Людолови Том 1

На певному грунті

Після невдалого виступу в цеху Сагайдачний не склав зброї і за кілька день відвідав бурмистра Созона Балику.

Балика був не сам. Недавно приїхав до нього брат, сотник Богдан Балика, з сирітками хлопчиками. З гіркою усмішкою розповів, як намагався він, щоб покарали Стефана Потоцького за наїзд, підпал і забиту дружину.

— Що ж! Вписав я протестацію до гродських книг, послали йому позов, а він двічі не зласкавився прибути на суд. А на рочках завітних [176] наїхали його прокуратори та приятелі, брехали у вічі, ніби був я п'яний і перший вилаяв його на соймику. Спасибі нашим старшинам: вони не побоялися його помсти і одностайно показали, що це брехня. Возний теж розповів, що він бачив, скільки людей забито, скільки поранено і скільки й чого згоріло. Присудили Потоцького до баніції [177] і штрафу, але яка мені з того користь, коли не суд і не державна влада, а я сам мушу виконати цей вирок?! У нього гycapcькi та драгунські полки, армата й навіть новий полк цього юди Горленка. А в мене тільки сотня козаків. Потоцький глузує з судового вироку, а я без сило скрегочу зубами.

— А як же хутір? — спитав Сагайдачний.

— Хутір? Потоцький загарбав! Сліду від нього не лишив. Земля та хлопи для шляхти — перша річ. Вони тому й зганяють нас із землі, щоб загарбати ріллю під фільварки, а челядників та підсусідків обернути на своїх хлопів.

— Як то?! Невже суд не присудив, щоб Потоцький повернув тобі грунти і сплатив за збитки?

— Суд?! Він вимагав від мене доказу, що я шляхтич. Я показав проповідні листи, якими мені доручалося від королівського імені формувати військо для Московського походу. Там сказано: «Нашому шляхетному козакові». Здається, досить? Так ні, подай королівську грамоту про нобілітацію. А вона згоріла разом із хутором. Та чи в багатьох шляхтичів є на руках такі папери?! Але від ляхів ніхто їх не вимагає. Знають, негідники, чим нам підрізати… Ну й написали постанову: «Тому що в сотника Балики нема жодного доказу його шляхетності, він не має права володіти землею, а тому земля віддається Потоцькому, а сотник Балика зможе на ній залишитися тільки з його вельможної ласки…» Іншими словами, плати йому данини, а може, й панщину йому роби.

— Ах, сволота! Ах, мерзотники! — грюкнув по столу Созон.

А Сагайдачний схопився з місця і заходив з кутка в куток, як завжди, коли він хвилювався.

— І сміють ще говорити, що старшина п'є поспільську кров! — вирвалося в нього.

Обидва Балики здивовано перезирнулися.

— Хто це вигадав? — спитав бурмистер.

— Та цехові!.. Я їм порадив улаштувати братство, а вони кажуть, ніби братство їм не потрібне, бо це старшинська витівка.

— Е, пане, гетьмане, не туди ви пішли, де треба, — похитав головою Созон. — Ви б з нас почали, з магістрату. Ми б миттю влаштували все. Ми вже давно про це думаємо, та нема кому взятися.

А Богдан скорботно всміхнувся:

— Лаштуйте, лаштуйте! Грайтеся, як діти! Шаблями треба з ними говорити — он як! А коли прийде слушний час, не буду я сотник Балика, коли моя перша куля не влучить у Стефана Потоцького.

— Ти заспокойся, братику, — обізвався Созон. — А ви, пане гетьмане, сідайте, поговоримо про діло.

Сагайдачний сів край столу і, сьорбаючи мед, слухав Созона, що нанизував слово за словом рівно й упевнено, наче перлини на довгу-довгу нитку.

— Братство нам конче потрібне, — говорив він, — бо є в нас два лиха: фільварки й старостинські побори. Через ці кляті фільварки ми сидимо без покупців, а цехові — без роботи. А староста до закону й не зазирає, а дивиться тільки собі в кишеню, скільки йому грошей треба. Платимо ми йому і коляду, і верховщину, і мито, і податок від краму, і утримання воєводі, що дорівнює всім іншим податкам разом. Але мало їм податків: вимагають від різників — м'яса, від мірошників — борошна, від шинкарів — горілки. Хто чим гендлює — давай старості. Та добре було б йому самому з родиною. Давай ще на дрібантів [178], на челядників, на весь уряд. І те ще можна було б стерпіти, — так він, гадина, віддає податки в посесію. А посесор разом сплачує старості належну суму, а потім стягує з міщанства вдвоє… До всього вмішується замок, навіть одружитися не можна без його втручання.

— Як то? — не зрозумів Сагайдачний.

— А так: заборонено шлюб брати, поки не принесеш попові папірця про сплату шлюбної куниці.

— Оце здорово! — зареготав Сагайдачний. — Та ви б краще в магістраті записувалися.

— Та ми так і робимо. Магістрат і за попа править, і розлуку дає, аби уникнути старостинського здирства. Але він, собака, потім переглядає наші книги й вимагає плати. А коли хтось помре, так обертає спадщину на свою користь при живих спадкоємцях. І до суду нашого втручається, щоб загарбати судові оплати. А спробуй не дати — заарештує та й кине до льоху. Так і згноїть людину живцем.

— А найгірше, — заговорив він по хвилі, - це панство та фільварки. Кажуть, ніби ганебно шляхтичеві крамарювати. Чому ж їм дозволяється возити збіжжя, і мед, і шкіри, і поташ, і худобу, і живність до Гданська? Зароблять вони там добре і понакуповують цілі валки кармазинів, саєтів та єдвабів, зброї і взуття — та й везуть до Києва або до себе на фільварок. Так він, бісів пан, і сотої частки не зносить того, що купив. І продає якнайдорожче. І спробує митниця затримати його валку, вимагаючи мита, так будь-який шмаркач-підпанок, що супроводить валку, прийме присягу, що воно все потрібне панові на власний ужиток, — і валку вмить звільняють від мита. Їдь, куди хочеш. А спробуй вивести їх на чисте — наїде, заб'є, як Богданову жінку — упокой, господи, душу її, - перехрестився Созон. — Нема з чого жити. Жебраками нас роблять, кляті.

Запанувала тиша. Кожен занурився в свої думки, ковтаючи пінявe питво. Сагайдачний мовчки оглядав Баличину хату, але від неї не віяло ані злиднями, ані руїною.

Чисто вибілений будинок із низько насунутим на вікна крутим дахом і горішніми світлицями зовні здавався простішим і біднішим, ніж зсередини. Вікна й двері його були облямовані різьбленим, полірованим деревом зеленого, блакитного та цинамонового кольору. Великі груби з барвистих кахлів добре нагрівали взимку низенькі кімнати з різьбленою стелею. Перські та українські килими вкривали стіни. Розкішна зброя блищала поверх килимів. Скрині з намальованими павичами й виноградними гронами стояли вздовж стін всуміш із тапчанами й різьбленими дзигликами, а нога потопала у ведмежих та вовчих шкурах.

На полицях блищав срібний посуд, кришталеві келихи, оздоблені золотом та сріблом, блюда венеціанської, швабської та чеської роботи всуміш із східною філігранню.

Все відгонило тут добробутом, добротністю й важкуватою старовиною, без вибагливих витівок польських магнатів, але не бідніше, як у них.

— І все ж без братства нам не обійтися, — урвав мовчанку Сагайдачний. — Але що ж робити, коли цехові не погоджуються? Адже ж братство завжди походить від цехів.

Созон усміхнувся і поклав руку на рукав Сагайдачного.

— Нам не треба поспішати. На всяку справу свій час. Треба повести діло так, щоб вони самі взялися лаштувати братство, а ми тоді ще й повагаємось, чи варт вступати до нього, чи ні.

Сагайдачний здивовано зиркнув на бурмистра.

— Але ж тоді перевага буде на їх боці? Я, навпаки, гадав, що в братстві мусять панувати пани радці та шляхта, бо яка в нас — щиро кажучи — мета? Нам треба домогтися шляхетських прав, тобто права володіти землею та хлопами, права безмитно торгувати й брати участь у державних справах, доходячи до найвищих гідностей республіки.

— Амінь, — побожно схилив голову Балика. — Тому я й кажу: почекаємо, бо за три тижні пречистенський ярмарок, а потім михайлівські рочки. Знов залишаться наші майстри без замовлень, бо знов нічого не купуватиме панство. Завиють наші цехові. Тоді візьмемо їх голіруч. Та й наш брат крамар піде на поступки, бо й у нього чимало краму залишиться на полицях, хоч ми давно вже мріємо про братство. Але як прикрутить нас доля та як ударить по кишенях, то й лінощі забудемо.

Хитрий був Созон Балика. Добре знав він людську вдачу — і зрозумів Сагайдачний, що кращого спільника йому й не знайти.

— Так. Тоді й перевага буде на нашому боці, - задоволено всміхнувшись, зауважив він. — Бо вони будуть певні, що жменька радців розтане в гурті майстрів, як я вже їм тлумачив на сходці шевського цеху. Але коли я впишуся до братства з усією військовою старшиною, то вийде зовсім навпаки. Отже, жменя радців розтане в масі майстрів, алей маса майстрів потоне в старшинському морі. Розумієте?

Тепер захопився й Созон.

— Оце добре! Оце справді штука! — палко вигукував він, забувши свою витриманість і поважність. — Тобто тхір — курку, а курчин хазяїн — тхора.

— І буде тобі і курка, і тхорова шкурка, — весело підхопив Сагайдачний. — Отже, згода?

— Згода! 3года! Руку, пане гетьманове! І хай живе наше ще не народжене братство!

В цю мить увійшла Созонова дружина, постукуючи новими чобітками; вклонилася, брязкаючи намистом та дукачами, і запросила гостей до столу.

За нею вбігли Петрик і Юрасик і ніяково завмерли на порозі, помітивши гостя.

— А йдіть-но сюди, хлоп'ята, — покликав батько. — Ви все питали, який то гетьман Сагайдачний. Подивіться на цього пана. Це і є Сагайдачний.

Хлопчики мовчали. Так ось він який, той гетьман, про якого тато розповідає такі цікаві речi! А вони думали, що він аж під стелю на зріст і весь у золоті, як ікона. Цікавість і розчарування так яскраво відбивалися на їх обличчях, що Сагайдачний усміхнувся і наблизився до дітей.

— Ну як, козарлюги? Поїдемо до мене на Січ?

Петрик тулився до батька, ховаючись у полах його жупана, а Юрасикові очі заблищали завзяттям.

— Дайте мені, дядю, коня. Я вмію їздити верхи. Навіть риссю.

— Ого! Та ти вже справжній козак. На той рік можна й у похід. Підемо з тобою на Царгород?

Юрасик зиркнув на батька, на Сагайдачного і, ніби не наважаючись висловити те, що глибоко запало йому у думку, раптом насмілився:

— Ні, дядю. Коли виросту — я візьму шаблю і піду бити Стефана Потоцького. Я спалю його палац, зв'яжу його, виведу в Дике Поле і кину. Хай його вовки роздеруть за нашу маму.

— Здорово! — всміхнувся Сагайдачний. — Молодець! Справжній, козак. Поб'ємо й Потоцького, поб'ємо й султана. Саме, коли ти виростеш, — настане слушний час… Ну а ти, малятко, як тебе?

— Петрик, — відповів хлопчик трохи гаркаво. — А я поставлю гармату та й стрілятиму. Бубух!.. Бубух!.. І всі турки перелякаются і втечуть.

Балика слухав хлопчиків і тихенько пестив їх шовкові голівки, що так чудесно пахтіли горобенятком. Сирітки… Де він їх подіне без матері? Невже дійсно доведеться забрати їх з собою на Січ? І, йдучи до їдальні з цокотливою невісткою, гостем і братом, Балика непомітно змахнув з вій зрадливу сльозу.

А Сагайдачний, ніби вгадавши його думки, сів поруч із сотником і ляснув його по плечу:

— Чac учити їх, братику. Ти що надумав із ними робити?

— Та ось… сам ще не знаю. Ми тепер — як птахи без кубла. Треба вчити, та нема де подіти.

— Ось я й надумав улаштувати при братстві хорошу школу з бурсою. Та не таку, як скрізь по монастирях, а справжню школу, що готувала б людей до життя, а не для монастирських келій. Архімандрит Плетенецький вже обіцяє допомогу, а пані Лозко дарує для неї садибу поруч із Ходичиною.

— Та невже?! — розквітнув Богдан. — Голова в тебе золота, батьку: хтось тільки подумав, а в тебе — вже зроблено.

— Ну, ще не зроблено, але буде, коли всі допомагатимуть потроху. Треба, щоб і ти допоміг нам. Ця справа громадська, отже, треба робити її всією громадою, — весело відгукнувся Сагайдачний, приймаючи з господининих рук повний келих.

— Та я ладний у вогонь і воду. Скажи тільки, що треба, — тріпнув чуприною сотник.

— За наше братство, за школу й права! — проголосив Созон, підносячи свою чарку.

Випивши й заївши солоною рибою, Богдан знов звернувся до Сагайдачного:

— А що ж мені доведеться робити?

— А ось подумаємо. Треба спочатку покуштувати всього потроху, щоб це образити господиню, — пожартував Сагайдачний, беручи з її рук тарілку млинців.

Пані бурмистрова любила почастувати, любила й поговорити з гостями. Вилискуючи зубами, бринячи намистом, упадала вона біля Сагайдачного. Як усіх жінок, її приваблювала слава, і Сагайдачний, оспіваний герой кобзарських дум і переможець турецьких візирів, хвилював її, як келих міцного вина.

І Сагайдачний пожвавішав, милуючись її красою. Змолоду він захоплювався жінками, та й вони упадали коло нього. І тепер, як кожен чоловік, він не міг бути байдужим, бачачи її увагу до себе. Задоволено приймав він з її рук келихи меду й доморобні запіканки та наливки, намагаючись розважити Богдана Балику.

І Богдан потроху повеселішав. За півгодини навколо стола точилася жвава розмова. Тільки діти сиділи край столу притихлі, ніби налякані пташенята. Весела, кокетлива тітка взяла їх у шори — і знали вони, що помічає вона кожну дрібницю, і коли підуть гості додому, буде їм за кожну пляму на скатертині, і за сміх, і за зайве слово. І, жадібно прислухаючись до оповідань Сагайдачного про заморські походи, вони злякано здригалися, зиркаючи в тітчин бік. Рано зазнали вони, що то значить утратити матір і жити з ласки в родичів.

— Сміх бере, як наша шляхта божеволіє за модою, — цокотіла пані бурмистрова. — Нещодавно був у пана старости бал. І дружина пана коронного підстолія була з довжелезним шлейфом, довшим від шлейфа пані воєводиної і пані старостової. А в панів так уже годиться, що жінчин шлейф відповідає службовій гідності чоловіка. Образилася пані старостова, наказала переміряти шлейфи всім паніям — і багатьом довелося поодрубувати по чверті або навіть по ліктю.

— Як у коней, щоб не розмахували хвостами під вершниками, — бовкнув, не подумавши, Созон.

Сагайдачний мимоволі зареготав. Пані бурмистрова спалахнула і тільки бровами повела на чоловіка. Але в цьому русі відчувалася справжня гроза. Созон ніби нічого не помітив і знов заговорив про братство. Знов почалися скарги на безторжя, на панські фільварки і на суперництво шляхти на ринках.

— А чому б вам і собі не їздити до Гданська, коли це так корисно? — спитав Сагайдачний.

— Повезеш! — свиснув Созон. — Та поки б ми доїхали до Гданська, наш крам подорожчав би вп'ятеро. Шляхта торгує безмитно, а нам, крім державного мита, довелося б платити кожному панові, чиїми грунтами ми їхали б. І подорожнє, і мостове, і поронне. Де нам! — безнадійно махнув він рукою. — Зовсім стало погано останніми роками. Треба подбати про братство. Тоді й привілей на безмитну торгівлю дістанемо. І все.

— Попи теж тільки й мріють про братство, — вкинула пані бурмистрова.

— Ну, звісно, — підхопив Созон. — З того часу, як не стало православного митрополита, кожен із них тремтить за свою парафію, бо ці шельми Антоній Грекович та Йосип Рутський точать зуби на всі київські церкви.

— Авжеж, бо це не парафії, а золоте дно. Крім постійних парафіян, щороку тисячі прочан. Вони давно вже провіщають про братство. Отже, і в народі тільки й мови про братство. А на те, щоб навернути на своє людей, вони майстри.

— Так накрутять, що о-го-го!

— І жінок хай підбурюють. Жінки зубаті: їх тільки розбурхай, — блиснула зубами пані бурмистрова.

— Так ось що, пане бурмистрове, — звернувся до Созона Сагайдачний. — Візьміть цю справу на себе. Переконайте магістрат, лавників та гмінну ізбу, а головне — парафіяльних попів. Накажіть їм більше провіщати. Тай пані бурмистрова хай проміж жінками про це гомонить.

— Добре, — ляснув Созон долонею по столу. — Зроблю. Двічі не повторюватимете.

— І додайте, що я з усім військом Запорозьким впишуся до братства, і коли панство почне вас душити фільварками, ми їм таку бісову матір покажемо, що й не прочухаються.

Друзі зареготали.

— А тобі, пане сотнику, — звернувся він до Богдана, — доручаю я тутешню старшину та православну шляхту. Розтлумач їм, що пани женуть нас із світу тому, що їм потрібна наша земля і хлопи; тому, що наші воли, наше збіжжя, наш мед і поташ збивають їм ціни на ярмарок і тому, що бояться вони козаків і бачать уві сні, як би або обернути їх на своїх підпанків, на двірську шляхту, або зовсім знищити й перетворити на хлопів.

— Ще й поганяти нас, як волів, — вкинув Созон.

— А самим розкошувати в парчі та в шовках і будувати муровані палаци на наших згарищах.

— Та я не від того… Тільки нічого в мене не вийде… Не вмію я розливатися соловейком. Я кажу просто, грубо… Мо б, найшли когось балакучішого, — зненацька засоромився Богдан, більше звиклий до шаблі, ніж до красномовства.

— Е ні, братику, — похитав головою гетьман. — Тобі, мабуть, воно й боляче перед кожним розкривати душу та ятрити незагоєну рану, але пам'ятай, що це конче потрібно. Зціп зуби, але розповідай. Говори про наїзд Стефана Потоцького, про свою бідну дружину, про порубаного Андрія, про згвалтованих дівчат, про куховарчиних дітей і старого Охріма. І їх покажи людям, — хитнув головою на Петрика з Юрасиком. — В кожного серце перевернеться, дивлячись на бідних сиріток. І хай вони самі розкажуть, як простояли вони до ранку в дуплі, закляклі й тремтячі з жаху та холоду. Це, братику, більше за сepцe візьме, ніж усі Ціцерони та Скарги. А коли вже стане надто боляче — пригадай, що це треба зробити для цих самих бідолах, щоб була в них школа, щоб не чавив їх жоден пан чобітьми, щоб доступилися вони до знання, і до сенаторської гідності, і до гетьманської булави, і до всього, нащо мають право не самі тільки магнати.

Сагайдачний говорив, і в його завжди суворім тоні забриніли теплі нотки, від яких здригнулося серце грубого, але сердечного й чулого сотника. Щось підступило йому до горла і не одразу відповів він, хитнувши головою.

— Добре, батьку. Зроблю! Нічого не заховаю… Може, й виросте щось добре з мого невимовного горя…

— Дай, боже! — зворушено зітхнули всі.

А пані бурмистрова налила всім келихи і, відступивши до хлопчиків, з несподіваною ласкою провела долонею по їх голівках.

Минуло кілька тижнів, і в Києві тільки й мови було, що про братство. По всіх церквах провіщали про нього, як про порятунок душі від геєни огненної та від підступів нечистого в лукавому образі ксьондзів. А купців тільки й мови було, що про старостинські побори, про мита й безторжя через наступ магнатський. Замислилися й майстри, бачачи, що замовців справді стало менше і що не виправдала надії на пречистенський ярмарок.

А старшина спритно підсипала жару, кажучи, що тільки за міцним муром Запорозького війська можна знайти захист і порятунок.

Найбільше за всіх дісталося Балиці. Просто, суворо й моторошно розповідав він про своє горе — і стільки болю та зненависті бриніло в його тоні, що найбайдужіші хапалися за шаблі.

І тоді починав він розмову про братство.

Наочна жертва панського свавілля переконувала навіть тих, хто вагався. І всі, як один, обіцяли вписатися до братства. Але найбільш цікавилися ним батьки, почувши про школу і мріючи про блискуче майбутнє своїх дітей.

З цехами було далеко складніше. Не довіряли вони магістратові, тобто слухали уважно, співчували, обурювалися на львівські події — і край. Видно, не прийшов ще для них слушний час. Але коли слідом за шевцями прибули до Києва бондарі, кравці, зброярі, кушніри, лимарі та інші майстри і кожен розповідав, що довелося йому перетерпіти на Волині та в Галичині, - заворушилося й ремісництво.

Більшість утікачів оселялися в Києві. Цехи спочатку допомагали їм улаштуватися, позичали гроші, давали інструменти, але не минуло й двох місяців, як відчулися наслідки цієї гостинності.

— Де ж та робота поділася? Ось уже два тижні, як у мене немає жодного пристойного замовлення, — розгублено говорив Грицько, озираючи своїх товаришів. — А як у вас, панове?

— Та те ж саме. Тобто робота є, та чортзна-що, а не робота. Прийде замовець, принесе шкіру, а як дійде до ціни — дають половину. Або ший дарма, або сиди голодний.

Кузьменко сидів у кутку, мовчки смоктав люльку і зловтішно посміхався.

— Чого смієшся? Невже тобі краще? — кінець кінцем обурився Причепа.

— Авжеж: смішно дивитися на вашу метушню. Ви ж самі цього бажали.

— Як то? Та що він верзе, рудий чорт! — не второпав Хома.

— А що ж! Забув, як на сходці доводив, що можна брати до цеху безліч народу?! Ось тобі й набрав! Мені нічого, бо мої хлопці геть усі чисто повтікали, а ось побачимо, якої ви заспіваєте, коли підступлять до вас підмайстри з ножем до горла: «Давай їсти», а роботи у вас не буде.

І Кузьменко знов засмоктав свою люльку, посміхаючись у вуса. Майстри мовчали. Вони розуміли, що Кузьменко мав рацію, але ніхто не наважився обвинувачувати Причепу за допомогу львівським вигнанцям.

З підмайстрами теж було не гаразд. Утеча мало не двох третин глибоко вразила цехових. Спочатку вони розгубилися, але потім подумали, що краще не сумувати за Савчиним гультяйством, а на місце втікачів набрали собі волинян та галичан. Тільки до Кузьменка ніхто не побажав вступити, бо Савчині приятелі всім розповіли про його жорстоку розправу з підмайстрами. Кузьменко лютував. Пожежа клуні теж завдала йому неабиякого збитку. Думав він надолужити своє на рочках, але не так судила йому доля. І тільки тепер, коли не стало в майстрів роботи, почував він себе переможцем.

Настрій був пригнічений і сумний.

— Доведеться й нам обмежити кількість майстрів у цеху і боротися з партачами, — зітхнув по хвилі іконописний дідок, — бо через свою поблажливість будемо голодувати.

Глибока мовчанка зустріла його слова. Але коли на наступній сходці знов заговорили про брак роботи, ніхто не сперечався проти такої постанови.

— Коли треба, то треба, — зітхнув Грицько. — А на мою думку, не слід і підмайстрів затримувати. Хто бажає козакувати, нехай іде з богом. Бо ж легше прожити з одним, ніж з двома чи з трьома.

На тому й погодилися. Тепер, замість писати по містах про втікачів-підмайстрів, хазяї самі почали говорити про вільне козацьке життя.

— Годі спину гнути над чобітьми, — говорив Грицько. — Тра пороху понюхати і шаблею погратися в поході. Так і цвіллю взятися можна. Їдьмо, хлопці, разом, — звертався він до підмайстрів.

— Їдьмо, батьку, — всміхалися вони. — Ми вже давно про це думаємо.

— Ну, то й добре, — радів Грицько. — Підемо шарпати Туреччину.

Але з іншими майстрами справа була складніша: вони мали жінок, дітей, хати й городи. Та й не звикли вони до військового життя. І знов збиралися вони до Причепи і, пихкаючи люльками, стурбовано гомоніли:

— Хіба ж це життя? Животіння! Працюєш, не підводячи голови, і все, що сьогодні заробиш, проїдаєш наступного дня. Правдиво казав Сагайдак: без братства не обійтися.

Довідався про це й Сагайдачний. І він задоволено посміхнувся і, пишаючись своєю шляхетністю, знов відвідав Причепу.

З несподіванки Причепа не знав, де всадовити поважного гостя. Хоч майстри й пішли до нього перепросити після сходки, хоч і подарували гетьманові дві пари розкішних чобіт, але все ж відчували вони себе винними і уникали говорити про неприємну подію. Аж ось він знов прийшов до них.

Почастувавши гостя всім кращим, що було в хаті, Причепа заговорив про братство.

— Що ж, синку, казав ти нам про братство, і чутка про нього пішла в народі, а потім усе так і ущухло?

— Не турбуйся, батьку: буде братство, — всміхнувся Сагайдачний. — Написали ми царгородському патріархові і чекаємо на його відповідь. Вчора місяць, як поїхав наш посланець. Отже, він має незабаром приїхати, а поки ми готуємося потай. Минулого тижня привезено друкарню з Скрятина. Кир Єлисей викликав для школи дидасколів, а в монастирських майстернях майструють нам і шкільні лави, і таблиці.

— Ну, дивись! За минуле — винюся. Але якщо ти нас піддуриш, — накладу тобі, як колись, дарма, що ти гетьман, — жартував Причепа, ляскаючи Сагайдачного по плечу, як рідного сина.