Мерщій тікай і довго не вертайся

23

— Це ти?

— Це я, Мане. Відчини, — нетерпляче сказав чоловік. Щойно він зайшов усередину, як кинувся в обійми старої і міцно притиснув її до себе, м'яко гойдаючи то в один, то в інший бік.

— Працює, Мане, працює! — вигукнув він.

— Як мухи, вони дохнуть, як мухи.

— Вони корчаться і дохнуть, Мане. Пам'ятаєш, як колись заражені так божеволіли, що рвали на собі одяг і бігли в річку топитися? Або билися об стіну, щоб розтрощити череп?

— Проходь, Арно, — сказала стара і потягнула його за руку. — Навіщо стовбичити в темряві?

Мане повела його у вітальню під світло електричної лампочки.

— Умощуйся, я приготувала тобі коржиків. Ти ж знаєш, тепер ніде не знайдеш молочної пінки, тому я змушена класти вершки. Я просто змушена, Арно. Налий собі вина.

— Колись заражених викидали з вікон, так багато їх було. Тіла знаходили на вулицях, ніби старі матраци. А це сумно, правда, Мане? Батьки, брати, сестри.

— Вони тобі ні брати, ні сестри. Вони кровожерливі звірі, які не варті того, щоб ходити по землі. Потім і тільки потім ти повернеш свою силу. Або вони, або ти. І цього разу переможеш ти.

Арно всміхнувся.

— Знаєш, вони вже корчаться і заслабнуть за кілька днів.

— Бич Божий наздожене їх навіть у втечі. Вони досі можуть бігати. Гадаю, тепер вони все знають.

— Звісно, знають і тремтять, Мане. Тепер їхня черга, — сказав Арно, вихиливши келих.

— Годі дурниць, ти прийшов за ними?

— Цього разу мені треба багато. Я вирушаю в подорож, Мане, ти ж знаєш, я рухаюся далі.

— А не гівняний я тобі матеріал підсунула, правда?

На горищі стара рухалася між клітками, поміж писком і дряпанням.

— Ну-ну, — шепотіла вона. — Чого це ви так розкричалися? Хіба Мане вас не годує?

Вона підняла маленьку, добре запаковану торбинку і простягнула її Арно.

— Тримай, — сказала вона. — Повідомлятимеш мені новини.

Схвильований Арно спускався сходами перед Мане і стежив, щоб вона не оступилася. В руках він ніс мертвого щура. Мане — чудовий знавець, найкращий. Без неї він би не впорався. Без сумніву, він володар, подумав Арно, крутячи свого персня, але без неї він би втратив ще десять років життя. А щодо життя, воно ой як потрібно йому тут і зараз.

Арно поночі вийшов зі старого будинку, і в кишенях у нього шелестіли п'ять грубих конвертів, де ворушилися Nosopsyllus fasciatus, із зарядженими торпедами провентрікулусами. Він тихенько розмовляв сам з собою, доки піднімався бруківкою в темряві. Провентрікулус. Гострий кинджал посередині ротового апарату. Сисальце, ріжок, голка. Арно любив бліх, і не було нікого, крім Мане, з ким би він міг із задоволенням обговорити подробиці величі їхньої анатомії. Але не котячі блохи, в жодному разі. Вони зовсім не заразні, тому він їх зневажав. Мане зневажала їх також.