Людолови Том 1

Жіноче серце

Як ластівчине кубельце, притулилася сакля Нур'ялі до скелі над морем. З одного боку — прямовисний стрімчак. З другого — безодня, прірва. Ходять під нею зеленими горбами хвилі, дихають важко і б'ються об скелі десь під прискалками скелястого мису. Глянути на них — туманіє незвикла голова і потягне у смарагдову безодню. І тільки позаду саклі милується зір зеленим садком і городом, що східчасто здіймається вгору. Облямовує садок вузька доріжка, де ледве проїде широка татарська мажара, запряжена двома буйволами. А в глибині бухти розсипалися на узбіччі гори білі саклі Чабан-Таша. Якби просто — рукою б до них кинути, а обійти гадючками-стежками — буде з півмилі. В бухті стоїть і ялик Нур'ялі, добре захищений скелями від прибою. А в скелях під горою чимало масних устриць і мідій, якими можна прогодуватися під скрутну годину.

Горпина лежала в саклі й помалу одужувала. І ніяк не могла зрозуміти, що з нею. Її купили — це ясно. Але невже належить вона цьому засмаглому, худорлявому рибалці, який цнотливо спускає очі додолу, ніби соромно йому дивитися на жінку без серпанку? Хоч як погано знала Горпина татар, але розуміла, що він бідний. Нащо ж йому невільниця? Кого йому треба: робітницю? Господиню? Коханку? І хто вона, ця жінка в білому, яка щовечора й щоранку приходить доїти козу й перев'язувати їй хвору ногу? Дружина? Сестра? Чи коханка? Шафіге… А що це означає Ша-фі-ге? Чому вона лікує її, як рідну, а не б'є, не змушує працювати? А сам рибалка? Запалить він огонь у кабиці, закип'ятить воду, зварить юшки з рибою або кашу, заправить її козячим молоком, розділить на дві частини і подасть їй полумисок, відводячи очі.

Відповіді не було. І найважче було те, що не було в кого спитати, з ким перекинутися звичайнісіньким словом. У Сафара хоч бранки козачки. А тут лежи, мовчи, наче похована живцем. Хотілося кричати, кликати на поміч, щоб чути звук власного голосу. Ще коли Нур'ялі дома, не так моторошно. А забере він свій невід і піде — тоді цілий день не чути нічого, крім гуркоту прибою та цвіркунів.

Багато передумала Горпина, лежачи в порожній саклі. Нога загоювалася швидко. Горпина відіспалася, відгодувалася, відпочила. Зійшла темна бронза засмаги, і тому коси її здавалися ще чорнішими й розкішнішими на чистій білій сорочці, подарунку Шафіге.

Якось на самоті Горпина підвелася з ліжка, спробувала стати на хвору ногу і радісно відчула, що рана їй не болить. Вона замотала ногу чистою ганчіркою і тихо вийшла з хати.

Смарагдове море переливалося перед нею вогняною дорогою сонячних іскор. Горпина обережно підійшла до кручі, зазирнула в безодню і, пополотнівши, відсахнулася.

Повітря було пряне від невідомих пахощів. Небо безхмарне, далечінь прозора й ніжна. Але все воно було якесь чуже, далеке, незрозуміле. Ані знайомого кущика, ані дерева. Дзюрчать незримі цвіркуни, переливаються срібними голосами, і здається: дзвенять бубонцями дрібні шишечки кипарисів під запашним і теплим подихом вітерця. Яка барвиста, яка пишна краса! Але як холодно на душі, як самотньо! І, опустившись на кам'яний поріг, Горпина гірко заплакала.

Так застав її Нур'ялі, повернувшись з рибальства. Мовчки поставив він на камінь сапет, повний тріпотливої риби, похитав головою і зник у саклі. Горпина розгубилася, змахнула сльози й низько схилила голову, удаючи, ніби витирає посуд. А Нур'ялі вийшов, наблизився до неї і простягнув їй пару дешевих срібних кульчиків, пам'ять померлої Есме. Вона звела на нього очі, не розуміючи. Він усміхнувся ніжно й ніяково, вказуючи на уші і пестливо провів долонею по її голові, поквапливо сунувши їй кільчики у руку. І Горпина зрозуміла. Від несподіваної ласки й жалості їй стало солодко й боляче. І нові рясні сльози покотилися з вій.

Цієї ночі Горпина не зімкнула очей. Думки мчали в голові, плутаючись, переганяючи одна одну строкатими переплутаними уривками.

«Сафар — татарин, Сафар забив її маленького Івасика… Татари продали її, як річ, як вівцю на заріз. Так, це татари, поганці, кровопивці, людожери, що розлучають подружжя, відривають дітей від батьків, братів від сестер».

І уривалася стрічка думок, і випливала постать Коржа, що понуро йшов із зв'язаними за спиною руками.

— Ой Даниле! Даниле мій, — шепотіли пересохлі вуста.

І ввижалася галера, і Корж, закутий у кайдани, і спина його в кривавих шрамах. Посередині, ходить наглядач, брязкає ключами від кайданів, потурчинець-невільник, жорстокий, як усі перекинчики… А чому це звуть таволгу червоною?.. Червоною — від козацької крові…

І знов рвалися думки, перестрибуючи на інше:

«Чому, чому він побив того дурного худорлявого підпанка?! Ну, вклонився б, скинув шапку перед Соплею… Ой, як гарно було в них на хуторі: вишневий садочок, біла хатинка, що танула в барвистих рожах, соняшниках і чорнобривцях. А навкруги — зелене море степу і золотаві лани, де вітер жене шумливі хвилі… колосся…»

І знов рвалися і плуталися думки…

«Що там шумить за вікном? Б'ється головою об скелі, важко дихає, згрібає жорству і пісок? І стогне, зітхає? Чи то душі невільників, загиблих на турецьких каторгах? Чи серце моря, закуте в скелястій в'язниці?

Продано… Продано людолову-татаринові, такому ж, як Сафар, як сотні катів із розкошеними очима і пласкуватими вилицями, що гвалтували дівчат і жінок у степу. Як він насмілився жаліти її?! Господар! Хазяїн! Без суду й відповідальності міг би він зарізати її на шашлик, як барана, бо вона його річ, його худобина. Хай буде жорстокий і грубий. Хай б'є до крові, до кісток. Це зрозуміло. І тоді гостріше спалахне в душі зненависть, їдка, як тарантулова отрута, що отруїла її кров. Адже ж він плоть від плоті й кров від крові тих, хто відібрав у неї волю, чоловіка, дитину, вітчизну. Хай не дурить, не бреше їй ласкавим словом! Хай буде тим, що він є — рабовласником.

І гостра зненависть здіймалася в грудях, повна огиди й безсилого розпачу, — зненависть, отруєна терпкою гіркотою самотності й мовчання.

А Нур'ялі й гадки не мав, що діялося в душі його бранки. Сором'язливо спускав він очі, щоб не бачити відкритого жіночого обличчя, і показував їй своє нескладне господарство: город, садок, де росло п'ять горіхів, кілька персикових дерев, яблунь і два фігові дерева. А коли рана зовсім загоїлась і Горпина змогла без болю ступати на гостре каміння — повів її на виноградник.

Стежка була вузька й стрімка. Праворуч — безодня, ліворуч — прямовисна кам'яна стіна. Горпина тремтіла всім тілом. Здавалось, ось-ось зірветься вона в прірву і, конвульсивно хапаючись за скелі, вона придушено. скрикнула:

— Ой, боюся! Ой, упаду!

Він обернувся, сказав щось заспокоююче і міцно взяв її за руку. Вона вчепилася в нього і йшла, відвертаючи очі від прірви, і заспокоїлася, тільки опинившись на винограднику.

За тих часів у Криму не росло теперішнього винограду. Сучасні лози привезено з Рейну, Бургундії, Шампані, Угорщини та Іспанії. Татари вирощували інші, забуті сорти, чудові на смак, але не придатні для винарства. Проте татари й не робили вина, бо закон Магометів забороняє не тільки пити, а навіть і виробляти його.

— Юзюм, — пояснив Нур'ялі, кивнувши на виноградник, і почав показувати їй окремі сорти.

— Танагьоз [174], - з гордістю підіймав вік величезні жовто-буpштинові грона по два-три ока вагою, повиті сизою димчастою тінню.

— Ой, які ж вони великі! — ахнула Горпина і, відірвавши ягоду, покуштувала її.

Виноград був чудовий на смак, але водявий. А Нур'ялі вже перейшов до інших кущів і, пишаючись, показав білий виноград, надзвичайно смачний і великий.

— Резаки, — урочисто вимовив він, наче знайомлячи її з поважною особою. — Резаки — чох які юзюм [175].

І знов Горпина покуштувала пружні, цукристі ягоди, що пахтіли пряними пахощами південних рослин. А Нур'ялі вже підіймав чорно-сині грона і гордовито назвав свій улюблений copт.

— Кафеціло. Це генуезці викохали його в Каффі.

Показавши Горпині свої володіння, Нур'ялі знаками пояснив, що треба підрізувати частину винограду, а решту прив'ялити на кущах на родзинки. Для цього він обережно перекручував стеблинку, не відриваючи грона, щоб ягоди сохли й цукрувалися на сонці.

Горпина була тямуча. Робота пішла швидко. Вона складала нарізані грона у високі кошики, а Нур'ялі носив їх униз до саклі. Іноді, дістаючи далеке гроно, Горпина випадково дотикалася до хазяйської руки і з жахом і соромом ловила себе на тому, що ці дотики хвилюють її.

— Господи, заступи, спаси, — шепотіла вона, коли Нур'ялі відходив від неї.

І гостра ненависть підіймалася в душі з такою міццю, що кортіло взяти сокиру й розчавити йому череп.

І знов стикнулися їх руки, ловлячи величезне гроно над самою прірвою. Нур'ялі злякано схопив її за руку і на мить затримав її пальці.

— Іди гeть! — з несподіваною ненавистю крикнула вона, не пізнаючи свого приглушеного голосу.

Нур'ялі здивовано і ображено випустив її руку і відійшов, а Горпина вся дрижала. Хотілося впасти додолу, вити й кричати, кинути в вічі татаринові ввесь зібраний у душі біль і ненависть. Як жінка, вона розуміла, що живучи з ним під одною покрівлею, вона колись належатиме йому, і ця свідомість беззахисної рокованості здіймала в ній бурю. Вона — невільниця, річ, куплена за гроші, хатня тварина, худобина, як коняка чи то вівця. Робоча сила і знаряддя насолоди.

Вільна кров степнячки не могла скоритися цій думці. Вона переслідувала її вдень і вночі, і часто мучилася Горпина безсонням у якомусь божевільному обуренні, а потім, впадала в повну байдужість, ніби всі почуття притупилися і всі зовнішні враження вкривалися м'якою шкуркою і доходили до свідомості такими притертими й знебарвленими, як тьмяний спогад про біль, про щось далеке й давно перебуте. Як за свій порятунок, хапалася вона за думку про Коржа, молилася за нього щоночі, подовгу б'ючи поклони на глиняній долівці й, напружуючи всі сили душі, благала заступницю-богородицю врятувати їх обох від неволі й дати їм нове щастя в рідній землі.

І тоді гострий розпач танув у ніжності, в тихому, солодкому болі спогадів. І плакала Горпина за своєю загубленою молодістю, за далекими хуторами й болотяними річками Полтавщини, порослими очеретом; за тихою безтурботною волею, що тепер здавалася казкою.

Коротшали дні. Рідше переливалося море ніжним заштилевим муаром. Рудо-свинцеве, котило воно до скель глибокі вмилені борозни й важко та гнівно стогнало внизу, під горою. А в рідкі сонячні дні не встигало заспокоїтися, — і гойдалися на мертвій брижі рибальські фелюки, ледве додержуючи рівноваги.

Нур'ялі щастило, ніби Горпина принесла йому талан. Ніколи не повертався він додому з порожніми руками, і Горпина з забобонним жахом розглядала небачених морських риб — чудернацьких плескатих камбул і глосів, гостроносих шпичастих пестрюг, осетрів і чечуг, срібну скумбрію з спиною кольору павиного пера. Коли риби було один-два пуди, Нур'ялі йшов простими гірськими стежками до Каффи, на ринок; коли ж вони закидали разом із чоловіком Шафіге — Ахметом — важкий великий невід і влов був добрий, тоді вантажили ослика і, повернувшись додому, по-братерському ділили виторг.

Холодало. По той бік Яйли крутився білим пухом перший сніг. Море стало пустельне і погрозливе. І, сидячи в саклі Нур'ялі, мерзла Горпина і довше палила вогонь у широкій кабиці, де ніщо не затримувало тепла.

Горпина потроху звикла до нового життя, і занедбана сакля Нур'ялі стала затишнішою від дбайливої жіночої руки. Була це кам'яна споруда з плескатим дахом і невеличкою галерейкою на стовпчиках з боку урвища. Скеля правила їй за задню стіну, а інші три стіни склав Нур'ялі з каменю, обтинкував і побілив крейдою. Було в тій саклі. дві кімнати — більша чиста і друга напівтемна, де кидали вони всякий мотлох і де спав тепер сам рибалка. В чистій кімнаті йшло вздовж стін невисоке підвищення. Від чола воно правило за тапчан на посуд і звалося бардах-тахта; від причілка й задньої стіни його вкривали матраци й килими, щоб спати і сидіти на ньому. Це був так званий міндер. Четверту стіну займала кабиця й двері до другої кімнати.

В кабиці варила Горпина обід, варила і смажила рибу, а хліб і коржі пекла у дворі, в лійкуватій пічці — фуруні, викопаній у землі. І знав рибалка, що, повертаючись додому, знайде він веселий огонь у кабиці, ситу вечерю й невільницю, що дбайливо й запопадливо господарює в нього.

Нур'ялі навчив її розуміти по-татарському, терпляче показуючи кожну річ і називаючи її. Горпина м'ялася, мовчала, але вухо її мимоволі ловило незнайомі слова і несвідомо ховало їх в пам'яті.

Чимраз довше затримувалися рибалки в морі. Іноді поверталися вдосвіта, а іноді й надвечір другого дня. Тоді Горпина не знала, де подітися від гнітючої caмотностi. Всю ніч сиділа, не гасячи вогню, прислухалася до прибою, шепотіла молитви і з жахом ловила себе на тому, що молиться не тільки за Коржа й своїх, але й за поганця Нур'ялі. Це і лякало, і дратувало її. А лукавий розум підшукував виправдання:

«Нур'ялі все ж кращий за інших. Він хоч не б'є, не силує роботою».

Але коли Нур'ялі повертався додому голодний, стомлений і мокрий до кісток, Горпина знов замикалася і з удаваною грубістю кидала на стіл мідні тарілки й миски, як чесна, але ворожа служниця.

І ось — з'явилася в морі білуга.

Три дні готувалися Нур'ялі з Ахметом до лову. Наново осмолили фелюку, помастили жиром чоботи з кінської шкіри, шкіряні штани, куртки й шоломи. Поки вони лагодили знаряддя, Шафіге з Горпиною готували їм сухарі, курену рибу, барильце солодкої води і в'ялену конину.

Путь була далека. За двадцять-тридцять миль від берегів закидали на глибині півсотні метрів міцний, туго зсучений мотуз із товстими гаками і принадою з дрібної риби. Щоб затримати мотуз на глибині, до обох кінців прив'язували камені, а два поплавища вказували рибалкам, чи не однесло хвилями їх знаряддя. Налагодивши поплавища й принаду, Ахмет і Нур'ялі обережно склали весь причандал в сапет так, щоб мотуз лежав спіраллю скраю, бо закидати його доведеться помацки вночі, і коли гачки чи то мотуз переплутаються, не буде ніякої змоги їх розплутати.

Море було свинцеве й похмуре. Сіявся дрібний холодний дощ, і обрій танув у брудно-сірій намітці. Важкі хвилі хльоскали каміння й відходили, згрібаючи дрібне каміння своїми пінявими пазурами. Ахмет і Нур'ялі підняли якір і розпустили парус. Горпина стояла на березі поруч Шафіге і стежила, як низько хилиться до хвиль сірий парус, гострий, як ластівчине крило.

Горпина підставляла вітру обличчя, і їй здавалося, ніби виряджає вона Данила в далеку путь.

— Час добрий, — шепотіла вона.

І вмить схаменулася. Постав перед її очима невільницький ринок, галери, червона таволга й кайдани. І, роз'ятрюючи душевну рану, пішла вона додому, не попрощавшись із Шафіге.

День промайнув серед щоденної жіночої нудної роботи без радості завершення, а вночі приснилося їй, ніби живе вона з Нур'ялі в Сивері, а потім тікає з ним у Дике Поле, рятуючись від панської гонитви. І рвалися, плуталися думки. Знала вона, що дитина — від Данила, але Нур'ялі пестив, цілував її, як батько, а пан Бжеський скидався на Сафара і мчав за ними з арканом на кошлатому степовому коні і все намірявся вхопити зашморгом дитину.

В холодному поті прокинулася Горпина і схопилася з постелі. Сакля здригалася від важкого гуркоту, наче за вікном стріляли козацькі гармати. Вітер стогнав у комині, задував у кабицю, змітаючи з напівзгаслого жару мереживо попелу. Горпина кинулася до дверей, рвонула гачок, і вітер розшугнув двері, обсипаючи Горпину солоними бризками й дощем.

Певно, світало, бо крізь імлу й хмари тьмяно просочувалося холодне півсвітло і гостро проймала пронизлива осіння вогкість. А море гуркотіло й скажено ревло, як голодний хижак, видираючись на стрімкі скелі.

І люта, істерична радість охопила Горпину. Нур'ялі загине! І тоді вона буде вільна! Хотілося кричати, підганяти кипучі хвилі, щоб вище здіймалися вони, міцніше били нерухомі скелі.

Довго стояла вона над прiрвою, що так лякала її в перші дні. Вітер обгортав її холодними крилами, прохоплював одяг, і здавалося їй, що купається вона в холодній річці, пливе назустріч течії.

Хвилі йшли олов'яними горами з пінявими гривами на хребтах. Піна текла по їх пругах, вітер зривав її, розкидав у повітрі дрібною солоною курявою, що запорошувала і скелі, і волосся, і одяг. І Горпині здавалося, що на вустах її — солона кров.

Але буйну радість змінив пригнічений сум. Гуркіт бурі втомив надломлені нерви. Вона сховалася в саклю, запалила вогонь і грілася біля нього, кутаючись у подерту шаль померлої Есме.

Повільно плинув час. Млява, приголомшена, подоїла Горпина козу, зварила обід. Нур'яді не повертався. Наближався вечір. Земля стогнала під ударами хвиль. Дрібні бризки обліпили шибки на вікнах своїм бісером.

Самотність томила Горпину. Вона то виходила, вдивляючись у далечінь, то знов ховалася в саклю, міцно замикаючи двері, і, залізши до міндера з ногами, куталася в смушки або тулилася до вогню.

Так застала її Шaфіге, схвильована й змучена очікуванням. Упевнившись, що Горпина сама, вона безсило спустилася на міндер і розплакалася. Увесь день пробула вона на березі, виглядаючи знайому фелюку. Невже кінець? Невже вони загинули? Вона ламала руки і, ридаючи, билася головою об смушки, розкидані по міндеру, голосила як над мерцем:

Вона ламала руки і, ридаючи, билася головою об смушки, розкидані по міндеру, голосила як над мерцем:

— О Горпіне, Горпіне! Залишилися ми з тобою самі. Забере тебе Халіль за решту боргу, а я загину з маленьким Маметом без чоловіка і без брата. Молись, Горпіне! Може, твій християнський аллах урятує їх од смерті.

Горпина здригнулася. Як то?! Хіба загибель Нур'ялі не звільнить її? Халіль забере її до себе? Ні, тисячу разів — ні! Краще вже Нур'ялі!

І раптом полилися з її вуст тaтapcькi слова, несвідомо заховані в пам'яті, але ніколи не вимовлені вголос:

— Ні, ні, вони врятуються, Шафіге! Буря незабаром ущухне. Вони не можуть наблизитися до берега через хвилі. Треба їм допомогти. Запалимо вогнище, щоб вони бачили, де бухта.

Шафіге напівпідвелася, вражена Горпининою думкою. Так, розкласти вогонь, величезний, яскравий. Але не тут, біля саклі, а на розі, серед виноградника, щоб далеко-далеко було його видно в морі.

Ще тремтячи й схлипуючи, вибігла вона з саклі. Горпина відімкнула маленьку комірку. Вони набрали хмизу, соломи, зв'язали і швидко рушили стрімкою стежкою. Якась дика сила гнала Горпину. Bона не дивилася на клекотливу безодню, де гуркотіли хвилі, і, хоч сьогодні стежка була мокра й слизька від бризок, ішла нею твердо й упевнено.

Діставшись верхів'я мису, вони привалили два важкі камені, щоб вітер не розвіяв ватри, і почали розпалювати вогонь. Вітер рвав їх одяг, скажено вив і крутився. Шафіге обережно висипала з глечика жар, Горпина прикрила його від дощу сухим мохом. І ось побігли жовтогарячі язики, задрижали в повітрі сліпучою гривою. І за кілька хвилин величезне вогнище запалало над безоднею, вказуючи рибалкам їх путь.

Жінки працювали мовчки, напружено. Тільки-но згасав вогонь або вітер вихоплював із вогнища горючий віхоть соломи й кидав його в прірву, як вони підкидали хмизу, підтримуючи його ціпками, і по черзі бігали по паливо.

Була глибока ніч, коли згорів останній хмиз. Але Горпина не розгубилася: вона схопила ніж і почала швидко збирати бур'ян по розколинах. Шафіге кинулася допомагати, і знов спалахнув огняний кущ, кидаючи в пітьму сліпучі цівки. Золотими джмелями кружляли над ним іскри, а вони, змоклі, змерзлі, хвилинку грілися біля вогню і знов кидалися шукати по скелях сухих кущів, трави й дроку.

Співали другі півні в Чабан-Таші, коли не стало й бур'яну. Вони спалили і дошки паркана, і лавки, що поставив на винограднику Нур'ялі, а до світанку було ще добрі дві години.

Що робити? Шафіге замислилася:

— Піду до Чабан-Таша, побуджу всіх, — вирішила вона. — Хай палять вогнища на верхів'ях, а ти, Горпіне, сиди дома та грій вечерю. Вони приїдуть голодні й холодні.

Останні cлoвa її розвіяв вітер. Вона вже бігла стежкою по схилу, і сірою плямою майоріло в темряві її широке фередже. Горпина постояла хвилину і теж кинулася стежкою вниз, охоплена незрозумілим жахом.

Кабиця вже погасла й прохолола. Тільки жевріла в темряві остання жаринка червоним напівзгаслим оком. Горпина ледве роздмухала її, розгорнула попіл і, замість хмизу, підкинула кізяків. Від них пішов густий і кучерявий дим. Вітер забивався у комин, гнав дим у кабицю, і він клубочився під лійкуватим каптуром синьо-рудою хмарою. Коли вогонь розпалився, тяга покращала. Горпина метнулась прибирати саклю. Вона підмазала глиняну підлогу, накрила стіл найкращою скатертиною, нарізала коржів, принесла глек козячого молока, бринзи, горіхів і винограду, прикрасивши його свіжим листям. Вона хотіла надати кімнаті затишного вигляду, немовби страх утратити цей тихий притулок зробив його безмежно рідним і близьким. Вона хвилювалася, квапилася, прислухаючись до кожного звуку, що долітав крізь гуркіт бурунів. Усіма силами душі кликала вона Нур'ялі додому, як рідного, як єдину ланку, що зв'язує її з життям. І коли скипіла в казані запашна бараняча чорба, вона вловила під вікном важкі повільні кроки.

Невже це він? Горпина рвонулася до дверей, відкинула гачок і, коли виріс на порозі високий рибалка, освітлений полум'ям, — у нестямі кинулася до нього, ховаючи на його грудях обличчя, залите сльозами.