Мерщій тікай і довго не вертайся

24

Цієї суботи всіх агентів кримінального розшуку, які могли прийти попрацювати понаднормово, попросили вийти на службу. Прийшла вся команда Адамберґа, крім трьох, кого ніяк не відпускали родинні клопоти. Було ще дванадцятеро офіцерів, надісланих на підкріплення. Адамберґ прийшов о сьомій годині і, перш ніж накинутися на стос газет, що лежав на столі, проглянув останні результати з лабораторії. Наскільки це було можливо, він завжди намагався вживати слово «стіл» замість слова «бюро», яке, хоч і не було особливо мелодійним, менше на нього тиснуло. У «бюро» він чув лише важке «відро» і гамір «метро». А в «столі» шелестіли крилами «журавлі» і відпливали «кораблі». Бюро з гуркотом падало, а стіл — кружляв.

На цьому столі було зібрано результати найсучасніших досліджень, які не допомагали ніяк і нічому. Маріанну Барду не згвалтували. Її шеф запевнив, що вона переодяглася в комірчині і пішла, але не сказала куди. У нього виявилося надійне алібі, у двох коханців Маріанни також. Її задушили близько десятої вечора, а перед тим — облили сльозогінним газом, як і Віяра та Клерка. Бацили не знайдено. На тілі — жодного блошиного укусу, так само як і у Франсуа Клерка. Але в неї вдома зловили дев'ять Nosopsyllus fasciatus. Бацили не знайдено. Вугілля — зі спаленої яблуні. Жодного сліду мазі, жиру чи іншої речовини на дверях.

О сьомій годині тридцять хвилин сорок три телефони кримінального розшуку прокинулися. Адамберґ відключив свою лінію і розмовляв тільки по мобільному. Підтягнув до себе стос газет. Передовиця першої ж із них не віщувала нічого хорошого. Вчора ввечері, після того, як у новинах о восьмій пролунало повідомлення про нову жертву «чорної смерті», він попередив окружного комісара Брезійона. Якщо сіяч надішле свої добрі «профілактичні та цілющі» поради в газети, вони більше не зможуть захищати потенційних жертв.

— А конверти? — відповів Брезійон. — Можна ж зосередитися на цьому.

— Він може змінити конверт. Не кажучи вже про різних жартівників і реваншистів, які підсовуватимуть такі підкупу дверей.

— А як же блохи? — знову подав ідею окружний комісар. — Усіх укушених віддавати під захист поліції?

— Вони кусають не одразу, — відказав на те Адамберґ. — Клерка і Барду взагалі не покусали. Є ризик, щодо нас прибіжать тисячі збожеволілих людей, яких покусали людські, котячі і собачі блохи. А справжні мішені ми пропустимо.

— І викличемо загальну паніку, — похмуро додав Брезійон.

— Преса й так це робить, — відповів Адамберґ. — І ніяк цьому не завадиш.

— А ви все одно завадьте, — відрубав Брезійон.

Адамберґ поклав слухавку, розуміючи, що доля його нового призначення у кримінальний розшук була тепер у хитрих руках сіяча чуми.

Насправді йому було начхати, якщо доведеться втратити роботу і поїхати геть. Але втратити нитку тепер, коли він знайшов точку відліку, було б справді дуже прикро.

Комісар розклав газети і зачинив двері, щоб відгородитися від пронизливих перехресних телефонних дзвінків, які лунали один за одним у великій залі, мобілізуючи всіх працівників відділку.

У передовиці з'явився «Маленький трактат» сіяча, супроводжуваний фотографіями останньої жертви, коментарями про чорну чуму і заголовками, що мали на меті підживити страхи: «Чорна чума чи серійний убивця?», «Бич Божий повернувся?», «Вбивства чи зараження?», «Четверта підозріла смерть у Парижі». І так далі.

Статті вже були куди менш обачними, ніж напередодні, і деякі з них навіть починали критикувати те, що тепер називалося «офіційною версією про задушення». Практично у всіх виданнях цитувалися уривки з доказів, які Адамберґ надавав на вчорашній прес-конференції, щоб одразу ж піддати їх сумніву та розвінчати. Чорний колір трупів, вочевидь, змушував брехати найвправніші пера, і стародавні страхи пробуджувалися, наче спляча красуня після трьохсотрічного сну. Ця чорнота, яка насправді була величезною похибкою. Величезна похибка, яка могла кинути місто у вир божевілля.

Адамберґ знайшов ножиці і почав вирізати статтю, яка хвилювала його найбільше. Хтось із агентів, напевно, Жюстен, постукав і відчинив двері.

— Комісаре, — задихавшись, сказав він. — По периметру майдану Едґара Юне збільшується кількість четвірок. Це тягнеться від Монпарнаса до авеню Мен, а тоді вздовж бульвару Распай. Здається, зараз там дві чи три сотні розмальованих багатоповерхівок — близько тисячі дверей. Фавр і Есталер поїхали розвідати ситуацію. Есталер не хоче працювати в одній команді з Фавром, каже, що той йому як скалка в гузні. Що робити?

— Поміняйтеся і самі працюйте з Фавром.

— Він і мені як скалка в гузні.

— Бригадире... — почав Адамберґ.

— Лейтенант Вуазене, — підправив офіцер.

— Вуазене, у нас нема часу перейматися ні Фавровим гузном, ні Есталеровим, ні вашим.

— Зрозумів, комісаре. Владнаємо це потім.

— Точно.

— Нам продовжувати патрулювання?

— Це наче вичерпати море ложкою. Наростає нова хвиля. Погляньте, — сказав комісар, простягаючи йому газети. — Поради сіяча надруковано у всіх передовицях: самі намалюйте собі четвірки, щоб уникнути інфекції.

— Я бачив, комісаре. Це катастрофа. Ми не зможемо викрутитися. Крім перших двадцяти дев'яти, ми не знатимемо, кого захищати.

— Їх лишилося всього двадцять п'ять, Вуазене. Ніхто не телефонував щодо конвертів?

— Уже більше сотні. Ми не встигаємо відстежувати.

Адамберґ зітхнув.

— Кажіть людям, нехай несуть їх у кримінальний розшук. І перевірте всі ці бісові конверти. Може, в купі знайдеться хоча б один справжній.

— Патрулювання продовжувати?

— Так. Спробуйте оцінити масштаби катастрофи. Зробіть вибірку.

— Принаймні сьогодні вночі нікого не вбили, комісаре. Сьогодні зранку всі двадцять п'ять були живими і здоровими.

— Я знаю, Вуазене.

Комісар нашвидкуруч вирізав статтю, яка вирізнялася в загальному потоці своїм повільним і насиченим змістом. Тільки цього елемента і бракувало, щоб підпалити порох у гарматі, линути трішки олії в перше кволе вогнище. Назва була загадковою: «Хвороба № 9».

Замислившись, Адамберґ опустив руку, стискаючи в долонях убивчу статтю. Чума в Парижі в 1920 році. Він узагалі вперше про це чує. Комісар набрав номер Вандузлера.

— Я щойно прочитав газети, — сказав Марк Вандузлер, не давши Адамберґу часу висловитися. — Ми наближаємося до катастрофи.

— Наближаємося, — підтвердив Адамберґ. — Ця чума 1920 року, це правда чи вигадка?

— Абсолютна правда. Дев'яносто шість хворих, з яких тридцять чотири — померли. Лахмітники з околиць і кілька мешканців міста. Особливо активно хвороба лютувала в Кліші, знищуючи цілі родини. Діти збирали дохлих щурів на звалищах.

— Чому вона не поширилася?

— Вакцинація і профілактика. Та і в щурів, здається, вже виробився імунітет. Це була агонія чуми в Європі. Останній її відгомін — в Аяччо у 1945 році.

— А мовчання поліції — це правда? Хвороба № 9 — не вигадка?

— Правда, комісаре. Мені дуже шкода. Жодним чином неможливо спростувати.

Адамберґ поклав слухавку і почав ходити кімнатою. Ця епідемія 1920 року засіла в нього в голові, ніби хитрий механізм, що відчиняє таємні дверцята. Здається, він не тільки знайшов слід, а й може зазирнути крізь ці напіввідчинені двері на темні запліснявілі сходи — сходи історії. У кишені задзвонив мобільний, і Адамберґ послухав розлюченого Брезійона, який щойно прочитав ранкові газети.

— Що ще за гамір навколо поліційних таємниць? — волав окружний комісар. — Що за галас навколо чуми 1920 року? То була епідемія іспанки. Негайно спростуйте це все.

— Не можу, пане окружний комісаре. Це все правда.

— Ви що, знущаєтеся з мене, Адамберґу? Скучили за своїми альпійськими луками?

— Справа не в цьому, пане окружний комісаре. У 1920 році справді була чума, дев'яносто шість осіб захворіло і тридцять чотири померло, а поліція й уряд намагалися приховати все від населення.

— Поставте себе на їхнє місце, Адамберґу!

— Я і є на їхньому місці, пане окружний комісаре.

Запала тиша, і Брезійон різко кинув слухавку. Жюстен чи Вуазене, хтось із них, відчинив двері кабінету. Вуазене.

— Це розповзається, комісаре. Дзвінки звідусіль. Усе місто вже в курсі, люди бояться і вкривають двері четвірками. Ми вже не знаємо, за що братися.

— То ні за що не беріться. Пливіть за течією.

— Гаразд, комісаре.

Знову задзвонив телефон, і Адамберґ став біля стіни. Міністр? Суддя? Чим сильнішим ставав тиск з боку інших, тим більша безтурботність охоплювала його. Відколи він знайшов точку відліку, все налагодилося.

Телефонував Декамбре. Він першим не сказав, що читав ранкові газети і що ми рухаємося до катастрофи. Декамбре і далі зосереджувався на «химерах», які він отримував раніше, ніж Агентство Франс-Прес. Вочевидь, сіяч навмисно давав Глашатаю трішки додаткового часу, ніби хотів зберегти за ним привілей першого читача або ж віддячити, що він послугувув для нього слухняним трампліном.

— Ранкова «химера», — сказав Декамбре. — Над нею варто подумати. Вона довга. Візьміть щось, щоб записувати.

— Слухаю.

— «Минуло вже сімдесят років, — почав Декамбре, — відколи вони востаннє відчули наслідки цього жахливого мору, і тепер вели вільну торгівлю, доки три крапки не побачили три крапки корабель, навантажений бавовною та іншими товарами три крапки. Я вам кажу про ці три крапки, комісаре, бо в тексті вони фігурують.

— Знаю. Продовжуйте, тільки повільно.

— «Пасажирам дали право вільного пересування Містом з їхнім багажем та безперешкодних контактів з мешканцями, і це призвело до вбивчих наслідків: оскільки три крапки пани три крапки лікарі прийшли до міської ратуші попередити Ешевенів[28], що зранку їх викликали три крапки до молодого моряка на ім'я Ейсален, і їм здалося, що його вразила Зараза».

— Це кінець?

— Ні, там ще цікавий епілог щодо настроїв градоначальників, який точно сподобається вашому керівництву.

— Слухаю.

— «Ешевени затремтіли від такого попередження, бо вже збагнули, з якими лихами і небезпеками доведеться їм зіткнутися. І впали вони в абсолютний відчай, і жах охопив їх. І нема нічого дивного в ляку їхньому перед Чумою і запамороченню в їхніх умах, бо ж Священне Писання вчить нас, що трьома бичами загрожуватиме Бог народу своєму, і Чума — найлютіший, найгірший з них».

— Не знаю, чи впав мій окружний комісар в абсолютний відчай, — сказав Адамберґ. — Він сам кого хочеш туди кине.

— Уявляю собі. Я також пізнав таке. Потрібно когось принести в жертву. Ви боїтеся за свою посаду?

— Я подумаю про це. Про що вона, ця «химера» дня?

— Вона довга. Довга, тому що має дві мети: посилити страхи людей, продемонструвавши, що керівникам самим страшно, і провістити наступні смерті. Проголосити з уточненням. У мене є одна приблизна ідея, Адамберґу, але я не певен, потрібно перевірити. Я ж не спеціаліст.

— Навколо Ле Ґерна багато людей?

— Ще більше, ніж учора ввечері. На майдані вже яблуку ніде впасти під час випусків.

— Треба змусити Ле Ґерна платити за місце. Принаймні від того комусь буде користь.

— Обережно, комісаре. Краще не жартуйте так у присутності бретонця. Бо Ле Ґерни, може, і мужлаї, але точно не розбійники.

— Це точно?

— Принаймні саме так стверджує його покійний прапрадідусь. Він час від часу заходить до нього. Не так, щоб аж надто часто, проте регулярно.

— Декамбре, а ви сьогодні зранку намалювали четвірку на дверях?

— Ви намагаєтеся мене образити? Якщо лишиться всього одна людина, яка вистоїть проти смертельних хвиль забобонів, це буду я, Дюкведік, слово бретонця. Я і Ле Ґерн. І Лізбет. Якщо захочете приєднатися до нас, ласкаво просимо в компанію.

— Я подумаю про це.

— Забобони проймають легковірних, — загорівшись, вів далі Декамбре. — Легковірність — джерело маніпуляцій, а маніпуляції породжують лихо. Це великий бич людства, і накоїв він значно більше смертей, ніж усі чуми, разом узяті. Спробуйте впіймати цього сіяча до того, як вас звільнять, комісаре. Не знаю, чи усвідомлює він, що робить, але він дуже помиляється, вважаючи парижан гіршими, ніж вони є насправді.

Замріяно всміхнувшись, Адамберґ поклав слухавку. «Усвідомлює, що робить».

Декамбре зачепив питання, яке відучора тривожило Адамберґа і яке він уже почав розплутувати. Поклавши перед собою текст «химери», він зателефонував Вандузлеру, а в той час Жюстен, він же Вуазене, відчинив двері і на пальцях показав комісарові, що кількість будинків, розмальованих четвірками, перейшла за сімсот. Адамберґ кивнув і подумав, що до вечора їх стане тисячі.

— Вандузлере? Це знову Адамберґ. Маєте час? Я вам зачитаю ранкову «химеру». Це займе хвилинку.

— Уперед.

Марк уважно слухав, як голос Адамберґа тихо описував невідворотну катастрофу, що звалилася на місто в особі юного Ейсалена.

— Отже? — дочитавши, спитав Адамберґ, ніби зазираючи в енциклопедію. Йому видавалося неможливим, щоб вагон-цистерна інтелекту Марка Вандузлера не допомогла розгадати цю загадку.

— Марсель, — упевненим тоном сказав Марк. — Чума прийде в Марсель.

Адамберґ очікував, що поле дій сіяча розшириться, бо його текст передбачав новий спалах, але не за межами Парижа.

— Ви впевнені, Вандузлере?

— Абсолютно. Мова йде про прибуття корабля «Гран-Сан-Антуан» 25 травня 1720 року до берегів замку Іф. Корабель приплив із Сирії та Кіпру, навантажений тюками інфікованого шовку і вже зараженим екіпажем. Пропущені імена лікарів — старший і молодший Пейсонель, саме вони почали бити на сполох. Це відомий текст, і епідемія відома також — вона вбила половину міста.

— Цей юнак, до якого ходили лікарі, Ейсален, ви знаєте, де він мешкав?

— Майдан Лінча, сьогодні майдан Ленча, за північною набережною Старого Порту. Перший спалах винищив вулицю Ескаль. Її більше не існує.

— Ви можете помилятися?

— Ні. Це Марсель. Можу надіслати вам копію оригінального тексту, якщо бажаєте підтвердження.

— Не варто, Вандузлере. Дякую вам.

Хитаючись, Адамберґ вийшов з кабінету. Він підійшов до Данґлара, який, як і тридцять інших агентів, намагався дати раду телефонним дзвінкам і виміряти масштаби забобонного торнадо. Велика зала тхнула пивом і потом.

— Скоро, — сказав йому Данґлар, відкладаючи слухавку і записуючи цифру, — у всьому місті не лишиться ні грама фарби.

Він підвів голову до Адамберґа, і чоло його було вологим.

— Марсель, — сказав йому Адамберґ, демонструючи текст «химери». — Сіяч вирушає в подорож. І ми також, Данґларе.

— Господи, — сказав Данґлар, пробігаючи очима текст. — Прибуття «Гран-Сан-Антуана».

— Ви впізнаєте цей уривок?

— Коли ви мені сказали, я впізнав його. Не певен, що зміг би розшифрувати швидко.

— Він відоміший за інші?

— Звісно. Це була остання французька епідемія, і вона виявилася особливо жорстокою.

— Не остання, — сказав Адамберґ, простягаючи йому вирізану статтю про «хворобу № 9». — Прочитайте це, і ви зрозумієте, чому до вечора в Парижі не лишиться жодної людини, яка б вірила слову лягавого.

Данґлар прочитав і захитав головою.

— Це катастрофа, — сказав він.

— Не вживайте цього слова, Данґларе, благаю вас. З'єднайте мене з колегою з Марселя, район Старого Порту.

— Район Старого Порту — це Масена, — пробурмотів Данґлар, який знав напам'ять імена всіх окружних комісарів країни, а також керівників окремих округів. — Надійний чоловік, не такий лютий, як його попередник. Того понизили за фізичні знущання над арабами. На його місці тепер Масена, дуже порядна людина.

— Тим краще, — сказав Адамберґ, — бо нам доведеться разом працювати.

О шостій годині п'ять хвилин Адамберґ прийшов на майдан Едґара Юне, щоб послухати вечірній випуск оголошень, який не приніс нічого нового. Відколи сіяч змушений був користатися поштою, а не кидати листи прямо в урну, він не завжди встигав передати своє послання до нового випуску. Адамберґ знав про це, тому прийшов на майдан лише для того, щоб роздивитися обличчя слухачів, які зібралися навколо Ле Ґерна. Натовп став куди щільнішим, ніж минулими днями, і багато хто витягував шиї, щоб подивитися, який же цей «Глашатай», котрий передає оголошення про чуму. Двоє агентів, що постійно стежили за майданом, мали також стежити за безпекою Жоса Ле Ґерна, якщо в натовпі під час сеансу виникнуть ворожі настрої.

Адамберґ притулився до дерева неподалік від естради, і Декамбре розповідав йому про знайомі обличчя. Він уже склав список із сорока осіб, яких розділив на три колонки: вірні, часті і непостійні слухачі, додав фізичні прикмети до всього вищеозначеного, як полюбляв казати Ле Ґерн. Червоним він підкреслив прізвища тих, хто ставив парі щодо фіналів кораблетрощ, про які розповідалося в «Сторінці історії Франції», блакитним — швидких, які бігли на роботу одразу по закінченню сеансу, жовтим — тих, хто лишався побазікати на майдані або у «Вікінгу», фіолетовим — місцевих, які приходили в базарні дні. Це була чітка і охайна робота. Тримаючи папірець у руці, Декамбре тихенько вказував комісару на обличчя, щоб той міг їх запам'ятати.

— «Кармелла», трищоглова шхуна під австрійським прапором вантажопідйомністю 405 тонн, що вирушила з Бордо до Кардіффа, сіла на мілину біля Ґак-ар-Вілер. Екіпаж, чотирнадцять осіб, урятовано, — завершив Жос і зіскочив зі своєї сцени.

— Погляньте, — сказав Декамбре. — Всі, хто здаються збентеженими, супляться і нічого не розуміють, — новенькі.

— Тобто блакитні, — сказав Адамберґ.

— Точно. Ті, хто щось обговорює, хитає головою і жестикулює, — завсідники.

Декамбре залишив Адамберґа, щоб піти допомогти Лізбет почистити квасолю, ящик якої вони купили за невисокою ціною, а Адамберґ тим часом зайшов у «Вікінг» і прослизнув під ніс дракара за стіл, який він уже вважав своїм. Ті, хто укладав парі щодо фіналу кораблетрощі, зібралися в барі і галасливо мінялися грішми. Список ставок зберігав Бертен, щоб ніхто не шахраював. Через божественне походження Бертена вважали людиною надійною і непідкупною.

Адамберґ замовив каву і затримався на профілі Марі-Бель, яка старанно писала листа за сусіднім столиком. Це була тендітна дівчина, яку можна було б вважати гарненькою, якби її вуста окреслювалися чіткіше.

Її волосся, як і братове, густими кучерями спадало на плечі, але воно було білявим і чистим. Вона всміхнулася комісарові і продовжила писати. Біля неї сиділа молода жінка на ім'я Єва, що намагалася допомогти їй з листом. Вона була не такою гарненькою, бо їй бракувало вільності. Її спокійне обличчя видавалося серйозним, а під очима намалювалися темні кола. Саме так Адамберґ уявляв собі якусь героїню з дев'ятнадцятого століття, замкнену у провінційному будинку з дерев'яними панелями.

— Так буде добре? Гадаєш, він зрозуміє? — запитувала Марі-Бель.

— Добре, — сказала Єва, — але якось надто коротко.

— Розказати йому про погоду?

— Можна.

Марі-Бель повернулася до свого листа, міцно стиснувши ручку пальцями.

— Слово «захворіти», — сказала Єва, — пишеться через «хв».

— Ти впевнена?

— Гадаю, так. Дай-но спробую.

Єва кілька разів спробувала написати слово на чернетці, а тоді нерішуче насупила брови.

— А тепер я і не знаю. Може, переплутала.

Марі-Бель повернула голову до Адамберґа.

— Комісаре, — трішки сором'язливо запитала вона. — Слово «захворіти» пишеться через «ф» чи через «хв»?

Уперше в житті з Адамберґом радилися щодо орфографії, і він не міг дати відповідь.

— У реченні «Але Дамас не захворів»? — уточнила Марі-Бель.

— Фраза нічого не змінює, — тихо сказала Єва, схилившись над чернеткою.

Адамберґ відповів, що він зовсім не розуміється на орфографії. Марі-Бель, здається, дуже вразило це відкриття.

— Але ж ви поліціянт, — заперечила вона.

— Так і є, Марі-Бель.

— Я піду, — сказала Єва, торкнувшись до руки Марі-Бель. — Я обіцяла Дамасу допомогти йому порахувати касу.

— Дякую, — сказала Марі-Бель. — Мило з твого боку, що ти мене підміняєш. Бо з цим листом мені ніяк не вдасться звільнитися.

— Навпаки, — сказала Єва, — мене це розважить.

Вона тихо зникла, і Марі-Бель повернулася до Адамберґа.

— Комісаре, мені казати йому про цю... цей... мор? Чи краще якомога довше мовчати?

Адамберґ повільно похитав головою.

— Нема ніякого мору.

— Але четвірки? І чорні тіла?

Адамберґ знову похитав головою.

— Є вбивця, Марі-Бель, і це вже велике лихо. Але щодо чуми, то нема навіть її тіні.

— Я можу вам вірити?

— Беззаперечно.

Марі-Бель знову всміхнулася і цього разу розслабилася повністю.

— Боюся, що Єва закохана в Дамаса, — сказала вона, трохи напружившись, ніби Адамберґ, розібравшись із проблемою чуми, мав дати раду решті проблем у її житті. — Радник каже, що це добре, що до неї повертається життя, і хай усе буде як буде. Але я, мабуть, уперше не згодна з радником.

— Бо? — запитав Адамберґ.

— Бо Дамас закоханий в огрядну Лізбет, ось чому.

— Вам не подобається Лізбет?

Марі-Бель закопилила губи, а тоді продовжила.

— Вона хороша, але надто вже галаслива. І я її трохи боюся. У будь-якому разі Лізбет тут недоторканна. Радник сказав, що вона — наче дерево, що дає притулок багатьом пташкам. Я, звісно, не проти, але це дерево добряче б'є по вухах. До того ж Лізбет усюди намагається командувати. Всі чоловіки волочаться за нею. Автоматично, через її досвід.

— Ви заздрите? — усміхнувшись, запитав Адамберґ.

— Радник каже, що так, але я сама цього не усвідомлюю. Мене дратує, що Дамас цілі вечори просиджує там. Але треба визнати, що коли ви слухаєте, як Лізбет співає, то автоматично підпадаєте під її шарм. Дамас дуже захоплений, тому не помічає Єву, бо та не галаслива. Звісно, з нею нуднувато, але це і так зрозуміло, зважаючи на все, що вона пережила.

Марі-Бель допитливо глянула на Адамберґа, ніби хотіла з'ясувати, чи знає він щось про Єву, чи ні. Вочевидь, нічого.

— Чоловік роками бив її, — пояснила вона, не встоявши перед спокусою. — Вона втекла, але він розшукує її, щоб убити. Уявляєте таке? Чому поліція спершу не вб'є її чоловіка? Ніхто не має знати імені Єви, це наказ радника, і горе тому, хто лізтиме не в свої справи. Сам він знає її ім'я, але йому можна, тому що він — радник.

Адамберґ дозволив розмові захопити себе і лише час від часу позирав крізь вікно на те, що відбувається на майдані. Ле Ґерн вішав свою урну на ніч на платан. Шквал телефонних дзвінків, що переслідував його з самого відділку, потихеньку спадав. Чим банальнішою була розмова, тим більше він міг розслабитися. Його вже нудило від напружених роздумів.

— Гаразд, — сказала Марі-Бель, зі щирим поглядом повернувшись до нього. — Це добре для Єви, бо відтоді вона терпіти не може чоловіків. Тут вона оживає. А з Дамасом вона побачила, що бувають чоловіки кращі за того негідника, який постійно її лупцював. І це добре, бо життя жінки без чоловіка не варте нічого. Лізбет у це не вірить, вона каже, що кохання — це лише казочки. Уявіть собі, вона навіть каже, що кохання — це повна дурня.

— Вона була повією? — запитав Адамберґ.

— Звісно, ні, — вражено відповіла Марі-Бель. — Чому ви кажете такі речі?

Адамберґ пошкодував про своє запитання. Простота Марі-Бель виявилася більшою, ніж він очікував, і так навіть краще.

— Це ваша робота, — засмучено сказала вона. — Вона спотворює вас.

— Боюся, що так і є.

— А ви, ви вірите в кохання? Я дозволяю собі поцікавитися думкою з боку, бо тут позиція Лізбет недоторканна.

Оскільки Адамберґ промовчав, Марі-Бель похитала головою.

— Ну звісно, — підсумувала вона. — З усім, що вам доводиться бачити. Але радник виступає за кохання, дурниця воно чи ні. Краще добре подуріти, аніж від нудьги заскніти. Це правда щодо Єви. Вона стала значно жвавішою, відколи вечорами допомагає Дамасу з касою. От тільки Дамас кохає Лізбет.

— Так, — підтвердив Адамберґ, і без жодної неприязні зауважив, що розмова ходить по колу. Чим більше вони кружлятимуть, тим менше йому доведеться говорити, тим більше він забуде про сіяча і сотні дверей, які цієї самої миті вкриваються четвірками.

— А Лізбет не кохає Дамаса. Тож Єва страждатиме, Дамас страждатиме, ну а щодо Лізбет — гадки не маю.

Марі-Бель поринула в роздуми про те, як би так улаштувати, щоб усім було добре.

— А ви, — запитав Адамберґ, — ви в когось закохані?

— Я, — сказала Марі-Бель, почервонівши, і постукала пальцем по листу, — зі своїми двома братами маю досить чоловіків, про яких треба турбуватися.

— Ви пишете братові?

— Молодшому. Він мешкає в Роморантені й любить отримувати листи. Я щотижня пишу йому і телефоную. Хотілося б, аби він приїхав у Париж, але Париж його лякає. Вони з Дамасом не надто метиковані. Молодший ще гірший. Я маю казати йому все, що потрібно робити, навіть у поведінці з жінками. А він же симпатичний білявий хлопчина. Однак ні, чекає, доки я йому підкажу, інакше й не ворухнеться. Тож виходить, що я маю турбуватися про них аж до їхніх весіль. І мені є чим зайнятися, особливо, якщо Дамас отак роками чекатиме на Лізбет. Ну хто потім має витирати йому сльози? Хоча радник каже, що я не конче маю це робити.

— Так і є.

— А він добре знається на людях. До нього цілий день хтось ходить — старий чесно заробляє на хліб. У нього розумні поради. Але ж не можу я просто покинути своїх братів.

— Але це не заважає любити когось іще.

— Та ні, заважає, — впевнено сказала Марі-Бель. — Та й працюючи в магазині, я не багато кого можу зустріти. А тут, на майдані, мені ніхто не подобається. Радник каже мені піти пошукати трохи далі.

Годинник у ресторані пробив сьому тридцять, і Марі-Бель підскочила. Вона швидко склала листа, приклеїла марку на конверт і кинула його в торбинку.

— Вибачте, комісаре, але я маю бігти. Дамас чекає на мене.

Вона побігла, і Бертен прийшов забрати склянки.

— Балакуча, — ніби вибачаючись за Марі-Бель, сказав нормандець. — Не потрібно вірити всьому, Що вона каже про Лізбет. Марі-Бель ревнує і боїться, що та вкраде у неї брата. Це й зрозуміло. От тільки Лізбет вища за це все, просто не всі це розуміють. Вечеряти?

— Ні, — відповів Адамберґ, підводячись. — У мене справи.

— Скажіть, комісаре, — запитав Бертен, супроводжуючи його до дверей. — Треба чи не треба малювати цю четвірку?

— А ви хіба не син громовержця? — запитав Адамберґ, обернувшись. — Чи це все байки, які я чув тут на майдані?

— Так і є, — відповів Бертен, піднімаючи підборіддя. — Через Тутенів, по материнській лінії.

— От і не малюйте ці четвірки, Бертене, якщо не хочете, щоб ваш славний предок надавав вам запотиличників.

Бертен зачинив двері і, не опускаючи підборіддя, прийняв серйозне рішення. Доки він живий, жодних четвірок не буде на дверях «Вікінга».

За півгодини Лізбет зібрала мешканців на вечерю. Декамбре попросив тиші, постукавши ножем об келих. Сам він уважав цей жест трохи вульгарним, але іноді необхідним. Кастійон дуже добре розумів цей заклик до порядку і миттєво зреагував.

— Я не маю звички диктувати правила поведінки своїм гостям, — Декамбре надавав перевагу цьому терміну, а не конкретнішому — «орендарі», — які повноправні королі у своїх кімнатах, — почав він. — Утім, у зв'язку з досить особливими обставинами, в яких ми всі опинилися, я прошу всіх не піддаватися загальній інтоксикації і утриматися від малювання різних там талісманів на дверях. Подібний символ зганьбить цей дім. Утім, якщо хтось із вас забажає намалювати таку четвірку, я, поважаючи індивідуальну свободу, не матиму нічого проти. Але буду вдячним тій людині, якщо на час божевілля, доки не буде знайдено сіяча чуми, вона переїде в інше місце. Дуже сподіваюся, що нікого з вас не зацікавила така перспектива.

Він обвів поглядом усіх присутніх за мовчазним столом. Декамбре відмітив про себе, що Єва завагалася, на обличчі Кастійона грала посмішка фанфарона, хоча сам він був не надто спокійним, Жосу було начхати, а Лізбет шаленіла від однієї думки про те, що хтось причепить четвірку в її володіннях.

— Гаразд, — сказав Жос, якому хотілося їсти. — Вирішено.

— І все ж таки, якби ви не зачитували ці диявольські повідомлення...

— Диявол не лякає мене, маленька Єво, — відповів Жос. — Шторми — так, від них мороз по шкірі. А ось диявола, четвірки і весь цей гамір можете заховати собі в кишеню і прикрити носовою хустинкою. Слово бретонця.

— Вирішено, — сказав Кастійон, якого підбадьорила промова Жоса.

— Вирішено, — тихо повторила Єва.

Лізбет нічого не сказала і взялася насипати суп.