О п'ятій годині вечора двадцять три агенти кримінального розшуку зібралися навколо Адамберґа, вмостившись на стільці, встановлені поміж будівельного сміття. Бракувало тільки Ноеля і Фруасі, які спостерігали за майданом Едґара Кіне, і двох офіцерів, що чергували на вулиці Жан-Жака Руссо.
Адамберґ чіпляв кнопками до стіни великий план Парижа. Звіряючись зі списком, який він тримав у руках, комісар позначав великими шпильками з червоними голівками чотирнадцять багатоповерхівок, уже розмальованих четвірками, і зеленою шпилькою — п'ятнадцяту, де було скоєно вбивство.
— Сімнадцятого серпня, — почав Адамберґ, — на землі з'явився тип, що мав намір повбивати всіх. Назвімо його «CLT». Цей «CLT» не кидається бездумно до горла першого зустрічного перехожого. Він проводить підготовчу фазу, на яку витрачає майже місяць, але розпочато її, без сумніву, задовго до того. Злочинець атакує одразу на двох фронтах. Фронт перший: він обирає паризькі багатоповерхівки, де вночі малює чорні цифри на дверях квартир.
Адамберґ увімкнув прожектор і велика перевернута четвірка з'явилася на білій стіні.
— Це специфічна дзеркальна четвірка, що закінчується двома рисочками на хвості. Ці особливості притаманні кожному малюнку. Внизу праворуч художник додає три великі літери: «CLT». На противагу четвіркам, вони прості і без прикрас. Злочинець витворює цей сюжет на дверях усіх квартир, крім однієї. Ці двері обрано випадково. Здається, що критерії вибору нерозмальованих дверей нічим не вмотивовані. Помешкання розташовані в одинадцяти різних округах, на великих авеню та на маленьких вуличках. Номери будинків також абсолютно різні — парні й непарні. Та й самі будинки, багаті і бідні, представляють стилі різних епох. Складається враження, ніби «CLT» вирішив зібрати якомога більше різноманітних зразків у свою колекцію. Так, ніби хотів сказати, що може дістатися до кожного: нікому не втекти.
— А мешканці? — запитав лейтенант.
— Трішки пізніше, — відповів Адамберґ. — Ці дзеркальні четвірки мають особливе значення: колись цю цифру використовували як талісман для захисту від чуми.
— Якої чуми? — пролунав голос.
Адамберґ з легкістю впізнав брови бригадира.
— Чума, Фавре, була лише одна. Данґларе, нагадайте, будь ласка, три фази її розвитку.
— Чума з'явилася на Заході у 1347 році, — сказав Данґлар. — За п'ять років вона спустошила Європу від Неаполя до Москви і вбила тридцять мільйонів людей. Цей жахливий період у житті людства було названо Чорною смертю. Ця назва дуже важлива для розслідування. Вона походить від...
— Три фази, Данґларе, — перервав його Адамберґ.
— Потім вона знову періодично виникала, приблизно раз на десять років, знищуючи цілі регіони, і відступила лише у вісімнадцятому столітті. Я ще не згадував ні про пізнє Середньовіччя, ні про сучасність, ні про Схід.
— Чудово, і не згадуйте. Цього вистачить, аби зрозуміти, про що йдеться — про чуму, яка вбиває людину за п'ять-десять днів.
Після цього повідомлення всі почали перешіптуватися. Адамберґ уклав руки в кишені і, схиливши голову, чекав, доки аудиторія заспокоїться.
— А чоловік з вулиці Жан-Жака Руссо помер від чуми? — запитав переляканий голос.
— Я дійду до цього. А поки що другий фронт: сімнадцятого серпня «CLT» озвучує своє перше оголошення на міському майдані. Він зупиняє свій вибір на перехресті бульвару Едґара Юне і вулиці Деламбр, де одна людина досить-таки успішно відновила професію вуличного Глашатая.
Праворуч піднялася рука.
— Що це за професія така?
— Чоловік удень і вночі підвішує на дерево урну, куди люди кладуть повідомлення, які хотіли б оголосити за, гадаю, невелику плату. Тричі на день Глашатай висипає листи з коробки і виголошує їх.
— Це повна дурня, — сказав хтось.
— Можливо, але це працює, — відказав Адамберґ. — Продавати слова не дурніше, ніж продавати квіти.
— Або ж бути лягавим, — пролунав голос ліворуч.
Адамберґ звернув увагу на офіцера, який це сказав: усміхнений коротун із сивим волоссям, на три чверті лисий.
— Або ж бути лягавим, — підтвердив Адамберґ. — Повідомлення «CLT» незрозумілі ні широкому загалу, ні вузькому колу. Йдеться про короткі уривки зі старовинних книг, написаних французькою або латиною, які псих кидає в урну у великих конвертах кольору слонової кістки. Тексти надруковано на принтері. На тому майдані є чоловік, що цікавиться старими книгами. Це настільки заінтригувало його, що він вирішив у всьому розібратися.
— Його прізвище? Професія? — запитав один лейтенант, на колінах в якого лежав розгорнутий блокнот.
Адамберґ на мить завагався.
— Декамбре, — відповів він. — Пенсіонері радник з життєвих питань.
— На тому майдані всі божевільні? — запитав інший.
— Цілком ймовірно, — сказав Адамберґ. — Але це тільки оптична ілюзія. Якщо поглянути здалеку, все і всюди видається нормальним. Але якщо придивитися ближче, то можна помітити, що всі більше чи менше божевільні — на цьому майдані чи на іншому, десь там чи в нашому кримінальному розшуку.
— Я не згоден, — гучно запротестував Фавр. — Потрібно бути зовсім дурним, щоб вийти на майдан і волати всілякі нісенітниці. Краще б той тип добряче трахнувся, це б одразу прочистило йому мізки. На вулиці Ґете за три сотні франків будь-хто розставить ноги.
Пролунало гигикання. Адамберґ обвів усіх спокійним поглядом, від якого смішки стихли, а тоді зупинився на бригадирі.
— Я вже казав, Фавре, психи є і в нашому відділку.
— Знаєте, комісаре, — почав Фавр, ураз підвівшись. Його щоки почервоніли.
— Стуліть пельку, — різко обірвав його Адамберґ.
Ображений Фавр одразу ж сів, неначе його вдарили. Адамберґ помовчав кілька секунд, схрестивши руки на грудях.
— Я вже раз просив вас поміркувати, Фавре, — спокійніше сказав він. — Тепер я прошу вас про це вдруге. У вас точно має бути мозок, пошукайте його. А якщо не знайдете, йдіть собі жартувати подалі з моїх очей і з цього відділку.
Втративши інтерес до Фавра, Адамберґ поглянув на великий план Парижа і повів далі:
— Цьому Декамбре вдалося розшифрувати зміст повідомлень, залишених «CLT». Усі вони взяті зі старовинних трактатів про чуму й зі щоденника, пов'язаного з нею. Протягом місяця «CLT» повідомляв про знаки, які віщують лихо. Потім він набрав обертів і оголосив про прихід чуми в місто минулої суботи, у квартал «Руссо». Три дні по тому, тобто сьогодні, ми знаходимо перше тіло в багатоповерхівці, розмальованій четвірками. Жертва — молодий власник автосервісу, охайний, неодружений, чистий перед законом. Труп лежав роздягненим, а його шкіру вкривали чорні плями.
— Чорна смерть, — промовив голос (той, який нещодавно цікавився причиною смерті).
Адамберґ звернув увагу на скромного юнака з м'якими рисами обличчя і великими зеленими очима. Біля нього підвелася жінка з масивним незадоволеним обличчям.
— Комісаре, — сказала вона. — Чума — надзвичайно заразна хвороба. І ніхто не гарантує, що цей чоловік не помер від чуми. Але ви привели на місце злочину чотирьох оперативників, навіть не дочекавшись висновків лікаря.
Замислившись, Адамберґ підпер підборіддя кулаком. Ці інформаційні збори перетворювалися на своєрідне з'ясування стосунків зі сварками і пробними провокаціями.
— Чума, — сказав Адамберґ, — не передається через контакт. Це хвороба гризунів, зокрема — щурів, що передається людині через укуси їхніх інфікованих бліх.
Адамберґ ділився новими знаннями, які здобув сьогодні завдяки словнику.
— І коли я повів туди чотирьох людей, — продовжив він, — уже було відомо, що жертва точно не померла від чуми.
— Чому? — запитала жінка.
Данґлар прийшов на допомогу комісару.
— Оголошення про прихід чуми в місто було зроблено Глашатаєм у суботу, — сказав він. — Лорійон помер в ніч з понеділка на вівторок, тобто три дні по тому. Варто зазначити, що після потрапляння бацили в організм людина помре не раніше, ніж за п'ять днів (звісно, за рідкісними винятками). Тобто ми точно не маємо справу зі справжньою чумою.
— Чому ж ні? Він міг заразитися раніше.
— Ні. «CLT» — маніяк. А маніяки не шахраюють. Якщо оголошення пролунало в суботу, отже, і зараження мало статися в суботу.
— Можливо, — сказала жінка, трохи заспокоївшись, і сіла.
— Власника автосервісу задушили, — знову взяв слово Адамберґ. — Потім його тіло вимазали деревним вугіллям, щоб імітувати симптоми і нагадати про назву хвороби. Тобто ніякої бацили в «CLT» нема. Це не якийсь божевільний лаборант, що блукає зі шприцем у сумці. Цей чоловік діє символічно. Але очевидно, він сам вірить у чуму, і вірить дуже сильно. На дверях жертви не було жодної четвірки. Нагадую вам, що четвірки — це захист, а не погроза. Тобто в зоні ризику опиняються лише ті, чиї двері не розмалювали. «CLT» заздалегідь обирає жертву і захищає інших мешканців багатоповерхівки своїми малюнками. Ця турбота про захист інших показує, що «CLT» справді вірить, що поширює чуму. І все ж він не б'є наосліп: він убиває одного і захищає усіх решта, які, на його думку, не мають постраждати від лиха.
— Він вірить, що поширює чуму, і водночас душить? — запитав чоловік праворуч. — Якщо він здатен так себе дурити, то ми маємо справу зі справжнім шизофреніком, чи не так?
— Не обов'язково, — сказав Адамберґ. — «CLT» керує уявним світом, який сам же і вигадав. Це не таке вже й рідкісне явище: багато людей вірять, що можуть читати майбутнє по гральних картах або по кавовій гущі. Десь там, на вулиці, або навіть тут, у межах нашого відділку. В чому різниця? Купи інших людей вішають фігурку Богородиці над ліжком і щиро вірять, що ця статуетка, зроблена людськими руками і придбана за шістдесят дев'ять франків, справді захистить їх. Вони розмовляють зі статуеткою, розповідають їй різні історії. В чому різниця? Лейтенанте, межа між уявленнями про реальність і реальністю пролягає винятково крізь точку зору, особистість і культуру.
— Але, — перервав його офіцер із сивим волоссям, — чи є хтось іще в зоні ризику? Всі ці двері, що лишилися без малюнків: невже на їхніх мешканців чекає така сама доля, як і на Лорійона?
— Боюся, що так. Цього вечора біля чотирнадцяти чистих дверей у пофарбованих будинках буде поставлено охоронців. От тільки ж ми не знаємо про всі пофарбовані будинки — лише про ті, звідки надходили скарги. Без сумніву, в Парижі ще з двадцять таких, якщо не більше.
— Чому б не зробити оголошення? — запитала жінка. — Щоби попередити людей?
— У цьому і полягає запитання. Є ризик, що розпочнеться загальна паніка.
— Можна сказати лише про четвірки, — запропонував сивий. — Нема потреби розповідати про все решта.
— Так чи інакше, а про все стане відомо, — відповів Адамберґ. — А якщо цього не трапиться, «CLT» сам нажене страху. Він же з самого початку робить саме це. І якщо він обрав Глашатая, то це тому, що нічого кращого не вигадав. Якби він надсилав таке в газету, то його повідомлення швидко опинилися б у смітнику. Тож він вирішив розпочати скромно. І якщо цього вечора про нього заговорять у пресі, то перед ним, як перед королем, відкриються всі шляхи. Але це в будь-якому разі лише питання часу. Він сам прокладе собі шлях. Якщо він продовжить і ще когось уб'є, поширюючи чорну смерть, загальний психоз неможливо буде спинити.
— І що ж ви надумали, комісаре? — тихо запитав Фавр.
— Урятувати людські життя. Мешканцям розмальованих багатоповерхівок буде надіслано запрошення в комісаріат.
Злагоджене гудіння означало одностайну згоду всіх членів бригади кримінального розшуку. Цього вечора Адамберґ почувався дуже втомленим, бо забагато поводився як поліціянт. Йому дуже хотілося просто сказати: «Ми працюємо, і кожен викручується, як може». А натомість довелося викладати факти, класифікувати запитання, визначати проблеми і завдання. У певному порядку і з певною владою. Йому чомусь пригадалося, як він ще дитинчам бігав по гірських доріжках, підставляючи голе тіло під сонячні промені, а тоді він запитав себе, якого біса він робить тут, повчаючи двадцять трьох дорослих людей, які стежать за ним, як за маятником.
Так, він пригадав, що тут робить. З'явився тип, який душить інших, і він його розшукував. Не дозволяти різним типам руйнувати світ — його робота.
— Первинні цілі такі, — підбив підсумок Адамберґ, підводячись. — По-перше, захист потенційних жертв. По-друге, спостереження за цими жертвами і пошук будь-яких спільних рис між ними: родина, вікова категорія, стать, соціально-професійний статус тощо. По-третє, стеження за майданом Едґара Кіне. По-четверте, і це основне — пошук убивці.
Перш ніж знову заговорити, Адамберґ повільно обійшов залу туди-сюди.
— Що ми знаємо про нього? Можливо, це жінка, такий варіант також не треба відкидати. І все ж я схиляюся до чоловіка. Цей літературний параді вихваляння більше пасують до чоловічої пихи, до бажання бути поміченим і потреби в демонстрації сили. Якщо буде підтверджено, що жертву задушили, можна безпомильно ставити на чоловіка. Дуже освіченого чоловіка, навіть надзвичайно освіченого, інтелігента. Він досить заможний, бо має комп'ютер і принтер. Можливо, має смак до розкошів. Конверти, якими він користується, великі і дорогі. У нього є хист до малювання, він охайний і ретельний. З нав'язливими ідеями. А отже, боягузливий і забобонний. Зрештою, це, можливо, колишній в'язень. Якщо лабораторія підтвердить, що замок було зламано, треба буде покопати в цьому напрямку. Проглянути всіх арештантів з ініціалами «CLT», якщо йдеться про його підпис. Одним словом, нам нічого не відомо.
— А чума? Чому саме чума?
— Коли ми дізнаємося про це, то впіймаємо його.
Люди розійшлися під грюкання стільців.
— Розділіть обов'язки, Данґларе, а я двадцять хвилин пройдуся.
— Підготувати офіційне повідомлення?
— Будь ласка. У вас це вийде краще, ніж у мене.
Лаконічне повідомлення було оголошено по всіх каналах у вечірніх новинах о восьмій годині. Його написав Адріан Данґлар. Він просив усіх мешканців будинків, позначених четвірками на дверях, якнайшвидше прийти у найближчий комісаріат. Причина: розшук злочинної групи.
З восьмої тридцять телефон у приміщенні кримінального розшуку не змовкав. На місці лишалася третина команди, і Данґлар з Керноркяном сходили за харчами і за вином, які поставили на верстаку електриків. О дев'ятій тридцять було з'ясовано, що розмальовано ще чотирнадцять будинків — тобто всього двадцять дев'ять, — які Адамберґ відмітив новими позначками на плані міста. Мешканців двадцяти восьми квартир, двері яких лишилися незачепленими, уже внесено у список. На перший погляд, між ними немає жодного зв'язку: великі родини і неодружені, чоловіки, жінки, молодь, люди середнього віку, старші — всі вікові категорії, всі статі, всі професії і соціальні групи. Коли перейшло за одинадцяту годину, Данґлар прийшов повідомити Адамберґу, що на кожному зі сходових майданчиків, що опинилися під загрозою, поставлено чергувати двох поліціянтів.
Адамберґ відпустив агентів, котрі затрималися на додатковий час, лишив на місці нічну команду і сів у службову машину, щоб поїхати на майдан Едґара Кіне. На зміну попередньому тандему приїхали лисий чоловік і масивна жінка — та, яка ледь не накинулася на Адамберґа посеред зборів.
Він помітив їх на лавці — на перший погляд, вони безтурботно розмовляли, але в той же час уважно стежили за урною, що висіла за п'ятнадцять метрів від них. Комісар непомітно привітався з колегами.
— Звертайте увагу на формат конверта, — сказав він. — Завдяки фарту і цьому ліхтарю його, певно, можна буде розгледіти.
— Ми когось затримуємо? — запитала жінка.
— Ні, лише спостерігайте. Якщо вам здасться, що ви помітили нашого злочинця, непомітно за ним простежте. Двоє фотографів розташувалися по різні боки на сходовому майданчику цього будинку. Вони зніматимуть усіх, хто наближатиметься до урни.
— О котрій годині нас змінять? — позіхаючи, запитала жінка.
— О третій ранку.
Адамберґ зайшов у «Вікінг» і помітив Декамбре, що влаштувався за столиком в глибині зали в компанії Глашатая і ще п'яти осіб. Через прихід комісара розмови стихли, як розладнаний оркестр. Поліціянт зрозумів, що всі люди за столом знали, що він лягавий. Декамбре вирішив не ховатися.
— Комісар Жан-Батіст Адамберґ, — сказав він. — Комісаре, дозвольте представити вам Лізбет Пластон, співачку, Дамаса Віґ'є, з крамниці «Рол-Райдер», його сестру Марі-Бель, Кастійона, коваля на пенсії, та Єву, нашу мадонну. Ви вже знайомі з Жосом Ле Ґерном. Складете нам компанію за келихом кальвадосу?
Адамберґ відмовився.
— Можна вас на одне слово, Декамбре?
Лізбет безцеремонно схопила комісара за рукав, трішки смикнувши його. Адамберґ миттєво впізнав цю особливу, змовницьку вільність людини, яка не раз бувала в комісаріаті; пересичену впевненість повії, звичної до нескінченних поліційних облав і контролів.
— Скажіть, комісаре, — сказала вона, оглядаючи його одяг. — Сьогодні ввечері ви шпигуєте? Це ваше нічне маскування?
— Ні, це мій щоденний одяг.
— А ви не надто про себе дбаєте. Якась розхлябана поліція пішла.
— Лізбет, по одежі людей не судять, — сказав Декамбре.
— Іноді судять, — відповіла та. — Ось цей чоловік, наприклад, дуже розхлябаний і ніколи не прагне нікого вразити. Чи не правда, комісаре?
— Вразити кого?
— Жінок, — запропонував Дамас, усміхнувшись. — Усе ж таки потрібно вміти вражати жінок.
— Ото розумака вишукався, Дамасе, — сказала Лізбет, повертаючись до нього, і юнак почервонів. — Нам, жінкам, зовсім не треба, щоб нас вражали.
— Он як, — сказав Дамас, насупившись. — І що ж вам треба, Лізбет?
— Нічого, — відповіла та, гучно гепнувши великою чорною рукою по столу. — Нам нічого не потрібно, правда, Єво? Ні любові, ні ніжності, тільки ящик квасолі. Ось що. Сам і мізкуй.
Єва не відповіла нічого, а Дамас змарнів, крутячи келих у руках.
— Ти не маєш рації, — з тремтінням відказала Марі-Бель. — Ніхто просто так не відмовляється від кохання. Що ж іще лишається?
— Квасоля, я ж сказала тобі.
— Ти говориш казна-що, Лізбет, — відповіла Марі-Бель, схрестивши руки. Здавалося, вона ось-ось заплаче. — І не треба тільки через те, що ти маєш досвід, відмовляти інших.
— То набувайся досвіду, ягнятку, — сказала Лізбет. — Я ж тобі не заважаю.
Раптом Лізбет вибухнула реготом, поцілувала Дамаса в лоб і поплескала Марі-Бель по голові.
— Усміхнися, ягнятку, — сказала вона. — І не слухай, що каже огрядна Лізбет. Огрядна Лізбет зла, і вона свариться з усім світом через свій той самий бойовий досвід. Правильно робиш, що захищаєш свою позицію. Це добре. От тільки, якщо тебе цікавить професійна думка, дам пораду: не варто набиратися цього досвіду аж надто багато.
Адамберґ відвів Декамбре вбік.
— Вибачте мені, — сказав Декамбре, — але я маю стежити за розмовою. Розумієте, завтра мені треба буде давати поради. Тож маю бути в курсі.
— Він закоханий, так? — сказав Адамберґ ледь зацікавленим тоном людини, яка грає в лотерею, але не надто вірить у перемогу.
— Дамас?
— Так. У співачку?
— Точно. Я можу чимось бути корисним, комісаре?
— Це трапилося, Декамбре, — тихо сказав Адамберґ. — Повністю чорний труп на вулиці Жан-Жака Руссо. Знайшли сьогодні вранці.
— Чорний?
— Голий, задушений, вимазаний вугіллям.
Декамбре стиснув щелепи.
— Я так і знав, — сказав він.
— Так.
— За нерозмальованими дверима?
— Так.
— Ви охороняєте інших?
— Їх двадцять вісім.
— Вибачте. Не сумніваюся, що ви вмієте робити свою роботу.
— Мені потрібні ці «химери», Декамбре, всі, що у вас є, разом з конвертами, якщо ті досі збереглися.
— Йдіть за мною.
Чоловіки перетнули майдан, і Декамбре повів Адамберґа до свого кабінету.
— Ось, — сказав Декамбре, простягаючи йому стос папірців і конвертів. — А щодо конвертів, гадаю, ви і самі розумієте, що це безнадійно. До них торкався і Ле Ґерн, і я. Мої вам брати не доведеться, всі десять пальців є у вашій базі даних.
— Тоді мені знадобляться відбитки Ле Ґерна.
— Також у базі даних. Як мені відомо, чотирнадцять років тому Ле Ґерн сидів у в'язниці за велику бійку у Ґільвінеку. Бачите, ми вже у вашому комп'ютері, навіть просити не доведеться.
— Слухайте, Декамбре, невже всі на цьому майдані сиділи?
— Бувають такі місця, де віє особливим духом. Я прочитаю вам недільну «химеру». Вона була лише одна: «Сьогодні ввечері, повертаючись на вечерю, я дізнався, що в місто прийшла чума. Три крапки. У кабінеті завершую листи, впорядковую справи і статки у разі, якщо Господь захоче покликати мене до Себе. Най здійсниться воля його!»
— Продовження «Щоденника» англійця, — сказав Адамберґ.
— Точно.
— Сепіс.
— Пепіс.
— А вчора?
— Вчора нічого.
— Он як, — сказав Адамберґ. — Він сповільнюється.
— Не думаю. Гляньте на ранкового листа: «Цей бич завжди готовий до наказів Божих, і насилає Він його, коли забажає». Цей текст означає, що маніяк не складає зброю. Зверніть увагу на це «завжди готовий» і «коли забажає». Він оголошує і насміхається.
— Він грається в надлюдину, — сказав Адамберґ.
— А отже, інфантильний.
— Це все одно нічого не дає, — сказав Адамберґ, похитавши головою. — Він зовсім не дурень. Тепер, коли поліція наготові, він більше не вкаже місця наступного злочину. У нього розв'язані руки. Він назвав «квартал Руссо», щоб точно встановити зв'язок між першим злочином і проголошеною ним чумою. Цілком імовірно, що відтепер він стане куди невловимішим. Тримайте мене в курсі, Декамбре, від оголошення до оголошення.
Адамберґ вийшов, тримаючи під рукою пакет з повідомленнями.