Людолови Том 1

Утікачі

Після вечері втомлені ляхи відразу почали вмощуватися на ночівлю під возами Данила Коржа. Юзик одразу міцно заснув. Заснули й обидва брати Крушинські, мовчазні й кремезні хлопи з вотчини пана Бжеського, але Владек та Стах довго зітхали, довго хрестили кістляві груди і щось шепотіли — чи то молитви, чи то гіркі скарги богові на свою гірку хлопську долю. Явір тихо шелестів над ними, і місячне сяйво ледве пробивалося крізь його пишний намет і де-не-де кропило землю й вози срібними дукатами.

Та не милувалися втікачі красою липневої ночі: майбутнє стояло перед ними непрониклою темною завісою, за якою ввижалося їм чимало лиха, злиднів і непереможних перешкод.

— Матка боска Ченстоховська, — зітхав Владек Зоблоцький. — Що тепер діяти? Мабуть, дійсно залишитися тут, на хуторі, як пропонує нам старий сотник? Але ж чи він дійсно нас візьме? Адже ж він двічі спитав, чи ми не хворі… бо ж хворий хлоп нікому не потрібний. Та й пан Бжеський, мабуть, кинеться нам навздогін, або тен клятий Янек Свенціцький пронюхає, куди подався Корж. Тоді — кінець. Скарають нас на горло, як скарали позаторік бідолашного Збишка та Єнджика…

І жахлива картина страти двох парубків з їхнього села так і постала перед його очима. Він ніби знов почув розпачливі зойки та голосіння напівбожевільних від горя матерів і побачив передсмертні корчі обох стратенців.

— Ні, козацька старшина все ж значно краща, — зітхнув він, вкриваючись якимсь дрантям. — І пахолки тутешні такі кремезні й гладкі, і до нас ставляться добре, хоч ми й ляхи… Завзяті вони: люблять волю… Та й хазяїн ніби теж людина хороша. Годує добре, не рахує кожної скибочки… — додав він, позіхаючи і вже зовсім заплющив очі, коли Стах раптом напівпідвівся і зашепотів йому на вухо:

— Так, треба тут залишитися. Якщо Бжеський надумає нас шукати, то шукатиме там, у нашому селі, бо ж у кожного за батьківщиною серце скемить… А тут добре жити. Земля родюча, і кожен сам собі — пан. Хату б збудувати та назавжди б загніздитися:

Сказав Стах — і раптом гострий біль голкою прохопив йому серце. Він згадав свою Ядзю, кохану і втрачену Ядзю…

Ще під різдво дозволив старий пан їм одружитися. Бучно і весело святкували своє весілля. Допіру повернулися з костьолу, сіли за стіл і випили першу чарку. Весело грала музика, скрипка та дві сопілки, веселий гомін та старовинні весільні пісні не вщухали. Раптом із дзвоном та, галасом зупинилися перед хатою сани молодого пана. Бундючно ввійшов він до хати з кількома підпанками, глянув на Ядзю, яка з низьким уклоном вже підносила йому, як почесному гостеві, повну чарку старого меду, і щось пошепки наказав своїм супутникам. Ті з реготом схопили Ядзю, накинули на неї чи то ковдру, чи то теплу конячу попону і потягли в сани. Стах не встиг отямитися, як Ядзю кинули в сани, панич стрибнув у них — і коні помчали, тільки снігова курява завихорилася за ними, блимаючи на низькому січневому сонці яскравими кришталевими іскрами…

Вночі Стах пробрався на фільварок, в безмовний парк, видерся на гіллястий дуб під вікнами молодого панича. Він бачив, як розпачливо відбивалася Ядзя від молодого розпусника, як пручалася й вигиналася в його обіймах впійманою рибкою. Не пам'ятаючи себе, вдерся він в палац, знайшов в лабіринті кімнат ту кляту спочивальню і вдарив молодого магната важким бронзовим канделябром. Почувши, як хруснули кістки під ударом, тікав у ніч крізь ліси ймиболота, хоч ніхто не гнався йому навздогін. До весни переховували його лісники, а з першим теплом рушив він на південь від села до села, ховався по лісах та болотах і, виснажений, слабий, десь на Дніпрі піддався обіцянкам шахрая-осадчого і пішов на «слободи» до Бжеського. На Сивері він трохи очуняв, підгодувався, але жив єдиною мрією — дістатися Січі і стати воякою-козаком. Кожну вільну хвилину ходив він до Коржа та інших сиверян, просив навчити його битися ша6лею, стріляти з мушкета й пістоля, і коли Юзик натякнув йому, що є надійні попутники, не вагаючись, зібрався в путь. Але не врахував він того, що півроку звірячого блукання по лісових хащах та болотах значно підкосили його сили, і тепер, опинившись на хуторі старого сотника, зрозумів, що до Січі йому не добратися, що треба тут перебути. І тільки жах, що Повчанський не візьме такого кволого хлопа, тепер обсипав його спину морозом.

А в клуні, на запашному свіжому сіні, розташувалися троє пахолків Повчанського з челядниками пана Бжеського. Вони добре виспалися вдень, і, дивлячись на тьмяну смугу Чумацького Шляху, повільно перекидалися словами.

— Звідки ж ви будете? — спитав Максим старшого з утікачів.

— Зараз із Сивери, але ж я волинський, з маєтку Острозького.

— А я з-під Кам'янця, від Потоцького.

— Якого Потоцького? Того, що й на Брацлавщині? — здивувався Максим.

— Еге ж! Землі в нього до чорта. Де не поїдеш — скрізь маєтки Потоцького: і на Волині, і в Великій і в Малій Польщі, і на Брацлавщині… І всі кленуть його вдень і вночі.

— А я не знав, що на Брацлавщині вже панщина, ніби про себе зауважив Тимко. — Два роки тому там ще «слободи» були.

— Воно як де. У Потоцького, наприклад, вже минулися «слободи», а в інших панів їх нещодавно оголошено. А є й місця, де панів зовсім немає і люди живуть. Земля там родюча. Жити б там та багатіти, коли б не ця чортова шляхта.

— Оце вірно, — зітхнув волинець. — Животієш, як худоба, навіть гірше, бо худобу принаймні годують, а хлопа ніхто не спитає, чи має він шматок хліба, чи ні.

Важке зітхання відповіло волинцеві: Терешко перевернувся збоку на бік і став чухати п'ятою порепану литку. Максим мовчки дивився на степову далечінь, де тьмяно курилася туманом срібна місячна ніч. З степу віяло розквітлими житами, волошками і гірко-пряними пахощами полину та тихо й тонко висвистували перепілки.

Волинець сів, обм'яв навколо себе сіно і заговорив, не дивлячись на парубків:

— Ось у нас, наприклад. Кажуть, ніби самі ляхи деруть шкуру з людей. Брехня це. Острозький з наших, батько його ще був православний, а жити в нього — не, дай боже нікому. Вимагає, собака, щоб кожен виорав йому по п'ять ланів засіву, вижав, змолотив та звіз урожай. Раніше ще можна було так-сяк упоратися, бо возили збіжжя «від села до села», а тепер наш пан надсилає збіжжя до Гданська або до Німеччини. Запрягай воли та вези. Іноді по три місяці не повертаєшся додому, баба, як за померлого, на часточку подає. Діти ростуть сирітками. Приїдеш додому і не знаєш, куди й кинутися. Поле стоїть неоране. Там завалилося, там шкода… Сиди без хліба, голодуй. Підеш до пана, а він вижене геть: «Це не моє діло. Докучай управителеві. Мені аби було вчасно зроблено та сплачено».

А управитель канчуками за скарги частує та знов жене в підводи, «де треба буде». Озимини в тебе немає, так і яровини не засієш. Баба виє, діти пухнуть з голоду. Біда. Потім уже дозволили від підвід відкупатися: давай сорок грошей з двору та й сиди дома. А де ж їх узяти? Баба до ранку тче сувої, продає на ярмарку. Сам працюєш, як скажений, ледве збереш ті сорок грошей, а пан накладає на тебе якусь нову данину. І знову кидаєшся, не знаєш, що робити. Померли моя баба та діти. Одна маленька донька залишилася. А управитель вимагає панщини за живих і за мертвих. Пішов я на фільварок і кажу: «Сили не стає, пане. Сам я з малою дитиною». Він як загримає: «Бунтівнику, галгане. Замкніть його до льоху, хай до доброго розуму дійде».

А льох темний, вогкий. Вода стоїть по кісточки. Чорт його зна, скільки днів так минуло. Аж ось випустили. Змарнів я, знесилів. Пішов додому. Тільки немає більше моєї хати. Немає городу. Все забрали під ріллю, а мене на фільварок призначили. Був я колись гончарем. Довідався про це новий управитель, погнав гончарувати. Крутиш собі кружало, робиш глеки та миски, а передочима померла жінка та діти стоять… Поїхав я якось на ярмарок, продав глеки — і в мандри… Ось тільки в Каневі піддурив мене стерво-осадчий: згодився я під чаркою піти до пана Бжеського на «слободи».

— Дурень, — щиро бовкнув Тимко і, вмить зніяковівши, додав: — Ти, братику, не ображайся, бо і я колись був не розумніший, та вже тепер не піддамся на вудку.

— А ти гадаєш, мене вдруге піддурять? Дзуськи, — свиснув волинець. — Дійсно, що в Сивері поки що нема панщини, та минеться ця «слобода», як весняні дні, і піде в нього та ж музика, як і скрізь. Подивився я, як він з власних хлопів знущається, подумав і пішов до Коржа, бо він тутешній і знає всі стежки в степу.

— Отож-то і є,- блиснув зубами Тимко, підштовхуючи подолянина. — А тобі вони теж сала за шкуру залляли? Га?

— Від ситого життя не втечеш, — гірко. всміхнувся той. — Але мені ще гірше сталося, бо якщо в пана погано, то в посесора ще гірше: ладиться він дві шкури з кожного здерти, щоб і панові вистачило і собі залишити ласий шматок.

— Чим же вони тобі так дошкулили? — спитав Терешко.

— Та… була біля нашого села маленька річечка, — повільно заговорив подолянин, ніби боячись роз'ятрити незагоєну рану. — І спало посесорові на думку ту річку загатити. Насипали ми височенну греблю, збудувал имлин. А в став напустили різної риби: і коропів, і лящів, і линків. Щороку взимку ловили там рибу та надсилали до Варшави. А батько мій, старенький та кволий, жили біля того ставу та на млині працювали, скільки сили було. А мене на фільварок забрали за пахолка при стайні. День і ніч не знав я там спокою: чи то гостей наїде безліч, чи ще щось… Ти й запрягай, ти й розпрягай і за своїх, і за чужих, ти й коні годуй та різні ридвани і вози мий… А знаєте самі, яка буває восени грязюка… Аж тобі свічки в очах миготять. Та ще й головний машталір лається та б'ється. Треба його щодня. горілкою частувати, бо життя від нього не стане. Бігаєш до шинкаря по горілку, але ж на горілку треба грошей.

Пішов я якось до батька.

«Дайте, — кажу, — мені, тату, хоч два гроші, бо шинкар більш у борг не дає, а машталір просто скаженіє».

Заплакали батько.

«Де ж я їх візьму, синку? Адже чиншу ще не плачено; сам ось-ось опинюся під канчуками».

Сидимо ми біля млина, бідкаємось. Як ось хлопчики, що там купалися, витягли з-під, млинового колеса щупака. Здоровий щупак, з лікоть завдовжки та важкий такий, ситий. Чорт його зна, звідки він там узявся.

Зраділи тато.

«Візьми, — каже, — хлопчик. Це тобі бог послав порятунок. Віддай шинкареві. Він тобі за такого щупака двік варти горілки дасть». Зрадів я, взяв щупака, а він тріпоче та стрибає в кошику. А на дорозі здибав я посесора. Ну, звісно, скинув шапку, вклонився низько, а той клятий щупак як вистрибне з кошика: Побачив його пан та як заволає:

«Злодію, грабіжнику. Де ти щупака взяв?»

Стою я, очима кліпаю.

«Ніколи, — кажу, — пане не був я злодієм, а щупака мені батько подарували». «Батько? От як… Сидить старий паскудник біля ставу, панську рибу краде та ще й роздаровує. Ану повертай».

Мені аж серце завмерло.

«Та що ви, пане, — кажу, — де хлопчики під млиновим колесом його піймали. Люди ж бачили…»

А він і не слухає, як ударить нагаєм по щоці. Так юшка й потекла. Коли б трохи вище, то око вибив би. Підхопили мене якісь панки та челядники, що з ним їхали, накинули мені зашморг на шию, як скаженому собаці, і — клусом. Біг я, біг, серце мало з грудей не вискочило. Боюся на крок відстати, щоб не задушило. Таки добіг. Витягли батька з хати в три вирви. Як почали його лаяти — та канчуками. А тато, старий та кволий, і так ледве дихають.

Не витримав я, кинувся до пана.

«Змилосердьтеся, — кричу, — вони ж уже старенькі». Як зарегочуть, падлюки, а пан посесор вуса підкручує. «Тихше, панове, — каже, — зараз побачите цікаве видовище». Наказав він принести здоровенних різок та миску солі.

«А тепер, — це він до мене, — якщо не ти щупака вкрав, бери різки та бий батька, а я рахуватиму».

Мені аж ноги підкосилися. Стою, мовчу. зціпив зуби. Вже й батька на колоду поклали, і сорочку йому та штани здерли.

А пан:

«Що ж ти, оглух, чи що? Бий, бо накажу я дати тобі п'ятсот канчуків за крадіжку, а битиме тебе Кирилко Рудий».

Я аж пополотнів. Бо ж Кирилко двома пальцями підкови ламає, і в його руках найкремезніша людина не витримувала більше сотні.

Коли бачу, підводять тато голову та й кажуть:

«Бий, синку. Я вже старий, а тобі ще жити треба. Нема в тому гріха, дитинко, бо не ти мене б'єш, а панська, сила твоїми руками. Роби те, що тобі наказують, а нас із паном бог розсудить».

Ступив я до батька, взяв різку в руки, а пан з коня зліз та солі набрав повну жменю, щоб посипати батькові рани, коли бризне кров… Не пам'ятаю я, як воно сталося. Тільки замість батька вдарити — ляснув я пана різками по пиці та на його коня. Мчу, босими ногами в стремена не потраплю, а сам схилився до кінської шиї.

«Братику, конику любий. Я ж тебе годував, я ж тебе водою поїв. Рятуй мою душу»

Женуться за нами вершники, а в мене і нагая немає. Мчить мій кінь, як вихор. А вони півколом розсипалися, щоб мене в болото загнати. Почав грузнути кінь, а вони чимраз ближче. Що робити? Я з коня та з горбка на горбок, з купини на купину. Вони облишили гнатися.

— Гади, — сплюнув з серцем Тимко і замовк.

Війнуло з степу сухим гарячим вітром, затремтіло листя молоденької тополі, наче хтось. попестив її шорсткою долонею. Сірим окрайком майнув у воротах кажан і зашарудів десь під стріхою. Терешко зітхнув і перекинувся на другий бік.

— Як же ви тепер надумали? Залишаєтесь у нашого старшини чи ні? — спитав він стримано.

— А чорт його зна. Тра подумати, — знизав плечима колишній хлоп князя Острозького. — Воно й добре б трохи відпочити та дочекатися чи то чумаків, чи то яких інших попутників. А як подумаєш — знов перед кимсь шию гнути… Здається, він не з лагідних.

— Сволота, — рішуче ствердив Тимко. — Такий здирця. Та коли б не Дике Поле, запровадив би він панщину, як ваш пан Потоцький, чи як там його.

— Ось тобі й козак! А ми думали…

— Що «думали»? Старшина — той самісінький дідич, щоб їм усім луснути. Поживи з моє — сам побачиш.

Запанувала мовчанка. Стало чути цвіркунів у степу. Беззвучною тінню промайнула сова і пронизливо нявкнула, зникаючи в темряві.

— А давно ви тут? — урвав мовчання пахолок Потоцького.

— Та вже третій місяць. Взимку в Києві були. Дуби та ком'яги вантажили. Там і заприятелювали, — хитнув Тимко в Максимів бік.

— Так ви з міщан… — розчаровано промовив пахолок Острозького. — А ми думали…

Хлопці — розреготалися.

— Хіба ж по містах мало голоти вештається? Заробляєш, як можна. Півроку так бідували.

— Ну а раніш? — з притамованим. недовір'ям допитувалися втікачі.

— Та селяни ж ми. Тільки я був монастирський, а він у челядниках у радця [59].

— Е, так воно все краще. Монахи сито живуть. Гладкі.

І знов блиснули в темряві білі зуби Тимка.

— Тю, дурні! Та невже ж ви гадаєте, що я чернець? Не сидів би я з тобою в цій клятій клуні та не робив би на старого глитая. Хлопом я був монастирським. Розумієш? І мене ганяли на панщину, і канчуками били, і різних данин вимагали, як у першого-ліпшогu дідича. Навіть ще й гірше, бо голову молитвами та святощами дурили, щоб і на думку не спало піти шукати волі. А потім забрали мене ченці до Стрятина, до друкарні. Вивчили мене, письменним зробили, і почав я в тій друкарні працювати, аж поки вмер старий владика Балабан та склали його друкарню в скрині. Тоді знов погнали на панщину.

— Он як… А мені здавалося…

Але Максим підвів голову і урвав утікача:

— Спитай його краще, як він із монастиря втік. Цікава історія. Мабуть, не чули такої.

— Пізно вже, хлопці. Час спати.

— Та ви коротенько.

— Ну, добре. Коли помер старий владика Балабан, опинився я в маленькому монастирі під Львовом. Пиячив наш отець архімандрит з панотцями, роздаровував селян і монастирське майно родичам та коханкам. Ну, звісно, прийшов час, коли не вистачило ані грошей, ані майна на таке сите та ласе життя. Почали вони сушити собі голови, як і монастир підтримувати і собі ні в чому не відмовляти, бо не звикли ж вони постити.

Почали тоді святі отці наполягати на хлопів, подвоювати панщину та данини, а ще більше дбати про наші грішні душі. Вимагали, щоб ми не пропускали жодної відправи. А не підеш до церкви — буде тобі таке; що краще світла не бачити: і дров у спокуту привези повну хуру, і паркан полагодь, і іншу роботу зроби, ще й п'ятдесят разів оченаша прочитай і навколішки три години постій, щоб їм луснути.

Жив я на селі під монастирською брамою. І кохалися ми з Христею, ковалевою дочкою. Сидимо вночі якось навесні біля хати… Яблуні квітнуть, соловейко тьохкає. А ніч темна, хмарна. Аж ось, бачу, хтось пробирається попід тинами. Наче злодій. Злякалася Христя, кинулася до хати, а я — в бур'яни. Придивляюся, аж це чернець з якоюсь черницею несуть щось тихенько та обережненько. Я — за ними. Вони до колодязя, поклали щось у цебер та опускають журавель. Потім витягли цебер, воду вилляли та й пішли. Та так тихенько, крадькома.

Я до хлопців.

«Так, мовляв, і так. Заховали вони щось у криницю». Хлопці й зацікавилися.

«А нумо подивімося!».

Спустили цебер раз — нічого. Спустили вдруге. За дев'ятим разом захопили щось, витягли, а в цебрі ікона та якась лядунка. Розкрили ми її, - то шовкова хустка, де вигаптувано, що цю ікону дарує нашому монастиреві сама божа матір за святе життя наших ченців і що вона зцілятиме всіх хворих, що з вірою та чистим серцем наближатимуться до неї.

Ми мало не луснули з реготу.

«Ах ви, ледарі, пройдисвіти! Ще й святих удаєте. Ну, заждіть».

Заховали ми ікону з лядункою і пішли спати. А на ранок свято. Микола весняний. Пішли до церкви… Поспішаємо, щоб не спізнитися, бо довелося б два гроші «на будування нової церкви» платити. Народу сила. Всі околишні села тут. Стоїмо. Аж ось виходить сам отець архімандрит, такий нібито схвильований та зворушений, аж очі собі витирає хусточкою.

«Чада мої, паства моя вірна, — каже, — зараз отець Мефодій розповів, що сьогодні вночі з'явилася до нього пречиста богородиця і сказала: «Благословення моє на вашій святій оселі. Шукайте в колодязі край села. Дам я вам ознаку своєї милості, і хай буде це місце святе місцем молитви». Підемо, чада мої вірні, до колодязя, як наказала нам матір пречиста».

Баби, звісно, заплакали, заойкали. І звідки в них ті сльози беруться… Узяли корогви, ікони. Рушили. А я з товаришами — анічичирк. Перезираємось та посміхаємось у вуса. Ось і колодязь. Почали ченці молебень правити, потім колодязь святити. Спустили цебер.

Раз. Два. Три. Нема ікони. Почали вони перешіптуватися, зазирати до колодязя. Плечима знизують. Знов спустили цебер. Витягають саму воду. Почали нею кропити прочан. А вони, як, вівці, пруть з усіх боків до криниці. Тут я і підморгнув товаришам, проштовхався наперед та й кажу голосно, щоб усім чути було:

«Благослови, отче святий, сказати, що й мені пречиста свою волю днесь уночі об'явила».

Перезирнулися ченці, а народ аж пре на мене з усіх боків. Старі бабусі-святенниці вже й плачуть. Стою я собі смирненько, очі догори, ніби сам святий. Руки склав на грудях, як перед причастям. От як на іконах малюють.

Подивився на мене архімандрит та й каже:

«Кажи, чадо моє вірне, бо велика днесь милость виявилася до нашої оселі. І хай усі слухають слово твоє, бо й колись устами бідних галілейських рибалок промовляв Господь людству».

Я й почав. Усе виказав: і як ченця з черничкою помітив, і як вони ікону в криницю вкинули, і як ми її витягли. А товариші і ту ікону показують з лядункою і додають: «І написано ось тут на іконі, що її в Лаврі Печерській намальовано торік».

А якась жінка як заверещить: «Матінко, та це ж сестра Агата гаптувала».

Що тут сталося. Кинулися на нас ченці.

«Анафема, — кричать. — Не слухайте, чада наші вірні, бо це католики, це папежники кляті його підкупили дурити вам голови».

Вхопили вони мене, намагаються рот мені зав'язати. Вони — за мене, товариші — за ченців, а натовп з переляку — врозтіч. Зв'язали вони мене, кинули додолу. Пручаюся я, а вони волають:

«Дивіться, добрі люди, як його чорти корчать». Замкнули мене до льодовні. Тільки помітили кляті, з ким я був, і того ж дня, коли один з моїх товаришів проходив повз нову церкву; що стояла ще в риштуванні, впала йому на голову цеглина. Так він і помер, не ойкнувши; а другий поїв каші та за чверть години й сконав. Отруїли, кляті, та потім і кажуть, що бог скарав богохульників. А мене, як біснуватого, до клітки потім засадили, не знаючи, яку мені кару вигадати, та спасибі Христі: вкинула вона мені до клітки рискаля, підкопав я вночі стінку та й yтік.

— Здорово! — аж зітхнули здивовані хлопці. — Ну й Тимко. Справжній характерник.

Тимко задоволено блиснув у темряві зубами і почав кресати вогонь. — Не кури, — спокійно стримав його Максим. — Сіно підпалиш.

— А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? — насмішкувато кинув Тимко, але кресало сховав.

Максим не відповів. Задумливо дивився він на зорі і, нарешті, позіхнув. — Треба спати, — сказав він і почав умощуватись на сіні.

— Тільки на Січі й добре жити, — зітхнув лягаючи один із сиверян. — Перепочинемо день — і далі.

— Гадаєш що на Січі всі брати? — спитав із темряви чийсь голос.

— Ой, хто тут? — схопилися парубки.

— Я, — виступив мовчазний джура Сагайдачного. — Слухаю я вас, хлопці, і бачу, що на Січі, справді, трохи вільніше, але не такий вже там мед, як вам здається: крутить нами старшина, як ляльками. Їм аби користь мати. Працюють нетяги — рибачать, полюють, човни будують, здобувають хліб козацький, а старшини набивають грошима кишені, крамарюють із тими ж турками, татарами та з польським панством, маєтки купують і стають, нарешті, такими ж панами, як перший-ліпший магнат.

— Тю. Теж сказав новину, — зареготав Терешко, який весь час лежав мовчки, прислухаючись до розмов. — Старшина навіть гірша від панів, бо від неї й снопа не сховаєш. Недурно є в литвинів прислів'я: «Краще двічі вклонитися чобіткам, ніж один раз личакам». Добре це сказано, їй-бо. Бо ж старшина людині дихати не дасть. Ви тут балакали, мені й слова не давали вкинути, а я вам ось що розкажу, — звернувся він до втікачів. — Я сам з Київщини, і не від пана втік, а від свого ж старшини. А в нас, на Київщині, вже скрізь фільварки та дідичі, як у Польщі чи то в Галичині. І скрізь панщина, данини, ганяють нас у підводи, продають, як худобину.

— Що ти?.. Бре!!! — скрикнули пахолки Бжеського.

— Як то брешу? На власній шкурі все витерпів. Воно, звісно, для годиться пишуть, ніби продають землю з живим і мертвим реманентом і всім, що на тій землі. Але ж кожному відомо, що живуть на землі люди. Чули за гетьмана Лободу? Так я в нього був, У січового батька, і ось цими самими руками йому на панщині робив: і орав, і угноював землю, і під ріллю ліси корчував, і плоти ганяв, і попіл палив, і до Німеччини бортища, збіжжя, ванчос [60] та клепку возив, аж поки терпець увірвався і… Ух, і засвітили ж ми йому тоді, людожерові.

— А що? — зацікавився джура.

— Та був у нас товариш. Дмитром звали. Завзятий козарлюга. Повернулися ми якось з Галичини, поташ на продаж возили. А за день-два знов Лобода до нього: давай воли щось там везти. Він і обурився і не дав. Лобода скипів. Зв'язали Дмитра, привели на панський двір — та канчуками Зціпив зуби Дмитро — і ані звуку. Не знаю, як воно сталося, тільки все село кинулося помститися. А Дмитро, весь скривавлений, став нашим проводирем. Лобода втік. Підпалили ми фільварок, ущент зруйнували — і на Січ. Розповів Дмитро голоті, як воно було, і коли потім приїхав Лобода на Низ, голота мало його на шматки не роздерла. Тоді Сагайдака й посадили гетьманувати.

— Як же ти тут опинився? — з легким недовір'ям спитав джура.

— Як? На пожежі впав та нoгy собі зламав. Два місяці в лісі переховувався. Стара мати їсти носила, а потім, на зиму, до Києва пішов. Почав шевцювати. Три роки учнем та рік у підмайстрах…

— Як же того Дмитра звуть? Де він тепер? — допитувався джура.

— Та в нас його Ковтуненком звали, а чути було, ніби на Січі він Барабашем став.

— Барабашем? Та чого ж ти одразу не сказав? Оце людина! Оце такий, що шию зверне тому, хто проти голоти піде. Всі ми за ним стоїмо, — захоплено заговорив джура.

Сагайдачний, певно, не пізнав би тепер свого мовчазного супутника. Очі йому блищали в пітьмі, білою низкою світилися зуби.

— От коли б нам такого гетьмана. Показав би він оцим Повчанським та Лободам. Мокро було б, — палко казав він.

Хлопці щільно оточили джуру. А він ніби прокинувся і весь зайнявся якимось огнем…

— А як вони з нашим Сагайдачним іноді заведуться. Просто, як два бугаї. Ух, колись буде ще бійка. Бо ж Барабаш не подарує нікому оцих, старшинських вибриків. Хлопці зраділи. В першу мить вони зовсім збентежилися. Їм здавалося, що джура перекаже гетьманові всі їх розмови, але живе гаряче слово переконало й заспокоїло їх.

— А хіба Сагайдак така ж птиця? Чому ж про нього кобзарі співають таких чудових пісень? — спитав Тимко.

— Співають. Нема де правди діти: в поході він хороший ватажок. І підготує все як слід, і харч хорошу, і військовий припас здобуде. Ну, і в бою ніколи не розгубиться: другий ще потилицю чухає, а він уже запобіг лихові і побив ворога. Тому ніколи його ще не били ані турки, ані московити, ані татари. Але після походу… Лисячий він хвіст, а не людина. Сам за старшину тягне, а про людське око з голотою приятелює. Сидить, горілкою частує, жартує, ніби й сам нетяга-голоштанець. Колись він, справді, в лахмітті ходив, а тепер більш із панами крутиться. Вчений він, собака, кожного вміє обдурити. Торік ми мало його не скинули: хотіли, щоб Барабаш гетьманував, та пронюхала старшина, всіх понапувала горілкою, і знов посадили того ж Сагайдака.

Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився:

— Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.

Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.

— Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, — бурчали вони, коли Повчанський відійшов.

— Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він… блощиця клята, — відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, — правда, Меметко?

Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки [61], побожно загорнув свій старенький намазлик[62] і відповів не одразу.

— Нащо кажеш так? — спокійно відгукнувся він. — Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити… Не поган кет-худа[63]. Годує сито, не б'є. Сорочку дає. На що скаржитися?

— Ото, чортова татарва, — спересердя сплюнув Тимко. — Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?

Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:

— Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?

Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне — що діяти.

Хлопці зареготали.

— Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.

— Ну, добре, — згодився Тимко, — обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.

— Хлопці, хлопці, не баріться. — гукнув Повчанський з ганку. — Що ви там поснули, чи що?

— А щоб тебе грім убив, людожере клятий! — вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.

І раптом спинився:

— Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.

— А де ж вони? — здивувалися пахолки Бжеського. — Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.

— Та нащо ж ви їх йому віддали?

— Чорт його зна, як воно сталося. Здуру… Тепер і не витягнеш…

Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.

— Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, — квапив старий. — Снідайте та беріть коси.

— Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.

— Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, — підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.

Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.

— Та на що ж вам, хлопці, сорочки? — удавано здивувався він.

— Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана… Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає… Лікує воно кожну хворобу — і ломець, і сухоти. А вам — сорочки.

Пахолки Бжеського перезирнулися, і ледве помітна усмішка ковзнула по їх устах.

— Як собі бажаєш, батьку. Давай сорочки, бо й косити не підемо. Життя не стало від комашні. Bсi попухли, — рішуче відрізав Тимко.

І Максим підтакнув.

— Нащо тоді й сорочки, щоб вони гнили в хазяйській коморі…

— Та комарі й крізь сорочку кусатимуть, — знизав плечима Повчанський. — Але ж які ви стали без сорочок здорові та кремезні. Справжні дуби. Та й дівчатам видніш, що хлопці ви як слід, здорові та чисті. Нащо вам свою красу ховати? Це в кого парші або ще якась вада, тому, справді, без сорочки не можна, а вам…

— Як знаєш, батьку, не даси сорочок — не вийдемо на косовицю, — разом загомоніли парубки. — Ми їх заробили — нам їх і носити.

— Ось і маєте, — Повчанський зиркнув на пахолків та роздратовано сплеснув у долоні. — Здуріли ви, хлопці, чи що?.. Лежать ваші сорочки цілісінькі й новісінькі в скрині, а вам аби їх швидше забруднити та подерти. Встигнете просмердіти їх потом та вошами обсипати, а в свято не буде в чому до церкви піти. Бачу я, що кортить вам їх пропити, дурні ви нещасні. Нема кому вас напутити як слід.

— Це вже не твій клопіт. Проп'ємо — тобі ж корисніше.

— Оце так, — зареготав Терешко. — Бо твоя ж горілка в шинку.

— Що-а? Ах ви ж, сучі сини! Та як у вас язик повернувся? — прорвало Повчанського; але, згадавши за пахолків Бжеського, він знов стримався і, удавано посміхаючись, звернувся до Сагайдачного: — Ось і бажай людям добра… Були в мене хлопці торік. Геть усе чисто попропивали… Ховаєш їх дрантя, пильнуєш, а вони ось що вигадали. І як не соромно так ображати стару людину… На покрову знов посправляю їм сорочки. Зібрали б цілий посаг, як дівчата, вони — аби тільки пиячити…

Знехотя, з удавано добротливим буркотінням рушив Повчанський до комори, і до Сагайдачного долітали його докірливі зітхання:

— Ну й молодь тепер пішла… Їй аби тільки причепуритися або напитися. І на думку не спаде, що від того самі збитки… Сорочки річ тендітна: там подереться, там протреться — і нема її… Подивіться хоча б на татар: і працюють як слід, і не пиячать, і з усього задоволені. А речі свої як зберігають. Аж трусяться над кожною ганчіркою.

— Але парубки були незламні…

— Давай, батьку, разом і чоботи, — урвав його Тимко. — Тра нам підківки на підбори набити.

— Та що ти, хлопче, з глузду з'їхав? Чоботи на косовицю… Поїдете на ярмарок до Канева, тоді й дам.

Але хлопець не слухав. Мовчки простяг він руку і зняв з цвяха чоботи, кинув другу пару першому парубкові і спокійно вийшов з комори.

— Стривай! Та що ти вигадав? Та що ти, справді? — кинувся навздогін Повчанський. — Кинь, стерво, чоботи! — раптом завищав він пронизливо й люто. — Ах ти, грабіжнику, шибенику клятий, падлюко, вошиве стерво!

— Сам мовчи, старий чорт! Не твоє беремо, своє чесно зароблене, — спалахнув і парубок і видер чоботи, в які вчепився Повчанський. — Не всі такі дурні, як Максим, щоб задля спідниці терпіти твоє знущання. Бачимо твої хитрощі.

— Не завжди в ярмі держатимеш.

— Оце правда. Де це чувано, щоб робити, як каторжанам, без відпочинку!

— А потім уночі пасти твої коні і, не поспавши, знов працювати ввесь день. Та де це чувано, щоб свій брат козак із людей три шкури дер, як Потоцький!

— Не свій брат, а старшина, — напівголосно виправив джура Сагайдачного, проходячи повз парубків.

Повчанський зовсім розлютував. Він тупотів ногами, плювався, лаявся, розмахував кулаками, а парубки стояли перед ним тверді і насмішкувато-безмовні, начебто наскакував на них не хазяїн, а лютий ланцюговий собака.

— Годі, батьку. Час косити, а ми ще не снідали, урвав нарешті Тимко.

І, не чекаючи на відповідь, пішов геть, помахуючи відбитими чобітьми.

Сагайдачний увесь час стояв на ганку, і його вузько посаджені очі потемніли від люті, але, стримавшись, він швидко пішов назустріч Повчанському.

— Заспокойтеся батьку, — сказав він, і тільки ніздрі йому тремтіли від обурення. — Хай ідуть геть під три чорти. Женіть їх із хутора в три вирви.

— Бачив ти цю сволоту? Бачив?.. — захлинався старий. — Лаятися вміють, а працювати — ні.

— Та заспокойтеся, кажу, — Чи варт… Ось зачекайте, заселимо ми цей степ, поставимо навколо хутори, тоді люди самі проситимуться до вас. І тоді можна буде ось як їх тримати, — стиснув він засмаглий на сонці кулак.

— Поки сонце зійде, роса очі виїсть, — скорботно зітхнув Повчанський. — Як я можу їх вигнати, коли косовиця в розпалі.

Коли хлопці поснідали та пішли косити, Повчанські й собі сіли снідати: Старий зовсім звеселів і жваво казав, підливаючи гостеві запіканки:

— Що ж ти кажеш, ніби нема де подіти своє добро? Хіба в тебе землі мало? Навіть річку звуть Сагайдаком, тому що тече вона твоєю землею і в Дніпро вливається, не виходячи з твоїх меж.

— Землі, справді, досить, та не сиджу я на ній, не господарюю.

— Ну, це вже бог зна що. Хіба так можна?.

— А що ж мені робити? Не роздерешся на шматки. З весни аж до снігу — в походах, а яке господарство взимку. І взагалі земля без хазяїна як церква без попа.

— Оце правда. Без господині тобі не обійтися. А Настуня моя — не хазяйка, а золото. І молоденьке, і гарненьке, а рученята в неї залізні. Гляне на хлопців, гукне, а вони й підібгають хвости, як побиті.

— Та я й сам уже мрію про свій куток, — задумливо проказав Сагайдачний. — Обридли походи.

— А скільки в тебе хлопів?

— Вистачить… Та хіба я їх усіх знаю. — Оселиться, не питаючи дозволу, та й живе.

— Та як же воно так? Та хіба ж так можна? — обурився Повчанський. — Невже так і живуть, негідники, і нічого тобі не сплачують?

— Дехто надсилає діжки меду, солону рибу, сало, а хто б їх там перелічував. Кажуть, ніби живе в якомусь селищі сотня, а може, їх там з півтисячі.

— А він так сидить і мовчить, коли люди його в вічі дурять, — обурився Повчанський. — Чуєш стара? Чуєш, Настю… Та де ж таке чуване в світі?

Сагайдачний мимоволі всміхнувся.

— Та ви, батьку, краще самі розміркуйте. Коли б я не ходив у походи і не бив турків та татарву — ніколи не був би я гетьманом, і наша січова сіромашня тоді на мене пельки пороззявляла б, вимагаючи, щоб мою землю залічили до земель, які щороку розподіляють проміж зимівниками. А тепер хто наважиться проти гетьмана слово сказати, коли мої походи дають їм і хліб козацький, і волю, і славу. Справді, що тепер, коли дійшов я сили, — тепер уже можна робити, що душа забажає. Тай господині моїй треба звити пишне кубельце, — зиркнув він у Настин бік. — Одружимося взимку, а напровесні почнемо будувати свій замок. Я навіть місце обрав над річкою. Тоді вже ніхто не дуритиме Сагайдачного і на дурничку не житиме на його землі. Військо собі заведу, челядь, музик, усе як годиться магнатові. Але влітку все ж ходитиму в походи, щоб не забував король та королев'ята, що не жити їм спокійно без Петра Конашевича. Всі будуть у мене в жмені: ї король, і хлопи, і пани, — блимнув очима Сагайдачний і підніс свою чарку.

— А тепер вип'ємо, батьку, щоб усе було, як нам бажається з тобою.

— І щоб жили ви з Настею, як голуб'ята, душа в душу, щоб наша єдина донечка нас, старих, тішила, — засякалася стара в край хустки, витираючи сльози.

— Та не плачте ж, мамуню, — кинулася до неї Настя. — Отже ж і Горпина знов тут. Не залишитеся ви самі.

— Е, доню. Що мені від цієї Горпини… Хіба ж це своя кров? Робиш людям добро, а виростає тобі ворог лютий. Хай їй так дитина колись віддячить, як вона нам із цим клятим халамидником.

— Коли треба було; кинули хутір, не послухалися. Але коли лихо на голову впало — знов до нас прийшли, — обурено пояснив Повчанський. — Ну, нічого, я тепер просто скажу Коржеві: «Або живи тут у підсусідках, або забирайся із своїм дрантям під три чорти».

Сагайдачний здивовано підвів очі.

— Он як… А я гадав, що вони ваші родичі.

— Якого чорта родичі. Горпина сирітка була. Батьків її татари в ясир забрали, а вона ще тільки лазила. Забрали ми її, вигодували, а вона замість назавжди в нас залишитися, з Коржем побралася та втекла.

— А Корж звідки взявся?

— Та теж із хлопів. Утік від якогось там пана та ще й скирти своєму панові, собака, підпалив. Блукав степом та до нас потрапив. Прийняв я його, бо ж сам бачиш, як тут із хлопами у нас сутужно. Привчив робити. Думав, одружиться з Горпиною та в пахолках житиме в нас довічно. Так ні: забрав оцю дурепу та подався до Сивери. Це їх бог покарав за нас: хай не тікають від своїх благодійників. Але я вже тепер не панькатимуся з ними. Хай працюють сумлінно, бо вижену.

— Тихше, ось і вони, — урвала стара і звернулась до Горпини. — Ну, як тобі, серденько, спалося? Як дитинка?

— Спасибі, добре. Відпочили трохи. Ой, як же тут спокійно після Сивери: ані війська, ані панів… Самий степ. та небо.

Стара насипала Горпині кулешу, підсунула сала та хліба, а Настя сіла біля нареченого і, червоніючи від щастя, відчувала, як рука його обережно стискає їй пальці.

— Ну, я піду, — схопився раптом старий. — Подивлюся, що там ця сволота робить.

І, нашвидку перехрестившись на покуття, рушив з хати.

Як усі хуторяни, Повчанський потроху багатів, перетворюючись на дрібного дідича [64]. Скаржачись на ревматизм і задуху, він рідко працював у полі, але ще пильніш стежив за своїми пахолками і сушив собі голову, як осадити на своїй землі більше людей.

Ніколи не вистачало йому орачів, чабанів та рибалок. Але в Дикому Полі справа була надзвичайно складна. Справді, навколо хутора оселилося кілька одружених козаків, поставивши хати на ґрунтах Повчанського, і за це приходили до нього на толоки орати, косити та збирати врожай. Спробував він збільшувати ці толоки, та нічого не вийшло. Підсусідки загрозили пустити його хутір димом. Довелося притамувати лють і скоритися.

Було ще в старого Повчанського з десятеро невільників-татар, яких вій колись захопив у полон. Вони спочатку вовкували, мріяли про втечу, але, придивившись і звикнувши, залишилися на хуторі. Чи не однаково, кому служити? І на татарському улусі були вони голотою, — пасли за чорбу та пшоняну кашу мурзинські отари, ходили в подертих смушках і влітку, як і взимку, не бачили над головою іншої покрівлі, крім хмар та зір. Тут принаймні краще годують, а взимку можна добре погрітися біля напаленої груби і виспатися в теплі під завивання хуртовини.

Повчанський часто гримав на них, але вважав, що кращих пахолків нема в цілому світі.

— Це тобі не наша голота, — казав він старій. — Втече такий негідник від свого пана, та боїться сам перейти степ. Умовиш його залишиться. Працює він, а в голові — одна думка, аби попутників знайти та на Січ податися, ніби там галушки самі в пельку падають.

— Авжеж, — позіхала стара і хрестила собі рот.

— Та накажи ти своїм дівчатам, щоб не куняли. От Ганна — молодець: закрутила Максимові голову. Сидить козак біля неї, як цуцик на ланцюгу, та слину ковтає. А Явдошка та Софійка зовсім дурепи: ані посагу, ані краси. Мріють про сотників та отаманів, а який старшина подивиться на такі пики?!

Але чи то Явдошка та Софійка, ловили гав, чи то в нетяг надто жевріла мрія про волю, недовго затримувалися вони на хуторі старого сотника. Проживуть два-три місяці — і шукай вітра в полі. І знов метушиться старий Повчанський, бачачи, що нема кому впоратися з роботою.

Зрадів старий сотник, коли Сагайдачний пообіцяв надіслати йому полонених татар, але розрахував, що раніш ніж за два-три тижні, татари ніяк до нього не потраплять, а там мине час, коли трава в степу ще м'яка й соковита. Пізно буде тоді косити її на сіно, а тому треба будь-що затримати на хуторі своїх пахолків, і новоприбулих втікачів, і зокрема ляхів, які йому надзвичайно вподобалися своєю невибагливістю й приниженістю, але ранкова вихватка Тимка з сорочками та чобітьми його стурбувала і нашорошила.

— Невже він надумав піти та, мабуть, ще й всіх інших підбурить? Таке гаденя, таке… — не міг він підшукати досить міцного слова. — Треба, хоч ляхів від нього якось відокремити. Вони в дорозі попідбивалися. Дам їм іншу роботу, щоб Тимко їм голови не заморочив, а тому хлопчикові з панських покоїв щось таке вигадати, ніби він не хлоп, а з двірської шляхти…

Коли хлопці пішли разом з сиверянами на косовицю, старий сотник покликав Юзика і привітно звернувся до нього:

— Допоможи, любий хлопчику, моїй старій якнайкраще прибрати нашу хату. Ніколи нам за роботою налагодити по-панському своє життя, але зараз у нас такий вельможний гість, як пан гетьман… Ти там серед панів крутився, певно, до всього придивився, та ти вже той…

І він багатозначно й невиразно покрутив пальцями в повітрі.

Юзик розквітнув. Він так боявся, що і його поженуть на косовицю, а таке доручення відразу давало йому змогу виказати себе знавцем панського звичаю.

— Все буде зроблено якнайкраще, — чемно вклонився він, удаючи з себе принаймні пажа самої польської королеви. — Все буде як у найвельможніших панів, — авторитетно додав він і навіть клацнув підборами, ніби на них вже дзенькали остроги.

Повчанський задоволено кивнув йому і повів братів Крушинських, Стаха і Владекa в балку за садом, до старого колодязя, де взимку напували худобу і брали воду, бо в хуртовину дівчата боялися ходити на річку. Треба було почистити цей колодязь, полагодити де-не-де підгниле цямриння та видовбати з колоди нові ночви, бо старі геть усі потріскалися в спеку.

— З цією роботою можна не поспішати, — казав старий, поки вони оглядали колодязь. — Бачу я, що ви в дорозі підбилися, та й не ситно — годував вас той Бжеський. Отже, спочатку добре відпочиньте, а потім ставайте з Господом до роботи… Сплачу я вам добре — не по-панському, а по-козацькому: захочете, віддам грішми, захочете, одежу дам нашу козацьку: штани, сорочки, чумарки та чоботи, а на зиму кожушки справлю та повстяники, — приказував Повчанський, удаючи з себе турботливу і сердечну людину, — бо бачу я, що люди ви ввічливі і шануєте старих людей, не так, як той нахаба Тимко. Та й до нього ставлюся я добре, коли він не починає своїх вибриків. Нагримав я на нього вранці, а тепер самому шкода, — аж зітхнув сотник. — Огляньте все, поміркуйте і беріть роботу, бо ж наші козаки до цієї роботи незвичні, а кращих грабарів, як ляхи та литвини, на світі, кажуть, нема.

Але втікачі не вагалися: вони остаточно вирішили залишитися в Повчанського і лише смертельно боялися, щоб він не мав їх за кволих та ледарів. Одразу згодилися на всі умови, взялися за сокири.

Повчанський постояв біля них кілька хвилин і, задоволено посміхнувшись, рушив у степ на косовицю.

А хлопці розсипалися тим часом широким пишним лугом і йшли один за одним, широко й ритмічно махаючи косами. 3 легким, соковитим шарудінням падала висока запашна трава. Широкими зеленими хвилями розкинулися лугом рівні покоси, і променисте ранкове сонце випивало з них росу та гірко-медові пахощі квітів.

Де-не-де спинялися косарі, витягали з-за очкура мантачку, і дзвінко й лунко бриніло тоді крицеве лезо під її дотиком.

— Ну, як же ви, хлопці, вирішили? Залишаєтесь тут працювати чи ні? — спитав Тимко пахолків Бжеського.

— Та хай йому всячина!.. Людожер він нещасний. Що ми дурні, щоб з-під дощу — під ринву лізти, — блиснули зубами втікачі. — Скосимо йому за хліб-сіль оцей клапоть — та й годі. Ну а ви як?

— Та, здається, і ми з вами. Ви коли їдете?

— Та… в обід. А ви?.

— А ми надвечір. Візьмемо по коневі — і шукай вітра в полі. Почекайте на нас біля річки, де я вам казав учора. Ми вас на ранок доженемо, бо ж ви і дороги не знайдете.

— Добре. А тепер — нумо косити. Ось і старий до нас іде, — з усмішкою вказав він на кремезну постать Повчанського вдалині.

— От сволота! От мерзотники! — лаявся до себе Повчанський, бачачи, що пахолки зібралися купкою і про щось радяться, кинувши коси.

Кортіло вилаяти їх як слід, зірвати серце, але, пригадавши свої міркування, він прибрав лагідного вигляду і удав, ніби нічого не помітив. А хлопці швидко взялися косити, і коли старий наблизився до косарів, трава аж стогнала під косами.

— Оце косарі. Оце робота, — удавано захоплюючись, узявся в боки Повчанський. — Спасибі, соколята.

— Спасибі й тобі, батьку, на доброму слові, - одностайно відгукнулися парубки, блиснувши білими зубами. — А ми тут умовилися скосити тобі всю луку до вечора, щоб ти на нас за дурне слово не гнівався.

Старий аж розквітнув, не помічаючи глузування.

— Та я ж вам як рідний батько. Хто ж вас навчить, як не стара людина, не свій брат козак? Я ж вас он як люблю, соколята. Ніби рідних синів. Ну, косіть, косіть із богом. А я піду. Треба хомути полагодити, та на пасіку. Ох, старі кістки… Відкосив я вже своє… А за косовицю буде вам по кварті горілки. А якщо й далі так робитимете, справлю вам на покрову по добрій шапці з шликом та ще й китицею. Тільки не пиячте, хлопці, бо п'яниці — останні люди на світі: скільки не зароблять, а все ж старцюватимуть.

— Добре, батьку, — засміялися хлопці і знов узялися косити.

Але хоч і не пошкодував старий ані горілки, ані меду, ані сала та вареників із сметаною на обід, такою густою та масною, що ложка стояла в ній, як у снігу, — пахолки Бжеського не передумали. Віддячивши старому за частування, збиралися вони в путь.

Зібрався й Сагайдачний і, поки сідлали коней, зайшов до стайні.

— Ось що, хлопці, - сказав він їм, — якщо ви справді збираєтесь їхати, вітайте від мене військового осавула Харлика Свиридовича і передайте йому цього листа, та не давайте його в образу, — хитнув він у бік білявого поляка, який ночував у хаті, - бо наші пани-молодці можуть під чаркою казна-що з ним зробити, доки не звикнуть до нього. Ну, хай вам щастить!

— Добре, батьку. Спасибі на доброму слові, - вклонилися парубки. — Нам аби доїхати, а слово наше тверде: не дамо хлопця скривдити.

Пахолок Бжеського дивився то на парубків, то на Сагайдачного, силкуючись зрозуміти, в чому річ, і раптом спахнув і зашарівся.

— Дзєнькую бардзо вельможного пана гетьмана, — кинувся він до Сагайдачного, захлинаючись від хвилювання.

І так захоплено, так палко звучала його подяка, що Сагайдачний був зворушений. Він зрозумів, що одним словом підкорив цю щиру й наївну людину, і це було йому приємно. Сагайдачний любив популярність і частенько сидів із голотою, бо розумів, що без голоти на Січі не довго втримаєш в руках булаву. Знав він і те, що в хвилини вагань і зламу настроїв зайва віддана людина багато важить, і, щоб остаточно привабити його до себе, привітно всміхнувся і дав йому руку. Юзик упіймав її на льоту, поцілував, і сльози бризнули йому з очей.

— Е, хлопче, це вже зовсім не годиться, — ласкаво похитав головою гетьман. — Хай плачуть за нами матері та жінки. Це вже не по-козацькому…

— Я вже ніколи не плакатиму. Але вольможний пан гетьман буде мені другим батьком, а Січ — другою матір'ю.

— Спасибі, спасибі, хлопче. Щаслива путь, — урвав його гетьман і швидко пішов назустріч Насті.

Умовившись з Повчанським про Настин приїзд, Сагайдачний попрощався з гостинним хутором і скочив на коня. Настя проводила його до місця, де сиділи вони ввечері, і довго манячила в опаловій імлі струнка дівоча постать, і довго жеврів у золотавих житах червоний мак її хусточки.