Людолови Том 1

Сватання, реван і комак [203]

У степу опівдні пригрівало сонце. Сніг тільки-но починав танути, але надвечір брався він блисняковою плівкою, і сліпуче блищав під місяцем і під зорями.

Тоді вовки полюють на оленя і довго женуть його степом, мовчазні і хижі. Мчить олень, але провалюється під ним блискучий наст — і грузне він у глибокому снігу, а легкі вовки беззвучно мчать підмерзлою слизькою поверхнею, наче тіні від хмар. І знесилюється легконогий олень, і падає від невблаганного вовчого гону. Реве він, б'є вовків рогами, хвицає, але не відступає люта зграя.

І починається тоді кривавий бенкет.

А за південними горами — квітне все.

По урвищах кущаться барвисті китиці кермеку, стеляться огудини розквітлих каперців, наче обсипаних сніжними пластівцями. Тягне дрік до сонця зелені безлисті паростки, і золотом вилискують його квіти. Рожевими ворушкими купами пахтить мигдаль, а над ним розкинулось малиновим наметом юдине дерево. По скелях квітне шипшина, пишні кущі кизилу, ожина, бузок, держи-дерево. І все це пахтить, тягнеться до сонця, дихаючи весняними любощами. Дзвенять, співають струмки, шумують водограї кришталевими цівками. Дзюрчать цикади, пригріті сонцем. Гудуть джмелі…

А коли розквітнуть виноградники, — голова йде обертом від їх пряного духу. Зиркнеш — і не помітиш цвіту, тільки наче щось припорошило молоде листя золотою курявою. А ці золоті порошинки і є виноградний цвіт.

Верещать на березі засмаглі, голі татарчата. Качаються в піску і дрібному грузі і, обліплені ним, наче лускою, кидаються в скляні хвилі, довго плавають, поринають, ловлять драглих медуз, лякають крабів і ніяк не впіймають золотий невід сонця на камінцях неглибокого дна. А дівчата поспішають у гори до водограю мудрого шейхa, бо каламутний і піняво-брудний потік серед вулиці Чабан-Таша. Легко йдуть вони під переплутаним вузлуватим склепінням горіхів, ледве вкритим рудувато-зеленим, ще липким і кошлатим листям. Воложно сяють у прорізах фередже їх газелячі очі і, виповнивши вузькошиї глеки-кунгани холодною цівкою, жадібно дихають вони бальзамічними пахощами кипарисів та теребінтів, мигдальним цвітом і смолистими бруньками. І, не бачачи нікого біля водограю, скидають фередже і співають.

І співи їх, як щебетання весняних птахів, говорять про щастя й кохання.

І краще всіх бринить серед них голос синьоокої Медже, сестри Ахметової. Переплітається він із дзюрчанням джерел, з пташиними співами та передзвонами цикад. І, спершись на стовбур старого бука, сам до ceбe посміхається молодий татарин, і сам не знає чому… А Медже ставить глек на плече і рівно, і плавно спускається схилом гори і йде додому вздовж мечеті, не знаючи, що милується нею навіть старий муедзин із різьбленого балкончика мінарета… І бринить її голос на дворі і на плоскій покрівлі, на винограднику i в саду, наче голос дзвінкої цикади, зігрітої сонцем.

Торік зустріла вона Ібрагіма біля водограю мудрого шейха. І, зашарівшись під фередже, відповіла на його привітання, заговорила з ним і полохливо здригалася від шарудіння листя, від кожного звуку в лісі.

З того часу тричі на день ходила вона по воду в гори з вузькошиїм глеком-кунганом на плечі, легконога, як сарна, і струнка, як молодий кипарис. І, помітивши на стежці Ібрагіма, притишувала легку ходу, а жартівник-вітрець послужливо відкидав їй фередже, і бачив Ібрагiм легкий овал молодого обличчя з тонкою шкірою тону слонової кості, і стиглу вишню губ, і їх щасливу всмішку.

Легкий червінь заливав тоді обличчя Медже, і, замість дзвінкого сміху та гострих насмішкуватих слів, сором'язливо блимали її сині очі у чорному промінні вій, а голос бринів ніжно і тихо, як туркотіння лісної горлиці.

І поверталася вона до Чабан-Таша [204], і воложно сяяли її очі, коли спускалася стрімкою стежкою додому, мовчазна і замислена, спритно підтримуючи на плечі вузькошиїй кунган, тьмяний від холодної джерельної води. І здавалося їй, наче не кунган несе вона на плечі, а своє променясте дівоче щастя, і боязко їй спіткнутися, розхлюпати його дорогою, не донести до рідної саклі…

А Ібрагім повертався додому, задумано мугикав пісню і чистив коня, заплітав йому гриву і бачив перед собою синьооку дівчину з тонкими серпами брів і важкими чорними косами, як блискуча смола.

— Одружися, Ібрагіме, — говорила йому владна Сабіха. — He дочекаюся я внуків, щебетливих, як ластівки. Просватай Джевгер, доньку Бекирову, або Салтанет, доньку мулли. Обидві — красуні, обидві мають добрий посаг і належать до найкращих родин Чабан-Таша.

Мовчав Ібрагім, і тільки навесні, коли пішли отари на Яйлу і розквітли по скелястих розколинах маки, відповів якось матері:

— Сватай мене, мамо. Та не лежить моє серце ані до Салтанет, ані до Джевгер. Сватай мені Медже, сестру Ахметову.

— Та ти збожеволів! — сплеснула в долоні Сабіха, забувши свою поважність. — Медже — жебрачка. Ані золота в неї, ані землі, ані баранів, ані посагу. Та батько твій у землі перевернеться під своїм мізер-ташем… [205] Яка ганьба; родичатися із старцями! Ну, коли не лежить душа до Джевгер, візьми Міріам, доньку Вехбі-бакана [206]. Хороша, поважна родина.

— Аллах з Міріам і з усіма іншими. Попарубкую ще з рік, поки Медже ввійде до нашої саклі, - рішуче відрізав Ібрагім і вийшов на вулицю.

Сабіха довго дивилася йому вслід і обурено хитала головою.

— Ось вона, дитяча вдячність! Дбаєш щоб було їм якнайкраще, а причарує якась відьма, — і гинуть всі материні турботи. Де ж він її, безсоромницю, бачив?! Де вони зустрічаються на ганьбу правовірним?!

Минав повільно час, і Ібрагім твердо стояв на своєму, і мати потроху скорялася, і, коли розквітнув кермек і обсипалися золоті порошинки виноградного цвіту, прийшли до бідної, але охайної саклі Ахметової сивобороді свати з гаманцем, повним золота, і шовковою хусткою для заручин.

Медже була сирота. Старший брат її, рибалка Ахмет, і дружина його, Шафіге, були їй за батьків. Побачивши сватів, маленька небога Субан вихором вбігла до жіночої половини.

— Тіточко Шафіге! Тіточко! Прийшли сватати нашу Медже!

— Та й слава аллахові, якщо за хорошу людину, — відповіла Шафіге, не кидаючи роботи.

А Медже зблідла від хвилювання і тихо вийшла на галерейку, щоб звідти почути, що кажуть свати.

Знаючи звичай, Ахмет запросив сватів на міндер [207], почастував кавою і наргіле і чекав, щоб вони заговорили самі.

— Добрий тютюн росте цього року на радість правовірним, — повільно говорив старший сват, сивобородий Омер.

— І виноград рясно квітнув, хай буде благословенне ім'я аллахове і пророка його, — підтакнув другий, бо не личить поважним людям з порога починати про справи.

— А ось, як вам цей тютюн, — казав Ахмет, знімаючи з полиці маленьку скриньку. — Я купив цього насіння в рибалок з «того берега», — хитнув він головою на море, що здіймалося в глибині бухти блакитним трикутником і вилискувало на сонці золотими казковими рибками.

Старий Омер випалив люльку і упевнено хитнув головою.

— Чудовий тютюн. Навіть кращий; ніж з городу Вехбі-бакана. І, витримавши довгу паузу і перезирнувшись зі своїми супутниками, урочисто звернувся до господаря:

— Не будем дурно гаяти часу, Ахмете, бо ніхто не поверне безплідно втрачених хвилин, як не збере розсіяного у повітрі диму від наргіле. Прийшли ми до, тебе, сине Сулейманів, по волі аллаха, хай буде святе і благословенне ім'я його. Прийшли сватати твою сестру за Ібрагіма, сина Алі. Гадаю, що ти нам не відмовиш, бо ніхто в усьому Чабан-Таші не скаже злого слова про Ібрагіма і почесну родину його.

Ахмет давно догадувався, кого кохає Медже, і зрадів вигідному сватанню, та, про людське око, залишився байдужий. — Ніхто, — схилив він голову, коли свати замовкли. — Якщо так судилося, — буде справа. Але я не можу розпочати торгу, не спитавши Медже і дружини, що заступає матір нареченій.

— Авжеж! Авжеж! — відповіли свати. — Так наказує звичай і серце. Піди спитай Шафіге, спитай і саму наречену.

— Ох, Ахмете, боюсь я, — що відмовить Медже Ібрагімові, - з лукавою іскрою в очах відповіла Шафіге. — Дивись, як підглядає вона у віконце нашої оди [208]: на ногах не встоїть від хвилювання.

Очі Шафіге сміялися. Знала вона, що спить Медже і бачить уві сні красеня Ібрагіма, але маленька Субан не зрозуміла жарту і палко заступилася за Медже:

— Та що ти, тіточко Шафіге! Медже навіть співає пісень за Ібрагіма і червоніє, як ягода кизилу, коли хтось згадає про нього. Та й тіточка Горпіне каже, що кращого, нареченого не знайти їй у цілому світі.

— Мовчи, дзига! Поклич нам Медже, — мимоволі розреготався Ахмет.

— Я що ж… Як вам завгодно… Хай буде так, як судилося… Кисмет [209], - белькотіла Медже, коли брат спитав її згоди.

А очі тривожно й запитливо ловили погляд Ахметів, серце тремтіло і завмирало пораненою пташкою. І коли Ахмет вийшов до сватів, знов кинулася Медже до галерейки, стискаючи на грудях амулет, недавно куплений у Кайтмази.

Довго торгувався Ахмет із сватами. Вони давали за Медже тридцять п'ять гасене, а Ахмет вимагав п'ятдесят.

— Вона — красуня, вона рукодільниця, — твердив він уперто. — Вміє вона вишивати і по-нашому, і по-турецькому. Навіть по-козацькому навчилась від Горпіне. А як співає Медже! Наче іволга у лісі, наче весняний струмочок в горах.

Медже холола від жаху, прислухаючись до цього торгу. Невже Ахмет не поступиться?! Невже, не збавить кілька гасене?! Адже ж світло тоді й довіку потьмариться… А сивобородий сват все тягне своє, повільно погладжує бороду і пускає крізь ніздрі хмари запашного кучерявого диму:

— Але ж Медже не має посагу. Ібрагім бере її без нічого, як устрицю з мушлі. Адже ж він міг би засватати красуню Джевгер або ще й іншу багачку. Ніде йому не відмовлять.

Ахмет не поступався і твердо гнув своє. Він знав, що Ібрагім кохає Медже, і відчував себе на певному грунті. На десять гасене він справить весілля, а за решту купить пару буйволів та сплатить податки. Звідки взяти рибалці враз стільки золота?! Адже ж, поки Субан підросте, мине ще п'ять років. І він торгувався, як міняла на ринку.

І тремтіла від жаху Медже, холола, поки Ахмет вихваляв її голос і вміння ткати килими і полотно, варити і прясти шовк і вовну кашмірських овець.

Кінець кінцем сторгувалися на сорок гасене, і вимовив Ахмет заповітне слово:

— Єдине слово, єдин аллах. Медже — ваша.

Свати розв'язали гаманець, висипали гроші на розстелену хустку бруського шовку — подарунок нареченого засватаній дівчині. І, тремтячи від щастя, кинулася Медже до своєї дівочої скрині і витягла кашемірову шаль, що ховала вона з дитинства про такий випадок. Двадцять днів працювала Медже від зорі до зорі, готуючи подарунок своєму нареченому. Найкраще вийшов весільний пояс «учку», на лікоть завширшки і на три лікті завдовжки, З прозорої тканини шере. Довго і ретельно добирала Медже опряди кращого кокозького шовку перламутрово-ніжних відтінків, а потім довго вигадувала візерунок, вкладаючи в нього таємний зміст, і вишила малюсінькі кинджали, застромлені у ніжні чайні троянди, переплутані гнучкими стеблинками, листям і пуп'янками. Це визначало, що закохана жінка готова власним тілом заслонити коханого від удару кинджалом і покірливо впасти йому до ніг, проколота лезом, як квітка.

На весільному рушнику вишила Медже вірш з алькорана. Кисет оздобила кавказькими басаманами, зашивши в денце золотий дукат. Сорочку прикрасила найтоншим вирізуванням та мережками, а хустку для носа вигаптувала золотою та срібною биттю за старовинними візерунками, що передаються з покоління в покоління, з роду в рід.

А коли всі дев'ять подарунків були закінчені, загорнула їх у гаптовану хустку.

І ось у призначений день знов з'явилися свати Ібрагімові: вони несли на головах мідні підноси з розкладеними на них подарунками від нареченого.

Ахмет зустрів їх на порозі і запросив до оди, де задля такого випадку були розвішані і розстелені всі килими, іджіарі і подушки, що були в його саклі. Навіть Горпина принесла три іджіари своєї роботи і прибила їх над полицею проти дверей, де сонячно вилискували мідні глеки, чарки й сагани [210].

Маленька Субан тремтіла від цікавості. Як дівчинку, її не пускали до оди, і вона кидалася вздовж вікон, що виходили на внутрішній двір, і зазирала в них з цікавістю молодого звірятка.

— Ой, які там маграми! — гихенько скрикувала вона, підштовхнула куцанчика-Меметку. — Дивись: навіть в тіточки Джевгер нема такої розкоші!

Але хлопчика цікавило інше:

— О Субане!.. Який пиріг! З рижем і родзинками! А баклава!.. Я скажу татові, хай дадуть нам хоч скибочку.

— Не можна, — відтягала його Субан. — Нам потім дадуть усього. Тіточка Шафіге не дозволяє.

— Тобі не можна, бо ти — дівчина. А я — чоловік, мені можна.

І маленький пустун влетів до оди, де урочисто курили свати, розклавши на міндері принесені подарунки.

— Татуню! Ми з Субан теж хочемо святкувати! Дай нам солодкого пирога і баклави! — дзвінко крикнув він, поки Субан сором'язливо ховалася за дверима.

— А, маленький господарю! Здрастуй, — всміхнувся старий сват. — Не можна пустувати під час заручин. А йди-но краще сюди і будь поважною людиною.

Суворі старечі очі блимали тепло і ніжно у тонкому павутинні зморщок.

— Меметко, іди до жінок! Ти ще маленький, щоб сидіти з почесними гостями, — суворо наказав Ахмет, коли старий Омер обдарував хлопчика горіхами у меду.

Меметка надувся і вийшов до галерейки, облизуючи солодкий горіх. Там чекала на нього Субан, ковтаючи слинки.

— Що тобі дали? — кинула вона до хлопчика.

— Горіхів з медом. Смачних, — поважно пояснив Мемет. — Ось покуштуй. Тільки не багато відкусуй, — попередив він, злякавшись власної щедрості.

І поки діти їли цукровані горіхи, свати оглядали подарунки нареченої і, за звичаєм, намагалися знайти в нихрізні недоліки.

— Рушник, здається, короткий, — казав один із сватів, не знаючи, до чого причепитися.

— Мабуть, і сорочка не на зріст Ібрагіма, — нерішуче відгукнувся другий.

Але старому Омерові стало соромно.

— А все ж, хоч і вимагає звичай ганьбити подарунки, треба сказати, що геть у всьому Чабан-Таші не знайдеться кращого вишивання, — щиро вирвалося у нього.

І, пускаючи під стелю клуби запашного диму, мовчки хитнули головами свати, милуючись роботою нареченої.

— І зрозуміє Ібрагім, що лежить до нього серце дівоче, побачивши цей візерунок, — додав старий сват, помітивши білий рукав за гратами галерейки.

Випивши каву і заївши халвою і солодкими пирогами, свати погомоніли трохи про врожай і про франкські вітрильники на каффському рейді, потім підвелися з м'яких міндерів.

Тепер, за звичаєм, хтось з чоловіків, родичів нареченої, мусив віднести Ібрагімові її подарунки. Але Медже була сирота. Старші брати загинули в морі разом з Халілевою шхуною, і залишився тільки Ахмет з маленьким Меметком.

— Меметко, — впіймала Медже хлопчика, що облизував липкі пальці. — Хочеш, щоб тебе добре почастували? Віднеси Ібрагімові мої подарунки. Скажи, що ти єдиний чоловік у саклі, крім Aхметa. Вони тобі щось подарують.

Меметкові дух забило від радості. Хотілося підстрибнути, завищати, перекрутитися через голову, але, розуміючи, яке це почесне доручення, Меметка тільки зашарівся і відповів поважно:

— Добре. Тільки відпусти мене завтра у гори збивати з Алі та Якубом мигдаль.

— Відпущу, якщо ти нічого не попсуєш і не забрудниш моєї роботи, — хвилюючись, згодилася Медже.

— Кажу, що все буде гаразд, — так воно й буде, — поважно відповів хлопчик, скидаючи стару сорочку.

Свати здивовано перезирнулися, побачивши Меметку в новій сорочці, сап'янових чобітках і срібному поясі.

— Ти чого причепурився? — спитав сивобородий Омер. — Чи то задумав і собі свататись?

— Я понесу до Ібрагіма подарунки Медже. Я її родич, і я чоловік, — серйозно пояснив хлопчик.

Свати розсміялися. Хлопчик ображено насупився і мовчки взяв піднос.

— Дивись, Меметко: впустиш та зіпсуєш подарунки — так відшмагаю, що й не загоїться, — попередив Ахмет.

Але хлопчик тільки зиркнув у батьків бік і мовчки рушив з саклі.

Пізно ввечері повернувся Меметка додому.

— У Ібрагіма дуже гарно, — розповідав він, показуючи Медже срібні аспри і цілу торбинку горіхів, підсмажених з медом. — Є в нього кинджали, ятагани у золоті та два турецьких пістолі. І кінь у нього — як вітер. Тільки чуєш, Медже: не подобається мені стара баба Сабіха. Вона мене й горіхами годувала, і баклавою… Та не така вона, як моя мама…

Медже важко зітхнула. Хлопчик не помилявся. Тільки кохання до Ібрагіма подолало в ній жах перед владною та вередливою Сабіхою. Чимало разів бачила Медже її заплаканих та побитих невільниць і навіть дочок…

І довго не могла заснути Медже, думаючи про грізну свекруху, і вирішила про всяк випадок купити у Кайтмази ще один амулет.

Порожнів Чабан-Таш. Сірою смугою хмаринок-баранців бігли низенькі брудно-сірі вівці, а собаки-чабанки пильно доглядали, щоб жодна овечка не відокремилася, і гарчанням та гавканням гнали отару наперед. До осені не повернеться вона до аулу. Так і житимуть у горах чабани, збудувавши собі катрагу з соломи й хмизу, годуючись бринзою та молоком, каймаком та бараниною.

Горпина годинами сиділа на сонці, вишиваючи іджіари [211] і фередже. Щоб ніхто не довідався про її наміри, вона, за Олениною порадою, завжди вишивала дві однакові речі і одну продавала за викуп Коржа, а другу для себе з Нур'ялі або залишала в скрині нібито про чорний день. Так заощадила вона вже сто п'ятдесят грушів, чверть того, чого був вартий Корж. З радістю перелічувала вона свої гроші і ховала під кам'яним порогом у манюсінькому мідному глечику. На серці стало спокійно. Перед нею майоріла певна мета, а робота відхиляла від болючих думок, від копирсання в собі. І, прислухаючись до рухів дитини, вона знала, що наближається її визволення.

Іноді приходила до неї Олена. Довго говорили вони, пригадуючи батьківщину, співали пісень далекого степу, потім Олена забирала роботу або давала нові візерунки та замовлення, прислухаючись, чи не йде хто з татарок.

— Нема чого розповідати їм про наші справи, — підморгувала вона. — Вони люди нічого, але цупко додержуються свого, а ми мусимо одна одній допомагати.

І, зв'язавши клунок з готовими іджіарами, знов сідала поруч, і знов починалися довгі розмови.

— Остогидло мені тут, — говорила Горпина. — Коли б не ти, я б давно збожеволіла. Все чуже, все не так, як у нac. Ані до церкви піти, ані слова сказати по-нашому. Сумую я за рідною землею.

— Наберися терпіння, любонько, рік, не більше постраждаєш, — і поїдемо.

А Нур'ялі ходив задуманий і стурбований. Кілька разів виганяв його уста-баші з базару, нахвалявся заборонити входити до Каффи, хоч і був Нур'ялі Ахметовим помічником. І не знав Нур'ялі, що його робити з уловом.

— Чого вони до тебе присікалися? — допитувалася Горпина.

— Вони хочуть, щоб, крім цехових, нixтo не рибалив у морі. Тоді вони визначатимуть вищу ціну на рибу.

— А хіба їм не все' дно, коли ти віддаси дешевше? Тобі ж це збиток, не їм.

— Так, коли покупців є багато. Але іноді в рибалок залишається риба. Тож вони й бажають, щоб було менше рибалок. Доведеться прийняти реван, бо цех зжене мене з світу.

— Чого ж ти баришся?

— Грошей нема. Для ревану треба чимало: і на частування, і на подарунки. По три тисячі чоловіка буває гостей. А приймають реван сто чи двісті. І всі видатки припадають на них.

— А на коли призначено реван?

— За два-три тижні. - зітхнув Нур'ялі. — Тому я й сушу собі голову, де їх узяти. Якщо тепер я не прийму ревану — буде зовсім погано, бо реван буває раз на п'ять-десять років.

Горпина опустила очі. Вона подумала про гроші на викуп Коржа і, щоб сховати замішання, спитала:

— А скільки треба?

— Та грушів півтораста-двісті. Дехто вже вносить гроші, а я…

Нур'ялі відвернувся і запалив наргіле. Не радий був він, що почав розмову. Горпина мовчки прибрала брудний посуд, і думка про гроші крутилася в голові.

Щo робити?

Але в цю мить надворі люто забрехав собака, і кінський тупіт раптом урвався біля порога. Нур'ялі підвівся, рушив до дверей, але на порозі вже стояв гладкий баскак [212] у малиновому шовковому халаті з ремінним нагаєм. Обличчя його було пласке, як у ногайця, очі нишпорили по кутках. Одним поглядом обмацав він Горпину, помітив, що вона без фередже, і грубо спитав:

— Невільниця?

Проте і так ясно було, в чому річ.

Невільниця — ознака заможності. Баскак щось кинув писарчукові, який визирав із-за плечей, і знов звернувся до Нур'ялі: — 3а тобою два барани недоплати за минулі роки. Та за цей рік ще ягня ушуру [213], та за виноградник, рахуючи по п'ятсот аспрів за кожні двісті кроків, та ще зекят [214]…

Нур'ялі пополотнів.

— Як то недоплати? — розгублено перепитав він. — У мене вже три роки не було овець. Їх забрав мурзак Халіль за борг. За судовим вироком, — додав він по хвилі. — А тепер є самі тільки ягнятка.

Баскак знизав плечима..

— Однаково! Давай гроші, бо продамо твій човен та невід.

— Та за що ж платити, ефенді? [215] Нема в мене овець! Спитай суддю, кого хочете… А за виноградник та рибальство я все сплатив.

— Та що ти там базікаєш! В нас нічого не записано.

— Але ж я присягну на корані! Я свідків приведу!.. — белькотів Нур'ялі.

Він добре знав, що за зілля баскаки. В думках прощався він із човником. Сплатити нема чим. Хіба віддати двох ягнят, що їх купила Горпина?

Але Горпина вже зрозуміла. З плачем відхилила вона отвір в закутку і вигнала своїх улюбленців, з яких так раділа взимку, потім покликала Нур'ялі і зашепотіла йому на вухо:

— Завтра п'ятниця — базар. Я продам своє вишивання. Дістанемо грошей. Скажи, хай почекає він три дні.

Мало було надії відкрутитися, але Нур'ялі вхопився за це.

— Потерпи три дні, ефенді, - вклонився він, склавши руки на грудях, як на молитві. — Я принесу тобі за твою добрість лантух горіхів і свіжої риби на обід.

— Не донесеш. В мене вісімнадцятеро чоловік родини і стільки ж невільників, — попередив баскак, вмить ущухнувши.

— Вистачить на всіх, ефенді. Тільки змилосердься, — вклонився ще раз Нур'ялі, зрозумівши натяк. І з новими поклонами провів баскака з саклі і подав йому стремено.

— Ну й собака! Гірше від пана Ровіцького, — сплеснула в долоні Горпина, коли зник за кущем червоний халат.

Нур'ялі мовчав. Загинуло все. Реван, надія вибитися в люди… Мовчки здіймав він з кілків ще вогку сіть. Він сподівався відпочити, виспатися. Знов безсонна ніч у морі з темною безоднею в душі…

Мовчала й Горпина. Що робити? Дати Нур'ялі гроші, зібрані на викуп Коржа? Але ж вона не має права їх витрачати. Вона не має права подовжувати його муку. Адже він може загинути під канчуками, загинути в бурю разом з галерою. Але дістати грошей треба будь-що. Інакше баскак виконає свою загрозу і тоді все загине.

І зненацька виплив у пам'яті кирпатенький носик і карі Оленині очі.

— Пусти мене, Нур'ялі, до Олени. Я надіну фередже, щоб ніхто мене не пізнав, і повернуся до заходу. Хай вона продасть моє вишивання: в неї хороші покупці. Ще й грошей спробую в неї позичити.

— Добре, — кинув він стурбовано. — І мені доведеться завтра піти до Халіля, хоч він, собака, шкуру з мене здере за борг.

І, накинувши на плече важкий вогкий невід, пішов стрімкою стежкою вниз.

— Боронь, боже, витратити ці гроші, - замахала руками Олена, коли Горпина розповіла їй усе. — Добре ти, cеpдeнько, зробила, що не розпатякала йому нашої таємниці. Що й казати: шкода бідолаху. Та й тобі не прожити без нього з дитиною. Дай йому гроші, але скажи, що це Панасові і що він повинен їх повернути до збору винограду. Та й роботи візьми якнайбільше. Хай Шафіге допоможе тобі. Вона вже добре навчилася вишивати. Я бачила її останню роботу. А тут є одна багатирка-грекиня. Тра їй сукню вигаптувати. Зараз підемо до неї. Ти проси якнайдорожче. Вона сплатить. Мо, й грошей дасть наперед.

Коли дpyгoгo дня Горпина висипала перед Нур'ялі цілу пригорщу срібла, він так здивувався, що першу мить не міг сказати ані слова.

— Це Олена з Панасом позичають тобі двісті грушів.

— А п'ятдесят я заробила гаптуванням, — пояснила Горпина, — ховаючи щасливу усмішку. — Бачиш, які вони хороші люди. Ще й роботу мені розшукали. Тра попросити Шафіге мені допомогти: робота спішна. Сама я не впораюся. Але й податок сплатиш, і приймеш реван… І не буде наша дитина голодна, — додала вона пошепки.

Нур'ялі відчув, як щось перехопило йому подих. Він довго мовчав, потім рвучко пригорнув Горпину.

— Правдиво сказав наш пророк, — прошепотів він, — що нема скарбу кращого, як хороша жінка, бо невичерпне джерело самовідданого жіночого серця.

Старі мусульманські цехи були відмінніші від європейських. Як увесь державний устрій, як усі закони мусульманського Сходу, ремісництво підпадало під значний релігійний вплив, і численні релігійні церемонії та звичаї зв'язували кожен важливий момент їх існування.

Ремісництво вважалося за щось божественне, і про походження його була така легенда [216].

Одного разу пророк Магомет вирядив проти ворогів своє військо з зятем Алі на чолі, давши йому свого улюбленого прапороносця шейха Махмута з тридцятьма двома вояками. Після перемоги спитав Магомет Алі, як бився його прапороносець.

Алі відповів, що шейх Махмут бився, як Евран, відомий герой того часу. Зрадів Магомет і спитав присутніх, як винагородити шейха Махмута. Замість відповіді, кожен щось подарував Махмутові: один багато, інший — мало, дехто навіть давав подарунок не дорожчий, як зелений лист із дерева. Тільки Алі нічого не подарував героєві.

— Що ж ти подаруєш шейхові? — спитав здивований Магомет.

— Я одружу його з моєю дочкою Рухіє, - відповів Алі. Справили весілля коштом Магомета. Три дні й три ночі тривало весілля. Першого дня зарізали гостям тридцять три барани, другого — тридцять три козли і тpeтьoго — тридцять три воли.

Після весілля прийшов наречений до пророка поцілувати йому руку і подякувати за все. Пророк повів його до кухні, показав шкури зарізаних тварин і сказав:

— Дарую тобі ці шкури. Уживай їх на свою користь.

Замислився шейх Махмут, що з ними робити, потім забрав шкури і довго нікому не показувався. Ніхто не знав, що він робив, а він вигадав, як вичинити шкури, пофарбував їх на жовтий, чорний, зелений та червоний кольори і, скрутивши десятками, приніс до пророка. Здивувалися всі, замилувалися роботою і навперейми вихваляли винахідника. А Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянсував її і витиснув на ній візерунки. І від цього шкура ще покращала.

— Він удосконалив нове ремество! — вигукнув хтось із присутніх.

А інші додали:

— Невже вони не гідні пештимала? [217]

І, взявши два пештимали, Магомет підперезав одним із них Алі, а другим — шейха Махмута.

З того часу вважають їх за пірів, тобто винахідників і патронів чинбарства, першого з усіх ремісництв. Але кожне ремество має свого піра, і щодня на ранковій молитві згадує цех його ім'я.

Ця легенда виникла давним-давно. Але й тепер можна її почути на Сході з уст улемів [218] та мулл по мечетях та кав'ярнях.

Всі цехи кожного міста об'єднуються в одне братство, на зразок монашеського ордену, з суворим статутом і безперечною покорою старшим. Братство має свою мечеть і свій монастир, так званий такіє.

На чолі братства стоїть духовна особа — нахип. Влада його необмежена. Його замісник зветься калфа-баші, або старший майстер. Джигіт-баші є голова підмайстрів, а чауш керує господарством братства. Для свят, урочистих походів, ревану та інших випадків обирають розпорядника, серчешме, а кожен цех має свого цехмістра, так званого уста-баші.

Майстри поділялися на хазяїв та робітників, але іноді були й артілі, де заробок розподілялося за віком і гідністю майстрів. Тоді нахип одержував три частки, тридцятирічні майстри — дві, двадцятирічні — півтори, підмайстри — по одній, а хлопчики й учні — чверть від частки.

Щоранку збиралися ремісники в мечеті, читали три сури корана, поминали всіх пірів і тільки вже тоді бралися до роботи.

Учні мусили шанувати майстрів над батька і матір, а усі без винятку — скорятися статутові.

При першій неслухняності уста-баші приводив непокірливого майстра на сходку, де його оголошували непутнім і на три дні позбавляли права роботи, забирали в нього інструмент, а потім знов викликали на сходку на каяття. Тоді накладали на нього штраф вартістю в один курбан [219] і віддавали гроші уста-баші на поминки пірів. Коли ж майстер удруге порушував статут — його викидали геть із цеху, як зачумілого, а майстрам забороняли мати будь-які справи з ним.

За найменшу суперечку в присутності старших, навіть коли майстер не підносив голосу і сперечався, «опустивши руки і не розмахуючи ними» йому відрізали комір на знак неслави, і, скинувши з нього шапку, позбавляли майстерської гідності, й обертали на учня. А коли він нe скорявся вирокові, його «усували від вогнища», тобто виключали з цеху.

Але коли наважувався підмайстер підняти свій голос, та після канчуків мусив він обв'язати хусткою шию, і; повісивши курбан над своїми дверима, впасти на землю, й лежати обличчям до землі три дні, благаючи прощення. І на третій день каяття прощали йому його провину, але знижували гідність і плату.

Мовчання, покора і слухняність — ось доля мусульманського ремісника. І за це — скромна їжа й бідний, але чистий одяг. А духовенству лев'яча частка його заробку та безтурботне і сите життя за високу гідністъ улема.

І лихо тому, хто не приймає ревану. Не зможе він ані купити матеріалу, хіба від того матеріалу відмовиться цех, ані продати своїх виробів на базарі, ані жити в місті, ані сидіти в кав'ярні серед майстрів, ані взяти собі учня чи то підмайстра. І все тому, що мулли не мають від нього прибутку і що споживає він увесь свій заробок, як йому забажається.

Проте мурзи й беї не мають права чіпати цехових, ні вимагати від них данин та податків. І тільки ханський баскак бере з них те, що належить державі.А кожен, хто бажає прийняти реван, мусить тисячу один день задарма працювати в майстра, і коли майстер буде про нього доброї думки і ствердить цю думку перед цехом, зможе він підійти під реванне благословення і підвести під нього своїх дітей, щоб, підростаючи, увійшли вони без перешкод до цеху.

Весна відцвітала. Рябів базар синювато-зеленим кропом, червоною редькою, першими черешнями, шпарагою й кучерявою салатою. Розквітли воскові чаші магнолій та білі лілеї. В горах краплинами червоного сурику палали величезні маки. Обличчя взялися засмагою. Пересохли весняні потоки води, і мліли в спеці ясно-жовті гори в бузкових жилках шкарубин. Кривими турецькими шаблями горіло сонце на хвилях; а хвилі йшли до землі зеленими прозорими кучугурами і з глибоким гуркотом падали на піски.

Зранку потяглися до збірного місця гості та співучасники ревану в святкових мештах, халатах і шапках або завивалах. Збиралися в одному з каффських передмість, у хані Бекировому.

Там серед саду була велика кам'яна тераса, оздоблена килимами й подушками. Біля одного з стовпів стояв прапор чинбарів, найстаршого з цехів. Це був високий держак, оббитий зеленим шовком і перев'язаний золотим галуном. На кінці його була прикріплена зелена дощечка з вирізьбленим словом «Аллах» візерунчастою арабською в'яззю. Біля другого стовпа стояв на трьох ніжках дерев'яний конус, на зріст людини заввишки, обвішаний сухозлотицею, паперовими квітами та строкатими стрічками. Позолочений місяць вінчав його вістря. Це був так званий нагим — знак веселості. Тут приймали статечних гостей та улемів, частували їх кавою та люльками, варенням та горіхами в меду.

Навколо тераси юрмилися майстри, що мали приймати реван, у білих сорочках, в оксамитових безрукавках, гаптованих золотом і обшитих галунами, в срібних поясах і жовтих сап'янових мештах. І в кожного був перекинутий через плече шовковий або бавовняний пештимал, заправлений на лівому боці під пояс.

За кілька хвилин прибув і серчешме з прапором братства. Він встановив його біля другого стовпа, поруч нагима. Чауш подав знак. Вдарила музика, загуркотіли турецькі даули-барабани, задзвеніли бубни-даре, заспівали тулуб-зурни, підхопили ріжки та гобої.

— Танцюйте! — крикнув молодий чауш.

Але не встигли закружитися танцюристи, як прийшли дервіші та мулли в зелених завивалах і халатах.

— Що це за опудало?! Блазень, чи що? — ахнула Горпина, показуючи на дервіша в новому халаті з барвистих шматків грезету та шовку.

Вони з Оленою стояли в юрбі цікавих біля воріт, закутані в нові фередже.

— Це дервіш, татарський чернець, — тихо відказала Олена. — По закону вони повинні ходити в дранті, але не кожному це до вподоби. Ось вони й шиють собі халати з шматків: і чисто, і чепурно, і закон не порушено, бо не з цілого шито, а з окрайків.

— Здорово! І вовки ситі, і вівці цілі, - зареготала Горпина, розглядаючи відгодованого дервіша, начебтo загорнутого в окрайкову ковдру.

Музика раптом урвалася. Мулли і дервіші розташувалися на терасі, і серед глибокої тиші старіший із мулл почав молитву. І ті, що приймали реван, і гості, і цікаві — всі, як один, підіймали руки до неба.

— Здіймай руки, бо нас виженуть геть, а то ще й поб'ють, — пошепки кинула Олена Горпині і простягла до неба свої засмаглі долоні.

Мулла читав урочисто й виразно, згадав сімдесят пірів, винахідників ремества. І після кожного його вигуку юрба відповідала:

— Амінь!

Потім знов залунала музика, і майстри почали шикуватися в урочистий похід. Треба було вийти на гарматний постріл за міську смугу, бо Каффа і морське узбережжя належали Туреччині, а реван мусив відбутися на татарському грунті.

Першими вишикувалися сурмачі і три підмайстри з нагимом, знаком розваги. За ними — серчешме з прапором братства і уста-баші цеху чинбарів з прапором свого цеху. 3а ними — кухар з величезним ополоником і два помічники з казаном, в якому можна було зварити вола.

3а кухарем стали по двоє всі, що приймали реван, а далі — старі майстри, уста-баші, нахип та інші ремісницькі старшини, а за ними — підмайстри, учні, гості, родичі й просто цікаві.

Довгою барвистою стрічкою потягнувся похід карасу-базарським шляхом. Строкаті шовкові халати та пештимали мінилися і блищали на сонці всіма фарбами веселки.

Похід поминув міську браму, кладовище з чорними стрункими кипарисами та строкатими тюрбе з баньками, що дивовижно скидались на дині-канталупки. Навколо жовтіли скелі всуміш із пишною зеленню садів та гаїв. Далі починався старий буковий ліс, темний і прохолодний, як священні діброви друїдів [220]. Буки були старі, мoxaсті. Росли вони купами, по кілька стовбурів від одного кореня, і кожен стовбур був на два-три обіймища завтовшки. Широкими наметами розкинулись вони над головою і шелестіли сліпучо-зеленим травневим листям. І далеко було видко в лісі, наче під склепінням величезної мечеті з густими кущами колон і складних переплутаних арок. Чимало оленів і диких кіз трапляється по цих лісах, а ще більше співочих птахів. Але принадніші над усе галявини-чаїри, порослі соковитою травою.

На одному з таких чаїрів поставили з ночі три намети і розчистили широкий майдан, де мав відбутися реван. Головний намет для поважних гостей та улемів було пишно прикрашено подушками та килимами поверх матраців, і дві жаровні, повні червоного жару, стояли посередині для курців. По інших наметах килими й подушки були простіші, і замість жаровень було насипано на землі дві купи жару для люльок.

Помітивши намети, музика вдарила марш, і, вступаючи на реванний майдан, усі розташувалися за призначеним ладом: нагим і прапори поставили перед головним наметом; кухар та його помічники подались до кухні, а всі, що приймали реван, виладналися в три ряди обличчям до прапорів, замикаючи собою четвертий бік майдану. Біля їх ніг розташувалися музиканти. І знову почалися танці. Гості змішалися з майстрами та їх родичами. Одні танцювали, інші випробовували силу в боротьбі, а більшість сиділа вздовж наметів і поважно курила, милуючись з молоді.

За годину до півдня був готовий обід, і поки кухарі наливали повні чани баранячої чорби і плову, і накладали миски й блюда шашлику, по наметах урочисто мили руки. Потім підмайстри внесли до кожного намету по п'ять столів з дерева або з шкур, кожен на двадцять їдців. Столи були круглі, з пов'язаними навколо рушниками замість салфеток. На кожному стояв кошик пухкого білого хліба і п'ять блюд та стільки ложок, скільки людей могло вміститися навколо. Хто не потрапив до столів, той розташувався на траві на майдані — і всім вистачило і чорби, і курячого пілаву з рижу, і шашлику, і баклави з медом, і халви, і горіхів. Пили кумис та бузу або катиш, від якогo нудило незвиклу людину. Почесним гостям подавали запашний шербет з трояндовою олією, гарячу каву і наргіле.

По обіді розпочали церемонію.

З наказу серчешме майдан звільнили від їдців і вкрили килимами. Нахип сів посередині на місці, що належало самому Магометові, а з боків його, замість померлих пірів, розташувалися уста-баші цехів.

І кожен уста-баші зайняв місце, що-належало пірові його ремісництва.

Тоді серчешме підійшов до нахіпа і, низько вклонившись, спитав:

— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?

Нахип мовчки хитнув головою. Тоді серчешме підступив до тих, хто приймає реван, і, виладнавши їх по двоє, наказав їм покласти руки на тім'я, потім обернувся до нахипа, став поруч старшого підма'йстра, взяв його за ліве вухо і почав голосно читати молитву пірам, благаючи благословення всім, що приймають реван.

Горпині стало ніяково.

— Ходім звідси, — прошепотіла вона. — Гріх дивитися, як моляться бусурмани.

Але Олена тихенько засміялася, лукаво виблискуючи карими очима в прорізі фередже.

— Не бійся, серденько. Іслам не реп'ях, до запаски не причепиться. А хіба не цікаво дивитися, як вони виставляють?

— Оце вони зараз перетворюються на майстрів? — допитувалася Горпина.

— Ще ні! Він ще спочатку надере їм вуха та ще і по шиях надає, - тихенько посміхалася Олена. — Я вже бачила, як воно робиться. Адже ж і мій Панас приймав реван чотири роки тому.

— Панас?! — жахнулася Горпина. — І молився разом із мусульманами, і бусурманські попи благословляли його?!

— А що в нього відпало? І чортяці вклонишся, аби не визискували. Он, дивись, той чорнявий скраю. Це грек, православний, а теж приймає peван. А той худорлявий поруч Нур'ялі — вірменин.

Горпина з жахом дивилася на Олену. Обусурманилася зовсім жінка. 3 першим-ліпшим татарином розмовляє, як із рідним.

А Олена продовжувала, ніби читаючи в її думках:

— Ти молодша за мене тільки на пять років, а така ще дитина. Нічого не навчило тебе життя. Справа не у вірі: гріх убивати, красти, шахраювати… А це… Та я з твоїм Нур'ялі швидше порозуміюся, ніж із нашим паном. Хіба наша шляхта пустить мене до себе на поріг? Допоможе в лихові? Або перший-ліпший з нашої статечної стapшини? Та здохни йому людина під ворітьми — він і оком не поведе. А хто тебе пожалів? Нур'ялі. А чому? Та тому, що він сам бідний і чуже лихо йому зрозуміліше.

Горпина мовчала. Боязко було вірити Олениним словам, що розбивали щось заповітне, всмоктане з материним молоком і принесене з далекої рідної землі. А все рідне — таке близьке, таке дороге… І боляче було чути, як просто й легко руйнує Олена звичайні перегорожі і закони буття. Хороша вона людина — чула, сердечна, легко з нею, ніби сто років знаєш її, а все ж таки гріх сміятися й глузувати з таких речей.

А реван відбувався за старовинним складним ритуалом.

Серчешме урочисто читав молитву і раптом ступив наперед, потягнувши з собою головного підмайстра. І всі, що теж приймали реван, ступнули за ним.

Глядачі уважно стежили за ними, і така запанувала тиша, що чути було, як далеко-далеко у лісі подав свій голос гірський олень. А серчешме знов напівголосно читав урочисту молитву і знов ступнув до нахипа, і за ним потяглася вся зграя.

Після третього кроку серчешме низько вклонився нахипові і вдруге спитав його:

— Чи дозволиш, господарю й отче, відчинити двері тим, що жадають?

І нахип мовчки схилив голову, а серчешме випустив підмайстрове вухо, вистрибом наблизився до нахипа, поцілував йому руку, щось прошепотів йому на ухо і повернувся на своє місце.

Підмайстри не рухалися: наче скам'яніли з піднесеними руками, притуливши їх долонями собі до тім'я. Серчешме зняв із старшого підмайстра його пештимал, тричі обмотав йому стегна тим пештималом і зв'язав вузлом кінці.

— Зачинених дверей не відчиняй, але відчинених не замикай. Мало заощаджуй, але добре їж, — пошепки приказував йому серчешме, і слова його бриніли, як заклинання, потім знов схопив його за вухо лівою рукою, нахилив йому голову, міцно ляснув долонею по шиї і відштовхнув до нахипа. Підмайстер мало не впав від несподіваного стусана, але, пригадавши накази старих майстрів, поцілував руки нахипові, своєму уста-баші і тому майстрові, який навчав його майструвати, потім відступив і став позаду всієї зграї, а вся вона ступнула крок до серчешме, а той повторив з кожним з підмайстрів ту ж саму церемонію.

Коли останнього підмайстра було підперезано пештималом, нововисвячені майстри піднесли нахипові чудового шовку на халат, а калфа-баші, чаушеві та серчешме — сукна. Потім кожен з них подарував по шапці або по парі чобіт тому майстрові, в якого він учився.

Тим часом серчешме розв'язав за одним із наметів два клунки з шовковими хусточками та величезний лантух запашного турецького мила. Він брав брусок мила, загортаву хустку і роздаровував на спогад гостям, починаючи із старіших і найповажніших.

Сонце схилялося до обрію, зникало десь за горами. Спадала спека. Дехто поспішав додому, але молодь залишалася в лісі до ранку. Запалали вогнища, кухарі взялися готувати вечерю.

Залишалася остання дія — розв'язання запон. Серчешме викликав нововисвячених до намету і там, розв'язуючи пештимали, діставав від кожного по кілька срібних грушіві, непомітно ховаючи їх у кишеню, кидав йому пештимал на плече.

Під урочистий марш повернулися молоді майстри до головного намету. Розпочалася вечеря. Радісні й безжурні, знищували вони смачний пілав та шашлик, зголоднівши на свіжому повітрі.

Сутеніло. Підмайстри розвішали на дротах барвисті ліхтарики. Здавалося, ніби в таємничій гущавині лісу розквітли величезні вогняні квіти.

Короткі присмерки на півдні. За півгодини чорна ніч розкинулася над землею. Низько і ясно горіли зорі, ніби заплутавшись у гіллястих буках. І так само яскраво горіли блищики на галявинах. У лісі квітли дикі орхідеї, аромати їх зливалися з подихом лаврів та кипарисів, з теребінтами, горіховим листям, полином та гірськими травами в якийсь дивний, гострий і пряний букет.

І дзюрчали струнки і нічні цвіркуни сотнями, тисячами бубонців, підвішених до гіллястих дерев.

Усю ніч не вщухала музика. Танці чергувалися із співами та розмовами. Золотими кущами палали на галявинах вогнища. Над ними кружляли величезні нічні метелики. Хтось витягнув тулуб-зурну, заспівав чабанських пісень, звучних, як гірські струмки з-під снігу, і чистих та прозорих, як льодові цівки гірських джерел.

Біля другого вогнища розповідали казки, барвисті і заплутані, як арабеск східних килимів або мозаїка старовинних мечетей. Дехто куняв. Але було так хороше, спокійно і тепло, що не хотілося додому. І втомлені лягали під наметами або просто тут на траві, підклавши під себе халат.

А молодь уже співала, підкидаючи хмизу до вогнищ і милуючись з вогняних джмелів-іскор, що тихо згасали в темряві.

За шість тижнів після ревану відчула Горпина перші болі. Вона розбудила Нур'ялі і послала його по сусідку, стару Тайфіде. Тайфіде була досвідчена повитуха. Всю ніч просиділа вона в саклі Нур'ялі, намагаючись полегшити Горпинині муки. І що гірш ставало Горпині, то самотніше й сумніше було їй на серці. До сліз хотілося почути хоч слово рідною мовою, і замість татарських вивчених слів лилися з вуст її знайомі з дитинства вигуки й голосіння.

Нур'ялі сидів у комірці, готовий з'явитися на перший поклик. Не знав він, що робити, чим допомогти, і жалість, і почуття своєї провини стискали йому серце до болю.

Наближалася громовиця. Гучнішав гуркіт грому, і раптом, спалахнувши холодним синім полум'ям, зірвався вихор. Загуркотів грім — і злива полилася на сади, на гори й на білі кубики Чабан-Таша. По рівчаках загриміли гірські потоки, волочачи уламки скель і кругляки.

А Горпина вже кричала голосно, моторошно й лунко. Нур'ялі стискав скроні руками… Чи не збігати до Каффи по італійського лікаря, якому він часто приставляв рибу? Або покликати муллу прочитати молитву?

Час минав. Ніхто його не кликав, не посилав ані до Каффи, ані до Чабан-Таша. Горпина або стогнала, або кричала щось незрозумілою степовою мовою, потім заспокоювалася і стиха схлипувала. І тільки вранці, коли зазирнув у віконце каламутний світанок, вбігла до комірки розкуйовджена Тайфіде і крикнула йому з порога заповітне слово:

— Радісна звістка! [221]

— Хто? — спитав Нур'ялі чужим, мертвим голосом.

— Світло очей твоїх — син! — відповіла бабка і звичним рухом простягла руку по подарунок. Нур'ялі мовчки сунув їй запотілу в долоні монету і кинувся до Горпини.

Вона була блідіша за маграму, якою були пов'язані її буйні чорні коси. Великі страдницькі очі глянули на нього променистим потойбічним поглядом, яким завжди дивляться поліжниці або люди, що зазирнули смерті в вічі. На блідих безкровних устах промайнула усмішка. І ледве помітним рухом вій показала вона на щось маленьке й червоне, що верещало поруч неї в пелюшках.

Нур'ялі мовчки схилився до дитини i впіймав засмаглі Горпинині пальці.

— Не займай її, Нур'ялі. Вона змучилася. Хай трішки засне, — підійшла баба і тихо вивела його з саклі.

Горпина заплющила очі. Повитуха тихенько гойдала дитину і поклала її в колиску, потім прилягла на міндер відпочити.

Тихо-тихо бум в саклі. За вікном шуміло море, наче дихав під скелями якийсь велетенський звір. У голові порожнеча. Хвилинами здавалося Горпині, ніби падає вона разом із ліжком у прірву.

Вільна. Вона вільна.

Мовчки повторювала вона це слово і не відчувала ані радості, ані полегшення. Хвилинами проймав її тіло глухий, притамований біль, відгук минулих страждань, і все було байдуже, як людині, що була на порозі смерті. І не помітила Горпина, як глибоко заснула.

Прокинулася вона аж опівдні, коли по-святковому причепурена сакля виповнилась сонцем і голосами. Навколо неї товклися жінки й дівчата з Чабан-Таша. Вони готували частування й прикрашали саклю квітами та китицями з лавра й кипарисових гілок. Помітивши, що Горпина прокинулась, вони почали віншувати її, бажаючи всього кращого їй і дитині, і кожна обдаровувала чим-небудь. Немовля лежало поруч Горпини, добре сповите в чистих пелюшках. На столі стояла тільки що спечена баклава [222], лимонний шербет, чорнослив, горіхи в меду та різні ласощі.

— Ідуть! Ідуть! — раптом закричала з порога десятирічна Субан, небога Шафіге, красива й метка дівчинка в малиновій фесочці з пофарбованими хною кісками.

Шафіге заметушилася в саклі.

— Бабусю! Бабусю Тайфіде, швидше! Треба перенести Горпіне до комірки! — крикнула вона, нашвидку ховаючи якісь ганчірки й рушники.

Жінки кинулися до хворої. Тайфіде тягла подушки. Медже з гуркотом пересувала лави. А в дворі вже гавкали собаки, і голос Нур'ялі заспокоював їх.

— Курт! Беракіш![223] На місце!

І на порозі виріс мулла з муедзином. Жінки спустили свої фередже.

Горпина захвилювалася. Нащо прийшли сюди ці люди в зелених завивалах з довгими сивими бородами? Що їм треба від неї і її дитинчати? З забобонним острахом підвелася вона і закрила немовля. Але мулла попростував до колиски й відкинув серпанок.

— Нащо закриваєш його, ханум? Ми йому лиха не вдіємо.

І простяг над дитиною руки, урочисто промовляючи співучим речитативом:

— Лла ілла іль алла, Магомет регуль алла. [224]

Горпина затремтіла всім тілом, немов дитина мусила загинути від магічної формули, повної лихих чар. Вона напівпідвелася, задихаючись від жаху, — і материн інстинкт раптом прокинувся в ній з нечуваною силою. Це її дитина. Плоть від плоті й кров від крові, чиє маленьке життя куплено ціною таких жахливих, невимовних і вже минулих страждань. Ні! Ні! Вона не віддасть його. Але від хвилювання сила покинула її. Бліда, як лілея, впала вона на подушку. Жінки нічого не помітили, а на порозі комірки з'явилася Медже в новому фередже.

— Все готово! — крикнула вона. — Несіть її разом з мaтpaцом! Чекайте, я допоможу!

І paзoм із Тайфіде, з Шафіге і ще двома сусідками підняли Горпину й обережно понесли до комірки.

— Куди ви мене несете? Дайте мені дитину, — заговорила Горпина, коли минула запаморока.

— Там буде тіснота й непристойно: прийдуть чоловіки, а тобі ще недобре, — заспокоювала її Шафіге, намагаючись відхилити її увагу від дитинчати.

— Дай мені дитину, — хвилювалася Горпина. — Поклади тут біля мене.

— Лежи тихо! Чого крутишся! Їй і там добре, — підійшла буркотлива Тайфіде.

Але, замість заспокоїти Горпину, ще більше розлютила її.

— Дайте мені дитину! Дайте! — благала вона, простягаючи руки до жінок.

Тоді втрутилася Шафіге.

— Не хвилюйся, Горпіне, бо в тебе зіпсується молоко і дитина захворіє. Ти мусиш берегтися для неї.

Горпина заплющила очі, замовкла, але серце билося швидко-швидко, ніби передчуваючи лихо.

А в першій великій кімнаті готувалися до комаку. Вмить набилося стільки народу, що стало тісно. Муедзин розсунув складну підставку, оздоблену перламутровою інкрустацією, розгорнув на ній коран і поклав дитину перед муллою. Нур'ялі назвав три ймення, яким бажав би назвати сина. Мулла записав їх на трьох однакових шматках паперу, згорнув, перемішав і засунув у коран, потім почав читати першу суру.

— В ім'я господа милостивого, милосердого [225], - забринів його співучий речитатив, і всі присутні обернулися на схід сонця.

Горпина рвонулася з ліжка.

— Що це? Що? — забелькотіла вона, обводячи жінок божевільним, страдницькими очима.

— Заспокойся, джаним! Це молитва. Ім'я дають немовляті, - ласкаво й міцно пригорнула її Шафіге, намагаючись покласти на місце.

— Не смійте! — лунко скрикнула Горпина. — Він мій! Він не бусурман! Я його народила! Він мій!

— Це ж син Нур'ялі. А татарський син завжди мусульманин, — відрізала стара Тайфіде, блимнувши на хвору обуреними очима. — Лягай та мовчи, божевільна!

І навіть маленька Субан здивовано зиркнула на хвору.

— Ну, так, тіточко Горпіне! Навіть Беракішиним цуценятам дають імення. А як же можна хлопчикові без імені?

А співучий речитатив лився з-за дверей, відриваючи в неї єдине дороге в світі, віддаючи його чужому мусульманському світові, де стала вона річчю, безсловесною рабинею, проданою за гроші на волю й примхи господареві, де символом і ознакою неволі була для неї бусурманська віра, яка благословляє і наскоки на рідний степ, і торгівлю рабами, і їх безправ'я…

Сліпа тваринна зненависть скипала в душі. І розпач безкраїй… Горпина удавано скорилася, лягла, але коли випустили її гачкуваті повитушині пальці, з несподіваною легкістю кинулася вона до немовляти і, гублячи сили, вчепилася в нього.

— Не смійте! Він мій! Він не татарин! — істерично вигукувала вона, пригортаючи манюсіньке тепле тільце, що здригалося від розпачливого бучного плачу.

Татари мимоволі розступилися, опустили очі додолу.

Слідом за Горпиною вибігла стара Тайфіде і накинула на Горпину строкату шаль, намагаючись відірвати її від дитини.

— Пусти! Він мій! Я не дам! — захлиналася вона, втрачаючи сили.

— Відійди, Тайфіде! — суворо наказав мулла. — Скажи мені, жінко; чий це син? — звернувся він до Горпини, свердлячи її запитливим поглядом.

— Він мій! Не дам! Не дозволю!

— Відповідай до пуття, жінко! Хто батько цієї дитини? — ще суворіше повторив мулла.

— Він батько!.. Нур'ялі!.. Залиште його!.. Я не дам!.. заридала вона, розуміючи, що в цього сивобородого діда якась таємна влада над усіма.

— Ви чули? — звернувся мулла до присутніх. — Вона сама сказала, чий це син. А тепер візьміть її і покладіть на місце, щоб не лишився син Нур'ялі сиротою.

Чиїсь руки підхопили Горпину, понесли її і міцно пристукнули двері. В її руках залишилася маленька пелюшечка, подарунок Шафіге. Вправні, цупкі пальці сповили її міцними напівпрозорими чадрами, наче маленьку дитину. Горпина ридала, звивалася усім тілом, як напіврозчавлений хробак, а Тайфіде силоміць заливала їй у горло настоянку з лавровишні, змішану з огидним одваром ріжків, що смердів цвіллю і гнилим деревом.

А з-за дверей усе лився, то здіймаючись, то знов згасаючи, співучий незрозумілий речитатив. Потім мулла наказав Нур'ялі витягти з корана один із папірців з написаним на ньому іменням. Нур'ялі витягнув і віддав папірець муллі. І той урочисто проголосив на всю саклю:

— Аллах указав, щоб звали твого сина Юсуфом.

І, нахилившись над колискою, прошепотів на вухо дитині:

— Юсуфе!

Всі разом заворушилися, заговорили. Гостей запросили до столу, подали каву, баклаву, горіхи в меду, чорнослив, і все, що годиться в таких випадках, бо коли солодке частування в день комаку — солодко буде жити немовляті. Кожен бажав дитині всього найкращого. Бучнішали розмови, жарти, сміх.

А Горпина, знесилена шаленим поривом, тихо лежала обличчям до стіни, і глибокий біль виповнював її істоту.

Її син мусульманин… Народившись, дав він їй волю, але закувaв її в нові кайдани, міцніші й жахливіші від неволі. Бо, ніщо на світі не зламає і не знищить материної любові. І коли дитина, її дитина, стала часткою чужого і ворожого їй мусульманського світу — нікуди не піде вона від нього.

І тоді нащо їй та воля?..