Мерщій тікай і довго не вертайся

19

На вулиці Шаль Адамберґ опинився перед високою і вузькою занедбаною будівлею, невідомо як збереженою у серці Парижа. Від дороги її відділяв порослий широкою травою моріжок, по якому із задоволенням пройшов Адамберґ. Двері відчинив старий, усміхнений іронічний чоловік, який, на відміну від Декамбре, не відмовляв собі в радощах життя. В руках він тримав дерев'яну ложку і нею ж указував шлях.

— Улаштовуйтеся в їдальні, — сказав він.

Адамберґ зайшов у велику кімнату з трьома круглими арками вікон, умебльовану довгим дерев'яним столом, який професійними рухами натирав воском тип у краватці.

— Люсьєн Девернуа, — представився тип, відклавши ганчірку. Голос його був гучним, а потиск руки — сильним. — Марк буде за хвилинку.

— Вибачте за клопіт, — сказав старий, — у цей час Люсьєн навощує стіл. Нічого не вдієш, такий статут.

Адамберґ сів на дерев'яну лавку, втримуючись від коментарів, а старий сів навпроти нього з виглядом людини, яка вся в очікуванні.

— То що, Адамберґу, — взявся за нього старий веселим тоном. — Ми більше не впізнаємо давніх знайомців? І як завжди, ми нічого не шануємо?

Здивований Адамберґ зосереджено розглядав обличчя старого, викликаючи в пам'яті всі можливі образи. Це точно було не вчора, точно. Знадобиться не менше десяти хвилин, щоб пригадати. Тип з ганчіркою, Девернуа, став працювати повільніше і дивився по черзі на обох чоловіків.

— Бачу, нічого не змінилося, — вів далі старий, щиро всміхаючись. — Однак це не завадило вам он як високо вилізти з вашої посади бригадир-майора. Варто визнати, що весь ваш шлях складається з одних лише перемог, Адамберґу. Справа Каррерона, справа де ла Сомма, залп у Валандрі, славнозвісні лицарські трофеї. Вітаю, комісаре. Як бачите, я стежив за вашою кар'єрою.

— Навіщо? — перейшов до оборони Адамберґ.

— Тому що мені цікаво було, залишать вас живим чи вб'ють. Ви видаєтеся диким бур'яном на доглянутому полі. Надто спокійний і байдужий, ви всім заважаєте. Гадаю, Адамберґу, ви і самі про це знаєте краще за мене. У поліційній системі ви рухалися по сходах кар'єрної ієрархії, наче більярдна куля. Ви ніколи нікого не слухалися — просто непідвладні контролю. Так, і мені цікаво було, чи дозволять вам і далі зростати. Вдалося прослизнути — тим краще. Мені так не пощастило. Вони наздогнали мене і звільнили.

— Арман Вандузлер, — пробурмотів Адамберґ, побачивши у старечих рисах енергійне обличчя молодшого на двадцять три роки комісара — саркастичного, егоцентричного бонвівана.

— В яблучко.

— В Еро, — продовжив Адамберґ.

— Ага. Зникла молода дівчина, і ви тоді дуже вправно викрутилися, бригадир-майоре. Того типа впіймали в порту Ніцци.

— І ми вечеряли під аркою.

— Восьминогом.

— Восьминогом.

— Наллю собі келих вина, — вирішив Вандузлер, підводячись. — Промочити горлянку.

— Марк — ваш син? — запитав Адамберґ, приймаючи келих.

— Мій племінник і хрещеник. Він дозволив мені оселитися в нього — хороший хлопець. Знаєте, Адамберґу, а я лишився не менш нестерпним, ніж ви — гнучким. Можливо, навіть став ще нестерпнішим. А ви — ще гнучкішим?

— Не знаю.

— Ще тоді було багато чого, що ви не знали, і, здається, це нітрохи не переймало вас. То що ж ви прийшли шукати в оселю, про яку нічого не знаєте?

— Убивцю.

— А як це пов'язано з моїм племінником?

— Через чуму.

Старший Вандузлер похитав головою. Він узяв держак для швабри і двічі постукав ним об стелю, там, де гіпс уже добряче постраждав від таких ударів.

— Нас тут четверо, — пояснив старший Вандузлер, — живемо один над одним. Один удар — для святого Матвія, два — для святого Марка, три — для святого Луки, присутнього тут з ганчіркою в руках, і чотири удари для мене. Сім ударів — загальні збори всіх євангелістів.

Поклавши держак, Вандузлер зиркнув на Адамберґа.

— А ви не змінилися, так? Вас нічого не дивує?

Адамберґ мовчки усміхнувся, а Марк тим часом зайшов до їдальні. Він обійшов стіл, потиснув руку комісару, а тоді кинув засмучений погляд на дядька.

— Бачу, ти вже взяв на себе керівництво операцією, — сказав він.

— Каюся, Марку. Але двадцять три роки тому ми разом їли восьминога.

— Шанцеве товариство, — пробурмотів Люсьєн, складаючи ганчірку.

Адамберґ роздивився чумолога Вандузлера-молодшого. Сухоребрий, нервовий, з жорстким чорним волоссям. У його рисах було щось індійське. Він був з голови до ніг убраний у чорне, і лише пасок крикливо виділявся. На пальцях Марк носив срібні персні. На ногах — важкі чорні черевики з застібками, трохи схожі на ті, які носить Камілла.

— Якщо ви бажаєте конфіденційної розмови, — сказав він Адамберґу, — боюся, доведеться звідси вийти.

— І так буде добре, — відповів Адамберґ.

— У вас проблема з чумою, комісаре?

— Якщо точніше, проблема зі знавцем чуми.

— Тим, що малює четвірки?

— Так.

— Це пов'язано зі вчорашнім убивством?

— А ви як гадаєте?

— Гадаю, так.

— Чому?

— Через чорну шкіру. От тільки четвірки ж мають захищати від чуми, а не приносити її.

— Отже?

— Отже, я думаю, вашу жертву не було захищено.

— Точно. Ви вірите в силу цієї цифри?

— Ні.

Адамберґ перетнувся поглядом з Вандузлером. Той здавався щирим і трохи ображеним.

— Більше того, я не вірю в жодні амулети, персні, бірюзу, смарагди, рубіни та інші талісмани, які вигадують, щоб захиститися. А вони ж значно розкішні за просто четвірку.

— Для цього носили персні?

— Якщо могли це собі дозволити. Багаті рідше вмирали від чуми. Хоч вони і не знали цього, але їхні міцні будинки краще захищали їх від щурів. Помирали найчастіше бідні. Тому й вірили в магічну силу коштовного каміння: бідняки не носили рубінів, тому помирали. Nec plus ultra[19] були діаманти, найкращий захист. «Діамант на лівій руці нейтралізує всілякі лиха». І тому заможні люди дарували своїм нареченим саме діамант як запоруку кохання, щоб захистити від бича. Звичай лишився, але вже ніхто не пам'ятає чому, як і ніхто не пам'ятає про значення четвірок.

— Убивця про це пам'ятає. Звідки він дізнався?

— З книжок, — нетерпляче відповів Марк Вандузлер. — Комісаре, якщо ви викладете мені проблему, я, можливо, допоможу вам.

— Спершу я маю запитати у вас, де ви були в ніч на вівторок, близько другої години ночі?

— Це час убивства?

— Приблизний.

Судовий лікар визначив, що вбивство було скоєно близько першої тридцять, але Адамберґ вирішив запитати з запасом. Вандузлер заправив за вуха жорстке волосся.

— Чому я? — запитав він.

— Мені шкода, Вандузлере. Але мало людей знають про значення четвірок, дуже мало.

— Це логічно, Марку, — втрутився Вандузлер-старший. — Робота така.

Марк роздратовано підвівся, схопив держак швабри і стукнув по стелі.

— Спускається святий Матвій, — уточнив старший.

Чоловіки мовчки чекали. Тишу порушував лише дзенькіт посуду, який мив Люсьєн, більше не зацікавлений у розмові. За хвилину спустився високий блондин, завширшки як двері. Вбраний він був лише у великі полотняні штани, стягнуті на поясі мотузкою.

— Мене кликали? — запитав він басом.

— Матіасе, — сказав Марк, — що я в біса робив у понеділок о другій ночі? Це важливо, нехай ніхто не дихає.

Матіас зосередився на кілька секунд, насупивши світлі брови.

— Ти пізно повернувся з прасування, близько десятої. Люсьєн насипав тобі попоїсти, а потім пішов у свою кімнату з Елоді.

— Емілі, — розвернувшись, підправив його Люсьєн. — Жахливо, що ви ніяк не можете вбити собі в голову її ім'я.

— Ми зіграли дві партії в карти з хрещеним, — вів далі Матіас. — Він виграв триста двадцять франків і пішов спати. Ти взявся за прасування білизни пані Булен, потім — пані Дрює. О першій ранку ти склав прасувальну дошку і згадав, що маєш віднести наступного дня дві пари простирадл. Я тобі допоміг, і ми вдвох прасували їх на столі. Я взяв стару праску. Ми закінчили складати їх в окремі пакети близько другої тридцять. Піднімаючись спати, ми зустріли хрещеного, який виходив у туалет.

Матіас підвів голову.

— Він вивчає первісну історію, — сказав Люсьєн біля своєї раковини. — Це точно. Можете довіряти йому.

— Можна я піду? — запитав Матіас. — У мене там збирання в процесі.

— Так, — відповів Марк. — Дякую.

— Збирання? — запитав Адамберґ.

— Він клеїть у льосі палеолітичний кремінь, — пояснив Марк Вандузлер.

Так нічого і не зрозумівши, Адамберґ кивнув. Натомість він зрозумів, що не збагне ні функціонування цього будинку, ні життя його мешканців, лише поставивши кілька запитань. Для цього знадобилося б дуже багато зусиль, а це зовсім не його справа.

— Звісно, Матіас міг збрехати, — сказав Марк Вандузлер. — Але, якщо захочете, запитайте кожного з нас окремо про колір простирадл. Він не міг переплутати дати. Того ж ранку я забрав білизну у мадам Туссен, що мешкає у 22-му будинку на авеню Шуазі, можете перевірити. Я їх виправ і висушив протягом дня, а ввечері попрасував. Наступного дня відніс. Два блакитних простирадла з мушлями і два темно-рожевих, а на звороті — сірих.

Адамберґ кивнув. Бездоганне домашнє алібі. Цей тип знався на білизні.

— Добре, — сказав він. — Я коротко викладу вам ситуацію.

Оскільки Адамберґ говорив повільно, йому знадобилося двадцять п'ять хвилин, щоб пояснити справу з четвірками, Глашатаєм і вчорашнім убивством. Обидва Вандузлери уважно слухали. Марк кивав, ніби почута розповідь підтверджувала його здогади.

— Сіяч чуми, — у підсумку сказав він. — Ось з ким ви маєте справу. І водночас захисник. Отже, тип вважає себе володарем. Найцікавіше, що сіячі зазвичай були вигаданими персонажами і вимірювалися тисячами.

— Тобто? — запитав Адамберґ, розгорнувши блокнот.

— Кожного разу, коли розгоралася чума, жах був настільки великим, що, крім Бога, комет і повітряних інфекцій, яких неможливо покарати, винних шукали на землі. Шукали сіячів чуми. Людей звинувачували в тому, що вони поширюють чуму через мазі, різноманітні припарки, якими вони змащували дзвоники, замкові шпарини, поручні і фасади. Нещасний тип, який просто доторкнувся до будівлі, ризикував загинути. Тоді повісили купу людей. Їх називали сіячами, змащувачами та отруйниками. І ніколи за всю історію людства ніхто не запитав себе, навіщо комусь чинити таке. Тут у нас, без сумніву, сіяч. Але ж він сіє не куди заманеться, правда? Він нападає на одних і захищає інших. Він Бог, він спрямовує бич Божий. Наче Бог, він вибирає, кого прикликати до себе.

— Ми шукаємо зв'язок між потенційними жертвами. Наразі марно.

— Якщо є сіяч, має бути і носій. Чим він користується? Ви знайшли сліди мазі на незамальованих дверях? У замковій шпарині?

— Ми не шукали їх. Навіщо здався носій, якщо жертву задушили?

— Гадаю, відповідно до цієї логіки, він не відчуває себе вбивцею. Якби він просто хотів убивати сам, то йому не довелося б вигадувати всю цю історію з чумою. Він користується бичем Божим як посередником між собою і жертвами. Це чума вбиває, а не він.

— Звідси й оголошення.

— Так. Він підкреслено виводить чуму в головні дійові особи і стверджує, що тільки вона несе відповідальність за те, що трапиться. А ще йому обов'язково потрібен носій.

— Блохи, — запропонував Адамберґ. — Мого заступника в квартирі жертви вчора покусали блохи.

— Чорт забирай, блохи? У вбитого були блохи?

Марк різко підвівся, засунувши стиснуті кулаки в кишені штанів.

— Які блохи? — нервово запитав він. — Котячі?

— Нічого про це не знаю. Я наказав віднести речі в лабораторію.

— Якщо мова йде про котячих або собачих бліх, боятися нема чого, — сказав Марк, крокуючи туди-сюди вздовж столу. — Вони не завдадуть шкоди. Але якщо йдеться про щурячих бліх, тобто якщо той тип справді заразив щурячих бліх і випустив їх на свободу, Господи, та почнеться ж катастрофа!

— Вони справді небезпечні?

Марк глянув на Адамберґа так, наче той запитав, що таке білі ведмеді.

— Я зателефоную в лабораторію, — сказав Адамберґ.

Він відійшов убік, щоб зателефонувати, а Марк тим часом жестом попросив Люсьена менше шуміти, складаючи тарілки.

— Так, саме так, — казав Адамберґ. — Ви вже завершили? Як, ви кажете, називаються? Заради Бога, по буквах.

Адамберґ записав у блокноті літеру «N», потім — «о», а далі йому було складно продовжувати. Марк узяв олівець з його рук і дописав почате слово: Nosopsyllus fascialus. Потім поставив знак запитання. Адамберґ ствердно кивнув.

— Усе гаразд, у мене вже є назва, — сказав він ентомологу.

Марк далі написав запитання: носії бацили?

— Віднесіть їх на бактеріологічну експертизу, — додав Адамберґ. — і шукайте бацилу чуми. Двічі закоркуйте їх, у мене вже є вкушена людина. І заради Бога, не випускайте їх бігати лабораторією. Так, за цим самим номером. Усю ніч.

Адамберґ поклав телефон у внутрішню кишеню.

— В одязі мого заступника знайдено двох бліх. Це не людські блохи. Це...

— Nosopsyllus fiasciatus, щурячі блохи, — закінчив за нього Марк.

— У конверті, який я забрав у квартирі мертвого, була ще одна мертва блошиця. Той самий вид.

— Саме так він їх і підкидає.

— Так, — сказав Адамберґ і у свою чергу почав ходити. — Він відкриває конверт і випускає бліх у квартиру. І все одно я не вірю, що ці чортові блохи — інфіковані. Гадаю, це все суто символічно.

— Він настільки занурився в символи, що аж відкопав десь щурячих бліх. А їх зовсім не легко роздобути.

— Гадаю, він блефує, саме для того і вбиває сам. Він знає, що блохи нікого не вб'ють.

— Це не точно. Вам би варто було зібрати всіх бліх, що завелися у Лорійона.

— І як я маю це зробити?

— Найпростіше — прийти в квартиру з однією чи двома морськими свинками і випустити їх туди на п'ять хвилин. На них позбираються всі. Тоді ви хутенько запхнете їх у торбу й відвезете у свою лабораторію. А одразу після цього — дезінфекція квартири. Не лишайте морську свинку там надовго. Один раз укусивши тварину, блохи можуть піти на прогулянку. Варто піймати їх у процесі обіду.

— Гаразд, — сказав Адамберґ, записуючи стратегію. — Дякую вам за допомогу, Вандузлере.

— І ще два моменти, — сказав Марк, проводжаючи комісара до дверей. — Знайте, що ваш володар чуми — не такий уже й гарний чумолог. Його ерудиція обмежена.

— Він десь помилився?

— Так.

— Де?

— Вугілля, «Чорна смерть». Це просто образ, словесна плутанина. Pestis atra[20] означало «жахлива смерть», а не «чорна смерть». Тіла зачумлених ніколи не чорніли. Лише кілька синюватих плям там і сям. Це пізніший міф, відома і поширена помилка. Всі в це вірять, але це не так. Коли ваш убивця вимазує тіло вугіллям, він помиляється. Він припускається величезної хиби.

— Он як, — сказав Адамберґ.

— Не втрачайте розсудливості, комісаре, — сказав Люсьен, виходячи з кімнати. — Марк — надто скрупульозний, як і всі медієвісти. Він губиться в деталях, проходячи повз найголовніше.

— І що ж це?

— Жорстокість, комісаре. Людська жорстокість.

Марк усміхнувся і відійшов, щоб дати Люсьену пройти.

— А який фах у вашого друга? — запитав Адамберґ.

— Його найперша професія — дратувати всіх навколо, але за це не платять. Таке він практикує добровільно. По-друге, він спеціалізується на сучасності — на Великій Війні[21]. Ми дуже сваримося через історичні періоди.

— Цікаво. А про який другий момент ви хотіли мені сказати?

— Ви, певно, шукаєте типа з ініціалами «CLT»?

— Це важлива зачіпка.

— Забудьте про неї. «CLT» — це всього-на-всього відомий трунок із трьох прислівників.

— Вибачте?

— Майже всі трактати про чуму вважають найкращою порадою таку: Cito, longe fugeas et tarde redeas. Це означає: Мерщій тікай і довго не вертайся. Це відомі «ліки трьома прислівниками»: «Швидко, Далеко, Надовго». Латиною: «Сіtо, Longe, Tarde». CLT.

— Ви б могли записати? — попросив Адамберґ, простягаючи йому свого блокнота.

Марк надряпав кілька рядків.

— «CLT» — це порада, яку ваш убивця дає людям, котрих захищає четвіркою, — сказав Марк, повертаючи комісару блокнот.

— Ініціали мені подобалися значно більше, — сказав Адамберґ.

— Розумію. Чи могли б ви тримати мене в курсі? Щодо бліх?

— Вас настільки цікавить розслідування?

— Справа не в тому, — усміхнувшись, відповів Марк. — Але на вас можуть бути Nosopsyllus. А в такому разі вони могли опинитися на мені. І на інших також.

— Зрозуміло.

— Це ще одні ліки від чуми: Швидко зніми їх і помийся добре. ШЗП.

Виходячи, Адамберґ перетнувся з білявим велетнем і поставив йому одне-єдине питання.

— Одна пара була бежевою, — відповів Матіас, — сіра на звороті, а інша — блакитна, з мушлями, королівськими гребінцями.

Приголомшений Адамберґ вийшов з будинку на вулиці Шаль і пройшов через садок. Були ж на світі люди, які знали стільки неймовірних речей. Які уважно слухали уроки в школі, а потім продовжували накопичувати знання вагонами-цистернами. Знання про інший світ. Ці люди проводили життя, занурившись у справи сіячів, у мазі, латинських бліх і магічні слова. І було очевидно, що все сказане — лише малесенький фрагмент вагонів-цистерн інформації, зібраної в голові Марка Вандузлера. Здавалося, ці знання жодним чином не полегшать звичне буття. Однак сьогодні вони допомогли, і від них залежать людські життя.