Мерщій тікай і довго не вертайся

12

— А до якого лягавого ми підемо? — запитав Жос, піднімаючись бульваром Араґо близько десятої ранку.

— Я з цим чоловіком двічі перетинався через свою...

— Справу.

— Точно.

— Два рази — не так уже й багато, щоб роздивитися людину з усіх боків.

— Але ти можеш глянути на неї з висоти пташиного польоту, і загальний образ виявився непоганим. Спочатку я взагалі мав його за підсудного, а це вже хороший знак. Він приділить нам хвилин п'ять. У гіршому разі він вважатиме наш візит безглуздим і забуде про нього. А в кращому — достатньо зацікавиться, аби рознюхати подробиці.

— І все вищеозначене.

— І все вищеозначене.

— А чому це може його зацікавити?

— Він любить заплутані і незрозумілі історії. Принаймні шеф дорікав йому саме цим, коли ми вперше зустрілися.

— Ми зустрінемося з якоюсь дрібнотою?

— Це вам не до вподоби, капітане?

— Я ж вам сказав, Декамбре. Мені начхати на цю історію.

— Він не дрібнота. Наразі він головний комісар, керує групою в кримінальному розшуку. Відділ убивств.

— Відділ убивств? О, йому точно сподобаються наші старі папірці.

— Хто його знає.

— А за які чесноти дивака зробили головним?

— Як я знаю, в нього хист до незрозумілих справ. Я кажу «незрозумілі», але міг би й сказати «незбагненні».

— Нема чого присікуватися до слів.

— А мені подобається присікуватися.

— Я помітив.

Декамбре зупинився перед високими дверима.

— Ось і прийшли, — сказав він.

Жос скинув оком на фасад.

— Їхній шхуні не завадив би добрячий ремонт.

Декамбре притулився спиною до фасаду і склав руки на грудях.

— Ну що? — запитав Жос. — Покиньмо це все?

— У нас зустріч за шість хвилин. Треба дотримуватися домовленостей. Він дуже зайнята людина.

Жос притулився спиною до фасаду біля нього і чекав.

Повз них пройшов, опустивши голову, якийсь чоловік. Уклавши руки в кишені, він, не поспішаючи, пройшов на ганок, навіть не глянувши на двох стариганів біля стіни.

— Гадаю, це він, — пробурмотів Декамбре.

— Чорнявий коротун? Ви жартуєте. Стара сіра футболка, м'ята куртка. У нього навіть волосся не підстрижене. Продавець квітів на набережній Нарбон — можливо, але комісар — нізащо в світі.

— Кажу вам: це він, — наполягав Декамбре. — Я впізнав його ходу. Він хитається.

Декамбре дивився на годинник, доки не минуло шість хвилин, а тоді повів Жоса в недоремонтовану кам'яну будівлю.

— Я пам'ятаю вас, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, запросивши обох гостей до свого кабінету. — Тобто не так. Після вашого дзвінка я передивився ваше досьє і згадав вас. Пригадую, ми з вами якось поговорили, і справи ваші тоді йшли кепсько. По-моєму, я порадив вам піти з роботи.

— Я так і зробив, — сказав Декамбре, намагаючись говорити гучніше через галас, здійнятий дрилями, який Адамберґ, здавалося, не помічав.

— Ви підшукали щось по виходу з в'язниці?

— Я став радником, — сказав Декамбре, оминувши увагою кімнати, які він здає в піднайм, і мереживо.

— Податковим радником?

— З життєвих питань.

— Он як, — замріяно відказав Адамберґ. — Чому б і ні. І є клієнти?

— Не скаржуся.

— І що ж люди вам розповідають?

Жос уже почав запитувати себе, чи не помилився часом Декамбре адресою і чи взагалі цей лягавий хоча б іноді виконує свою роботу. На його столі не було комп'ютера, а тільки розкидані папірці. Стільці й підлогу також укривали якісь записи і малюнки. Сам він стояв, притулившись спиною до білої стіни і вперши руки в боки. Комісар дивився на Декамбре знизу, трохи нахиливши голову. Жос подумав, що очі поліціянта кольором і структурою схожі на слизькі коричневі водорості, фукуси, які заплутуються навколо корабельного гвинта. Вони такі самі м'які, але невиразні, блискучі, але не осяйні — невизначені. Круглі бульки цих водоростей називалися поплавцями, і, на Жосову думку, саме це слово найкраще описувало погляд комісара. Його поплавці ховалися в тіні густих темних брів, що надавало їм схожості з двома скелястими печерами. Зігнутий ніс і кутасті риси надавали його обличчю трохи твердості.

— Але найчастіше люди приходять з історіями кохання, — вів далі Декамбре. — Або його надто багато, або недостатньо, або зовсім нема. Або воно не таке, як їм хотілося б, або вони не можуть наважитися через різноманітні...

— Штуки, — перебив його Адамберґ.

— Штуки, — підтвердив Декамбре.

— Знаєте, Дюкведіку, — сказав Адамберґ, відриваючись від стіни. Він узявся вимірювати кімнату розважними кроками. — Тут особливий відділ — убивств. Тож, якщо ваша давня історія мала якісь наслідки, якщо вас турбують тим чи іншим чином, я не...

— Ні, — перервав його Декамбре. — Мова взагалі не про мене. Мова навіть не про злочин. Принаймні поки що.

— Погрози?

— Можливо. Анонімні послання, послання смерті.

Жос поклав лікті на коліна, і йому стало весело. О, грамотію не так уже й просто буде викласти свої примарні страхи.

— Які становлять загрозу життю якоїсь людини? — запитав Адамберґ.

— Ні. Це повідомлення про загальну руйнацію і катастрофу.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, і далі походжаючи туди-сюди. — Проповідники третього тисячоліття? Проголошують що — апокаліпсис?

— Чуму.

— Послухайте, — сказав Адамберґ, витримавши паузу. — Це мало що змінює. І як вам її оголошують? Листами? По телефону?

— Через ось цього пана, — сказав Декамбре, вказавши на Жоса трохи церемонним жестом. — Месьє Ле Ґерн — професійний Глашатай, він продовжує справу свого прапрадіда. Оголошує новини кварталу на перехресті Едґара Кіне і Деламбр. Він краще це все пояснить.

Адамберґ повернув до Жоса трохи втомлене обличчя.

— Одним словом, — сказав Жос, — люди, яким є що сказати, лишають мені повідомлення, а я їх зачитую вголос. Нічого особливого. Потрібно лише мати гарний голос і пунктуальність.

— І? — запитав Адамберґ.

— Щодня двічі або тричі на день, — знову взяв слово Декамбре, — месьє Ле Ґерн знаходить ці коротенькі листи, що провіщають чуму. Кожне повідомлення наближає нас до початку епідемії.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, беручи до рук блокнот. Цей різкий рух указував, що розмова добігає до кінця. — І давно це?

— З сімнадцятого серпня, — уточнив Жос.

Адамберґ завмер і швидко підвів погляд на бретонця.

— Ви впевнені? — запитав він.

І Жос побачив, що помилився. Не щодо дати першого химерного оголошення, ні, але щодо очей комісара. У каламутних водоростях його погляду загорівся яскравий вогник — ніби поплавець охопила мініатюрна пожежа. Ці спалахи загоралися і знову згасали, ніби маяк.

— Зранку сімнадцятого серпня, — повторив Жос. — Одразу після закінчення періоду стояння в сухому доці.

Адамберґ відклав блокнот і взявся знову крокувати. Сімнадцятого серпня вперше розмалювали четвірками паризьку багатоповерхівку на вулиці Шейо. Принаймні першу багатоповерхівку, про яку повідомили. Наступний будинок — два дні по тому, на Монмартрі.

— А наступне повідомлення? — запитав Адамберґ.

— Два дні по тому, дев'ятнадцятого, — відповів Жос. — Потім ці повідомлення так і посипалися. Починаючи з двадцять четвертого, вони приходили щодня, а останнім часом навіть по кілька разів на день.

— Можна на них глянути?

Декамбре простягнув йому останні збережені аркуші, і Адамберґ швиденько їх проглянув.

— Не можу зрозуміти, — сказав він. — Чому ви вирішили, що тут йдеться про чуму?

— Я з'ясував джерело цих уривків, — пояснив Декамбре. — Це рядки, взяті зі старовинних трактатів про чуму, а їх за довгі століття багацько назбиралося. Автор уже повідомляє ознаки, які передують розквіту чуми. А скоро він перейде безпосередньо до теми. Ми вже дуже близько. А в останньому уривку, ранковому, — сказав Декамбре, вказуючи на один з аркушів, — текст обривається якраз перед словом «чума».

Адамберґ проглянув сьогоднішнє оголошення.

(...) і ходять багато людей, ніби тіні на стіні, і бачать темну пару, що стелиться землею, наче туман (...) коли між людей бракує довіри, процвітає заздрість, ненависть і розпуста (...)

— Чесно кажучи, — сказав Декамбре, — я гадаю, що це трапиться завтра. Тобто сьогодні вночі для жертви. Так каже щоденник англійця.

— Хаотичні уривки з життя?

— Усе впорядковано. Записи датовано 1665 роком, роком великої чуми в Лондоні. І вже за кілька днів Семюел Пепіс побачить перший труп. Гадаю, завтра. Завтра.

Адамберґ поклав папери на стіл і зітхнув.

— А що ж, на вашу думку, побачимо ми?

— Гадки не маю.

— Без сумніву, нічого, — сказав Адамберґ. — Це справді неприємно, так?

— Еге ж.

— Але неправдоподібно.

— Знаю. Остання чума у Франції згасла у Марселі в 1722 році. Вона вже відійшла в легенди.

Адамберґ провів пальцями по волоссю, можливо, щоб трішки розрівняти його, подумав Жос, тоді зібрав папірці і повернув їх Декамбре.

— Дякую, — відповів той.

— Чи можу я і далі зачитувати їх? — запитав Жос.

— У жодному разі не припиняйте. І зайдіть до мене розповісти, що буде далі.

— А якщо нічого не буде далі? — запитав Жос.

— Дуже рідко хтось розпочинає настільки організовану і безглузду акцію, щоб вона не вилилась у якийсь конкретний прояв, хоча б мінімальний. І мені було б цікаво дізнатися, що цей тип робитиме далі.

Адамберґ провів чоловіків до виходу і повільним кроком повернувся до свого кабінету. Ця історія виявилася більш ніж неприємною. Вона огидна. А щодо зв'язку з четвірками, то жодного збігу, окрім дати, не було. І все ж він схильний був повірити аргументам Дюкведіка. Завтра цей англієць, Пепіс, побачить першого мертвого від чуми в Лондоні, і з цього розпочнеться катастрофа. Не сідаючи, Адамберґ швидко розгорнув свій блокнот і знайшов номер медієвіста, який йому дала Камілла. Саме в нього вона вже бачила ці перевернуті четвірки. Він поглянув на новенький настінний годинник, який повідомляв, що зараз п'ять хвилин по одинадцятій. Якщо цей тип працював прибиральником, то навряд чи він зможе застати його вдома. Слухавку зняв чоловік з молодявим і квапливим голосом.

— Марк Вандузлер? — запитав Адамберґ.

— Його немає вдома. Він у резервному шанці, виконує місію чищення-прасування. Якщо бажаєте, я можу залишити для нього повідомлення в розташуванні його частини.

— Дякую, — трохи здивовано відказав Адамберґ.

Він почув, як по той бік дроту кладуть слухавку, як шелестять у пошуках папірця і якоїсь ручки.

— Я повернувся, — сказав голос. — З ким маю честь розмовляти?

— Головний комісар Жан-Батіст Адамберґ, кримінальний розшук.

— Лайно, — враз посерйознішав голос. — У Марка проблеми?

— Жодних. Його номер мені дала Камілла Форестьє.

— А, Камілла, — просто відповів голос, але промовив це «Камілла» з особливою інтонацією, яку Адамберґ, зовсім не будучи ревнивим, упізнав по короткому тремтінню і навіть здивуванню. Навколо Камілли існували різноманітні світи, населені людьми, про які він сам не знав, бо йому було на те байдуже. І коли він випадково натрапляв на фрагмент такого світу, то завжди дивувався, ніби відкривав новий континент. Хто сказав, що Камілла не може царювати на багатьох територіях?

— Я телефоную з приводу малюнка, — продовжив Адамберґ. — Досить загадкового символу. Камілла казала, що бачила репродукцію такого в одній з книг Марка Вандузлера.

— Можливо, — сказав голос. — Але та книга точно не вона.

— Вибачте?

— Марк цікавиться лише Середньовіччям, — сказав голос з ледь помітною зневагою. — Навряд чи він хоча б кінчиками пальців торкається сімнадцятого століття. Гадаю, це не зовсім входить у коло інтересів кримінального розшуку?

— Хтозна.

— Добре, — відповів голос. — Визначення предмета?

— Якщо ваш друг знає значення цього символу, це може нам знадобитися. У вас є факс?

— Так, за цим же номером.

— Чудово, я надішлю вам ескіз, і якщо Вандузлер володіє якоюсь інформацією, було б люб'язно, якби він мені її надіслав.

— Чудово, — відповів голос. — Чоті приготуватися. Виконуємо завдання.

— Месьє... — мовив Адамберґ, коли з того боку вже мали намір повісити слухавку.

— Девернуа, Люсьєн Девернуа.

— Це потрібно швидко. Якщо чесно — навіть терміново.

— Можете розраховувати на мою старанність, комісаре.

Девернуа повісив слухавку. Збентежений Адамберґ учинив так само. Він міг сказати тільки одне: цей Девернуа — пихатий нуль, який не надто любить лягавих. Можливо, військовий.

До пів на першу Адамберґ нерухомо простояв біля стіни і дивився на свій мовчазний факс. Потім роздратовано пішов прогулятися і роздобути якусь їжу. Будь-яку. Все, що випадково трапиться в околицях кримінального розшуку, з яким він уже потроху знайомився. Сандвіч, помідори, хліб, фрукти, пиріг. Залежно від настрою і крамничок — і байдуже на здоровий глузд. Він рішуче рухався вулицями, стискаючи в одній руці помідор, а в іншій — хлібець з горіхами. Потрібно спробувати провести весь день на вулиці і повернутися лише завтра. Але ж Вандузлер може обідати вдома. А в такому разі був шанс, що Адамберґ отримає відповідь і завершить з цим нагромадженням химерних фантазмів. О п'ятнадцятій годині він повернувся до свого кабінету, кинув куртку на стілець і повернувся до факсу. На підлозі на нього чекав аркуш.

Адамберґ сперся на стіл і опустив голову, тримаючи в руках факс. Перевернуті четвірки, талісман від чуми. У місті вже розмальовано тридцять багатоповерхівок, ще й ці листи у скриньці Глашатая. Завтра англієць 1665 року побачить перший труп. Насупивши брови, Адамберґ зайшов у кабінет Данґлара, розчавлюючи штукатурку на своєму шляху.

— Данґларе, а інтервенціоніст ваш дурня клеїть.

Адамберґ поклав факс на стіл, і Данґлар обережно оглянув його. А потім перечитав.

— Так, — сказав він. — Тепер я і сам пригадую, де бачив таку четвірку. У металевій огорожі балкона торгівельного суду в Нансі. Дві четвірки, одна з яких навиворіт.

— То що ми робимо з вашим художником, Данґларе?

— Я вже сказав. Віддаляємося від нього.

— А ще?

— Замінюємо його. На візіонера, який боїться чуми як чуми і захищає будинки мешканців свого міста.

— Він не боїться її. Він пророкує її і готує, крок за кроком. Він уже приготувався. Може вистрелити завтра або сьогодні вночі.

Данґлар уже давно вивчив обличчя Адамберґа, яке могло в одну мить змінитися з тьмяного, наче згаслий вогонь, на палке. Таємничим чином світло просочувалося крізь смагляву шкіру. В такі напружені моменти Данґлар знав, що всі його заперечення, скептичні ремарки і найлогічніші аргументи здиміють без сліду. Тож він притримає їх до спокійніших часів. Водночас заступник у такі хвилі стикався з власними суперечностями: ірраціональні переконання Адамберґа пускали корені, і тимчасова відмова від здорового глузду приносила Данґлару дивну втіху. Тож він не міг не слухати його, захоплений виром ідей, за які не ніс відповідальності. Адамберґова манера розмовляти часом сприяла повільному ритму подорожі з усіма своїми низькими, м'якими тональностями, постійними повтореннями і поверненнями. І зрештою, досвід підказував йому, що Адамберґові ідеї, породжені хаотичним натхненням, дуже часто влучали в десятку.

Саме тому Данґлар, не сперечаючись, вдягнувся в куртку і дозволив Адамберґу повести себе на вулицю, де той розповів історію старого Дюкведіка.

Близько шостої години чоловіки прийшли на майдан Едґара Юне послухати останній за день випуск оголошень. Спершу Адамберґ обійшов перехрестя, все роздивився і оцінив місце, звернувши увагу на будинок Декамбре, синю урну, почеплену на платан, магазин спортивних товарів, де він побачив Ле Ґерна, що вовтузився зі своєю касою, і кав'ярню «Вікінг», на яку миттєво спрямував свій погляд Данґлар. Він вирішив зайти туди і не виходити. Адамберґ постукав по шибці, щоби повідомити йому про прихід Ле Ґерна. Він знав, що слухання випуску оголошень нічого йому не дасть. Але Адамберґ хотів якомога краще роздивитися місцину, звідки лунали повідомлення.

Потужний і мелодійний голос бретонця вразив його. Він легко линув з одного кінця майдану в інший. Адамберґ подумав, що голос — це одна з причин, чому моряку вдається зібрати навколо себе слухачів.

— Один, — почав Жос, для якого присутність Адамберґа не лишилася непоміченою. — Продаю інструменти для бджільництва і два бджолиних рої. Два. Хлорофіл виробляється сам, і нехай дерева ото не хваляться. Вони просто хвальки.

Адамберґ здивувався. Він не зрозумів цього другого оголошення, але аудиторія зовсім не видавалася збентеженою і серйозно чекала на продовження. Певно, все через силу звички. Вочевидь, як і для всього решта, для успішного слухання потрібні тренування.

— Три, — незворушно продовжив Жос. — Шукаю споріднену душу, якщо можливо, привабливу, якщо ні — тим гірше. Чотири: Елен, я досі чекаю на тебе. Я більше ніколи не підніму на тебе руку. Зневірений Бернар. П'ять: нехай сучий син, що зламав мого дзвоника, готується до неприємного сюрпризу. Шість: мотоцикл 750FZX 92, пробіг 39 000 км, шини і гальма нові, повністю замінені. Сім: що ж ми таке, ну що ж ми насправді таке? Вісім: пропоную швацькі послуги. Якісно. Дев'ять: якщо одного дня доведеться оселитися на Марсі, їдьте туди без мене. Десять: двадцять п'ять ящиків французької квасолі. Одинадцять: клонувати людину? Гадаю, на Землі й так вистачає придурків. Дванадцять...

Оголошення Вісника почали заколисувати Адамберґа, тож він узявся роздивлятися, хто в маленькій групі щось записує, а хто нерухомо слухає Глашатая, тримаючи в руках сумки — ці люди просто відпочивають після довгого офісного дня. Швидко зиркнувши на небо, Ле Ґерн перейшов до прогнозу погоди на завтра, а тоді до морського прогнозу (західний вітер посилиться ввечері з трьох до п'яти), і це, вочевидь, усіх улаштовувало. Тоді він знову повернувся до оголошень, практичних і метафізичних. Адамберґ прокинувся, коли побачив, як Дюкведік напружився ближче до шістнадцятого оголошення.

— Сімнадцять, — вів далі Глашатай. — Це лихо існує дотепер і нині десь присутнє, і буття його є рукотворним, бо ж не трапляється нічого нового і не існує нічого такого, що створено не було.

Глашатай кинув на нього швидкий погляд, повідомляючи, що він щойно прочитав «химеру», і перейшов до вісімнадцятого: «Небезпечно дозволяти плющу розповзатися спільними стінами». Адамберґ дослухав випуск до кінця, включно з несподіваною оповіддю про навколосвітню подорож «Луїз-Женні», французького пароплава вантажопідйомністю 546 тонн, наповненого вином, лікерами, сухофруктами і консервами. Коли він повертався на Бас-о-з'Ерб, то сів на мілину біля Пен-Бра. Загинув увесь екіпаж, крім собаки. Після цього останнього оголошення пролунав задоволений або розчарований шепіт і багато хто рушив у напрямку «Вікінга». Глашатай зіскочив на землю і підняв однією рукою свою сцену — вечірній випуск завершено. Розгублений Адамберґ повернувся до Данґлара, щоби поцікавитися його думкою, але той, як варто було сподіватися, пішов допивати свій келих. Адамберґ знайшов заступника біля барної стійки у «Вікінгу» з безтурботним виразом обличчя.

— Винятковий кальвадос, — сказав Данґлар, указавши пальцем на свою маленьку склянку. — Один з найкращих, які я коли-небудь куштував.

Хтось поклав руку Адамберґу на плече. Дюкведік зробив знак іти за ним за столик в глибині зали.

— Оскільки ви опинилися в нашому районі, — сказав він, — то краще вам знати, що тут нікому не відоме моє справжнє ім'я, крім Глашатая. Розумієте? Тут я Декамбре.

— Хвилинку, — сказав Адамберґ і записав прізвище в блокнот.

Чума, Дюкведік, Сиве волосся — Декамбре.

— Я бачив, що ви щось записували під час випуску, — сказав Адамберґ, ховаючи блокнот назад у кишеню.

— Десяте оголошення. Хочу придбати квасолю. Нам тут вдається знайти гарні продукти, та ще й недорого. А щодо «химери»...

— «Химери»?

— Оголошення від психа. Сьогодні вперше зринула чума, щоправда, замаскована під словом «лихо». Це одна з її назв, а є й багато інших. Смерть, інфекція, зараза, бубонна болячка, моровиця... Її настільки боялися, що намагалися навіть уникати назви. Цей тип наближається. Він уже майже назвав її, майже доторкнувся до неї.

Невеличка молода білявка із зібраними на потилиці кучерями підійшла до Декамбре і обережно доторкнулася до його руки.

— Марі-Бель? — запитав він.

Молода жінка стала навшпиньки і поцілувала старого в щоку.

— Дякую, — сказала вона, посміхаючись. — Я знала, що вам це вдасться.

— Прошу, Марі-Бель, — сказав Декамбре, усміхнувшись у відповідь.

Жінка кивнула на прощання й пішла, взявши під руку високого брюнета з волоссям по плечі.

— Дуже гарненька, — сказав Адамберґ. — Що ви для неї зробили?

— Я змусив її брата одягнути светр, а це, повірте мені, було непросто. Наступний пункт програми — куртка в листопаді. Я вже працюю над цим.

Адамберґ вирішив не занурюватися в глибини життя кварталу, який зовсім його не цікавив.

— Іще одне, — сказав Декамбре. — Вас помітили. На майдані вже були люди, які знали, що ви лягавий. Як вони про це дізналися, — сказав старий, оглядаючи Адамберґа з голови до ніг, — я гадки не маю.

— Глашатай?

— Можливо.

— Байдуже. Можливо, це навіть на краще.

— Там ваш помічник? — запитав Декамбре, кивнувши головою в бік Данґлара.

— Капітан Данґлар.

— Бертен, високий нормандець, що тримає цей бар, розповідає зараз йому про молодильні властивості його особливого домашнього кальвадосу. А зважаючи на темпи вашого капітана, він за найближчі п'ятнадцять хвилин помолодшає ще на п'ятнадцять років. Кажу вам про це, аби просто попередити. Насправді тут незрівнянний кальвадос, але наступного ранку ви через нього будете, м'яко кажучи, недієздатними.

— Данґлар часто буває цілий ранок недієздатним.

— О, чудово. І все ж нехай він знає, що мова йде про особливий алкоголь. Від нього не просто стаєш недієздатним, а ще й простакуватим, тупуватим і схожим на равлика, вкритого слизом. Неймовірні перетворення.

— Це боляче?

— Ні, це наче відпустка.

Декамбре попрощався і вийшов, не захотівши тиснути руку поліціянту у всіх на очах. Адамберґ спостерігав, як молодшає Данґлар, а тоді о восьмій вечора силою посадив його за стіл, щоб чимось нагодувати.

— Навіщо? — з гідністю поцікавився Данґлар. Його очі вже осоловіли.

— Щоб було чим блювати вночі. Інакше живіт болітиме.

— Чудова ідея, — відповів Данґлар. — Нумо їсти.