дали їм коні, і їхали вони верхи поруч із зв'язаними селянами.

На постоянці невільників розв'язали. Закурилися вогнища з сухих бур'янів. Татари різали баранів і хворих коней, білували їх і розрубували, зливаючи кров у казанки. Кров мішали вони з борошном, потім варили й жерли її як ласощі. Варене м'ясо теж їли гарячим, а юшку, так звану чорбу, зливали в ханькові пляшки й пили під час руху, заїдаючи її сиром та сухими коржами.

Поївши, бранці лежали покотом біля вогнищ, радіючи короткому перепочинкові. Дехто з жінок силувався розчесати своє скуйовджене волосся або полагодити розірваний одяг, але більшість лежали або сиділи, важко зітхаючи й витираючи гіркі сльози. І якось дивно було, що в усьому безмежному таборі не було жодної дитини, молодшої, за десять років, жодного діда чи то бабусі. Всіх позабивали татари, щоб хворі, старі й діти не затримували їх руху в степу.

А звитяжцям не сиділося на місці, як лоцмани — море, знали вони степ і, закинувши за плечі сагайдаки, з гиканням гасали — вздовж табору. Це були сміливі їздці, - але їх постава з зігнутими колінами в коротких стременах була незграбна й вайлувата. В своїх гостроверхих баранячих шапках і шкірянках вони скидались на мавп верхи на хортах.

Ляскаючи батогами, погнали вони бранців по воду. Криниця так закаламутилася, що вода стала брудна, як настойка з трави й піску. Лутосі пощастило набрати повну ханькову пляшку, але вода була тепла й огидна, а пісок і глина скрипіли на зубах.

— Випий, серце, — умовляв Горпину Корж.

— Вона сиділа на землі, байдуже дивлячись в одну точку сухими запаленими очима, нібито не чуючи його слів; Ноги їй вкрилися гноїстими ранами, губи потріскалися, запеклися, а розпухлі перса, повні напівперегорілого молока, випиналися з-під сорочки, тверді й пружні.

Безтямно ковтнула вона води і з огидою стала жувати шматок смаженої баранини. Всі почуття в ній притупилися, байдужість і розпач охопили її, наче хтось обгорнув її чимось м'яким, через що, як крізь пухку ковдру, не долинало до свідомості жодне зовнішнє враження.

Корж увесь час мовчав, але напружено працював його мозок обмірковуючи втечу. Він розумів, що зараз не пощастить утекти, але очі жадібно ловили кожну прикмету путі, кожну могилу, кожну балку, головне — кожну криницю, бо найважче дістатися з Криму на Україну крізь цей безводний степ.

Жовтогарячі паростки вогню жадібно, лизали закурений казанок, де скипала чорба. Корж підкидав у вогонь сухий бур'ян і напівголосно перемовлявся із Лутохою. На татар вони не звертали уваги; проте дванадцятирічний небіж Лутошин раз у раз смикав дядька, допитливо придивляючись до кожної дрібниці.

— Дядьку Корж, дядьку! Що це вони роблять? — казав він і показав на Сафара, що розсідлував коня.

— А чорт його зна! Піди та спитай, — байдуже відповів Корж. Хлопчик боязко зробив кілька кроків і здивовано зупинився: Сафар нарізав конятини довгими тонкими смугами і, охайно розклавши їх на конячій спині, почав сідлати коня поверх сирого м'яса.

— Дядю! Нащо це він конятини наклав під сідло? — здивовано допитувався хлопчик.

— Це вони їстимуть, коли конятина впріє, - впевнено пояснила йому одна з жінок.

— Як то? Сиру? — не заспокоювався хлопчик.

— Відчепись! — обурився Корж. — Хіба тобі не все'дно?

Але хлопчик тільки зітхнув що ніхто не хоче задовольнити його допитливості.

— Це він, хлопче, коня лікує, - змилосердився над ним один із козаків. — Сідло натерло коневі хребет, так він підкладає м'ясо, щоб м'якше було. Хлопчик хотів ще щось спитати, але пронизливий свист прорізав повітря.

Табір здригнувся, заворушився. Протягом тижня невільники вже вивчили, що це сигнал до походу, і почали поквапливо затоптувати вогнища та ладнатися шістками чи дев'ятками, щоб не потрапити під нагаї.

І знов потяглися степом безкраї лави людей, табуни, отари овець та невільників. Заляскали бичі, загарцювали пильні степові хижаки, що вели свою здобич до рідних кантар.

Діставшись Дніпра і переправившись на Лівобережжя, татари відчули себе вдома і вже не боялися погоні. Мовчазні й нашорошені в межах Речі Посполитої, вони стали раптом галасливими, балакучими і веселими, і бранці з розпачем зрозуміли, що згасла остання надія на звільнення.

Над степом упала чорна зоряна ніч. Срібною річкою потік небом Чумацький Шлях, розподіляючись на дві протоки, наче Дніпро-Славута. Впала роса на ковиль, на гіркі степові трави, і вони запахтіли гостро й міцно, як завжди в жаркі ночі.

Бучно в татарському таборі, але в степу так тихо, що було чути шурхіт гарячого вітру, а зорі горіли низько й похмуро — важкими золотими краплинами.

Сафарів загін розташувався край табору. За ним був морок, шелест трав і сухий тріск степових цвіркунів. Настя сиділа на кобеняку та з огидою і зненавистю придивлялася до татар. Вони юрбилися навколо вогнищ і, освітлені полум'ям, здавалися червоношкірими. Плисковаті обличчя, розкошені очі, зуби іклами й рідке пряме волосся — Все нагадувало жахливих ідолів далекого Сходу.

Татари святкували перемогу, варили пшоняну кашу, риж, заправлений баранячим салом, вечеряли і донесхочу напивалися міцного кумису й браги з вареного проса.

І не знали невільники, що прибули до Ширинського бея ханські мубашири [100] по саугу, тобто по належну ханові п'яту частину від здобичі.

Гнівний і грізний був цього вечора Ширинський бей. Він гадав, що встигне відділити собі кращих невільників і відправити їх до свого двору в Ескі-Криму, а тепер право першого вибору було за мубаширами.

Часто опиралися кримські беї ханським наказам, але знав Ширинський бей, що хан улюбленець султанський, і вирішив цього разу скоритися.

І пішли мубашири бучним табором переписувати здобич, бранців і вояків по загонах.

Насамперед розв'язали тороки і розклали по кобеняках награбоване. Заблищали в світлі вогнищ коштовні церковні чаші, шаблі, чарки, пістолі, золоті гудзики святкових жупанів, намиста, оксамитові й парчеві кунтуші всуміш із розкішним посудом, хутрами та взуттям. І серед Сафарової здобичі пізнала Настя чимало речей, що оздоблювали батьківську хату або переховувалися по коморах та скринях рідного хутора.

Мулла в зеленому завивалі, троє мубаширів і кілька мурз [101] переходили від вогнища до вогнища, від купи до купи. І кожного разу сідав на землю, підбираючи схрещені ноги, кістлявий, голий по пояс писар і виводив на пергаментному згортку щось подібне до малюсіньких п'явок і гусені, що допіру повилізали з павутиння.

П'яту частку від кожної купи відокремлювали й забирали ханові. Решту знов розкладали на п'ять частинок, і дві з них припадали Ширинському беєві, одна — Сафарові, як ватажкові загону, а решта — його воякам.

Бранці куняли, зморені далекою путтю і небезпечною переправою. Тільки Настя з Коржем полохливо й цікаво стежили за розподілом. Корж мовчав. Він знав, що після дрібної здобичі почнуть ділитися й бранцями. Але нащо передчасно лякати змучених горем жінок. Мовчки смоктав він напівзагаслу люльку, думав про швидку розлуку з дружиною і з болем дивився на Горпину. Знав він, які знущання й муки судяться молодим вродливим жінкам, але що міг він вдіяти, як їх урятувати!

Раптовий галас урвав його думки. Татари щось кричали, бичами розбуркуючи невільників. Зляканий, не зовсім іще очунявши, натовп мружився на вогнища і розгублено перезирався. Заходячись, плакали діти і хапались за материні запаски. Горпина притулилася до Коржа, ніби шукаючи в нього оборони.

І ось наблизився до них Ширинський бей з муллою, мурзами і мубаширами. Швидким досвідченим оком оглядали й сортували вони невільників. І з кожної групи відокремлювали ханський і бейський ясир. Швидко писав щось у пергаментних згортках худий, як кістяк, засмаглий писар, а спритні й м'язисті вояки відривали хлопчиків від батьків, чоловіків від дружин, сестер та матерів.

Припали ханові Надійка й Ганна з хутора Повчанських і маленький небіж Лутошин. Хлопчик розпачливо вчепився в Лутоху і щосили відбивався ногами. Великі рясні сльози котилися по щоках, але жилаві руки віддерли його, і хоч як він брикався й благав, відтягли його геть. І тут, перед невільниками, худорлявий дервіш [102] з профілем хижого птаха звалашив його на славу аллаха й пророка його.

Дрижачи дрібним дрожем, Горпина тулилася до Коржа

і шепотіла білими губами:

— Господи! Що це таке…

— Потурчили хлопчика, — зітхнув Корж. — Заберуть його до Царгорода в євнухи [103]. Виросте вірним султанським собакою. Пропала дитина.

— Дядю!.. Дядечку! — стогнав захлинаючись хлопчик. — Рятуйте!

Лутоха не витримав. Обдираючи руки до кісток, розідрав він ремінь і кинувся до дитини, але чиїсь міцні руки схопили його перше, ніж він устиг обійняти дитину. Засвистіли нагаї з сириці, криваві смуги напухали на козацьких плечах і спині. А інші руки тягли геть дитину: і плач її танув, згасав у чорному мороці ночі.

Настя мовчала, пригноблена, прибита їй здавалося, ніби чиїсь кам'яні руки опустилися їй на плечі, придавили її до землі, заступили світло чорною запоною.

Кінець: рабиня, річ, безсловесна істота, яку продають, калічать, безчестять, як цього забажає власник. Розумом вона і раніш розуміла все, але тільки тепер відчула всіма напруженими нервами й жахнулася як людина, що раптом побачила біля ніг безодню. Свистять і ляскають у повітрі нагаї, і невідомо, на чию голову впадуть вони пекучою гадиною. Пута до крові роздирають руки й ноги. Що їй до того, що Сафар везе її верхи на коні, що жодного ще разу не розсік нагай її пружної шовкової шкіри!

Отже, завтра її продадуть на базарі на ганьбу і втіху, пересиченому пожадливому татаринові.

— Петре! Петре! — ридала вона, ламаючи руки. — Петре, чи ти чуєш мій зойк, мою муку?

Вона заздрила матері, батькові, Горпининій дитині. Заздрила непохованим мерцям, кинутим на здобич воронню та шакалам. Це все ж таки краще, ніж опинитись у гаремі, як Надійка й Ганна, з якими десять день тому ходила вона по малину і в'язала важкі золотаві снопи.

Впавши додолу, Настя билася, як-поранений птах. Вона божевільно реготала, дряпала землю пальцями, повзала по ній грудьми, немов бажаючи пірнути в неї, як гробовий хробак. І, чуючи її ридання, заголосили жінки над собою, як над мерцями.

Але татари звикли до цього. З лайкою кинулися вони на жінок і зливою батогів змусили їх замовкнути. Схлипуючи й дрижачи, стиснулися вони в купу, як вівці під дощем. А татари й далі робили своє огидне діло, відриваючи дружин від чоловіків, дочок від батьків, сестер від братів. Відривали навіки, бо ханський і бейський ясир звертав у бік Бахчисарая, а інших гнали до Каффи і продавали на малоазіатські ринки або на Середземне море. І важко було вгадати, чия доля буде гірша і хто раніш відстраждає свою важку життєву путь.

Істерика врятувала Настю від хана.

— Що це вона? Навіжена? — спинився над Настею Ширинський бей.

— Невідомо, володарю володарів, — низько вклонився Сафар. — Певно, демони гризуть їй душу. Я думав кинути її в степу, але не було часу розв'язувати.

І пройшли мубашири з агами і беєм, не-зазирнувши в бранчине обличчя. Проте Настя й не могла вподобатися така — забруднена землею й порохом, із подряпаним обличчям, скуйовдженим волоссям і подертою сорочкою, скривавленими ногами й пальцями. Сафар зрадів. Він так боявся, щоб ласий шматок не минув його рук.

Але коли відігнали ханських невільників і не стало чути в далечині їхнього плачу й тупотіння, почалося найстрашніше.

Загін почав розподіляти свою, здобич, Сафар перший відокремив свою частку, а решту кинув воякам. Розпалені кумисом і їжею, накинулися вони на жінок і перед очима батьків і чоловіків гвалтували їх, надолужуючи своє за довгий похід. Це був дикий шабаш розбещеної похітливості серед непрохололого степу, насиченого подихами гірких трав і освітленого тьмяним сяйвом похмурих сузір'їв.

Недурно плекав Настю дорогою Сафар, недурно врятував від хана й Ширинського бея. Залишив він собі і Коржа, і Горпину, струнку й вродливу, хоч і виснажену дорогою та смертю дитини:

— Горпино, Горпино, не відходь! Хай нас прив'яжуть до однієї жердини. Я більш не поїду верхи, — шепотіла Настя, захлинаючись від ридань.

Сльози душили її. Вона сякалася в запорошену запаску й розмазувала бруд її по щоках.

— Не піду, моя рибонько. Будьмо разом, — тулилася до неї Горпина, клацаючи зубами. — Ой боже мій, боже! Де ж та правда на землі?!

Горе бранців протверезило її. Вона сиділа поруч на Сафаровому кобеняку і широко розплющеними очима, повними огиди й жаху, дивилася навкруги.

— Лягай Насте, не дивись! — владно наказав Корж, у безсилій люті стискаючи кулаки.

Опиратися — марно. Може, й викуплять його козацькі посли: може, пощастить дати про себе звістку на батьківщину. А поки що треба берегти сили й шукати випадку втекти. А головне, треба якось сповістити Сагайдачного. І, нахилившись до Насті й Горпини, він шепотів, озираючись, чи не підслухують його татари.

— Не побивайтеся і слухайте уважно. Треба якось сповістити пана гетьмана. У Каффі часто трапляються наші лірники-старці. Вони навмисно ходять серед татар і запам'ятовують, хто де в неволі. Тільки перед татарами — анітелень про те, що Настя його наречена, бо тоді вони такий вимагатимуть викуп, що ніхто не зможе його сплатити, а нас закують у кайдани й катуватимуть, щоб дістати більш грошей. Я знаю їх звичай. Недурно стільки разів був у походах.

Тим часом татари закінчили розподіл.

Кожному дісталося по сім-вісім невільників. Плач і голосіння не вщухало. Навіки розлучені навіть не могли розпрощатися як слід. Хто ридав, уткнувши обличчя в землю, хто рвався до тих, кого відганяли, калічачи собі руки й ноги сирицею. Стогін, лайка, прокльони, молитви й голосіння зливалися з пронизливими вигуками татар і лясканням батогів. Згвалтовані жінки ридали в тpaвi, не сміючи підвести очі на батьків і чоловіків, а чоловіки й батьки скреготіли зубами, рвалися з ланцюгів і осипали татар прокльонами.

А татари співали п'яними голосами, кричали, ляскали нагаями і смоктали з бурдюків п'яну бузу та кумис.

— Чорти! Коли вони вже вгамуються? Клалися б спати! — лаявся Корж.

Але табір гудів тисячоголосим гомоном, співами і риданнями. Настя лежала, затуливши лице долонями, щоб не слухати, не бачити нічого, коли раптом Сафар попрямував до неї. Вона здригнулася, підвелася, дивилася на нього повними жаху очима і мовчки відступила, наче до неї наближалася сама смерть. Але Сафар усміхнувся, вищиривши свої рідкі зуби, і важко було сказати, що гірше: ця усмішка, ніби вищир хижака, чи все те, що діялося в таборі.

— Якші ханум [104], не бійся! Ми тебе не чіпатимемо. Ханум — як троянда! А хіба можна псувати квіти в садах аллахових?!

Настя не зрозуміла його ламаної мови. Вона все відступала і раптом спіткнулася, наступивши на когось. Сафар простягнув руку, підтримуючи її, а вона затремтіла всім тілом, неначе жахливий полоз торкнувся її руки.

Тоді Сафар повернувся до свого вогнища й приніс їй дріт, на якому шкварчав смачний шашлик із молодого ягняти, але Настя тільки похитала головою, і очі їй виповнилися таким жахом і зненавистю, що Сафар спинився ні в сих ні в тих. Він застромив свій дріт у землю, знаком наказуючи їй повечеряти, і, повернувшись до вогнища, загорнувся в строкатий халат і за кілька хвилин захропів безтурботним сном щасливої людини.

Зорі пливли небом своєю одвічною путтю. Встали Стожари, осіннє сузір'я. Заходила північ. Замовк, поснув татарський табір. Хропли п'яні пересичені звитяжці. Знесилені від сліз, перевтоми й жаху спали невільники важким сном. Тільки декому снилася воля й рідна країна, втішаючи його хоч уві сні.

І дихав степ пахощами чебрецю й полину, курився ковилем, дзвенів незчисленними голосами цвіркунів. По балках тонким свистом перекликалися сурки. Над погаслими вогнищами кружляли нічні метелики, іноді беззвучною тінню пролітав кажан.

Де-не-де зривалася з неба зоря, спадала вогняною ниткою, і слід її повільно згасав, розсипався золотими жаринками.