Мерщій тікай і довго не вертайся

25

Адамберґ сподівався, що неділя і значно менша кількість преси трохи загасять пожежу. Останні дані, отримані вчора ввечері, не дуже здивували його: у Парижі розмальовано четвірками від чотирьох до п'яти тисяч багатоповерхівок.

З іншого боку, недільний вихідний дозволяв парижанам цілий день розмальовувати свої двері, тому ця кількість може шалено зрости. Зрештою, все залежало від погоди. Якщо двадцять другого вересня буде сонячно, вони подадуться за місто і ця історія потроху розсмокчеться. Ну а якщо буде хмарно, настрій у всіх погіршиться, і двері приймуть удар на себе.

Коли комісар тільки-но прокинувся, то, не встаючи з ліжка, визирнув у вікно. Йшов дощ. Адамберґ закрив долонями очі і втішив себе думкою, що не доведеться брести у відділок. Чергові зможуть його знайти, якщо сіяч, попри посилену охорону перших двадцяти п'яти будинків, знову вдарив цієї ночі.

Жан-Батіст прийняв душ, одягнувся, простягнувся на ліжку і чекав, утупивши погляд у стелю. Його думки розбрелися. О дев'ятій тридцять він підвівся й вирішив, що хоча б на одному фронті сьогодні здобуто перемогу. Сіяч нікого не вбив.

Він зустрівся, як і було домовлено вчора, з лікарем-психіатром Ферезом, котрий чекав на нього на набережній острова Сан-Луї. Адамберґу не подобалася ідея зачинитися в кабінеті на стільці, тому він попросив, щоб вони пройшлися вулицею, милуючись водою. Зазвичай Ферез не йшов на такі поступки своїм пацієнтам, але Адамберґ до пацієнтів не належав. До того ж попри страх його дуже інтригувала колективна істерія, породжена творцем четвірок.

Адамберґ здалеку помітив Фереза — високого, трішки згорбленого чоловіка під сірою парасолькою. У нього було квадратне обличчя, високе чоло, обрамлене півколом сивого волосся, що виблискувало під дощем. Вони познайомилися два роки тому на вечері, яку вже й не пригадували, хто організовував. Цей чоловік, який видавався трішки байдужим, стриманим і відстороненим від інших, умів проявляти величезну увагу, якщо в нього про те просили, і цим повністю змінив трохи стереотипну думку Адамберґа про психіатрів. Він радився з Ферезом, коли інтуїція щодо поведінки «іншого» натрапляла на перепону через відсутність медичних знань.

Адамберґ, в якого не було парасольки, прийшов на зустріч змоклим до нитки. Ферез знав про вбивцю і його нав'язливу ідею лише те, що повідомляла преса, і він уважно прислухався до додаткових деталей, які йому повідомляв комісар. Байдужий вираз обличчя лікаря пронизував зосереджений і ясний погляд, що не відривався від вуст співрозмовника.

— Як мені здається, — сказав Адамберґ після довгої сорокап'ятихвилинної оповіді, під час якої лікар не перебивав його, — має бути якесь пояснення, чому він звернувся саме до чуми. Сіяч же не експлуатує якусь абсолютно банальну ідею, яка у всіх на вустах, на кшталт... — Адамберґ змовк, щоб підібрати правильне слово. — На кшталт якоїсь модної теми, якою нікого не здивуєш...

Він знову перервався. Йому часом було складно надати словесну форму усім цим колючим поняттям. А Ферез жодним чином не намагався йому в цьому допомогти.

— На кшталт апокаліпсиса нового тисячоліття або героїчного фентезі.

— Так, — підтвердив Ферез.

— Або всілякі заяложені мотиви про вампірів, християнство і сонце. Все це, Ферезе, було б логічною упаковкою для вбивці, який намагається зняти з себе відповідальність за свої вчинки. Логічною, тобто зрозумілою для всіх — сучасною. Цей тип назвав би себе Володарем боліт, Посланцем сонця або Великого Абсолюту — і кожен зрозумів би, що якийсь псих остаточно з'їхав з глузду або ж потрапив у секту. Ви розумієте, про що я?

— Продовжуйте, Адамберґу. Ви б не хотіли сховатися під мою парасольку?

— Дякую, скоро дощ закінчиться. Але з цією чумою сіяч просто помилився століттям. Він анахронічний, «кумедний», як каже мій заступник. А кумедний, тому що коїть дурниці, бо його чума скидається в наш час на динозавра у кегельбані. А сіяч — і взагалі дивак, потрапив не у свій час. Ви досі мене розумієте?

— Продовжуйте, — повторив Ферез.

— До того ж чума, якою старомодною вона б не була, досі здатна пробуджувати історичні страхи настільки, що в них знову готові вірити, але це вже інше питання. Мене цікавить, чому цей тип настільки відірвався від свого часу? Чому обрав тему, про яку ніхто, зовсім ніхто нічого не знає? І саме це потрібно збагнути. Я не кажу, що не існує людей, які цікавляться цим питанням, наприклад, з точки зору історії. Я навіть знаю одного такого. Однак, може, я й помиляюся, Ферезе, але якби людина не цікавилася темою своїх досліджень, вони б не проникли так глибоко в неї, щоб стати мотивом для серійних вбивств.

— Маєте рацію. Тема досліджень лишається за межами підсвідомого, бо до неї приходиш у старшому віці. Це діяльність, а не імпульс.

— Навіть якщо ця діяльність стає нав'язливою ідеєю?

— Навіть тоді.

— Тобто з можливих мотивів сіяча можна викреслювати інтелектуальний, а також випадковість. Це не той тип, який міг би сказати: «Спробуймо використати бич Божий, від цього може бути крутий ефект». Це не шахрай чи містифікатор. Неможливо. Сіяч не діє відсторонено. Він щиро в усе вірить. Він з любов'ю вимальовує свої четвірки, по вуха занурившись у справу. Він використовує чуму інстинктивно, без будь-якого культурного контексту. Йому начхати — зрозуміють його чи ні. Він себе розуміє. І використовує саме чуму, бо йому потрібно саме так. Ось до чого я дійшов.

— Гаразд, — спокійно сказав Ферез.

— І якщо сіяч прийшов до такого, то це означає, що чума в глибинах його «я». Отже, ця справа...

— Родинна, — завершив за нього Ферез.

— Точно. Ви погоджуєтеся?

— Без сумніву, Адамберґу. Інших варіантів я не бачу.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, заспокоївшись і зрозумівши, що в питаннях словникового запасу найскладніше вже позаду. — Спершу я подумав, що цей тип перехворів на чуму в юності в далекій країні, через випадковість, травму чи ще щось. Але мене це не вдовольнило.

— Отже? — підбадьорив його Ферез.

— Отже я сушив собі голову, яким робом драма, що завершилася на початку вісімнадцятого століття, могла вплинути на дитинство сучасної людини. Таким чином я дійшов логічного висновку, що сіячеві має зараз бути двісті шістдесят років. Це також мене не вдовольнило.

— А було б непогано. Цікавий пацієнт.

— І тоді я дізнався, що у 1920 році чума знову була в Парижі. У нашому столітті, ще й не на початку. Ви знали про це?

— Ні, — визнав Ферез. — Чесно, не знав.

— Дев'яносто шість хворих, з них тридцять чотири померло, у бідних передмістях. І я гадаю, Ферезе, що родина цього типа постраждала. Можливо, зачепило його прадідусів чи прабабусь. Так драма обернулася на родинну сагу.

— Ми називаємо це родинним привидом, — перервав його лікар.

— Дуже добре. Вона стала легендою і міцно закарбувалася в голові дитини, якій постійно розповідали про знищення близьких предків. Гадаю, це хлопчик. Для нього чума стала органічною частиною життя, його...

— Психічного оточення.

— Саме так. Для нього це спонтанний елемент, а не застарілий історичний образ, як для нас. Я знайду прізвище сіяча поміж тридцяти чотирьох жертв чуми 1920 року.

Адамберґ зупинився, схрестив руки на грудях і глянув на лікаря.

— Непогано, Адамберґу, — сказав Ферез, усміхнувшись. — І ви на правильному шляху. Однак додайте до цього родинного привида жорстокі випробування, які дозволили йому розквітнути. Привиди оселяються в розломах, точніше — в тріщинах.

— Зрозуміло.

— Але боюся, мені доведеться вас засмутити. Я б не шукав вашого сіяча серед родин, де хтось помер від чуми. Радше серед родин, які вижили. Це тисячі людей, а не тридцять чотири.

— Чому серед тих, хто вижив?

— Тому що ваш сіяч користується чумою як інструментом влади.

— І?

— Такого б не було, якби чума перемогла його родину. Тоді б вона була для нього огидною.

— Я знав, що припустився помилки, — сказав Адамберґ, рухаючись далі. Руки він склав за спиною.

— Не припустилися, Адамберґу, ви лишень трішки збилися зі шляху. Якщо сіяч використовує чуму як інструмент влади, то це означає, що вона сама колись дала цю владу його родині. Чума дивом оминула ту домівку посеред зачумленого кварталу, де всі решта помирали. І родина мала заплатити дуже високу ціну за це диво. Спершу їх почали ненавидіти за те, що вони вижили, а потім — підозрювати, що вони наділені таємною владою, і зрештою — звинувачувати в тому, що це вони розносять моровицю. Ви ж знаєте цю вічну історію. Не здивуюся, якщо на його родину спершу показували пальцями, потім — погрожували їм, ганьбили їх. Настільки, що їм довелося тікати з дому, щоб сусіди не розірвали їх на кавалки.

— Господи, — сказав Адамберґ, наступивши на кущувату траву піддеревом. — Ви маєте рацію.

— Це можливо.

— Так і є. Родинна сага про диво їхнього порятунку, цькування і відчуження. Сага про те, як вони втекли від чуми, і більше того, стали її володарями. Вони стали пишатися тим, чим їм дорікали.

— Так завжди буває. Скажіть комусь, що він дурень, а той відповість, що пишається цим. Звичайна захисна реакція, яким би не було звинувачення.

— Привид — це їхня відмінність, їхня влада над бичем Божим, про яку невтомно розповідалося.

— І не забувайте, Адамберґу, про самого сіяча: розбита родина, втрата батька або матері, відчуття покинутості, а отже неймовірна слабкість. Це можливе пояснення того, чому хлопчик так прикипів до родинної слави, єдиного джерела його сили. Без сумніву, це дідусь розповідав йому. Драми зазвичай передають через покоління.

— Так я точно не знайду його в реєстраційному бюро, — сказав Адамберґ, копаючи все ту саму кущувату траву. — Сотні тисяч людей уникли чуми.

— Мені шкода.

— Не треба, Ферезе. Ви мені дуже допомогли.