Мерщій тікай і довго не вертайся

26

Коли Адамберґ піднімався бульваром Сан-Мішель, сонце знову визирнуло. Куртку комісар ніс у руках, щоб вона трохи висохла. Він не намагався сперечатися з думкою Фереза, бо знав, що лікар мав рацію. Таким чином сіяч знову опинявся поза зоною доступу, хоча Адамберґ уже майже впіймав його за руку. Лишався майдан Едґара Кіне, до якого він і прямував. На цьому майдані перебував правнук лахмітників із 1920 року, він завжди туди повертався. Він там перебував постійно або ж приходив туди, не зважаючи на небезпеку. Зрештою, чого йому боятися? Він почувався володарем, що і довів собі тієї миті, коли особливо цього потребував. І не налякати його двадцятьма вісьмома лягавими: він же спрямовував бич Божий і він сам міг зупинити його порухом руки. А двадцять вісім лягавих — то не більше, ніж пташине лайно.

Цим і пояснювалася пиха сіяча. Парижани слухалися його і ретельно зображували на дверях талісман. А двадцять вісім лягавих дозволяли кількості трупів збільшуватися. Четверо вже померло, а Адамберґ і гадки не мав, яким чином завадити наступному вбивству. Лишалося тільки стати на перехресті й розглядати, от тільки розглядати що — цього він не знав. І дати куртці і штанам трохи висохнути.

Він ступив на майдан тієї миті, коли пролунав гонг нормандця. Він уже вивчив систему, тому поспішив у ресторан, щоб попоїсти гарячого за столом із Декамбре, Лізбет, Ле Ґерном, меланхолійною Євою і людьми, яких він не знав. Ніби за наказом, відданим Декамбре, розмови велися про все, крім сіяча. Натомість за сусідніми столиками ляси тільки про це й точилися, і багато хто підтримував звинувачення, висунуте журналістом: лягаві їм брехали. Фотографії задушених — це фальшивка, за кого вони їх мають? За дурнів? «Так, — відповідав на те інший, — але якщо вони померли від чуми, то як так вийшло, що вони встигли роздягнутися і охайно скласти свої речі перед тим, як померли? Або залізли під вантажівку? До чого це все, скажи мені? Це схоже на чуму чи, може, все ж таки на вбивство?» «Справедливо», — подумав Адамберґ, озирнувшись, щоб роздивитися розумне й солідне обличчя дуже товстої жінки в блузці з квіточками. «Я не кажу, — відповідав їй нервовий співрозмовник, — що все так просто». «Це не так, — утрутився сухорлявий чоловік з високим голосом. — Це два в одному. Ці люди справді помирають від чуми, але невідомий хоче, щоб про це було відомо, тому витягує їх з будинків і роздягає, аби всі все бачили і люди були на сторожі. Ні, це не шахрай. Він намагається допомогти». «Он як, — знову взяла слово жінка, — то чому ж він не діє якось чіткіше? Типи, які переховуються, ніколи не викликали в мене довіру». «Він ховається, бо не хоче показувати своє обличчя, — заперечив високий голос, розробляючи свою теорію в процесі розмови. — Це тип з лабораторії, і він знає, що вони випустили чуму, розбивши скляну пробірку. А вголос він сказати не може, бо в лабораторії наказали мовчати через можливі хвилювання. Влада не любить населення, яке не поводиться спокійно. Отже, мовчанка. А цей хлоп намагається пояснити все людям, але так, щоб про нього не дізналися». «Навіщо? — запитала жінка. — Він боїться втратити роботу? Якщо він не хоче висовуватися через те, то дозволь тобі сказати, Андре, що твій захисник — плюгавець».

Коли принесли каву, Адамберґ відійшов, щоб відповісти на дзвінок лейтенанта Мордана. Тепер нараховувалося близько десяти тисяч розмальованих будинків. Ні, жодної нової жертви, щодо цього можна трішки заспокоїтися. А от щодо іншого — справжнісінький паводок. Чи можна більше не відповідати на дзвінки панікерів? Бо ж їх усього шестеро у відділку сьогодні. «Звісно», — відповідав Адамберґ. «Гаразд, — сказав Мордан, — тим краще». Принаймні його хоча б втішало, що поліція Марселя також долучилася до справи. Масена просив, щоб Адамберґ йому зателефонував.

Щоб зателефонувати Масені, Адамберґ закрився в туалеті й сів на опущену кришку унітаза.

— Почалося, колего, — сказав Масена. — Коли по радіо повідомили про вашого божевільного і посипалися коментарі журналістів, стало зрозуміло, що ми тепер не знудимося.

— Це не мій божевільний, Масено, — сухим тоном відповів Адамберґ. — Він і ваш також. Пропоную поділитися.

Масена хвильку помовчав, оцінюючи колегу.

— Згода, ділимося, — визнав той. — Наш псих зачепив нас за живе, бо тут чума хоч і стара рана, але її дуже легко подразнити. Щороку в червні архієпископ відправляє месу, щоб відвернути епідемію. Ще у нас тут є пам'ятники і вулиці на честь лицаря Розе або єпископа Бельзенса. Марсельці не поховали ці імена в глибинах своєї пам'яті, не забули їх.

— А хто ці типи? — спокійно поцікавився Адамберґ.

Масена був холериком, ще й вочевидь недолюблював парижан. Оскільки Адамберґ не був парижанином, йому на це було начхати. Насправді, йому було б на це начхати, навіть якби він і був парижанином. Адамберґу було байдуже, бути тут чи там. Але Масена лише видавався таким бойовим, бо вже за п'ятнадцять хвилин увесь його запал остигав.

— Ці типи, колего, день і ніч гарували, щоб допомогти людям під час великої моровиці 1720 року, коли начальники, знать, лікарі й духівництво тільки п'ятами накивали. Це герої, ось так.

— Масено, боятися смерті — це нормально. Вас там не було.

— Зрештою ми тут не для того, щоб переписувати історію. Я лише пояснюю вам, що тут, у Марселі, лихо з «Гран-Сан-Антуана» оживає зі швидкістю світла.

— Тільки не кажіть, що всі мешканці Марселя знають, хто такі ці Розе і Бельзен.

— Бельзенс, колего.

— Бельзенс.

— Ні, — визнав Масена. — Не всі їх знають. Але історію про чуму, про знищене місто та провансальську стіну[29] знають усі. Чума глибоко засіла в головах.

— Та тут, виявляється, також, Масено. На сьогодні у нас розмалювали десять тисяч будинків. Залишається тільки сподіватися, що закінчиться фарба.

— А тут за один ранок я нарахував близько двох сотень лише в районі Старого Порту. А підрахуйте в масштабах міста. Але, чорт забирай, колего, вони всі подуріли чи що?

— Вони це роблять, щоб захиститися, Масено. Якщо ви порахуєте людей, у яких є мідний браслет, кроляча лапка, медальйон святого Христофора та вода Лурда[30], тих, які стукають по дереву, не кажучи вже про тих, хто носить хрести, то легко нарахуєте сорок мільйонів.

Масена зітхнув.

— Доки це роблять вони самі, нічого страшного, — сказав Адамберґ. — Чи вдається вам якимось чином відрізнити автентичні четвірки? Четвірки, намальовані самим сіячем?

— Це складно, колего. Люди ж намагаються копіювати. Багато хто лінується розширювати основу, інші малюють лише одну рисочку на кінці замість двох. Але в половині випадків вони старанні. Їхні малюнки страшенно схожі на оригінали. І як ви хочете, щоб я їх відрізняв?

— Вам не повідомляли про конверта?

— Ні.

— Чи трапляються багатоповерхівки, де розмальовано всі двері, крім одних?

— Так, колего. От тільки лишаються ще люди, які зберегли здатність мислити тверезо і які відмовляються малювати на дверях усілякі дурниці. А є ще такі, які соромляться. Вони малюють дрібнесеньку четвірку внизу дверей. Таким чином вони наче і малюють, і водночас не малюють, як вам до вподоби. Не можу ж я всі двері з лупою оглядати. А ви самі робите таке?

— У нас тут цунамі, Масено, головне заняття на вихідних. Ми це більше не контролюємо.

— Нічого?

— Практично нічого. Зі ста п'яти мільйонів квадратних метрів міста мені підвладні не більше ста. І саме на цих ста метрах я сподіваюся побачити сіяча, який, можливо, вештається районом Старого Порту в цю саму мить.

— Можете надати його прикмети? Хоча б приблизно?

— Ні. Його ніхто не бачив. Я навіть не певен, що це чоловік.

— То що ж ви вистежуєте на маленькій підконтрольній вам території, колего? Ектоплазму?

— Враження. Я зателефоную вам увечері, Масено. Тримайтеся.

Хтось уже довгий час смикав ручку дверей туалету, тож Адамберґ спокійно вийшов з кабіни і пройшов повз типа, якому дуже кортіло висцяти чотири кухлі пива.

Комісар попросив у Бертена дозволу повісити куртку сушитися на один зі стільців, доки він сам піде огляне майдан. Відколи Адамберґ відновив підупаду сміливість нормандця, можливо, врятувавши його від насмішок і втрати божественного авторитету серед клієнтів, Бертен вважав себе пожиттєвим боржником комісара. Бармен разів з десять дозволив йому лишити свою куртку і пообіцяв, що стежитиме за нею, як матір за дитиною. Також він наполіг, щоб Адамберґ одягнув зеленого плаща, що захистить його від вітру і зливи, які Жос передбачив під час опівденного випуску. Адамберґ так і зробив, щоб не ображати гордого нащадка Тора.

Усе пообіддя він провів на перехресті, перериваючи свої прогулянки лише кількома філіжанками кави у «Вікінгу» і кількома телефонними дзвінками. Цього вечора кількість розмальованих багатоповерхівок у Парижі сягне п'ятнадцяти тисяч, а в Марселі, де також наростав ажіотаж, — чотирьох тисяч. Адамберґ усіма силами намагався розвивати в собі байдужість, аби хоч якось боротися з цунамі. Навіть якби йому сказали, що четвірок тепер два мільйони, він би не здригнувся. Здавалося, все в ньому спустошилось і відмерло. Все, крім погляду, єдиної досі жвавої частини його єства.

Він мляво прилаштувався біля платана, щоб послухати вечірній випуск. Руки звисали вздовж тіла, загубившись у надто широкому плащі нормандця. Жос пересунув недільні сеанси, тому коли він поставив касу на тротуар, була вже майже сьома. Адамберґ нічого не очікував від цього випуску, бо ж листоноша не ходить по неділях. Однак він уже почав розпізнавати обличчя людей, які зібралися навколо естради.

Він витягнув список, приготований Декамбре, і роздивлявся своїх нових знайомців, щойно ті приходили. За дві хвилини сьома на порозі свого будинку з'явився Декамбре, Лізбет штовхалась у натовпі, щоб зайняти звичне місце, а Дамас у светрі став перед крамницею, прихилившись до опущених залізних ґрат.

Жос упевнено розпочав випуск, і його могутній голос линув з одного кутка майдану в інший. У променях кволого сонця Адамберґ слухав безтурботні оголошення. Все пообіддя він не мав чого робити, тому дозволив своєму тілу і думкам розслабитися, згадуючи плідну ранкову розмову з Ферезом. І він почувався губкою, що гойдається на хвилях припливу, — і саме такого стану часом прагнув.

Наприкінці випуску, коли Жос розповів свою історію про кораблетрощу, комісар підскочив, ніби якийсь важкий камінь сильно вдарив губку. Від шоку йому мало не стало погано — він так і завмер насторожі. Комісар нічого не міг сказати про його походження. Цей образ боляче вдарив Адамберґа, доки він засинав біля платана. На одну десяту секунди цей мотив пронизав його з якогось кутка майдану.

Адамберґ виструнчився, всюди вишукуючи той незнайомий образ, щоб наново пережити шок. Тоді він прихилився до дерева, точно відтворюючи позу, в якій був, коли натхнення зійшло. Звідси у поле його зору входив простір від вулиці Монпарнас і до доброї чверті слухачів Глашатая. Адамберґ зціпив зуби. Тут було надто багато місця і надто багато народу, та й натовп уже почав розходитися врізнобіч. П'ять хвилин по тому Жос виніс свою касу і майдан спорожнів. Все зникало. Адамберґ підвів очі до білого неба, сподіваючись, що образ сам на нього зійде, прямо з повітря.

Але образ знову впав на дно своєї криниці, подібний до коштовного каменя, який образився, що йому не приділили достатньо уваги тієї короткої миті, коли він дарував милість своєї присутності, подібний до зірки, що падає з небес. І тепер потрібно чекати цілі місяці, доки він знову захоче показати себе.

Засмучений Адамберґ мовчки пішов з майдану, переконаний, що він тільки-но проґавив свій єдиний шанс.

І лише повернувшись додому і роздягнувшись, він помітив, що забрав з собою зелений плащ нормандця, а під носом дракара лишив сушитися свою стару чорну куртку. Знак того, що він також довіряв божественному заступництву Бертена. Ну або ж того, що він пустив усе за водою.