Людолови Том 1

На хуторі Повчанських

Човен з розгону ткнувся в золотаву обмілину. Кинувши весла, Настя згребла накидане на дні латаття і підвелася на весь зріст. Була вона струнка, міцна, років вісімнадцяти, з розкішною каштановою косою і чорними імлистими очима. Тонкий носик з горбинкою і нервовими ніздрями, трохи піднята верхня губа і брови серпами — все виявляло гордовиту, непокірливу натуру, а добре розвинене підборіддя — силу волі й стійку вдачу.

Вітер тріпав рукава її сорочки, щільно охоплював вигиб стегна, і крізь одяг відчувалося струнке тіло з довгою ногою і невеличкі пружні перса.

Затуляючи очі долонею, дівчина стояла в човнику, пильно вдивлялася у вершника на дорозі і раптом скрикнула дзвінко, радісно.

Вершник озирнувся. Очі його спалахнули, під вусами блиснули білі зуби. Він скочив з коня і кинувся назустріч Насті, що бігла до нього піскуватим узбережжям.

Міцно й радісно стиснув він її руки біля п'ястей, а вона засміялася від щастя і сховала на його грудях зашаріле обличчя з променистими очима.

— Не чекала? — напівголосно спитав Сагайдачний, і очі його втратили важку зосередженість погляду, заблищали м'яко і радісно.

— Чекала. Вдень і вночі, але це так… несподівано… так… Та й ти сам знаєш як, — засміялась вона, глянувши йому в вічі глибоким газелячим поглядом.

Сагайдачний мовчки пригорнув її до себе. Схилився до напіврозтулених уст. Поцілунок був довгий, гарячий. Сагайдачний повільно випростався, а зблідла, замовкла Настя підвела на нього довгі вії і тихо стиснула долонями його скроні.

— Живий! Здоровий! — зітхнула вона. — Слава богові! Я так мучилася, стільки сліз ночами пролила.

— А де ж вони, ті сльози, поділися? — спитав він схвильовано й ніжно.

Дівчина засміялася, цнотливо схиливши голову.

— Сонце світанкове випило? — пожартував Сагайдачний, обережно відсуваючи від себе дївчину.

Тільки тепер побачила Настя, що Сагайдачний не сам. Двоє джур і старий кобзар Карпо трохи відстали дорогою і тепер догнали гетьмана, ніяково стримуючи коней і не знаючи, чи то їхати далі, чи то завернути назад.

— Чого ви муляєтеся? — всміхнувся Сагайдачний. — Це моя наречена. Ще погуляєте взимку на нашому весіллі, якщо будемо живі й здорові.

Джури спалахнули смуглявим рум'янцем, а старий Карпо примружив старечі очі і, розпливаючись усмішкою, зашамотів:

— Високо літаєш, та. влучно б'єш, Петре Конашевичу. Такої краси і в султанському гаремі немає.

Настя зовсім зніяковіла і, ховаючи очі, смикала косу, поки Сагайдачний не виручив її.

— Що ж ти, серденько? Приймай гостей з походу. Ми втомилися в дорозі, зголодніли. Веди нас до батька, до матері.

Настя схаменулася, низько-низько вклонилася і швидко побігла наперед вузькою стежкою. Сагайдачний ішов поруч сягнистим твердим кроком, і хоча й не поспішав, але й не відставав від дівчини.

Це був стрункий широкоплечий чоловік років на сорок, з тонким, як у черкеса, станом. Довгаста борода облямовувала йому вузьке, бліде обличчя, ледве позолочене сонцем. Чорні імлисті очі дивилися задумливо й серйозно, але посаджені вони були близько одне до одного, і тому погляд їх набирав зосередженої пильності, як на малюнках візантійського пензля.

Старий Повчанський сидів на призьбі і чистив мушкет. Настя весело підбігла до нього, тягнучи за руку Сагайдачного. Батько радісно всміхнувся і розкрив обійми.

— Здоров, синку, здоров! А Настя через тебе мало очі не виплакала: боялась, щоб тебе турки не порубали. Сагайдачний тричі розцілувався з майбутнім тестем і сів на призьбу. Настя зникла. Джури пішли розсідлати коней, а старий Карпо примостився на траві, по-турецькому підгорнувши ноги і щось лагодячи на своєму нехитрому інструменті.

— Чув я про твої перемоги, синку, — почав Повчанський, поклавши руку гостеві на плече, — Де не підеш, по всіх усюдах тільки про тебе й мови. Але кожна палиця має два кінці. Коли б воно навпаки не перевернулося: ти — на турків і на татар, а татари та турки — на нас. Ти визволяєш невільників, а вони беруть удесятеро. Тільки, й думки, як би самого на ясир не забрали та на ринку не продали, як худобину.

— Знаю, — насупився Сагайдачний. — Але січовики тут ні до чого. Татари — мисливці, - ми — дичина. Торгують рабами, тому й потрібний їм крам. А де його взяти, як не на Україні?! Щодо турків, так ми, справді, шарпаємо їх і дратуємо, бо нам же буде корисно, коли вони накинуться на ляхів.

— Ось тобі й маєте! — обурився Повчанський. — До Варшави ніякі турки не дійдуть, а степ щороку напувається нашою кров'ю. Молодий ти ще, битий ніколи не був, тому й голова тобі від слави йде обертом. Не з турками нам битися, а з панами згоджуватися, як би краще боронити наші межі.

Сагайдачний стенув плечима.

— Знаю! Чув! Те ж саме казали нам восени Жолкевський та Конецпольський у Житомирі на комісії.

— Що ти мене до ляхів дорівнюєш, — образився Повчанський. — Я тобі діло кажу. У панів теж голови на плечах, а не кавуни. Адже ж вони реєстрових не чіпають. А що набилося на Січ різних лотрів [55] та розбишак, так це теж вірно. І через них чесному козакові на світ дивитися соромно.

Буркотливо-напутливий тон старого Повчанського дратував Сагайдачного. Коли б не був Настин батько — послав би він його під три чорти, але задля Насті доводилося стримуватися.

— Без голоти теж не проживеш, — заговорив він примирливо. — Панам треба хлопів, а старшині — гoлоти. Хто рибу ловитиме, хто звіра битиме по уходах? Хто дуби та байдаки ганятиме Дніпром? Хто чабануватиме? І у вас, певно, на хуторі — ані посіяти ані зжати без пахолків! Отак і на Січі. Та й пани тільки тому терплять козаків, що їм треба війська для походу і сторожі на кресах республіки. Коли б не небезпека від турків, вони б давно обернули нас на хлопів. А без нас вони ані туди ані сюди.

Повчанський мовчав, набиваючи люльку, а Сагайдачний помацав у чересі й витягнув гарну турецьку люльку, оздоблену тонким різьбленням на золоті.

— А щоб ви не згадували лихом моїх походів, ось вам на спогад з самої Туреччини.

— Спасибі, синку, спасибі, - розплився Повчанський радісною посмішкою і застукав у вікно. — А йди-но сюди, стара! Дивись, що пан гетьман привіз 3 Царгорода.

— Зараз, — не дочула стара. — В хаті будемо полуднувати чи надворі?

— Душно в хаті, Винось сюди, — наказав Повчанський, — та горілки подай. Вип'ємо за здоров'я звитяжцеве.

Під явором стояв стіл з лавками. Настя вибігла з хати з гарною домотканою скатертиною і, стелячи. на стіл, помітила нову люльку.

— Ой татуню, що це у вас? Яка розкіш!

— Та твій Петро подарував. Побив-таки турків, розбишака.

В тоні старого бриніло захоплення.

Настя зраділа. Вона знала, що батько не від того, щоб поріднитися з Конашевичем, але старий часто бурчав про гетьмана: «Так і лізе на вогонь, як метелик А того не розуміє, вражий син, що не доведуть його ці походи до добра. Ну, бог милостивий. Постарішає — порозумнішає. Треба його прибрати до рук і до пуття наставити».

Настя тоді ображено мовчала. Слава нареченого п'янила її, запалювала кров, молоду, гарячу, напоєну степовим сонцем і буйними вітрами. За Сагайдачного ладна вона була в огонь і воду, і все, що він казав і робив, було для неї незмінною істиною.

Але болем і жахом стискалося серце, коли доводилося розлучатися з ним. Знов у похід, знов під гармати й кулі, під шаблі й списи ворожі… Тоді здавалося, що батькова. була правда: тоді хотілося кинутися на землю поперек його шляху, ридати, цілувати йому чоботи й благати, щоб він залишився.

— Добра люлька, — задоволено сказав удруге Повчанський, коли Настя повернула йому подарунок і запитливо повела очима в бік Сагайдачного.

— Ой, та я й забув, — схопився він. — Пробач, Насте! З голови вискочило: є в мене й тобі подарунок. Він вийняв шматок тонкого турецького шовку і обережно розгорнув його. Там було напрочуд дивне намисто, дамасської роботи, з золотих кружал, прозорих, як мереживо

Краплинами гарячої крові палали на ньому рубіни, а тонюсінькі ланцюжки з'єднували їх і закінчувалися підвісками-півмісяцями.

— Ах! — скрикнула Настя й зашарілася.

Сагайдачний надів їй намисто на шию, і коли воно розсипалося їй по грудях золотим павутинням, Настя підвела на Сагайдачного очі.

— Ой, який же ти хороший, — прошепотіла вона ніжно й радісно…

Знайшовся подарунок і для Настиноі матері — царгородська парча на керсетку і бірюзові пацьорки з Афону. Стара низько вклонилася і довго дякувала гостеві, що не забув її в далеких країнах, а старий підвівся із призьби, запрошуючи гостя до столу.

Повчанський сам частував гостя, наливав йому оковитої, підкладав молодого сала й ковбаси. Настя піднесла джурам по чарці. Вони вайлувато вклонилися, дивлячись на неї спідлоба, і так допалися до їжі, що миска смажених ковбас за мить спорожніла..

Настина мати раз у раз бігала то в хату, то в льодовню чи до льоху. Повчанський частував джур і гетьмана, не забуваючи про хлопців, що сиділи край стола. До кожної чарки знаходилася в нього інша приказка. Хлопці напівголосно розпитували джур про Січ і походи, Сагайдачний перезирався з нареченою, розмовляючи з старим про полювання і врожай, а явір тихо шелестів над ними соковитим листям, захищаючи їх від липневої спеки. Попоївши, джури пішли відпочити в клуню на свіжому сіні, а Повчанський повів гостя в світлицю. Настя допомогла матері прибрати з столу й присіла біля хати гаптувати гаманець Сагайдачному.

— Що ти, дівчино, бусурманка, чи що? — похитав головою кобзар, що примостився в холодку. — Сьогодні неділя, а ти гаптуєш.

— Ой, мовчіть, дідусю, — злякано зашепотіла Настя, — треба закінчити подарунок панові гетьману.

— Це інша річ, — згодився старий. — Для такого випадку не гріх і в святу неділю попрацювати.

Настя швидко і спритно клала стібок за стібком. Рівно виступали по оксамиту візерунки — дубове листя й жолуді в мережаних чашечках.

Старий куняв, але мухи не давали йому спокою. Бачачи, що кобзар не спить, Настя підвела голову, і відкусуючи нитку, спитала:

— А ви теж, дідусю, були з козаками в поході?

— Аякже, зіронько моя. Був, — охоче відгукнувся балакучий кобзар, радіючи, що можна розповісти про пережите. — Тепер, і торік, і раніш.

— Розкажіть, дідусю, любий! Я ж нічого не знаю, а пан гетьман не любить розповідати про себе.

— Не любить! Ой, не любить, рибонько, — згодився старий, хитаючи головою. — Але нічого не вдієш. Сама земля гуде його славою, і люблять його козаки, як рідного батька.

— А за що, дідусю? Він, кажуть, суворий? Нікому не потурає?

— Не потурає, але карає тільки за провину. А козаки як діти: чують серцем справедливу людину.

Настя знов узялася до роботи. Старий присунувся ближче, підібгав по-турецькому ноги й заговорив співучим голосом, як східний байкар, трохи похитуючись у такт оповіданню.

— Торік восени рушив наш батько через море, просто на Трапезунд, спалив його, як свічку, і пішли вздовж турецьких берегів, не минаючи ані села, ані міста. Потурнаки та звільнені бранці вказували нам путь. Дійшли ми до Сінопа, захопили замок, вирізали залогу, спалили купецькі кораблі. Надивилися ми там на всячину: і на сади paйськi, і на палаци башів, і на муки невільницькі. І попливли назад до дніпровського гирла. А султан так розлютував на візира[56] Насух-башу за те, що випустив він козаків у море, що наказав повісити його, як собаку. Врятували його султанські жінки та родички; почали вони плакати і випросили йому життя, але султан побив його до синців буздиганом. Зрозумів візир, що треба рятувати свою шкуру, і кинувся нам навздогін, але знов йому не пощастило. Обдурив його наш батько. Розділив він нас на дві частини: одні перетягли чайки через Прогноїнську косу в лиман, у турецьке запілля, а ми попливли просто на турків. На світанку вони нас помітили, зчинили стрілянину, а тут перші чайки вдарили їм у спину. Розгубилися турки. а ми скористувалися з цього і пробилися в Дніпро. Тільки тридцятеро козаків потрапило в полон, і турки замучили їх страшними муками: здерли шкіру з живих і повісили на гаках — за ребра, упокой, господи, душі їх в оселях райських, ігдеже праведні спокоєваються, — побожно перехрестився старий, важко зітхнувши.

Перехрестилася й Настя, бліда з жаху, уявляючи собі, що було б, коли б потрапив до них Сагайдачний.

Кобзар замовк, задоволений справленим враженням, і, ховаючи під повіками очі, сидів, ніби занурившись у спогади.

— Ну а тепер, напровесні, де ви були? Розкажіть, дідусю, — спитала Настя, опанувавши себе.

— Розкажу, рибонько. Розкажу. Тільки, якщо твоя дівоча ласка, принеси старому чим горло промочити, — лукаво підморгнув старий.

Настя схопилася з місця.

— Чого ж вам, дідусю? Горілочки чи пива холодного? А мо, малинки до молока? Ми зранку назбирали з дівчатами. Три кошики принесли.

— Можна й малинки, але горілка краща над ягоди. Принеси чарочку та солоненького чогось заїсти.

Настя вихром помчала по чарку.

— Ось вам, дідусю — і горілочка, і риба курена, а ось і малинка. Сама збирала.

— Ой спасибі, дівчинко! Дай тобі, боже, щастя, як води в морі, щоб кінця-краю не було йому вовіки.

Старий перехилив чарку тремтячими руками і, заїдаючи, вів далі:

— А цього року, напровесні, тільки сніг почав сходити, пішли наші пани-молодці відвідати самого султана в Царгороді. Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною, якщо він не приборкає козаків, і пішов дрочити Іскандер-башу з султаном.

— Нащо? — злякано урвала Настя. — Адже ж тато кажуть, що, коли турки підуть на Польщу війною, ввесь степ опиниться в турецьких руках. Скільки сліз, скільки крові тоді розіллється!

— Ні, рибонько! Не допустить того наш батько. Мудрий він, аки змій, і хитрий, як лис. Він тільки грається з вогнем, а пожежі не буде, бо перелякаються пани й покличуть військо козацьке на королівську службу, і кожен нетяга потрапить тоді до реєстру, а старшині дадуть герби й шляхетство, і тоді жодний пан не посміє повертати своїх хлопів із козацтва або вимагати панщини з козацьких жінок. І ти тоді, наша майбутня пані гетьманова, будеш як королева. І будуть у тебе палаци, і будуть конi, як вітер, і перли буйні, як вишні.

Настя спустила шитво на коліна, розгладжуючи наперстком щойно закінчений срібний жолудь із золотою мережаною чашечкою, і замислилася. Силувалася й не могла собі уявити, що тоді буде із нею.

Знав старий, кому що співати і розповідати. Не один раз сходив він з кінця в кінець не сам лише рідний степ, але й Крим і Туреччину. Розмовляв він татарською мовою, розумів турецьку. На все надивився старий протягом свого довгого віку. І для кожного скрізь находив він належне слово. Знав він, як промкнутися в башівські палаци, розповідав він їм барвисті й фантастичні легенди й казки, а сам придивлявся до всього, намагався довідатись і добре затямити, де хто страждає в неволі, подавав про них звістку на батьківщину, допомагав викупити з неволі. Посполитим співав він про сувору селянську долю, про жорстоких панів та посесорів, про важку панщину на чужих, политих їх кров'ю і потом ланах, закликав їх до боротьби за свободу, за землю. А загартованим в боях козакам співав він думи про далекі походи, де кожен бій, кожна сутичка обарвлювалася яскравим серпанком романтики, де кожен козак перетворювався на легендарного лицаря, визволителя бідних невільників, борця за волю і рідну землю — героя, якому нема рівного в світі. Щедро платили кобзарям за їхні пісні любов'ю і пошаною народною. І йшов кобзар далі, кожному несучи радість і надію на краще майбутнє.

І тепер, сидячи перед нареченою ватажка й козацького гетьмана, відшукав він для неї запашні й барвисті слова, щоб потішити жіноче закохане серце.

— Висадилися ми під Архіокою, — заговорив знову старий ритмічно й співуче, — біля самого Царгорода. Підпалили Архіоку й околишні міста і села і не знали, що султан тоді там полював. Ясно було йому тікати від козацької сили. Захопили ми Стамбул, мармурові палаци димом розвіяли, гарні поминки справили по замучених у Трапезунді і рушили далі. Догнали нас галери біля дунайського гирла. Ми веслували цілий день, тікаючи від погоні, а вночі самі кинулися на ворога. Як білки, видерлися наші молодики по кодинах, обмастили їх смолою та підпалили, а старі козаки рубали сокирами днища галер, пускали в них синє море. Галери ішли на дно, як каміння, або палали, як вогнища під Купала. Башу забрали ми в полон, яничар потопили дві тисячі, а невільників розкували й привезли з собою на ясні зорі, на тихі води, як у піснях співається.

Доказуючи, старий торкнувся струн, і струни відгукнулися на його ласку, застогнали жалібною тугою, наче розкинулися під старечими пальцями безкраї стели, наче вітер застогнав над могилами.

Мовчала Настя, перед очима постало море, крилаті силуети галер у полум'ї. Вона почула стогін конання, постріли, важкі голоси корабельних гармат. Ніздрі ловили пах порохового диму, смоли й солоної свіжості моря.

Гули бджоли над розквітлою липою, гули джмелі в тон рокітливому згасанню струн. День був жар кий, імлистий. Білясті обрії в степу. Замовк зелений явір, тільки чорноголовий дятел лазив по корі, постукував дзьобом об стовбур, шукаючи хробачків.

Та ось зірвалися спросоння собаки, зайшлися хрипким гавканням, кидаючись на когось за густим зеленим чагарником. Долетіло тупотіння коней, зарипів віз, заляскав батіг, і басистий чоловічий голос гукнув хазяїна.

— Гей, хто в бога вірує!

Настя здригнулася, схопилася з місця й кинулася до хати. З клуні вже бігли заспані хлопці, пристібаючи до пояса шаблі, але старий Повчанський перший признав гостей.

— Так це ж Корж із Горпиною! Насте! Стара! Гості приїхали!

На хуторі знялася весела метушня. Загрюкали двері. Залунали голоси. А Корж говорив, витираючи спітніле чоло:

— Житя не стало від панів. Пішли ми світ за очі від цього зілля, хай. воно згорить із родом-племенем.

— Добре, синку, добре, — поляскав його Повчанський по плечу. — Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило. А то що за хлопці? — урвав він сам себе, зиркнувши нa двох засмаглих парубків за спиною Коржа.

Корж не встиг відповісти, коли один з них розплився широкою усмішкою і відповів:

— Та ми — челядь панська. На Січ утекли козакувати. А оце, — хитнув він на купку білявих виснажених хлопців, в грубих білих свитинах, що зупинилися далі біля возів і ніяково бгали свої саморобні повстяні шапки, — це ляхи, тобто панські хлопи. Остогидло і їм спину гнути: теж на волю пішли разом з нами, хоч і не нашого роду і віри.

Поки розвантажували вози, дівчата кинулися по різну харч, і за годину всі знову сиділи за столом, частуючи гостей. Корж їв великими ковтками і розповідав, як пан Бжеський будує замок над Ворсклою і потроху накладає руку на козаків.

— А ви не пробували з ним позиватися? — спитав Сагайдачний, уважно прослухавши його оповідання.

— Поки що — ні. Він не чіпає наших ланів і пасовищ. Здається й позиватися нема чого, та тільки ж це не по закону: хіба можна двічі давати грамоти на ту ж саму землю?

Сагайдачний не відповів, а Корж флегматично розповідав, як він відшмагав Свенціцького і як пан Бжеський покликав його на суд.

— Насамперед не підлягає козак панському присудові, та й за що тут судити? Ну, здер штани, ну всипав Соплі, скільки належало. За що ж тут судити? — щиро спитав Корж, обводячи всіх очима.

Всі так і пирснули з peготу, а Корж набив люльку і казав далі:

— Не пішов я до бісового пана ані ввечері, ані на ранок, ані ще за день. Навіть забув за цю погань. Тільки чую — вночі забрехав мій Мурза. Аж захлинається з люті собака. Встав я, виглянув. Бачу, лізуть до мене панські литвини. «Еге-ге, — думаю, — так це ви по мене, як по ведмедя в барліг? Ну, заждіть!» Узяв я пістолі, шаблю. «Чогo вам, — кажу, — треба?» А вони на мене з ломаками. Горпина з переляку з дитиною на піч сховалася. А я як стрільнув, та шаблею, шаблею… Один звалився, інші — врозтіч. «Другим разом, — кажу, — не полізете». Але ще за день прибігає оцей хлопець, — показав Корж на худорлявого юнака з узькою білявою головою, — , і каже: «Тікайте, бо сьогодні вночі пан Бжеський проти вас військо висуне, і наказано спалити вас живцем разом із хутором, якщо ви з власної волі не підете на суд». Ото, думаю, заковика! Горпина, звісно, за баб'ячим звичаєм, у сльози, а я почухав потилицю і надумав відвезти до вас дружину з немовлям, а там вже буде видко, що і як. Свиню з поросятами віддав старому Джмелеві, вівці загнав до Мартина-рибалки, а сам пустив чутку, ніби збираюся до Полтави купувати воли. Запріг воза — і гайда в інший бік.

— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.

— А як же ці хлопці до вас пристали? — спитав Сагайдачний, покручуючи вуса.

— Оці чорняві догнали дорогою. Я вже за рушницю схопився, думав: женуться. А той білявенький сам до мене прибіг. «Візьміть, — каже, — з собою; бо остогидло в панських попихачах».

— Так, так, проше пана, — захитав головою білявець. — Тен пан Бжеський нас за бидло має. Поки ми в Польщі жили, тен панський звичай нам очі не муляв. А пан Корж мувіл, же й хлоп може на волю втікати, Так я, проше пана, теж на волю захотів.

— Молодець, — похвалив Сагайдачний. — На Січі молодь теж потрібна.

— А як, проше пана, чи не вижене мене вельможне лицарство знов до пана Бжеського через те, що я єстем поляк?

— Хто тебе вижене! Заспокойся! Ні, хлопче, тепер ти не загинеш. А ви, хлопці, теж з Сивери? — звернувся Сагайдачний, до смуглявих парубків, що жадібно вминали масну тетерю.

— Еге ж… Тобто ні; прийшли ми з Волині до Бжеського. Осадчий нас привів. На «слободи». Орали ми, косили, а взимку збиралися козакувати. Тільки дороги не знали…

— Ну а тепер як буде? — підвів голову Повчанський.

— Та хто ж його зна!.. Побачимо.

— Мо б, тут залишилися? У нас тихо, вільно. Сорочки вам справлю, чоботи. А роботою ніхто не силуватиме.

Хлопці перезирнулися.

— Та… хто ж його зна… Подумаємо.

— А звісно, звісно… — заквапився Повчанський. — І горілка є, і ситі будете. Їж скільки здужаєш. Ось спитайте Максимку чи то Тимка, — хитнув він у бік своїх пахолків.

— Та що ж, ми і так бачимо, — зніяковів парубок.

Він хотів сказати, що остогидло йому в хлопах, але незручно було образити гостинних хазяїв. Проте другий, молодший і завзятіший, бовкнув без хитрощів:

— Не на те втекли ми від пана Бжеського, щоб шило на швайку міняти. Проживемо й без панів.

Кров ударила Повчанському в голову, але він стримався і в'їдливо відповів:

— Молодий ти ще, хлопче, щоб так відповідати старій людині. Та хіба ж я пан?! У пана хлопа мають за щось гірше від собаки, бо собака у пана в покоях живе і на м'якому килимі спить, а хлоп стоїть біля порога без шапки. А в мене хлопці за одним столом сидять, з одної чарки п'ють, як рідні сини.

Товариш штовхнув хлопця в бік, і він тільки тоді зрозумів, що бовкнув зайве. Він зашарівся. знітився і безпорадно закліпав очима, а Сагайдачний ковтав пінясте пиво, і загадкова усмішка ховалася в його бороді.

Після вечері Корж із Горпиною пішли відпочивати. Тиждень були вони в дорозі, і Горпина зовсім знесиліла, а Настя вийшла до нареченого.

Стояли довгі літні присмерки. Роса впала на трави, прибила на дорозі пил. Настя йшла поруч Сагайдачного положистим схилом з долини, де ховався хутір, і незабаром безмежний степ замкнув навколо них рівне коло імлистого обрію.

У зелених вівсах підпадьомкали перепілки. Пахтіло колосом, полином, медунишником. Ішли житами шарудливі, хвилі вітру, хилили колос до землі. А на сході випливав повний місяць. Золотаво-рожевий, напівпрозорий, відділявся від краю землі і повільно линув угору, густішав, ставав ясним металевим кружалом з кованого срібла.

Настя відхилила голову і жадібно дихала повітрям, повним гірких степових пахощів. Сагайдачний обережно пригорнув її до себе, і йшли вони поруч, ритмічно й легко.

— Настуню, — урвав, він мовчання, — я говорив із твоїм батьком.

Настя полохливо стенулась, але Сагайдачний рухом заспокоїв її.

— Він згодний. Після великодня поберемось. Але я бажав би, щоб ти прожила зиму в Києві.

— Нащо? — здивувалася вона.

— Бачиш що, тут, у степу, ти знаєш тільки батьків та рідних гостей, але для життя цього надто мало. Треба, щоб моя майбутня дружина була мені перший друг, помічник і товариш у всіх моїх, справах.

— Хіба ж я тебе мало люблю? Чи ти мені не найдорожчий у світі? — палко урвала його Настя.

І біль, і образа забриніли в її голосі.

— Так, любонько. Я все бачу і ціню, але, крім кохання, треба знати життя. Уяви, що довелося б тобі, як пані гетьмановій, вітати чужоземних послів. Ти б не знала, як із ними поводитися, як частувати їх, як відповідати. А все тому, що ти живеш далеко від людей і не вивчила звичаїв. Недурно польські шляхтичі віддають синів та дочок до магнатських палаців, щоб вони до всього придивлялися і розумілися на всьому. Тепер без цього не проживеш. Ти вмієш читати й писати, але тільки по-нашому, а серед панів нашу мову мають за хлопську. Отже, треба вчитися й по-польському, щоб вони не глузували з тебе: А головне, Настуню, треба розумітися на козацьких справах, звикнути до розмов із людьми вченими, набути добрих манер, призвичаїтися до пишного одягу, до зачісок за останньою модою і взагалі стати людиною, на яку всі зважатимуть і на яку я можу покластися в найскладніших і найсерйозніших справах. Та й тобі буде приємно відчути, що нема в мене від тебе таємниць, що в усьому — ти мій перший помічник і що я пишаюся не тільки твоєю красою й коханням, але й розумом і чемністю. Хіба не радість буде мені бачити, як ти царюєш на балах та бенкетах серед пихливого пишного панства?!

Настя слухала уважно, закусивши нижню губу і зосереджено зсунувши брови. Спочатку вона ніби образилася на нареченого, потім трохи злякалася його вимог. Вона й сама мріяла про бали й бенкети. Про них вона чула чимало напівфантастичних розмов і часто з жахом відчувала, яка вона безпорадна дикунка і як не підготована до життя.

— А де ж я там житиму? — спитала вона недовірливо.

— В однієї пані, яка буде тобі найкращим прикладом і найкращим учителем, бо вона надзвичайно розумна й oсвічена жінка.

— А хто та пані? Як її звуть? — спитала вона по хвилі

— Галшка Гулевичівна, дружина маршалка[57] мозирського Стефана Лозка. Сам Лозко старий і кволий, а пані Галшці років із-тридцять п'ять. Дочка її від першого шлюбу одружилася з сином Аксаковим, і залишився у неї тільки хлопчик-підліток.

Настя мовчала, задумливо гризучи травинку.

— Ну, то як же, Настю? Згодна? — повторив Сагайдачний.

— А де ти зимуватимеш? — спитала вона замість відповіді.

— Та, певне, теж у Києві. Справ у мене там сила. Приїзди. Ми бачитимемося щодня.

Настя підвела на нього сором'язливо-радісні очі і, замість відповіді схилила йому голову на плече.

Дорога круто завертала вбік, у долину, де тьмяно блищало озеро. Вони присіли на узбіччя біля дороги, і Настя зненацька заговорила тихо, таємниче, як діти, що повідають одне одному свої заповітні думки.

— Знаєш, Петре, ось ти бажаєш, щоб між нами не було ніяких недомовок і таємниць. Адже. ж я зовсім не знаю, хто ти і що. Втретє приїздиш ти до нас, і все якось виходить, що нема в нас часу поговорити. Розмовляєш-розмовляєш, а потім бачиш, що головного і не сказано. Розкажи мені, хто ти, де народився, де виріс — все-все. Сагайдачний хвилинку мовчав, ловив і зв'язував уривки минулого, потім заговорив, дивлячись на темну хмару над обрієм, що де-не-де здригалася блискавицею.

— З-під Самбора я, з села Кульчиць… Батько загинув у Московщині, ще за Стефана Баторія. Лишилися ми з матір'ю сиротами. Ніхто не знає, скільки лиха й злиднів ми зазнали… І все ж, поховавши всіх інших дітей, мати віддала мене в науку до школи князя Костянтина Острозького. Важко було хлопові до неї потрапити.

— Як то? — здивовано урвала Настя. — Невже ти не шляхтич? А татко казали…

— Як тобі сказати… Я з околишньої шляхти, що не має ні кілка ні дрючка. Багато нас таких у Самборщині.

— Ось воно що!.. А я гадала… — проказала Настя, і в її тоні забриніло погано приховане розчарування. — А звідки ж у тебе герб?

Сагайдачний сіпнув плечем.

— Хіба ж тобі не все одно, моя зіронько? Хай я не з пишного панства, а втім, турецький султан боїться Петра Конашевича, і пихливий коронний гетьман Жолкевський пише мені чемні листи й посилає послів. Чує старий лис нові часи, як жаба зміну погоди… А я бажаю, щоб ти кохала в моїй особі людину, а не шляхтича і не герби.

Насті стало соромно.

— Та це ж. татко казали, а не я… Він усім розповідає, що ти шляхтич, ну я… А мені все'дно, їй-бо… Я люблю тебе, і нікого мені не треба на цілому світі: ані князів, ані королів… А коли не віриш, так… я ніколи цього не робила… Ані батькові, ані матері, ані панотцеві…

І Настя швидко схилилася, і припала до руки Сагайдачного. Він весь здригнувся, сіпонув руку і схвильовано й ніжно схилився до неї.

— Ну а далі? Розкажи мені все-все, — просила вона, коли він заспокоївся.

— Далі? Закінчив я Острозьку школу. Князь Костянтин надумав вирядити мене за кордон, як найкращого учня. А для цього потрібні були папери про те ж саме кляте шляхетство, а їх у мене й не було….

Настя щільно притулилася до нього і дивилася йому просто у вічі, як дитина, якій розповідають чарівну казку. Та й що може бути кращого і цікавішого над оповідання коханого про себе.

— Ну? Що ж далі? — схвильовано приспішала вона.

— Забрав я папери одного шляхтича, забитого в бою, і подався з ними за кордон. Ось чому в жодному університеті не чули за Петра Конашевича. А вчився я цілих п'ять років і, повернувшись, знову взяв своє справжнє ім'я і пішов служити до Конецпольських в їх почтах[58]. Та незабаром кинув я Конецпольських і подався до Києва, до Аксака. Але й там не знайшов я талану…

Щось гірке забриніло в тоні Сагайдачного. Настя відчула цю гіркоту й обережно провела рукою по руці, нареченого.

— Образили? — напівголосно спитала вона.

Сагайдачний на мить запнувся, ніби стало йому боляче пригадувати, але потім опанував себе.

— Гірше… Нікому й ніколи я цього не розповідав… Покохав я доньку Аксакову. І вона покохала мене. Але магнат не міг віддати її за бурлаку. Хоч як ховали ми наше кохання, а знайшлися добрі люди — відкрили батькові очі. Він викликав мене до себе, ніби в якійсь справі, і наказав відшмагати мене перед усім панством, потім вкинути до в'язниці як бунтівника й державного злочинця. Все міг би я стерпіти — і кайдани, і навіть смерть, але такого знущання не міг. Я втік на Січ, і з тих часів не випускаю шаблю.

— Ну а вона? — напружено спитала Настя, несвідомо ревнуючи його до минулого.

— Вона не знала, де я, чекала на мене, мучилася. Аксак перехопив мої листи і примусом одружив її З луцьким каштеляном, розпусним і хворим дідом. Вона не витримала знущання і отруїлася, приславши мені хрестик і пасмо волосся на пам'ять.

— Нещасна, — щиро й полегшено зітхнула Настя. — Ну а ти?

— На Січі пристав я спочатку до голоти, бо, крім штанів та сорочки, не мав нічого, навіть шаблі. Зробив я собі лука та сагайдака, звідки й пішло моє прізвище. Потрапив я в молодики до військового шевця Хоми Причепи. Він вивчив мене добре битися на шаблях і всіх низових звичаїв і вже думав засадити мене за чоботи, але тут я став дибки. Він довго гнівався на мене, але коли його було обрано на курінного отамана, він сам вдався до мене по допомогу. Незабаром став я його правицею, бо без мене не міг він кроку ступити. Потім пішов я в походи. Щастило мені в боях. За п'ять років став я і сам курінним отаманом, а потім писарем війська Запорозького. І тоді все сталося по-новому. Знадобилася мені тоді і латинь, і чемність, і шляхетські звичаї. Доводилося мені пйсати і цісареві, і королеві, і цареві московському… І перемови вести від імені війська. Цінували мене козаки. Та й у походах не знав я поразки… І ось вже вісім років, як я гетьманую… Але не забув я старих образ. Настане день, коли Ян Аксак і всі королев'ята довідаються, як можна наступити на горло Петрові Конашевичу. Не час ще говорити про це, але день і ніч готую я панам свій рахунок. Гартую військо, збираю нечувану силу і рано чи пізно продиктую панам свою волю.

І стільки сили й зненависті бриніло в його тоні, так блимнули в місячних присмерках його вузько посаджені очі, що Насті стало моторошно. Вона зрозуміла, що ця людина фанатично прагне своєї мети і без вагань змете все, що стане на її шляху. І ще зрозуміла, що його кохання тільки тоді буде непорушне й вічне, коли буде у них одна мета, один спільний життєвий шлях, — і стримано і серйозно сказала тому, хто мусить стати супутником її життя: — Я покохала тебе, Петре, не знаючи, хто ти, але лише тепер я зрозуміла, що ніхто й ніщо не вирве тебе з мого серця.

І Сагайдачний зрозумів: міцно стиснув він її руки щирим братнім стисканням і довго сидів нерухомий, стриманий і зосереджений в своєму щасті.