Людолови Том 1

Два полюси

— Кипіла, хвилювалася Січ.

Голота збиралася купками по куренях, по вулицях, в шинках, на березі Дніпра і палко обмірковувала події. Розмови бриніли гнівно, збуджено й сміливо, але таємна тривога гризла душу мало не кожного молодика, бачачи, що ворожа сила простягає свої пазури аж до самого серця й передмур'я їх волі, але фальшивий сором заважав їм одверто висловити товаришам і свій таємний біль, і страх за майбутнє.

— Де це чувано, щоб аж на Січ лізла панська сила?! — обурено розмахував руками Тимко.

— Кортить знов обернути нас на холопів, щоб робили ми на них, як воли.

— Руки короткі!

— А пруть, як людолови-ногайці.

— Людолови і є.

— Хай сунуться. Дамо їм понюхати пороху.

Барабаш задоволено смоктав люльку і зиркав на всі боки розумними сталево-сірими очима.

— Слухай, батьку, — просто звернувся до нього Тимко, — треба щось діяти. Адже пани збирають на нас силу.

Барабаш посміхнувся.

— Збирають, тільки погано, — зирнув він у бік Тимка. — З такою жменькою їм тільки горобців лякати.

— Як то? Що ж, на твою думку, треба чекати, поки вони нас голодом заморять?

— На Базавлук накинуться, чи що?!

— По катівнях почнуть нас катувати за підпалені фільварки?

— Та тебе першого тоді посадять на палю.

Влучно підсипав жару Барабаш і задоволено прислухався до обурених вигуків, ховаючи під вусами хитрувату посмішку.

— Авжеж. Доведеться й на палю сісти, коли ви такі дурні, - відповів він нарешті.

Нетяги мовчки витріщили очі.

— Так, кажу, доведеться, — повторив Барабаш, вибиваючи люльку. — Бо лякає вас якась жменька жовнірів за півста миль від Січі, а того недобачаєте, що панство сидить на Базавлуку та крутить вами, як ляльками.

Нетяги перезирнулися.

— А хто ж це? Свиридович, чи що? — спитав один із них по хвилі.

— І він, і всі, хто в кармазинових жупанах хверцюють та шальовими поясами підперізуються.

— Оце так, — підхопили колишні пахолки Повчанського, а тепер низові козаки — Максим Бабій, Терешко Гедзь та Тимко Гострий. — Справжні пани, щоб їм луснути!

— Ще й на тафах та уходах п'ють нашу кров, як і в себе по хуторах, — додав Тимко, пригадавши Лободу та Повчанського.

І тільки Бородавка здивовано зирнув на Барабаша.

— Та невже ж вони змовилися з Жолкевським? — недовірливо спитав він.

— Змовилися не змовилися, але ж подумайте, панове, хто для них ближчий: нетяга, з якого вони шкуру деруть, чи пани, з якими вони торгують, горілку п'ють, соймикують, і родичаються, і разом душать нас панщиною та данинами по своїх хуторах та уходах.

— Оце так! — підхопили нетяги. — Здорово, Барабашику! — Знаєш не тільки те, що вже зроблено, але що вони в думках мають.

Барабаш посміхнувся і задоволено кресав огонь.

— Так що ж, на твою думку, нам робити? — спитав Бородавка.

— Що робити? — перепитав він. — Та якнайшвидше вдарити в литаври, скликати чорну раду, поки пани старшини не додумалися, як нас продати панству в неволю.

— Оце так! Щоб не підписували юди таких постанов, як у Житомирі, і не згоджувались на такий реєстр!

— Бий на раду! Біжи, Тимку, по довбиша, він там у шинку, — підштовхнув Тимка Бородавка.

— Стійте, бісові діти! — спинив їх Барабаш, — Хіба ж так можна? Сьогодні — субота. Всі наші хлопці розійшлися: хто на тафах рибалчить, хто коні пасе, хто полює. Почекаємо до завтра. Завтра — Маковій, свято. Всі тут будуть. Тоді, пообідавши, і вдаримо на раду. А поки що треба нам як слід побалакати та змовитися, що і як говорити. Чи то просто вдарити всією силою на коронного гетьмана, чи хай спочатку наші люди підуть по селах та поспільство розбурхають, щоб разом із ним кинутися на панів.

— Оце так! Разом!

— Краще з поспільством! — захоплено загули нетяги.

— Це ж таке буде!.. Як іскра на порох.

— Усі враз повстануть.

— Тільки знак дай — запалають маєтки.

— Виріжуть панів до ноги.

— Димом пустять замки та фільварки.

— Та цитьте! — гримнув нарешті Барабаш. — Кажу: не здіймайте галасу, бо ж чортова старшина довідається, скрізь у неї свої підлабузники. Треба їх захопити зненацька, піднести на раді готовеньке, щоб не прочухалися. Бо в одного є родичі пани, а той гроші комусь позичив, а третій торгує з ними… Почнуться каверзи. Тільки тоді зваримо кашу, коли не дамо їм довго думати.

— А що, коли вони не згодяться?

— Що? — перепитав Барабаш, і очі йому спалахнули, а голос задзвенів невблаганною силою. — Що кажеш? В Дніпро їх тоді, щоб не зраджували!

І, стверджуючи Барабашеві слова, відгукнувся Тимко луною:

— Собакам і смерть собача!

— А тепер — розходьтесь, панове, — порадив Барабаш. — Ось і в казани б'ють полуднувати.

Хлопці розійшлися, і Барабаш залишився сам на сам з Бородавкою.

— Нащо ти відкладаєш раду? — спитав Бородавка, прямуючи з Барабашем до майдану. — Старшина ж теж скрегоче зубами з люті, бо нема солі. Та й торгівлі заважають оці жовнірські вибрики.

— Хто раз опікся на молоці — той і на воду дме, — спокійно посміхнувся Барабаш.

— Та вони ж увесь час кажуть, що треба ланів бити.

— Ну й хай кажуть. Але й вірити їм не треба, бо коли їм корисно панів бити — підуть вони з нами, а коли стане корисніше нас зрадити — зрадять нас, не почухавшись.

— Та це вірно, — зауважив Бородавка. — Але я гадаю, що варт піти до Сагайдака. Голова в нього путяща. Поговорили б, згодилися, щоб завтра марно не сперечатися.

Барабаш аж спинився і витріщив на Бородавку очі.

— Та ти з глузду з'їхав, чи що? Ворогові, старшині, про своє розпатякати?

— Та який же він ворог?! Сам із голоти! — зніяковів Бородавка.

— Коли ж він був голотою? Десять років тому. Та йому вже кармазини до шкури приросли. Сам старшина і за старшину тягне.

— Так і ми ж з тобою тепер старшини, — образився Бородавка. — Курінні отамани, не будь-які козаки.

— Що?! Та ти мене до Сагайдака дорівнюєш, дурню нещасний?! Хто його обирав — ми чи старшина? Кому він роздає козацькі землі? Хто в нього дістає хліб козацький? Ми чи всякі Танцюри та Ничипоренки за свої човни? Тьху, аж слухати гидко! Невже б ми з тобою підписали постанови житомирської комісії на козаків чи ганяли під Москву козацьку силу?

— Та ти не гавкай, як собака. Теж пельку дереш, як перший-ліпший пан, — образився Бородавка. — І чорт з тобою! Не піду до нього. Але ж і ти дурень вошивий, ось що, — додав він і подався до шинку.

Барабаш спересердя аж плюнув і рушив далі. А Бородавка довго бурчав собі під ніс і замовк, тільки переступивши поріг шинку.

— Теж пан об'явився! — промурмотів він, сідаючи на — лаву.

— Гей, шинкарю, горілки та чим заїсти, — гукнув він худорлявого єврея-шинкаря.

Нетяги впізнали отамана, потіснилися і звільнили йому місце на покуті. Бородавка задоволено посміхнувся й подякував:

— Випий, батьку, нашого меду! — піднесли вони йому кухля.

— Спасибі, друзі! Гей, шинкарю, ще горілки! По кварті на душу, — крикнув він. — Я частую.

І поки шинкар метушився, наточуючи повні кухлі й келихи, Бородавка ковтав міцне питво й думав: «Іч, чортів син! Гадає, що на всьому розуміється краще за всіх на світі. Сагайдакові не йме віри. Правда, що Сагайдак з багатирями приятелює. Так я це йому вже казав просто в вічі. І тепер знов скажу. Хай не пишається булавою і не забуває, що він з голоти».

Бородавка думав і непомітно перехиляв кухоль за кухлем. Войовничий запал здіймався хвилею в грудях. Скляні очі. Гарячий червінь виступив на вилицях.

«А Барабаш боягуз і дурень. Ввижаються йому якісь заколоти, як старій бабусі чорти. Треба з Сагайдаком поговорити. Конче треба. А що він зрадник і собака, так це я йому в вічі кину. Бо ж шкода, щоб такий козарлюга, як Сагайдак, плямував себе зрадою. Втопимо ж його, як собаку. А шкода буде. Бо такого ще не було і не буде… Так я йому і скажу: де твоя совість, собако? Бо є ж у нього десь совість захована».

Бородавка випив ще кварту, кинув шинкареві гроші і, похитуючись, подався до дверей.

— Так і скажу, — твердив він на вулиці, непевною ходою простуючи до майдану. — Так і скажу…

Це був кремезний чолов'яга років під сорок п'ять, вайлуватий і присадкуватий. Коротка бурякова шия зливалася в нього із спиною рівною лінією, і від цього завжди здавалося, ніби він стоїть, схиливши голову наперед, як бик, готовий буцатися. Обвітрене засмагле обличчя, товстий ніс і маленькі сірі пронизливі очі — ось такий був Яків Бородавка. Це був взірець стихійного бурлацтва, буйних ватаг, що ненавидять будь-яку владу і лад. З глибоким презирством ставився він до науки і до вчених, до дипломатії і угод.

Не краще ставився він і до військової науки. Не мав Бородавка жодного уявлення про тактику і стратегію, але нюх і хист природного вояки допомагали йому на морі і на суходолі вмить розгадати задум свого супротивника і розтрощити його. Ось чому знали його на Січі як спритного, загартованого в боях вояку і отамана.

В одному був послідовний і твердий до кінця — У зненависті до шляхти. Тут він не знав половинчастих заходів. Ніяких вагань і компромісів. У походах був він невгамовний і відважний вояка, рубака і задирака, а поміж своїх — щирий і вірний товариш. Після кривавих боїв ладний був пестити дитину, цуценя або пташенят, що повипадали з гнізда. Він був не дурний, мав гостру кмітливість, чимало доброго розуму і невблаганно ненавидів тих, хто так чи так живе з чужої праці.

Увійшовши до Сагайдачного, він не скинув, за звичаєм, шапки, не вклонився йому, а став, узявшись руками в боки і широко розставивши ноги, як стоять у човні під час гойданини.

— Чого тобі, синку? — спитав Сагайдачний, почувши сморід винного перегару.

Замість відповіді, Бородавка витріщився на Сагайдачного.

— Покажи, сучий син, чим тобі вуха позамазували, що ти не чуєш, де й що робиться на світі? — спитав він, нахиливши голову набік.

— Якщо ти прийшов лаятися, то я накажу хлопцям відвести тебе знов до шинку. Лайся там хоч до ранку, — спокійно відповів Сагайдачний, підводячись на весь зріст і просто глянувши йому в вічі.

Бородавка трохи зніяковів, але, ховаючи ніяковість під виглядом одчайдушної сміливості, зсунув шапку набакир і знов узявся кулаками в боки.

— І він ще загрожує!.. Коронний гетьман перехопляє валки, щоб заморити нас голодом, а він сидить собі в хаті і анічичирк! Скликай раду, сучий сину, бо ми цього не потерпимо.

— Скликати недовго, але про що говоритимемо? — спокійно спитав Сагайдачний, і його вузько посаджені очі блиснули гнівним огнем. — Кажи, що задумав? Побачимо, чи варто ще скликати.

— Не ти дивитимешся, а все наше лицарство. Справа проста: підемо бити панів, палити їх з родом-племенем, щоб не кортіло їм грабувати чумаків та шкури спускати з поспільства й голову з реєстру виписувати. Погуляємо по замках та по фільварках. Наставимо наше козацьке право, щоб не сміли вони судити козаків та на панщину ганяти і збиткуватись. Ще й орендарів замість ліхтарів по осиках розвісимо та й кишки повипускаємо їм заради краси.

— Добре. А потім?

— Виріжемо всіх до ноги: і панів, і орендаторів, а землю заберемо під військо Запорозьке.

— І все?

— А чого тобі ще треба? Ні, не все: ксьондзів у криниці пустимо з каменем на шиї. Костьоли попалимо, а їх майно поміж себе поділимо.

Бородавка замовк, задоволений з своєї промови. Трохи похитуючись, стояв він перед Сагайдачним, присадкуватий і кремезний, як бик. І відчувалося, що ця людина справді трощитиме все, що потрапить їй під руку. Сагайдачний здавався перед ним худорлявим, струнким і гнучким, але в його постаті відчувалася величезна сила, і важко було сказати, хто переміг би в боротьбі.

— Ти все сказав, Якове Кіндратовичу? — спитав він по хвилі. — А тепер послухай мене. Я розповім тобі, що буде потім. Так, ти розвієш костьоли димом пожежі. Так, ти проллєш річки крові, вирубаючи шляхту, впавши на неї, як грім з ясного неба. Але мине рік, і, бачачи, що ти накоїв, забудуть пани свої суперечки і, як один, зберуться рід прапори коронного гетьмана. І тоді не встояти твоїй буйній ватазі проти них і проти угорських, шведських та німецьких корогов. І тоді зле доведеться тобі, Бородавко, разом з усіма, кого потягнеш ти за собою на необачне й криваве діло. Були й до тебе ватажки — Наливайко, Косинський, Полуос, Лобода. Всіх і не пригадаєш. І що ж вони відвоювали народові? Не стало легше ані голоті, ані старшині. Навіть іще важче, бо замість колишніх, уже підгодованих нашою кров'ю, прийшли інші пани, голодні й жадібні. Як воші, накинулися вони на нас, і замість толок та данин запровадили панщину, і почали тягти з народу останні сили. Ні, Бородавко, пусте ти задумав. Не так добиваються волі розумні й обачні люди.

— А як? Ганяючи нас під Смоленськ та під Москву, як ти нас ганяв?.. Де не проливалася козацька кров? Де не клали ми свої голови?! Що заробили ми з тобою? Ні, ти мені скажи, що ми заробили з тобою? — підступив він до Сагайдачного, стискаючи кулаки. — Поки ми були потрібні, звали нас лицарями, оборонцями ойчизни, а потім забажалося знов обернути нас на холопів! Комісію на нас зібрали! Ще й тебе викликали, І ти, собако, підписав її постанову. Продав нас, як Юда. Та чого ми на тебе дивимося? Стривай, ще доберемося й до тебе! Що, ж ти гадаєш, так і залишиться тільки чотири тисячі козаків, записаних до твого реєстру, a решта піде до пана винитися? Підставляти під ярмо голову! Беріть нас, мовляв, катуйте, знущайтеся з нас, їздьте по наших спинах, шкуру з нас спускайте. І все через тебе, гадино…

Удар був влучний. Обличчя Сагайдачного перекосилося з болю. Він сіпнув комір жупана, ніби стало йому задушно, і з тремтінням у голосі, але твердо й упевнено відповів:

— Так, підписав! Інакше не можна було! Сам знаєш, що так. З порожніми руками не повоюєш… Де ви були, коли я підписував? Наказував я вам, умовляв: «Не розходьтеся по зимівниках та хуторах після походу». Ні, вражі діти, порозходилися! А де ти тоді був? Ковбанився, як кнур, під лісами та під шинками. Через вас я сам стояв перед панами голіруч… Скільки їх там було: Калиновський, Жолкевський, Острозький, Заславський… Та сотні… І в кожного полки, корогви, армати… А в мене й п'ятисот шабель не було. Так, підписав! Але другого ж дня надіслав від війська Запорозького протест до сойму. І угода залишилася шматком паперу. Покажи мені хоч одного козака, якого б я виписав з реєстру або видав панам. Покажи! Не покажеш, бо таких нема і не було. Підписав, аби не виходити нам у море, а сам напровесні повів наших молодців під Стамбул. Та що про це й говорити!.. Адже сам ти був у поході й бачив, що я робив. І тоді ти мовчав. Підписав я, щоб спалити човни. А де ти бачив хоч жаринку від спаленої чайки? Не бачив! Ну, так мовчи, бо Сагайдачний — людина чесна, але дурити ворогів наказує і розум і сумління. І плювати мені на всі комісії і всі універсали, бо ми потрібні панам для нових походів і для сторожі на кресах республіки. Адже ми диктуємо їм свою волю, а не вони нам.

Спочатку Бородавка ніби засоромився своїх обвинувачень, але останця фраза розлютила його. Кров ударила йому в голову. Він став червоний, наче його вдарив грець. І злий бучний регіт потряс його кремезну постать.

— Іч, як він, падлюка, викручується! Жолкевський їде до нас по виписчиків, а він нам очі відводить! Добре брешеш, та не сховаєш правди під лисячим хвостом! А ти що робив минулого літа? Як готувався до бою?! З ченцями знюхався! Школи будував та друкарні! Та плювати нам на ті друкарні, коли панські канчуки за нашими спинами плачуть. «Школи потрібні». А багато нашої голоти по тих школах? Кому вони потрібні? Вам, старшині, та ченцям, щоб дерти з нас шкури не гірше магнатів! Бачив, як вони нас поскручували? І в Лаврі; і в Терехтемирові? І по всіх усюдах? У пана три дні панщина, а по монастирях — чотири! «Для Господа бога», — кажуть… А я бачив того бога, знаю, чи це йому справді потрібне?! Спина і під чернецькими канчуками так само болить, як і під панськими. Старшинський ти попихач, магнатський підлабузник, а не гетьман! Чим старшина кращий за пана? Робити на нього треба? Треба! Данини давати треба? Треба. І поволовщину, і медове, і птицю, і рибу, і яєчка, і полотно, і гроші, і снопи… Панщини, кажеш, нема? Ні, брешеш, є й панщина!

— Стривай, п'яна ти голово! Що ти верзеш? — грюкнув по столу Сагайдачний. — Плутаєш магнатів з старшинами? Залив собі баньки горілкою — і ворона чаплею йому здається.

Але Бородавка не. тямив себе. Він сперся руками на стіл, за яким стояв Сагайдачний, і, нахилившись, як хижак, готовий плигнути, кидав йому просто в вічі:

— Що? Плутаю, кажеш? Віра, мовляв, інша? Та хоч яка б вона була — все один чорт! Вишневецький не козак, скажеш? Байда? Старий? Не козак він! Козак! А які в нього тепер палаци! Всю Лубенщину загарбав. Скільки хлопів у нього! Скільки війська! Ага! Брешу, кажеш? Ні, не брешу, тільки правда тобі очі пече. А син його, Ярема? Ще хлопчисько, а вже потурчився в ксьондзівську віру. Хто ж він? Не наш? Наш козацький син! А Острозькі? Були нашої віри, а тепер — завзяті католики! Забув прислів'я: «Я тієї віри, де більш сала дають?» Аксаки? Гулевичі? Калиновські?! А сам коронний гетьман Жолкевський?! Ну, так не бреши, що самі ляхи п'ють нашу кров. Наша вона старшина, що викохалась на хлібі козацькому. На нашій крові. Забув про Горленка? Теж до панства подався. А хто він? Наш старшина. Сотник! Тепер у Потоцького за попихача. Полковником став, яничаром! А за два-три роки розживеться, сам собі палац збудує… Ось за кого ти тягнеш! За панів! А якої вони віри та народу — однаково. Що біс, що сатана — все одно нечиста сила. А Лобода? Гетьман війська Запорозького. Низовий козак. А не купив він у пана Лозка села Сошників разом із хлопами? Щоб козак та козацький гетьман людей купував!!! Чув ти таке? Чим не людолов, не татарюга! Ще й ринок невільницький улаштують, як у Каффі. А ти в наймитах та в яничарах будеш. Купили тебе не за тридцять срібників, а за булаву та клейноди. Але не грайся з огнем. Печеться! Не дратуй нас! І тепер, коли йде коронний гетьман виписувати нас з реєстру та голодом нас тут в облозі заморити, ти нам очей не замазуй. Думаєш, обдуриш? Продаси нас у неволю, в панські пазури вкинеш? Ні, братику: не піддамося! Спочатку тебе в Дніпрі втопимо, як скаженого собаку, а потім без тебе додумаємось, як нам бути.

Бородавка був страховидний. Де поділася його вайлуватість, його незграбно-повільні рухи. Він бризкав слиною, і слова його вилітали з горла уривчасто й хрипко, як гавкання.

Сагайдачний випростався. Темні хвилі люті заплескували свідомість, але обвинувачення були надто серйозні. Треба було відповісти. І, стримавши себе залізним напруженням волі, Сагайдачний схрестив руки на грудях.

— Он як! — металево забринів його голос. — Он як! Я — зрадник! Я — панський попихач: Не чекав я від тебе, Ясько, такого слова. Хто дав мені гетьманську булаву? Хто ліз за мене в бійку? Ти та інші. Хіба я бажав цього гетьманування? Добивався його? Ви силоміць посадили мене над собою.

— Дурні були, що посадили, — буркнув Бородавка, виблискуючи спідлоба злими гострими цвяшками очей.

Але порив його вщух, як хвиля, розбившись об скелі, а разом із ним і обурення. Він кинув Сагайдачному в вічі все, що невиразно блукало в його голові, що відчував він усією своєю істотою, але ніколи не виказував так одверто, зв'язно і докладно. А Сагайдачний продовжував, знаючи, що Бородавка запалюється і гасне, як порох.

— А коли обрали мене на гетьмана — було на Низу козаків, дай боже, щоб п'ять тисяч. Так, багато нас полягло в Московщині, і в Волощині, і в Лівонії, і в Туреччині. Але козацька кров — як дощ навесні. З крові та слави росте наша сила. Впаде один, а на його місце прийдуть троє. І що нас більше — то сильніше прагне до нас і селянин, і цеховий, і дрібний шляхтич. І тепер під булавою «панського попихача» стало козаків удесятеро: тридцять тисяч самих січовиків та по волостях, та зимівниках вдвоє. І щороку більшає наша сила. Так, є в нас старшина. І ти, Ясько, теж старшина. Курінний отаман не будь-який козак, але ніхто тобі цим очі не коле і не кличе собакою.

— Нема чим колоти, — спалахнув Бородавка. — у мене ані хутора, ані човнів: дві руки та шабля — ось, я і весь.

— А хто в тому винний, що ти все пропиваєш? З-під Царгорода привіз ти більше від голоти. А при розподілі дали тобі отаманську пайку. Але один за ці гроші та скарби будує човни або господарство налагоджує, а ти ковбанишся п'яний, аж поки не проп'єш останню сорочку. Подивитися на тебе соромно. Та другий би на такі гроші шпиталь збудував для старих та хворих, або невільників з галер викуповував, або ще щось добре вигадав. А хто з тебе користь має? Самі шинкарі.

— Та воно дійсно, батьку… — почухав Бородавка потилицю. — Тільки не відвертай ти розмови на інше. Правду я тобі кажу: п'ють наші старшини козацьку кров хоч і менше за панів, бо киями б їх за панські вибрики почастували, а все ж таки…

— Поганих людей завжди більше, ніж хороших, — погодився Сагайдачний. — Був Байда Вишневецький козак, а син його магнатом став. Але бува й навпаки: ось був сотник Балика, старшина, статечний хуторянин, хазяїн, а тепер сама сорочка на білому тілі. Кожен за себе відповідає, і нема чого батьків за дітей, а дітей за батьків винуватити. Але без старшин, хоч як там крути, не обійдешся. Де ти бачив військо без отаманів? Отара б це була, а не військо. Навіть гірше, бо в кожному табуні і в кожній зграї є свій привідця. І у вовків, і в оленів, і в диких коней. Бачив, як летять журавлі? Ватажок попереду і наказує: крикне — і ввесь ключ або сідає на землю, або здіймається в путь.

— Іч, куди ти загнув… — покрутив головою Бородавка.

— Та й у тебе в курені, певно, суворо. Не дозволиш молодикові тобі вказувати? Ще тут, на Січі, сяк-так, але в поході…

— Та я б його, собаку, шаблею зарубав, — грюкнув по столу Бородавка.

Він був приборканий. Хміль його зовсім розвіявся, а разом із хмелем і його бурхливий запал. Тепер із Бородавки мотузки можна сукати. Сагайдачний і це зважив. Але кинуті обвинувачення були надто глибокі і по-своєму струнко пов'язані й серйозні. Треба було раз назавжди викоренити їх з Бородавчиної голови.

— А щоб ти не бовкав дурно язиком, як останній собака, — скажу тобі, - Бородавко, що я задумав, — з удаваною миролюбністю й довір'ям сказав Сагайдачний, сідаючи за стіл.

Сів і Бородавка, викресав огню і задимів запашним турецьким тютюном, рештками стамбульської здобичі.

— У Жолкевського не півтори тисячі чоловік, а тільки вісімсот, — почав Сагайдачний. — 3 такими силами йому перекупок ганяти на ярмарках та грабувати по шляхах переїжджих. Сюди він і носа не суне. А магнати з ним ворогують і не стануть під його команду. Отже, нема йому звідки чекати підтримки. Дамо ми міцнішу охорону чумакам, а самі візьмемося до власних справ. Треба нашій сіромі пороху понюхати і досвіду військового набути. А старий чорт тим часом утомиться ганятися за чумаками. Жовніри почнуть ремствувати: утримання їм два роки не сплачено — ось і грабують вони на стації. А наші ж не вівці: око за око — зуб за зуб. Жовнір у дядька — барана, а наш гречкосій — у нього коня. Жовнір у нього корову, а дядько йому кулю. А тут розумні люди та кобзарі підуть по селах, вихваляючи наше життя: і вільно, і сито на Січі, і весело… Забажається й жовнірам нашої каші покуштувати. Почнеться осінь, холод… Половина їх і порозбігається, а пани не люблять взимку воювати, бояться холоду. А наш брат до всього звичний. Отже, ніяких виписчиків не буде.

Бородавка недовірливо тріпнув головою. Мовилося про те, що було стрижнем усього Бородавчиного думання, і хоч він і заспокоївся, але твердо держався свого.

— Е, ні, батьку, ти не відвертай справи вбік. Крім виписчиків, є ще й поспільство. Як йому живеться під панською п’ятою? А козакам, що живуть по панських маєтках, по староствах та крулевщизнах? Адже ж їх намагаються обернути на панське бидло. Який же ти козацький батько, коли ти не дбаєш про них?

Сагайдачний тонко посміхнувся.

— А ти мене питав, чи пам'ятаю я про них, чи ні? Ти гадаєш, що я з панами сват і брат, а я на них готую силу, тільки не хочу закінчити так, як Наливайко та інші. Коли б ще щось путяще з того вийшло… А так… У тебе, Бородавко, голова гаряча, ти з п'яних очей і до пекла полізеш, а я краще спочатку подумаю та на папері підрахую, що і як. Мало ще нас з панами воювати. І гармат у нас замало, і військового ладу ми ще не навчилися. Знаєш, нащо нам походи? Це школа наша. А ось коли набереться в мене сто тисяч добірного війська, підкуреного порохом і загартованого в боях, з доброю зброєю та арматою, — тоді заговорю я по-іншому. Наша сила росте повільно, але невпинно, як дуб. Але, і як дуб, вона міцніша за всіх інших. Очікую я, сплю і бачу вві сні, як збиратиму по полях панські голови. Не швидко вистигне мій баштан, але такий врожай він мені вродить, що тільки дивись. І не самих королев'ят, а й короля Зигмунда спихну я з трону в три вирви. Тільки треба ще почекати, щоб вистигла наша сила, щоб не проливати марно крові. Треба стримувати буйні голови, бо не пани, не коронні гетьмани, — а такі голови, як твоя, можуть загубити нашу волю. Боляче й подумати, до чого можуть призвести завчасні й необачні виступи.

Бородавка навіть люльку вийняв із рота і дивився на Сагайдачного, як зачарований.

— Уже десять років, — провадив далі Сагайдачний з оксамитовими нотками болю й суму в голосі, - день і ніч згуртовую я нашу силу, збираю по зернятку, як скупердяга гроші. І щоб хтось прийшов, розкидав, розвіяв її по степах попелом! Тоді загине наша воля, загине все. Гасиш у собі і біль, і образу. Що ж ти гадаєш: не боляче мені, коли такий вояка, як ти, кидає в обличчя таке підле слово, що ти тут бовкав тому кілька хвилин. І ніхто собі не уявить, що в душі вашого гетьмана.

— Та чого ж ти мовчиш?! Сам на образу напрошуєшся!.. — скрикнув Бородавка. — Хіба ж я задля себе прийшов? Задля цієї ж волі! Треба говорити. Позатикати пельки тим, хто на тебе роти роззявляє.

Сагайдачний знизав плечима:

— Божевільний! Та коли б я таке слово кинув козацтву, так за тиждень про це знала б уся країна від Ворскли до Карпат і від Чернігова до Січі. Довідалися б пани про наші наміри і не чекали б нашого виступу, Розчавили б нас, як жменьку хробаків. Де ти таке бачив, щоб ватажки розповідали ворогові про свої військові заміри? Мовчати треба. Мовчати, як мерцям, і таємно готуватися до бою. І якщо ти десь бовкнеш зайве слово, — сам, як Юда, зрадиш волю козацьку.

Бородавка почухав потилицю і щиро зітхнув:

— Ех, батьку! Та коли б я знав!.. Та хіба б я таке базікав? Та я шаблюкою був би зарубав кожного, хто на тебе пельку роззявив би.

— А мені, гадаєш, не боляче?.. А сумління мене не катує, казав Сагайдачний, як актор, входячи в свою роль і зливаючись із нею, — коли моя наречена десь ридає в турецькій неволі, муку невільницьку приймає, а я не хочу війську вклонитися, просити, щоб урятувати її. Бо не хочу і не можу я пролити жодної краплі козацької крові задля свого власного щастя, поки не перемогли ми свого головного одвічного ворога. Не хочу розпорошити те, що збираю я для останньої боротьби на життя і смерть. А може, її вже потурчили? Може, зараз, в оцю хвилину, гвалтує її розпусний баша або мурза в своєму гаремі. А я мовчу… І мовчатиму, — скочив Сагайдачний з місця, — тому що в козака одна родина — Запорозьке військо і одна батьківщина — Січ-мати.

Бородавка мовчав, приголомшений, пригнічений. Упустив люльку і не міг її підняти. Сагайдачний раптом виріс в його очах, перетворився на казкового велетня, героя, мученика і страдника за свій обов'язок.

І стиха, відчуваючи, як щось лоскоче йому в горлі, низько вклонився йому Бородавка.

— Прости, батьку… Не знали ми, в думках навіть не було… Та хіба ж ми тебе не любимо й не шануємо!.. Хіба ж ти не наш рідний батько, не наш ватажок? Eгe-гe! Ta весь світ тебе знає й боїться. Сам султан тікав від тебе, киваючи п'ятами. Та горло я тому передеру ось цими руками, хто наважиться про тебе гавкнути зайве, орле ти наш непереможний!

— Ех, синку, — поблажливо всміхнувся Сагайдачний. — Допіру ревів, як бугай, а зараз співаєш акафісти. Іди, дурненький! Час вечеряти. Проспись, а завтра подумаємо, що його діяти… Але Жолкевського нема чого боятися. В нього жменька. Сором козакові тремтіти перед нею. Ми не діти і не курчата перед шулікою.

Бородавка постояв ще хвилину, похитав головою, почухав потилицю, захоплено посміхаючись, і затупотів до дверей важкими чобітьми.

А Сагайдачний підвівся з місця і стурбовано заходив з кутка в куток.

Не встигли причинитися двері за Бородавкою, як на порозі виріс Свиридович:

— Можна до пана гетьмана? — шанобливо схилив він голову.

— Можна, можна, пане осавуле. Я сам думав по вас послати, — відповів Сагайдачний, але вираз схвильованості не зник з його обличчя.

— Пан гетьман усе ще схвильований, — зітхнув Свиридович. — Розумію і співчуваю. Я тільки раз бачив прекрасну панну Настю, але знаю, що за такі очі можна головою наложити. Бідна! Серце кров'ю обкипає, думаючи, як вона там страждає.

— Так… важко… Але не тільки тому. Щомить нові прикрості. Нелегко гетьманувати на Січі, - відповів Сагайдачний і по хвилі спитав: — Що скажете, пане?

— Гадаю, що моя пропозиція розвіє хмари з чола пана гетьмана, — чемно вклонився Свиридович.

Віч-на-віч із Сагайдачним він говорив своєю звичною вибагливою мовою, не підроблюючись під голоту і більшість січовиків. — Допіру розійшлися від мене курінні отамани. Я скликав їх на маленьку нараду ось у якій справі: чули ми з Танцюрою оповідання Коржа і подумали, що багато води втекло за місяць. Час нам подбати про новий похід на береги Понта Евксінського, а пану гетьманові час подумати й про панну Настю. Човни повернулися з Києва і гниють по затоках. А ловити на них деркунів та плотицю — таке ж безглуздя, як палити з гармат по комашні або сіяти решетом дніпрову воду. Ані користі, ані розваги. Візьмемо щось з вісімдесят-сто човнів, посадимо на них голоту — хай хміль з голови повибивають та здобудуть нам і собі хліба козацького. Надто-бо вони вже галасують та лізуть, де їм не треба.

Свиридович наче читав у душі Сагайдачного. Сагайдачний схопився з місця і схвильовано стиснув йому руку…

— Невже ви так і ухвалили?

— Сливе так. З тридцяти восьми курінних отаманів я запросив тридцять чотири. Таких, як Бородавка, Барабаш та Зануда, нам не треба… Дали згоду тридцятеро. Решта вагається: вони бояться, що не буде куди збути збіжжя. Вони відправляли його до Ак-Кермена[253] і вантажили там на турецькі томбази. Я їх запевняв, що в разі походу саме військо купить для себе все до останнього лантуха: Тут я вже рискнув, не порадившись з паном гетьманом… Вони ще не дали відповіді, але, якщо пан гетьман згодний, я можу зараз дати їм завдаток. Тоді справу остаточно розв'яжемо і завтра вранці почнемо орудувати. Важко це буде. Голота аж зубами скрегоче на пана Жолкевського. Доведеться добре за них узятись, а головне — усунути баламутів та ватажків. Я вже вжив деяких заходів: наприклад, відрядив Балику на розвідку. Хай він докладно довідається, де розташовані польські загони, скільки їх, яка в них армата… Нам це докладно відомо, але… поки він вернеться, справу розв'яжемо без його участі.

Сагайдачний замислився.

— Він розумів, що старшина на Січі все. Але бували хвилини, коли «оскаженіла голота» не піддавалася ні якому му впливові і замість робити те, що бажалося старшині, кидала її з каменем на шиї в Дніпро. Боротьба буде розпачлива й бурхлива. Давно забув він хвилини вагань і сумнівів, бо для ногаїв і кримських беїв наскоки на козацький степ були постійним джерелом прибутків, а не помстою за морські походи, як офіціально пояснювали турецькі дипломати. Та й Жолкевський його не лякав бутафорською блокадою Січі. Але як втлумачити бурхливій черні, що ніяка небезпека їй не загрожує і що від походу вона матиме тільки прибуток.

І уривчасто і гнівно кидав він принишклому Свиридовичу:

— Так… Але я вже досхочу наслухався нашого голотського трибуна. Він назвав мене зрадником, панським попихачем і ще казна-чим. Я його заспокоїв, але… за ним та за Дмитром Барабашем — тисяч із двадцять, а може, й більше. Він напідпитку був і вибовтав усе, що думав. Отже, треба спочатку добре зважити, чи є надія приборкати це бурлацтво. Погано те, що старшина весь час роздмухувала такі настрої, а тепер доведеться їх гасити.

Свиридович мовчав. Він розумів, що в разі вибуху — його голова впаде перша з пліч. Але заказано йому шляхи до Польщі. Баніт, вигнанець, засуджений на смерть, тільки на Січі був він у відносній безпеці. Але, незважаючи на свою тактовність і спритність, він завжди відчував деяке недовір'я до себе, як до пана і шляхтича. Одчайдушно сміливий і хитрий, він наважився кинути в гру всі свої козирі, але чужими руками.

І, гордовито тріпнувши оселедцем, Свиридович підвівся з місця.

— Жереб кинуто, пане гетьмане. І що складніша гра, то вона принадніша. Хоч і вважають нас, поляків, за поганих дипломатів, але я сподіваюся на перемогу. Я тільки просив би, що б пан гетьман дозволив мені поговорити віч-на-віч із Коржем.

— Нащо? — здивувався Сагайдачний.

— Хай це буде поки що наша маленька таємниця. Дозвольте ввійти до нього на хвилинку, — всміхнувся Свиридович і, дзенькнувши острогами, зник за дверима світлиці.

Біля гетьманського будинку зібралася чимала юрба.

Всім цікаво було побачити Коржа, привітати його з поверненням, а головне — розпитати про напад жовнірів на чумацьку валку. Але гетьманські джури нікого не пускали до Коржа, крім кобзарів, шануючи їх сиве волосся; та й їм суворо наказали недовго затримуватися в колишнього невільника.

Корж тим часом добре помився й переодягнувся у все чисте, що послужливо подав йому Юзик. Він якраз збирався поспати, коли ввійшов до нього сліпий дід Онопрій з однооким Юхимом Камбулою і ще двома кобзарями.

Всі вони теж не один раз бували в Криму і Туреччині і хотіли якомога швидше розпитати Коржа про всіх інших галерників, а також про всі останні новини, що блискавично облетіли і схвилювали всю Січ.

Розмова почалася з неволі, тому що багатьох галерників розшукували кобзарі за дорученням родичів і товаришів, щоб викупити їх.

— А де Лутоха, підсусідок Повчанських? — питав дід Онопрій, перебираючи в пам'яті захоплених в неволю козаків.

— Взимку помер. Замерз біля опачини, — з лаконічною суворістю відповів Корж.

— Царство йому небесне, — побожно перехрестився сліпий. — Добрий козак був. А Ступиця?

— Ступицю забило тією ж щоглою, що й мене покалічила. Кинули його бусурмани У море без погребу, як худобу.

В цю мить ввійшов до світлиці Харлик Свиридович.

— Здорові були, люди добрі, й ти, Даниле. Добре, що хоч ти один з того світу до нас повернувся. Отже, тепер будеш щасливий.

Корж стримано подякував, а кобзарі підвелися і низько вклонилися осавулові.

— Здоров був і ти, пане осавулове, — відповідали вони, пізнавши його і з голосу, і з мелодійного дзенькоту срібних острог.

Свиридович сів біля столу і мовчки слухав розмову кобзарів з Коржем. Кобзарі питали за знайомих козаків, і майже на кожне ім'я Корж лаконічно відповідав: «Помер», або: «Забито таволгою. Ще живого у море кинули рибам», або: «Покарано на горло за втечу».

І кожного разу луною відповідали йому кобзарі: — Теж добрий козак був. Царство йому небесне. Свиридович сидів і нетерпляче смикав свої вуса, чекаючи, коли вони підуть, якась нова думка народилася в його голові, і він спитав:

— Чом же ти, Даниле, мовчиш про те, що калга пішов у напад на Полтавщину?

Корж з несподіванки розгубився і нерішуче відповів:

— Та я майже нічого не знаю… Абдулка казав, що ногайці збираються в напад, але де і коли — невідомо. Чумаки теж дуже побоювалися до них потрапити: певно, щось чули про напад у Перекопі, та я їх не розпитував. Адже ж тоді я мало не вмер: сили не було на розпитування.

— Шкода, — зітхнув Свиридович. — Ти міг би дати нам надзвичайно важливі відомості. Проте земля чутками гyде: кров'ю спливає Полтавщина і все навколо. Женуть людолови ясиру тисяч з двадцять. Що це буде, коли приведуть їх до Каффи і до Козлова!.. А тут наші пани-молодці збираються Жолкевського бити, а за бідних невільників і забули… Знов — таволга, знов кайдани та невільницький ринок… — важко зітхнув Свиридович і замовк.

А Корж і кобзарі немов задубіли від несподіваної звістки. Кривий Юхим тихенько хрестився і пошепки читав «Отче наш», а Корж раптом підвівся і грюкнув по столу кулаком.

— Та що вони тут совість попропивали, чи що?! Пани ніде не подінуться, а ясир одразу продадуть. Шукай його тоді за морями. Перехопити його треба або тут, у степу, або там, на невільницьких ринках.

Свиридович знизав плечима.

— Втлумач це нашій голоті… Жолкевський звідси за півcта миль, а вони так злякалися, що в штанях у них мокро. А тим часом матерів, жінок та сестер женуть у неволю на продаж.

— Не можна цього допустити! Треба на раду вдарити! Присоромити їх!

— Не буду я в таке діло втручатися, — стенув Свиридович плечима. — Щоб кожен потім волав, що я шляхтич і пан і за свій рід злякався! Та вони з п'яних очей і в Дніпро мене шпурнути можуть. І не почухаються. І пан гетьман теж про це й слова не скаже, бо ж голота гавкатиме, що він збабився і задля своєї нареченої ладен лити козацьку кров. Ні, Даниле, не нам про це починати розмову. Хай саме військо вирішить, де йому краще йти: полювати в степу на гусарів Жолкевського чи то визволяти бідних невільників. Годі про це говорити, — ніби схаменувся Свиридович. — Ти, Даниле, лягай спати. Вранці зайдеш до нашого батька. Він хоче про щось тебе докладно розпитати, а ви, божі люди, — звернувся він до кобзарів, — теж ідіть собі з богом. Хай Данило відпочине після всього пережитого. Хай забуває неволю. Завтра з ним побалакаєте.

Свиридович підвівся, ніби збираючись піти. Але Данило був надто схвильований.

— Постій хвилинку, пане осавуле, — зупинив він Свиридовича. — Не можна ж так цього залишити. Ми самі за це візьмемося! — раптом вигукнув він зривистим голосом і простер руку до кобзарів. — Допоможіть і ви, добрі люди! Допоможіть! Ви ж там бували! Бачили, чули, знаєте все!.. врятуйте хоч тих, кого зараз женуть у неволю! '

Але порив надломив його надто слабі сили. Корж похитнувся, зблід і поточився на землю. Одним стрибком Свиридович опинився біля нього і обережно спустив його на лаву:

— Он бачте, що зробила неволя з людиною? — звернувся він до кобзарів. — А торік ламав він руками підкови, а німецькі срібні таляри двома пальцями в трубочку скручував. Дійсно, треба визволяти бідних невільників, та не старшині братися за цю справу. Бо ж скажуть, ніби ми за свою користь дбаємо. Забажалося нам, мовляв, хліба козацького…

— Не скажуть! — раптом підвівся старезний дід Онопрій. — Не допустимо! Підемо зараз по куренях, по базарах збуджувати совість у сплячих. Гнів господній вразить нечестивих, що позабули за муки невільницькі. Ходімо, Юхиме, ходімо, братики! Тому що очі нашої душі бачать іноді далі і краще видючих!

І, поклавши руку на плече розгубленого і збентеженого маленького поводиря, рушив до дверей.

— Ідіть! Ідіть, божі люди! Робіть, що наказує вам сумління і серце, — урочисто проголосив Свиридович.

І коли двері за кобзарями замкнулися, налляв Коржеві повну чарку й поляскав його по плечу:

— Не журись, Данило. Не ховай своїх ран і образ. Кажуть, ніби голота збирається завтра вдарити на раду, щоб вирушити проти Жолкевського. Іди на раду! Розкажи людям всю правду про ту неволю. Нічого не приховай. Пригадай найжахливіше. А поки що лягай спати, бо ж так заслабнеш, щo не доплентаєшся до майдану. Визволяй бідних невільників.

Корж випив чарку і випростався в знемозі на лаві. А Свиридович суворо наказав Юзикові і іншим джурам нічим не турбувати хворого і, задоволено підкручуючи вуса, подався додому.

«Гонору слово, — думав він, — закваска вийшла непогана. І не я буду пан Карл Свиридович, коли вся Січ не зашумить від неї».