Людолови Том 1

В аджем-оглани[227]

Під Чабан-Ташем наливався виноград. Золотавилися важкі грона, мінилися димчастим топазом, дихали ароматом пекучого літа, наче убрали в себе вогняний подих розпаленої сонцем землі.

Зайшов серпень. По-літньому мліли гори в опаловій імлі, змережані бузковими розколинами; по-літньому блищали хвилі хризолітом, але з чіткої грані обрію, з сліпучо-ясного світла було помітно, що наближається осінь.

В Чабан-Таші почали збирати виноград. Зранку потяглися у гори чоловіки, жінки та діти з високими вузькими кошами за спиною і, розсипавшись стрімкими стежками і схилами серед рудих виноградних кущів, узялися до роботи.

Співала Медже, зрізаючи грона, як цикада, пригріта сонцем, і далеко-дадеко лунав горами її жагучий голос:

Горпина і Шафіге квапилися. Обидві враз уловили ритм роботи, швидко і спритно зрізаючи важкі грона, виповнюючи кошик за кошиком.

Ставало жарко. Боляче було ступати босоніж на розпалену землю; вогке від поту фередже прилипало до скронь. Бачачи, що навколо нема чоловіків, Шафіге скинула його, з насолодою підставляючи обличчя гірському вітрові.

Внизу шуміло море. Цвірчали цвіркуни й цикади, а голос Медже все лився й лився, глибокий і жагучий, як південь в долинах.

Коли раптом далекий гуркіт барабанів спинив жінок.

— Яничари йдуть! — здригнулася Шафіге. — Ой, лихо!

— Нащо? — здивувалася Горпина. — Чого їм тут треба?

— Грабувати! Катувати людей! Пропали наші кури й барани! — крикнула Шафіге і, не чекаючи на відповідь, кинулася до Чабан-Таша.

Медже зібрала коші й ножі і звернулася до Горпини.

— Підемо, Горпіне. Швидше сховай святковий одяг, посуд, іджіари, а вівці зажени десь у гори, щоб вони їх не знайшли. От лихо, що нема Нур'ялі з Ахметом…

Швидко збігли вони стрімкою стежкою і попрощалися біля саклі Нур'ялі. Медже помчала до Чабан~Таша, миготячи серед кущів кермеку своїм ясно-зеленим фередже, а Горпина розгублено спинилася на порозі. В чому річ? Вже понад рік живе вона серед татар, жваво цокотитъ по-їхньому, але ніколи ніяк не добере, що до чого.

Ось і тепер.

Яничари? Султанська гвардія? Передмур'я ісламу? Страшні яничари ворогам, але чому ж їх поява викликає такий жах і таку метушню?!

По той бік затоки розсипався схилом гори Чабан-Таш, наче хтось розкидав по прискалках сліпучо-білі кубики. Стрункими восковими свічками майорять серед них гостроверхі мінарети, опоясані різьбленими розетками балконів. І такими ж стрункими чорними обелісками злітають і встромляються в блакить чорно-зелені кипариси. Але навіть на відстані відчувається, що в Чабан-Таші — лихо. На пласких покрівлях і галерейках миготять чиїсь постаті, кричать, махають руками. Хтось мчить у гори гадючкуватою стежкою, схиляючись під важким клунком і ховаючись за скелі, наче від переслідування. В'ється курява на дорозі. Це чабани женуть отару, підстьобуючи її довгими батогами. Так, в Чабан-Таші скоїлось лихо.

Горпина озирнулася. Що робити? Медже каже, що треба ховати все. Але де? Як? Вона кинула на міндер дитину і почала здирати з полиць і стін мідні глеки і блюда, чепурні іджіари, над якими просиділа вона чимало ночей, щоб трохи прикрасити і зробити затишним своє злиденне кубло. Нашвидку зв'язала вона клунок і кинулася до саду. Там, у глибині під скелею, був їх оруз, велика обмурована каменем яма на збіжжя, з єдиним вузьким отвором зверху. Нашвидку відхилила вона важкий камінь, вкинула до оруза клунок, поклала камінь на місце і закидала його хмизом.

А в Чабан-Таші творилось щось неймовірне. Ввійшовши до аулу, яничарський ага попростував до кет-худи, сивобородого Бекира, що жив поруч мечеті. Бекир вийшов назустріч, вклонився, приклавши руку до лоба, вуст і серця, притримав гостеві стремено і ввів його до оди. Двоє синів Бекирових узяли коня аги, а третій подав до оди запашну каву і наргіле. І став хазяїн біля порога, і мовчки схрестив руки на грудях, тому що не годиться питати гостя, що привело його під гостинний дах хазяїв.

Ага випив кави і, затягуючись наргіле, звернувся до Бекира:

— Скільки дворів у Чабан-Таші?

— Сімдесят чотири, захисниче ісламу, — . вклонився Бекир.

— У нас зазначено дев'яносто, — зауважив ага, — але це дрібниця. Ось фірман про рекрутчину, — вів він далі. — Тінь аллахова на землі — наш непереможний падишах наказав дати з кожних п'яти дворів одного рекрута, сплатити по двадцять аспрів з душі податку на війну з собаками персами — хай спопелить їх аллах за те, що наважилися вони зняти руку на джерело одвічного світла! Крім того, ви дасте від села одну мажару проса і тридцять хлопчиків в аджем-оглани.

Бекир мовчки схилив голову, схрестивши руки на грудях. Йому було чимало років, і від батька і діда знав, що землеробів не беруть до війська тому, що райя[229] повинна орати землю і сплачувати податки. Але з гіркого досвіду знав він і те, що краще не сперечатися з владою, бо немає на світі правди для бідних людей. І ще знав Бекир, що краще відкупитися бакшишем[230] від першого, хто накинеться на аул з будь-якими вимогами, щоб не привабити до себе цілої зграї зверхників, наче вороння на стерв'ятину. І ще нижче схилилася Бекирова голова у зеленому завивалі, і покірливо відповів він:

— Хай буде воля аллахова і тих, кому дав він владу над правовірними. Але злиденний наш аул не сплатить того, що бажає господар. П'ять років тому померло мало не пів-Чабан-Таша з моровиці — хай упокоїть аллах їх душі в садах райських! А два роки тому налетіла на нас сарана. Зубожів аул. Господар упевниться в цьому своїми очима. Ось чому він, як добрий хазяїн, візьме стільки, щоб не підсікти родючу лозу, а тільки відсвіжити її для кращого зростання і розквіту. І вдячна райя не забуде свого благодійника і підведе йому коня, швидшого від степового вітру і легшого від сандала на хвилях морських.

Очі аги спалахнули вогнем. Старий розумніший, ніж можна було сподіватися. І, ховаючи в вусах задоволену усмішку, відповів він примирливо:

— Зговоримось якось, старий. Отже ж, ти кажеш, що в Чабан-Таші сімдесят осель? Хай буде так. Дай нам п'ятнадцять рекрутів з кіньми і зброєю, півтори тисячі аспрів, мажару проса і сухарів і двадцять хлопчиків в аджем-оглани.

Почався торг. Бекир твердо додержувався свого, хоч низько вклонявся і шанував агу найпишнішими і найпочеснішими титулами. Але ага не поступався, бо за кожну знижку належить добрий бакшиш. Знав він і те; що сільський кет-худа людина неписьменна, тому заправив мало не удвоє проти потрібного. І, передчуваючи добрий зиск, поступався обережно й повільно.

Тим часом яничари розсипалися по Чабан-Ташу. Не чекаючи наказу, вдиралися вони в саклі, ганялися за курми, гусьми і індиками, тягли вівці і кози, лантухи борошна, родзинок і збіжжя, низки сушеної і куреної риби і напівбожевільних від жаху хлопчиків.

Шафіге місила пшеничні коржі. Повернувшись додому, вона нашвидку поховала все найкраще, загнала вівці і кози у кизиловий чагарник між скелями, де міг їх відшукати тільки той, хто знав усі стежки Чабан-Таша, потім розпалила кабицю і взялася варити, щоб не спало яничарам на думку, ніби вона щось ховає від них. Коли раптом знадвору почулося важке гупання чобіт, розпачливе кудкудакання курей і пронизливий дитячий зойк. Шафіге кинулася мити руки, коли вбіг до саклі її єдиний семирічний хлопчик, а за ним виріс на порозі високий на зріст яничар.

Тремтячими руками вхопила Шафіге фередже, плямуючи його тістом, а хлопчик з розпачливим вереском вхопив її за рукав, волаючи крізь сльози:

— Мамо, вижени його геть! Вони схопили Алі і Якуба!.. Я втік, а він за мною!.. Ой мамо, боюся!.. Там ловлять хлопчиків, як курчат!..

Шафіге розгублено натягувала фередже і пошепки заспокоювала дитину, намагаючись непомітно просковзнути у двері, але яничар попередив її рух: одним стрибком опинився він біля неї, вхопив хлопчика за очкур.

Хлопчик заридав, забився в його руках, але яничар уже волік його до порога.

Шафіге забула все. Як кішка, стрибнула вона вслід і вчепилася в яничара.

— Пусти дитину, господарю! — заволала вона. — Куди ти його тягнеш? Бери гроші, гусей, але дитину не руш!

— Іди, іди, навіжена! Нічого йому не станеться. Піде до султанського гарему, в аджем-оглани.

До султанського гарему?.. Та хіба ж беруть мусульманських дітей в яничари?.. Шафіге бігла до воріт, не випускаючи яничара, і повторювала, захлинаючись з розпачу:

— Пусти його, господарю! Він правовірний! Ми ж не гяури![231] Спитай мулли! Спитай всіх… Віддай мені мого Меметку!!!

Але яничарові обридло її голосіння:

— Іди геть! — відштовхнув він її. — Інша б ще раділа. Беруть її цуценя до Блискучого Порога[232], а вона виє.

На вулиці була метушня. Яничари зганяли ягнят і кіз, ловили птахів, гнали коні, тягли хлопчиків, що верещали і плакали на всі голоси. А за ними бігли простоволосі матері, виповнюючи вузькі сонячні вулиці зойками й голосінням. Мемекали вівці, репетували діти і жінки, скликаючи чоловіків на допомогу. А по дворах розпачливо кудкудакали кури, гелготіли гуси і качки і пронизливо ревли осли, покриваючи всі звуки своїми скрипучими голосами.

— Господарю! Господарю! — ридала одна з матерів, валяючись в ногах аги. — Не відбирай в мене єдину втіху! Я ж удова. Він один у мене на світі.

— Змилосердься! Пожалій! — підходили жінки, падаючи навколішки.

— Віддай нам наших маляток!

— Ану, подай назад! Ану, геть! — наступали на них яничари.

— Змилосердься!

— Пусти мене, дядечку! Я ніколи не пустува-а-атиму! — захлинався від сліз Меметка, що по-своєму зрозумів усе. — Я завжди буду слухня-а-а-ний…

— Пусти!!! — волали діти, видираючись з цупких рук яничар.

— Mamo-о-о!.. Мамо!.. Відбери мене, мамо-о-о-о!.. — ридав найменший, розмазуючи по щоках бруд і сльози.

А купка батьків оточила агу, низько вклоняючись:

— Помилуй, господарю. Ми ж дійсно не гяури. Хіба ж беруть в оглани правовірних!

— Досі не брали, а зараз беруть, — урвав ага. — Та цитьте, баби! — гримнув він на матерів. — Хто сперечатиметься, — того закути в кайдани, як бунтівника, і взяти до міської в'язниці.

Жарти були погані, але справа йшла не про худобу і не про гроші, тому батьки не відступали.

— Візьми за них викуп, захисниче ісламу, — говорили вони тремтячими голосами. — Відпусти наших хлопчиків.

— Цить! — оскаженів ага. — Женіть їх геть в три вирви! А хлопчиків замкніть до мечеті.

Яничари кинулися на юрбу. Матері вили, чіплялися за каміння, за пороги і стіни. Яничари шмагали їх нагаями і піхвами від ятаганів.

— Maмо-о-о!.. Мамо-о-о!!! — репетували діти.

Розлючені яничари тягли їх за вуха і очкури. Хлопчики кусалися, дряпалися, хвицалися, як лошата, намагаючись влучити їм під печінки, ревли на всі голоси, але важко їм було подолати дужих вояк. Опинившись за залізними дверима мечеті, діти зрозуміли, що це кінець. Сліпий розпач охопив їх. Довго билися вони у двері ногами і руками, потім замовкли, збилися докупи і сиділи, притулившись один до одного, тихенько схлипуючи як ягнятка під дощем.

Матерів відігнали подалі, але вони не розходилися. Повні розпачу, ховаючись по завулках, що скидалися на вузенькі щілини, вони ридали, молилися, кляли яничар і ламали собі руки.

А на тихому сонячному дворі мечеті торгувався кет-худа з агою.

— Додерж свого слова, передмур'я ісламу, — вклонявся старий Бакир. — Ми дамо тобі двадцять тонкововних кашмірських овець, якщо ти відпустиш наших маляток. Ти ж згоджувався взяти десятеро, а твої люди позамикали геть усіх. Чуєш, як ридають матері? Адже ж і в тебе є діти… Голос старого тремтів і зривався. Серед захоплених хлопчиків були і його внучата.

— Та хіба ж я кажу, що заберу всіх?! Я виберу найкращих.

«Виберу». В серці старого блиснула надія врятувати принаймні своїх і, причинивши ворота, щоб хтось не підслухав розмови, почав він благати агу відпустити йому його онуків.

— Побачимо, старий, побачимо, — хитрував ага, щоб взяти дорожче. — Я мушу надіслати падишахові хлопчиків струнких, здорових, вродливих. Я чесний слуга своєму володареві.

— Змилосердься, господарю. У мене є халат з бухарського шовку і килим, витканий моїми доньками і не вістками. Три роки ткали вони його для мечеті. Сходи хоч весь улус — ніде не знайдеш ти такого килима.

Ага хитрував, удавав з себе чесну людину. А за воротами ридали матері, рвали на собі волосся і з благанням і надією зазирали у щілини. Чого так довго бариться Бекир?

Тим часом по всьому Чабан-Таші збирали гроші, зброю і одяг для рекрутів, і ті, на кого не впало лихо віддати дитину або чоловіка, охоче несли й тягли, хто що мав, щасливі тим, що легкою цiною відкупалися від яничарів, і ніби соромлячись свого щастя.

А жінки і матері з зойками і сльозами виряджали рекрутів. Правда, з рекрутами вийшло краще, ніж з хлопчиками: після довгого торгу й бакшишу ага згодився взяти лише десятьох. Чабанташці купили у складку чотирьох невільників у Халіля, а троє бідних парубків пішли по своїй волі. Обридло їм перебиватися з хліба на воду. Порівняно з їх злиднями військове життя здавалося їм ситим і безтурботним; а до небезпеки вони і так звикли: чи не однаково — загинути від кулі або втопитися восени на полатаній рибальській фелюці… І пішли вони до султанського війська без жаху, але й без радощів, трохи здивовані тим, що беруть до нього землеробів, і тільки троє останніх мовчки зітхали від туги, дивлячись на жінок і дітей, на рідні оселі і гори.

І, перш ніж проспівав муедзин свій четвертий азан, рушили яничари до Каффи.

Весь аул пішов проводжати їх. Мовчали приголомшені горем жінки рекрутів. При живих чоловіках залишаються вони вдовицями. Ось ідуть вони, ідуть навіки, безмежно рідні і безмежно дорогі. Крутиться, звивається горами дорога. Поворот. Другий. Третій. Ще один… Вже не видно аулу. Хотілося впасти додолу, битися грудьми об каміння, прощаючись навіки. Але нащо катувати їх своїм розпачем?! І, зціпивши зуби, щоб не зрадити себе, йшли вони мовчки поруч рекрутів.

Але матері не мовчали. Вони бігли за дітьми, забувши все на світі, ридали, вили, як шакали у горах, дряпали собі обличчя, скидали у нестямі фередже і простирали руки до своїх маляток, давлячись від зойків і сліз.

— Мемете!.. Меметику мій!.. Глянь ще раз на свою маму! — ридала Шафіге, божевільна від болю. — Меметику, дитиночка моя любенька! Радість моя!..

І, впавши додолу, билася об каміння підстріленою ластівкою.

Ага щось крикнув. Яничари прискорили кроки. Загуркотіли барабани, щоб заглушити лемент матерів. Яничари відганяли їх від загону, відштовхували, били ножнами від ятаганів, а вони все бігли і бігли, падали, розбивали собі і коліна об камінь і рвали розкуйовджене по вітру волосся.

Горпина бігла разом зо всіма, міцно притуляючи до себе дитину. Яке щастя, що воно ще немовля… Ну а потім що буде? Підросте її Юсуфчик, прийдуть яничари й теж візьмуть його, як Меметка?!

— Будь ви прокляті! Кати! Людолови нещасні! — шепотіла вона, зливаючись з розпачливою тугою тих, кого ще рік тому мала за ворогів.

Бачачи, що загін зникає за поворотом, Шафіге раптом схопилась і з голосінням, помчала навздогін. Вітер тріпав їй волосся. Подертий бешмет плутався у ногах, і вона ступала на нього, роздираючи його на клоччя.

— Меметику!.. Мій маленький Меметику!.. — скиглила вона, простягаючи до нього руки.

Горпина догнала її на повороті.

— Шафіге, схаменися!.. Сестричко моя любенька… Не муч хлопчика. Адже ж не на смерть ти його виряджаєш, — пригорнула вона татарку. — Мені гірше було: мого ж Івасика було враз забито… На моїх очах. Голівонькою об камінь… Так і кинули його у степу хижакам на поживу… Пожалій і себе, Шафіге. В тебе хоч чоловік залишився!

— Мемете!.. Меметику мій, — тріпотіла в її обіймах Шафіге.

— Заспокойся, Шафіге, — раптом змінює тон Горпина. — Хлопчик теж мучиться. Невже тобі краще, щоб він помер? Стримайся! Поїдете з Ахметом до Стамбула, побачите там свого Меметку.

Горпина не вірить власним словам, але треба якось заспокоїти Шафіге. І, пригортаючи її до себе, вона веде її до Чабан-Таша.

…Стихає гуркіт барабанів. Мовчки повертаються додому татари. Після бурхливого розпачу мовчать і з мусульманською покорою зітхають:

— Кисмет…

Але Шафіге не скоряється і напружено шукає виходу.

— Чуєш Горпіне, — шепоче вона, смикаючи козачку. — Підемо до Мурза-заде по пораду. А що, коли дітей взято так, без закону? Недурно кажуть старі люди, що ніколи ще не бувало такого.

— А хто він, той заде, чи як його там? — питає Горпина.

— Та він улем. Закони знає, поради дає.

— Ну, добре, а де він мешкає?

— Тут, біля мечеті. Тільки ж не можна до нього жінкам. Почекаємо на нього на вулиці, він ітиме повз нас до мечеті.

І коли полився з мінарета співучий азан, закликаючи до вечірньої молитви, обидві жінки стояли у темному провулку, чатуючи на улема.

Але тепер, на самоті з свoїми думками, Шафіге злякалася власного плану. Улем законознавець, син мулли, а вона жінка, якій не можна розмовляти з чоловіками. Суворі і жахливі кари спадають на голови сміливих, що порушують святий адат, але ж дитина… І, тулячись до Горпини, благала вона:

— Поговори з ним, джаним. Я ж правовірна. Мені ж не можна…

— Та чого ти боїшся? — здивувалася Горпина. — Світ від цього не провалиться. Ось і зараз: поскидали жінки фередже — і нічого не сталося.

І, помітивши стрункого улема в строкатому халаті і завивалі, підштовхнула до нього Шафігє.

— Ефенді, - тремтячим голосом заговорила Шафіге. — Допоможи нам в нашому лихові.

Улем від несподіванки спинився. Жінка. І перша звернулася до нього.

— Що тобі треба? — суворо спитав він. — Хто дозволив тобі порушувати адат.[233]

— Лихо! Яничари забрали мого єдиного хлопчика, — простогнала Шафіге. — Не жени мене, господарю, навчи, як його врятувати.

— У тебе, жінко, є чоловік, щоб клопотатися. Іди додому! — обурено урвав улем.

Шафіге мовчки відступила. Вона стільки хотіла сказати, стільки передумала, і ось все забулося, переплуталося в голові, зв'язало руки, ноги, язик…

Але Горпина не мовчала. Кров кинулася їй в голову, і вона виступила наперед, свердлячи улема обуреним поглядом.

— Не кричи, господарю, — твердо урвала вона. — Вона до тебе не з жартами. Це Шафіге, Нур'ялина сестра. Чоловік її зараз у Халіля, отже, нема кому заступитися за Меметку, а яничари забрали його до Каффи.

— Так що ж я можу зробити? — знизав плечима улем.

— А ти подумай. Ми до тебе по пораду прийшли, — спокійніше відказала Горпина. — Кажуть, що ти, ефенді, людина вчена і добре розумієшся на законах. До кого ж іти, як не до таких, — підсолодила вона свої гострі слова. — Чи то правда, що в яничари беруть тільки християнських дітей?

— Правда, але що з того?

Горпина переможно зирнула в бік Шафіге і казала далі:

— Я ж одразу зрозуміла, що Меметку взято незаконно. Отже, треба скаржитися, треба клопотатися, щоб віддали його батькам.

Улем здивовано мовчав. Уперше за своє життя бачив він, щоб рабиня добивалася права. Але ж вона міркує вірно, навіть розумно, як чоловік. І, посміхнувшись власним думкам, тому що правовірні ставляться до жінок, як до нижчих істот, позбавлених справжнього розуму і душі, заговорив він більш з цікавості, ніж від бажання допомогти їм:

— Знання і добрий розум підказують нам, жінко, що треба і можна боротися проти кожного незаконного вчинку, доводячи за шаріатом[234] своє право. Але важко сліпому міркувати про кольори та відтінки. А в даному разі ми сліпі, бо нам невідомо, на що послався ага, забираючи наших рекрутів і дітей.

— Він показував кeт-хyдi пергамент з великою синьою печаткою, — вхопилася Горлина за соломинку.

— Пергамент з печаткою? Я чув про нього, але Бекир людина неписьменна і не розуміється на таких справах… На жаль, ніхто з улемів не бачив того пергамента і не читав його. А доводити неправдивість того, що нам невідоме, таке ж безглуздя, як сперечатися, якого кольору вітер, що роздмухує фередже твоєї супутниці… Принеси мені той наказ. Тоді дам тобі добру пораду.

Шафіге й руки впали….

Кінець… Урвалася остання надія… Улем уже рушив далі, але, помітивши, як важко зітхнула Шафіге, спинився і додав м'якше тепліше:

— Ось що. Замість боротися проти сильних своїми слабими жіночими руками, ідіть до Каффи, купіть на невільницькому ринку хлопчика — такого ж віку, як ваш Мемет і запропонуйте його азі замість Мемета. Це буде надійніше. А разом подаруйте йому щось коштовне. Тоді він згодиться, — додав він, рушаючи до мечеті.

— Щось коштовне…

Тихий стогін вирвався з вуст Шафіге. Вони ж такі бідні. А Гусейн-ага не удовольниться кошиком риби. О, коли б Ахмет був вдома!.. Як повезли вони з Нур'ялі Халілеві виноград — так і немає їх з самого ранку. Певно, Халіль знов примусив їх, щоб одробляли за землю. О, цей Халіль!.. Всього йому мало. Завжди вимагає він від бідних людей або зайвої толоки, або різних послуг… І де ж його взяти грошей на хлопчика: такий, як Меметка, коштує щось вісім-десять гaceнe. І як відшукати агу в бучній і різномовній Каффі, де буває вона раз на рік?!

Горпина мовчала. Замкнулась, відокремилась від усього і думала про щось своє, зціпивши зуби. «Купити хлопчика такого ж віку». Якого? Де? Там, на Майдані Сліз, на невільницькому ринку? Який жах, яка підлотність! Невже ж Шафіге на це згодиться? Невже не можна врятувати Меметку якось інакше? Мабуть, просто дати Гусейнові хабара. Недурно вони спочатку захопили всіх, а потім відпустили багатих: і онуків Бекирових, і небожат мулли, і сина крамаря Юноса… Відкупилися.

Давно зник улем під склепінням мечеті. Сутеніло, а Шафіге, тихенько схлипуючи, смикала Горпину за рукав.

— Як ти гадаєш, джаним? Що ж нам робити?

— Хай йому трясця, цьому улемові! Підемо вранці до Каффи. Продамо твої і мої іджіари і дамо Гусейнові хабара. Але спочатку зайдемо до Олени з Панасом. Вони краще вигадають, ніж цей улем, — отямилася Горпина, швидко простуючи додому. — Іди лягай спати, серце! Вдосвіта вирушимо.