Нафта

Нотатка 103b ДРУГИЙ ПОЛІТИЧНИЙ БЛОК (Передмова)

Наразі те, про що йтиметься у цій книзі, теж є «чимось писемним». Але наразі у цьому «чомусь із написаного» будуть посилання лише на те, що було у «чомусь із написаного» раніше.

Лише втаємничений читач, та ще й втаємничений у те, про що йдеться у цій книзі, можливо, буде спроможний зрозуміти послідовність знаків, котрі надруковані на сторінках, які він збирається прочитати.

У «чомусь писемному» раніше розповідалося про винищення, яке влаштувала Влада серед робітничого, бідного класу, впровадивши нові Взірці (котрі, докорінно змінивши бідноту та робітничий клас, буквально звели їх з лиця землі).

Наразі у «чомусь писемному» розповідатиметься про злочинні ініціативи Влади (точніше, Держави).

Наразі злочинна ініціатива Влади, яка втілюється у державну бюрократію, насамперед полягає в жорстоких засобах боротьби класу, який протистоїть робітникам, а точніше — комуністам.

Отож за таких обставин питання полягає в тому, який же у цій боротьбі сенс, коли ми в попередньому «поєднанні символів» бачили, що робітничий клас — бідняки, які насправді «зникли з лиця землі»? Хіба можливо, ба більше, збагненно, щоб хтось боровся з тим, чого вже не існує?

Певна річ, пояснення завжди існує. У даному випадку пояснення, яке я так вправно знайшов, буде таким: Влада завжди є, як кажуть в Італії, макіавеллівською, себто реалістичною. Вона виключає із своєї діяльності все, що можна дізнатись завдяки Видінням. Тоді Видіння, в якому йдеться про наглу смерть робітничого класу, котре міститься у цьому романі, і частиною того, що «належить цьому роману», отож саме на цих самих сторінках інтелект Влади має рахуватися з Видіннями.

Одначе позаяк вона, здається, нічого такого не робить, то показує себе слабкою, бездіяльною, тупою, боязливою, безжальною та злочинною. У той час як, і в цьому ми переконаємося далі у третьому «поєднанні символів», у третьому уривку «чогось писемного», вона такою не є. Дурна поведінка Влади (створення величезної машини, яка упорядкована у низку спільних злочинів з метою знищення чогось, що Влада вже й так давно знищила) насправді, принаймні за таких обставин, є загадкою. Світлові історії потрібен календар; трішки перетасуй хронологічний хід подій, хоч би розібравши його на складові, й ось світло історії гасне, не даючи більше жодних пояснень.

Якщо у Видінні розставити (справжні) злочини один за одним, глумлячись таким чином над логікою макіавеллізму чи політичного реалізму, перетворюючи її на страхітливо застарілу, то все-таки, і це цілком зрозуміло, — це обвинувальний акт. Саме тому політики, окрім того, що не мають бути убивцями, ще мають бути і спроможними бачити Видіння.

— Примітка про зомління Мерда (˂ ˃)

— Пам’ятник «задля сміху»

— Примітка про пам’ятник «задля сміху» (зобов’язання оцінювати його взяв на себе читач)

— Свято у Юлії Михайлівни (Карло = Ставрогін = Тагор), безсоромно названої Джулія Мічелі (вічне жіночне начало) ˂…˃ Достоєвського — випадок паразитизму — «переписано», використовуючи аналогії, узгодження тощо з існуючим світом (замість урядовців — феміністки, і пор. з тими ж «Бісами») — разом з літераторами — з літературною кадриллю — тощо.

------

-------

[очікуючи на неподобство],

[незвичні, але дуже значущі риси зовнішності К.]

— Всі перефразовані Достоєвським, тому що К. згинув, і не через лихо (не у вогні й не від злочину), а від невеличких неподобств, які трапились під час несподіваних поворотів сюжету, що стосуються К.

1) Він окреслює новий антифашизм, і саме він віддасть наказ, який спричинить провал Фанфані (передрікаючи «космічну кризу», яка станеться наприкінці роману)

2) релігійні протиріччя

(Можливо, додати любовну історію)

-----------

-----------

— Подорож в Едо — ˂…˃ для відповідності з першою подорожжю — все дуже коротко й по суті — від появи й від пропозиції щодо подорожі від Корнеліо

11 листопада 1974

Закінчення

* Космічна криза (нафта, вода й повітря закінчились)

— Боги — не Боги (1)[313], які знов переживають космічні кризи на самому початку (замість теперішньої згадується найдавніша — яка, по суті, повторюється одне в одне: виставляння напоказ своєї срамоти задля ефекту на публіку, сміх, ˂…˃, відновлення звичайного ходу історії)

— Сміх тощо

— йдеться про те, щоб вирішити, як — знову разом — усе, як раніше

Нотатка 103с ЛУГ ПІД ПІЗАНСЬКОЮ ВЕЖЕЮ

(Ця нотатка така сама, як нотатка 51а, про Кипуче джерело. Карло обдивляється молодих студентів, які б’ють байдики, розлігшись на великому лузі. За зовнішністю та мораллю, які цілком можна по них пізнати, вони зовсім інші, аніж молодь з Джерела. Час зробив величезний стрибок, але до свідомості Карло це ще не дійшло, тоді як другий Карло вже чудово пізнав це на власному досвіді тощо, — тому він спостерігає ніби болісне жахіття власної та їхньої немічності тощо.)

Нотатка 104 РОЗПУСНІ МІСЦЯ

З Пізи Карло поїхав просто до Турина. Я заощаджу власний час на те, щоб описувати, й час читача, щоб цей опис читати, на розповіді про «непізнаний» біль. Він тягає за собою себе самого, як чувал, у якому заховано чоловіка з кляпом у роті, що стікає кров’ю. Його мучить бажання, яке, на його думку, здійснити неможливо. Про це він має один-єдиний спогад, лише один, відокремлений, безформний. Спогад про те, як колись ще підлітком разом зі шкільними товаришами дізнався, що існують «розпусні місця». Між собою вони говорять про це досить вільно, хоча він уже відтоді десь глибоко в собі ховав знання про існування такого явища. У подальшому все життя продовжуючи їх приховувати. Однак наразі, коли ця подія ховалася в ньому так глибоко, що він відчував розпач через те, що воно може більше ніколи й ні в який спосіб не показатися на світ божий, «спогад про подію», навпаки, був у його душі неймовірно живим, майже свіжим, палким. Він до найменших дрібниць пам’ятав ті «розпусні місця» й те, що там робили.

Він був дитиною млявою, незграбною, огидно-смішною та полохливою^a[314], носив якісь англійські підштаники до колін, які обтягували у паху, де нічого не було, як у жінки. У ньому, проте, зовсім не було вишуканої сором’язливості. Потай хлопець обома руками хапав те, на що мав право, як і решта. Він не був безнадійно «інакшим». Щоки у нього були безформні й пухкенькі, як у сільського хлопчиська, очі маленькі й невиразні (коли не були сповнені захисного чи ˃ ненависного ˂ виразу), рівну шию він втягував у безсилі кругленькі плечі, а зад мав великий та високий, товстенькі, криві, як літера «х», ноги, загалом мав достоту таку зовнішність, через яку підліток ставав незугарним, але цілком нормальним (1)[315].

Втім, подорослішавши, він не надто змінився. Навіть навпаки, якось кумедно був подібний до себе тодішнього. Він був жадібний, чуттєвий, сліпо вірив у те, що якщо про щось не скажеш, то це обов’язково залишиться непорушною таємницею: достоту, як тоді.

Гаразд. Отже, наразі він повертається до Турина, аби віднайти ті «розпусні місця», що були єдиними, про які він взагалі мав якусь гадку й які через те наділяв якоюсь надзвичайною справжністю, «непорушною», у певному сенсі «традиційною»! Знову ж таки, це були єдині місця, які він знав, а тому він вважав їх «розпусними місцями» у повному розумінні слова, єдиними, які існували в усьому світі.

— Сходить з потяга в Турині

— Вечір (зловісні напівтіні, вечеря як годиться, все занадто яскраве тощо)

— Перші «Видіння» — про коміків-проститутів та трансвеститів

— Бар — відвідувачі Бару

— Знайомство з Памбо

— З’являються персонажі із широкими бородами та довгим волоссям, схожі на письменника з прізвищем на -тріні. Незрозуміло, фашисти вони чи комуністи, поводяться загадково (наркота, вибухи тощо)

— Зустріч з Теодоро (Федькою), яка достоту повторює зустріч Ставрогіна з Федькою, але останній ˂…˃, який шантажує його дрібницею. Але Карло — можновладець (принаймні був) і на шантаж не піддається

— ˂…˃ Федька виконує роль посередника в брудних оборудках — саме він відвезе його в пансіон «Сицилія» (де все кишить, бурлить іммігрантами та незнайомими людьми. Спільнота, яка руйнується й відроджується знов)

Нотатка 105 ПЕРЕДМОВА ПЕРЕД ВЕЛИКИМ ВІДХИЛЕННЯМ ВІД ТЕМИ

І все-таки… хай як мені важко таке чинити й попри певні докори мого сумління щодо читацьких «невиправданих сподівань», я мушу наразі перервати траєкторію, яка так упевнено вела Карло до втілення (хай і незадовільно та умовно) його нових жадань, і почати креслити нову. Одначе це оповідальне поривання не стосується, принаймні наразі, власне Карло, адже воно має стосунок до «ще не введених у дію» персонажів, абсолютно нових, а тому цілком виправдано неприємних та підозрілих. А от власне розповідь про цих, нових, персонажів зовсім не нова. Це «переробка» за чужий рахунок, яку я взяв у іншого, використовуючи зовсім невідому оповідачеві техніку (яку вважали незрівнянною). Сказати, що Карло — Ставрогін, — це абсолютно, навіть недосяжно далеко від правди. Одначе безсумнівно, що він є саме тим Ставрогіним, якого Достоєвський задумав створити (але насправді не створив з тієї простої причини, що не спромігся б прожити мало не два роки життя (1868—1869) укупі з таким персонажем). Отож Карло є по-справжньому «теплим» персонажем. Ставрогін і справді, як називає його, власне, сам Достоєвський, не є ані «палким», ані «холодним». Він і те, й інше, але це зовсім не означає, що він «теплий». «Запал» та «холодність» укупі дають не «тепло», себто «посередність», а щось інше, як на словах показував Достоєвський. «Запал» та «холодність», поєднавшись, утворюють неоднозначність, котру переживають драматично, але без явного конфлікту. Неоднозначність, яка втілюється у подобу загадковості. У цьому романі я вже неодноразово зазначав, що тілесні гріхи Карло, саме через те, що він повторює їх нескінченно, навіть близько не стоять поряд із гріхами Ставрогіна.

Загалом, Карло — це Ставрогін, яким він мав би бути, себто по-справжньому «теплим» (жахіття як для Достоєвського, так і для мене), а якщо він живе подвійним життям, то це означає, принаймні у нашому випадку, що існують два теплих життя.

Як і Ставрогін, який вчиняв свої гріхи у столиці чи за кордоном, Карло також мав владну матір у establishment «нашого міста», себто в Турині. Й у неї, а її ще й звали Барбара, теж була подруга-суперниця, яка нещодавно оселилася в Турині й яка була геть-чисто викапана Юлія Михайлівна, котру я матиму нахабство ще й задля зручності назвати Джулія Мічелі. Певна річ, її «вічно жіночне начало» неабияк мене лякає, але я спробую позмагатися з ним, хоч і, скажу ще раз, на свій лад.

Нотатка 106а ПОЧАТОК ВЕЛИКОГО ВІДХИЛЕННЯ ВІД ТЕМИ

Барбара (Варвара Петрівна), мати нашого Ставрогіна на італійський манер (таке визначення, чи ідентифікація, зрештою, є неправильним або ж правильним лише частково), останніми роками майже остаточно залишила свій маєток «Скворешники» в Канавезе, маючи на меті назавжди оселитися у місті. Вона хотіла бути в гущі подій. Це (як ми знаємо) була жінка, яка переймалася політикою. Та ще й лівою. Певна річ, вона мала більш ліві погляди, ніж, скажімо, Сарагат, якого вона добре знала ще замолоду. Її створило ідеальне туринське оточення, безпосередньою першоосновою якого були Ґобетті та Ґрамші[316]. Жінка прагнула (хоч нікому в цьому не зізнавалась, і, можливо, це помітив лише я) «у великому масштабі» бути схожою на матір Паєтти[317]. Свого часу вона була добрим другом Павезе (втім, принаймні, як випливає з письмових свідчень, він про це навіть гадки не мав). Вона вирішила вкласти свої лівопрогресистські сили у Християнсько-демократичну партію лише тому, що там почувалася вільніше (мабуть, через свій лівий конформізм), а ще, і це головне, — кориснішою (доба папи Йоана та дисидентський католицизм були вже згодом). Хай там як, а в одному вона була непохитна: була проти фашистів та щиро вірила у звитяги руху Опору. Отож вона щиро плутала своє бажання бути на перших ролях зі своїм моральним правом. У той час, коли Карло повернувся до Турина (не так, як блудний син), нещодавно саме трапились певні події, які для Барбари були надзвичайно важливими. Її давня шкільна подруга саме переїхала з Рима до Турина, адже тепер вона дружина нового голови місцевої адміністрації (префекта). Та, як нерідко трапляється, а надто в романах, справжнім Префектом була вона (1)[318]. Вона побралася з чоловіком, нещасним бюрократом, який, втім, завдяки поступовому просуванню по службі зробив собі непогану кар’єру в Міністерстві оборони. Він був родом з області Марке, тож від природи був, з одного боку, невпевненим у собі невротиком, а з іншого — миролюбним, геть-чисто позбавленим честолюбних прагнень. Ось тільки випадково, під час війни він потрапив у П’ємонт і там, так само випадково, взяв участь у партизанській боротьбі. Здається, це була одна з визначальних причин для давньої Барбариної шкільної подруги, аби вона одружилася з ним, витягла його з бюрократичних буднів Рима й досягла того, щоб чоловіка призначили префектом Турина. Вперше людина, яка стала префектом великого промислового міста, була учасником руху Опору, а отже, він був перевіреного антифашистського віросповідання. Отже, здавалось, покладено початок новому порядку, у подальшому сподіваючись на терпимість, керування та управління. У цьому Барбара несподівано стала в авангарді, як досвідчений вояк передової. Але поруч є тінь. Це тінь Джулії Мічелі. Внаслідок цього між двома суперницями не міг не виникнути відданий союз. Саме так і трапилось.

Вихлюпнувши увесь нестримний потік інформації, яка, здається, конче необхідна у розповіді, я швидко дійду суті: тобто ххх фактів, інтриг, ххх ххх, у які Карло опинився затягнутим (абсолютно не маючи до цього цікавості) по своєму приїзді до Турина.

Нотатка 106b ВЕЛИКЕ ВІДХИЛЕННЯ ВІД ТЕМИ ТРИВАЄ

Нотатка 107 ЗУСТРІЧ З ФЕДЬКОЮ

* З’являється батько Кармело^a[319] (кремезний старий «голубий» сицилієць); знову ввести образ письменника, прізвище якого має закінчення — -он — у контексті марксистсько-ленінської та фельтрінелівської лівої позапарламентської меншості на межі зі світом злочинності (який згодом перефарбується з червоного на чорне тощо під час різанини, яка пов’язує цей-таки світ злочинності [Пансіон «Сицилія»] з комуністами з екстремістськими поглядами).

* Анонімне «звичайнісіньке» обличчя загадкової молоді (яка є ані проти фашистів, ані за, не є ані конформістською, ані не конформістською, чи то бовдури, чи то злочинці тощо).

Обличчя, яке закарбувалося (у символічному сенсі) у пам’яті Карло під час усіх його «деградованих» приключок.

* Наймані вбивці чи побратими по злочинному життю (чи по хаосу в Італії) підривають вибухівку, разом з двома мільйонами, що їх Карло дав «проститутам» у пансіоні «Сицилія».

Нотатка 110 ГОДОАРИ^{69}

Карло пройшов у кінець вокзалу. Частина стін нахилилася, якісь ще стояли, але мали величезні пробоїни, від яких навкоси розходилися тріщини або ж зяяли глибокі дірки, що стали округлими; ці стіни скидалися на руїни. Там давно все вкрилося пилом, і ніби на доказ того, що вони обвалилися нещодавно, навколо були лише купи свіжих уламків. Але візерунки, які утворювали тріщини на цих стінах, зазубрені обриси ххх завдяки міцності будівлі, збудованої зі стародавнього матеріалу, котрий використовували ще на початку століття, дійсно перетворювали ці стіни на шляхетні руїни, як, наприклад, руїни якогось храму чи якоїсь церкви, зведеної у сімнадцятому столітті, що досі стоїть посеред селища у заростях кропиви, негустого плюща з блакитними дзвіночками, чортополохом, неприкритими арками під небесами й обрієм удалині… Відверто кажучи, навіть крізь пробоїни та дірки в стінах вокзалу в стилі ліберті дивовижним чином пробивається сказати б, щонайменше райське світло, як у селі, ніби місто за ними розчинилося. Ті пробоїни та дірки дивилися просто в небо, й саме звідти просочувалося світло, може, воно було вранішнім, коли воно щойно розгубило свою світанкову легкість і життя вже потекло, а може, це світло за мить до літніх сутінків, коли вечір прийде ще не скоро, але в його наближенні вже є щось водночас свіже й могильне. Доходячи сюди з ніби з дна блакитної безодні чи від обрію над морем, де моря не роздивитись, світло те набувало страхітливих обрисів пробоїн та дірок, крізь які воно проникало всередину, опускаючись, втім, додолу легко й втішливо: це справжнісіньке відновлення життя (яке, правду кажучи, ніколи не переривалось). Та де ж поділися червонуваті вулиці, які простягалися навколо, де височіли малоповерхівки часів короля Умберто І й високі галереї, по яких були прокладені щільно вмощені в бруківку трамвайні колії? Хіба, може, від вибуху зрівнявся із землею увесь квартал навколо вокзалу?

Нотатка 111 ГОДОАРИ (Продовження)

Карло нахилився, обережно, як зазвичай нахиляється людина, яка сидить на купі уламків, тремтячи, переліз через них, і нарешті йому вдалося підійти до пробоїни й визирнути на вулицю. Власне, міста вже не було. Будівля вокзалу здіймалася над безкрайньою пустелею, достоту як прадавня церква, від якої зосталась лише самотня руїна, поросла кропивою та заллята сонцем.

Карло насилу переліз через підвіконня величезного розтрощеного вікна, від якого лишилась лише велична убогість арки, яку зруйнували віки.

Пустеля перед очима Карло була ніби зеленим вересковим пустищем, де то тут, то там виднілися насипи чи невеличкі ліси під зруб, укриті тонкою вільхою чи обідраною жовтою акацією. Повсюдно все поросло вицвілою густою травою, не було й сліду доріг чи стежинок.

Роками нічого не жалося й не косилося; окультурена рослинність або ж зникла повністю, або ж була нечастою, а от дикі рослини, парості кмину, ххх, ххх, вижили й стали густими-густими, стебло у них стало твердим, ніби закам’яніло.

Карло пішов у глиб П’ємонтської рівнини, саме туди, де були гори, що заступали шлях, здіймаючись, сірі чи блакитнуваті, ніби хмари та небо. Лише біла смуга снігу окреслювала їхні обриси, відрізняючи їхні хмарні силуети від хмарного, трохи прозорішого літнього неба.

Карло поволі йшов уперед; земля перед ним ставала не такою убогою та сухою: можливо, десь неподалік знову виходила на її поверхню вода, яка тепер, не стримувана греблями, дійшовши сюди попід землею з льодовиків з молочнистих^a[320] гір, розливалася рівниною, й та вкривалася зеленню.

Нотатка 112 ГОДОАРИ (III)

Одначе тією вкритою зеленню місциною було важче йти. Тепер це вже була не пустеля, а савана, закрайок лісу. Ноги плутаються у густій траві, за якою не видно ані землі, ані бруду. Навколо чимраз густішими стають невеличкі ліси під зруб: бузина із сухим, цупким листям та ламким гіллям, ожина, дика смоківниця; часом у низині, порослій травою, яка ще буйніше розрослася на драглистій землі, часом на якихось узвишшях, які мають такі правильні обриси, що здається, ніби колись вони були греблями. Незважаючи на те, що кожна травинка, кожен листочок були знайомі й навколо не було жодного дерева, яке б людина, яка жодного разу не ступила за межі Паданської рівнини, не знала все своє життя, сонце й тиша розсипали на все це щось дике й жаске. А там, де дерева росли щільніше, оточені сухими кущами, які ніби живилися не водою, а сонцем та повітрям, цикади просто навісніли, а не стрекотали. Стоголосся їхнє було дзвінким, одноманітним, оглушливим і величним, як у пшеничних полях чи на бережках струмків неподалік Афін, де тринадцять століть тому по обіді гуляли Сократ і Федр. Врешті-решт, пташки теж стали повноправними господарями небес та рослин. Часом їх було настільки багато, що здавалося, ніби небо перетворилось на мурашник. А наземні мешканці — на землі: плазуни, ящірки, равлики, скарабеї, мухи. За перепоною із огорож, які здавалися мармуровими, поміж кипарисами, обплетеними плющем із блакитними дзвіночками, та випадковими паростями низеньких чишкунів[321] була канава, що наповнювалась від глибокого зеленого джерельця, яке було прозорішим за кришталь; у тій гущавині сонячні промені падали навкіс, і на воді та по бережку з’являлися залиті світлом плями. До круглої калюжки з водою злетілися сотні бджіл, вони пили^a[322]. Ніби гомерівське джерело. А може, його бачили ще хитрі очі Салімбене Пермського[323]. Певна річ, колись давно якийсь мандрівник проходив тут, та пам’ять про нього вже давно минула, як і про безліч інших таких знайомих речей. Утім, жодного сліду, що хтось тут ходив, не було. Єдиними ознаками життя були оті золотаві бджоли над застояною й трошки смердючою калюжею.

Нотатка 113 ГОДОАРИ (IV)

Потім знову починалася савана, в якій росли колись культурні тополі, котрих ставало дедалі більше, аж поки з них не утворився цілий дикий ліс. Проте у цьому лісі поміж дерев можна було навіть бігати, адже трава там була низенька й негуста, а земля — тверда. Довгі гладенькі стовбури, огорнуті сонячними променями, які вже трохи стелились по землі, відкидали на килим сухого листя довгі й тонкі тіні, що ставали дедалі щільнішими.

Та щойно закінчився тополиний гай, осьдечки знову рівнина; але вже не така зелена, майже гола, як тоді скраю, біля руїн вокзалу. Трава стала жовтуватою й жорсткою, зате пахучішою: пахло кмином, ромашкою та м’ятою. Трав’яний покрив ставав дедалі рідшим, залишаючи лише тверду й кам’янисту землю.

Допоки на обрії, за скупченнями тих-таки дерев, з’явився, ніби пустка, рівнесенький простір під неозорим яскравим обрієм, що тікав під темне й огорнене хмарами підніжжя гір. Це була річка, чи, точніше кажучи, широчезний струмок, завширшки щонайменше кілометр, якась геть уся біла від яскравої чи білої, як яйце, чи рожевої або сірої гальки, яку щойно принесло водою з гір.

У тій усипаній галькою пустці текли струмки води, які часом розгалужувалися, а часом знову стікалися в один; вода в них була бірюзова, лише зрідка набуваючи темнішого відтінку на глибині чи у заглибинах, залишаючись, втім, ідеально чистою, настільки прозорою, що на дні можна було розгледіти камінці.

У безмежному кам’янистому просторі, облямованому удалині прозорою запоною з дерев та кущів, які здалеку здавались маленькими, поміж стрімких зелено-блакитних ххх росли кущі з різким ароматом: вербові прутики, вкриті прожилками, майже лискуче-червоні, в їхній тіні, на клаптику запиленої землі, росли жовтенькі квіточки, найубогіші та найцінніші з творінь літа, яке у цій безмежній обмілині завжди давало відчути на собі його хоч і останній цього року, але пекучий жар.

Нотатка 114 ГОДОАРИ (V)

За обмілиною знову розпочалися магреди[324], які під низовими сонячними променями чітко підкреслювали лінію небосхилу на тлі далеких-далеких тьмяних прямовисних гір. Тиша, якщо взагалі це можна було назвати тишею через стрекотіння цикад, яке дратувало не менше за стрекотіння ластівок чи щебетання решти птахів, була непроникною. Не було жодної ознаки, що десь є жива людина.

Аж ось несподівано показалась прим’ята трава: безсумнівно, це були чіткі сліди від ніг та ххх ххх ххх колючки. Хай там як, але більше нічого, окрім хіба цієї безперечної вказівки, не свідчило про те, що у цьому місці супокій не такий, як у дикій природі, коли вона залишається на самоті сама з собою.

У фруктових дерев, які ніхто не обрізав десятки, а може, сотні років, гілля було покручене, з надто густим листям, на ньому висіли дрібні плоди, які ледве можна розпізнати; крім того, росло їх мало й абиде, у заростях ожини, й здавалось, ніби разом з кропивою вони намірились мало-помалу вкрити геть-чисто всю рівнину. Натомість, за заростями тієї-таки ожини, густої та твердої як залізо, за смугою низької зеленої трави, поміж якою, певно, ріс цикорій та овочева валеріана, виднілася друга вказівка, від котрої серце просто не могло не облитися кров’ю, а з очей не могли не потекти нестримні сльози: це було маленьке кукурудзяне поле, посеред якого рядочками ріс виноград, і на ньому непомильно відчувалася ˂ ˃ людської руки.

Нотатка 115 ГОДОАРИ (VI)

Незабаром у траві показалася ніби стежина, ба навіть утрамбована дорога.

Проходячи коли полем, порослим люцерною, а коли крізь зарості липи та жовтої акації, доріжка вийшла на ширший шлях, який, втім, теж був ніби з утоптаної сльоти, яка висохла за кілька днів, коли стояла гарна погода.

Уздовж узбіччя дороги протікала зрошувальна канава зі стрімкою, дивовижно прозорою зеленою водою.

Виднілися навіть найдрібніші листочки водяної зелені, що росла на дні, яку часом колихало течією, а часом вона була щільна та зелена-зелена, як мох.

Скоро над канавою, яка й надалі протікала уздовж дороги, оперезана липою та жовтою акацією, показався місточок.

По містку простяглася утоптана дорога, але під ним склепіння було аркове, цегляне. В арці в дивовижній прохолоді стрімко тік струмок; тепер він не був ідеально одиноким, адже і під містком, і біля надзвичайно зеленого краю берега плавали качки, поринувши у свої справи так зосереджено, що не збиралися ні на що від них відволікатися. Час від часу вони лопотіли незграбними білими, сірими з перлиновим відтінком чи мишасто-сірими крилами, й синє забарвлення на головах навколо маленьких оченят виблискувало, ніби сапфіри.

Нотатка 116 ГОДОАРИ (VII)

Вечір спустився майже раптово, чи принаймні сутінки, які тут, в оточенні густої рослинності, насиченої вологою, здавалися навіть ще темнішими. Уже був час, коли десь по сусідству мали б почати дзвонити у дзвони. За містком закінчувалася довга стіна з лип та жовтої акації, а за нею виднівся високий цегляний мур із широкими дверима посередині. Двері були причинені. Та як наближаєшся туди, з-за муру, із садиби чулися голоси, чи, принаймні, так здавалося. Слова були нерозбірливими, чулися лише інтонації. Говорила жінка, говорила дуже віддаля, мабуть, з протилежного боку будинку, який, певно, виходив на відкриту рівнину; вона щось прокричала, а потім заговорила спокійніше й замріяніше, ймовірно, жінка пішла з балкона, з якого виглядала, всередину будинку. Невдовзі, мабуть, не відповідаючи жінці прямо, але продовжуючи заведену нею розмову, почувся хлопчачий голос, одночасно голосніше гримнув владний чоловічий, то, безперечно, був батьків. Хлопець гигикнув і замовк. Заскавчав пес. Потому знову все затихло. У цей час селяни поверталися додому з полів, складали реманент, ішли митися й розчісуватися до насоса, що стояв біля великого чана, з якого поїли худобу, у той час як той, до кого сьогодні дійшла черга, йшов поратися у хліву, а решта розходилися по кімнатах, аби перевдягтися; може, вони збиралися піти в село, а може, не піти, а поїхати велосипедом, а можливо, посидіти у дворі увечері в компанії друзів, які живуть в інших садибах. Це була година, коли в давнину жінки о цій порі готували вечерю, у вікнах виднівся вогонь у темних пічках, розносилися сильні пахощі смажених злакових, а діти чекали саме цієї миті, аби додати роботи, змушуючи матерів чи сестер підзивати їх до себе чи влаштовуючи між собою сварку…

Досить було лише трішки штовхнути причинені двері, аби опинитись у садибі на тому березі, через місток. Але перед самими вхідними дверима, крізь щілину у масивних і потертих віконницях показалося дещо, що у певному сенсі було дивовижею: посеред двору росла величезна шовковиця, заввишки щонайменше у три чи чотири рази більша за маленькі шовковиці, які колись рядочком висаджували коло полів чи садили для того, щоб підтримувати ряди виноградної лози. Її густе листя, зібране у заокруглений ххх, мало таке насичене темно-зелене, яскраве забарвлення, що аж засліплювало. Можливо, на^a[325] тих ххх збиралося^b[326] надлишкове сонячне світло, освітлюючи собою двір навколо, його галереї, навіси, цегляну бруківку, котрі вже занурилися в темряву

Нотатка 117 ГОДОАРИ

Певна річ, ті голоси лише вчувалися; мабуть, то було пташине щебетання або голоси якихось тварин, адже в садибі не було жодної душі^a[327]. Так само, як і вхідні двері, решта дверей у маєтку теж були причинені, а деякі навіть було повибивано, й пороги здавалися тьмяними отворами. Кухня, — завбільшки з житницю, де проти стіни, що виходила на рівнину двома величезними вікнами праворуч та ліворуч, крізь які проникало всередину останнє зелене сутінкове світло, стояла плита, — була порожньою. Долівка, вимощена цеглою, нерівна й розбита; піддашшя — ххх. У горішні кімнати заходили ззовні, сходячи нагору дерев’яними сходами, які вели на довгий балкон, але сходинки на тих сходах уже повигнивали, й зійти нагору змоги не було. У самому кутку двору виднілася церковна стіна із гострокутним фронтоном[328], коштовними дверима п’ятнадцятого століття, а над ними — груба й коштовна розета. Тут теж віконниці були гнилими й розчиненими, а засувка просто висіла. Всередині було темно, проникало лише слабке зеленувате світло з рівнини, яка розташовувалася позаду двору, що, мабуть, виходив на захід.

Коли очі призвичаюються до темряви, — в якій ще трапляються бліді проблиски понурого світла від сонця, що заходить, котре марно — дорогоцінно-яскравим небом, яке ледь палахкотить на обрії, — обіцяє багато погожих днин, на стінах вдається розгледіти потерті залишки фресок. Їх уже давно понівечили, але після остаточного знищення ще залишилися поодинокі уламки: обличчя святого у ракурсі, видно високу вилицю, чоловік мав погляд смаглявого шляхтича, мабуть, приїхав із Півдня, як не походив звідти, то, принаймні, проповідував там безголове тіло мадонни, укрите мантією кольору прусської лазурі, яка вицвіла на колінах і то там, то тут спадала симетричними зборками. Вівці та пес на зеленому клаптику лугу, на тлі якого на передньому плані вимальовується обличчя вірянина: цього разу не з Півдня, але він сумирний, незграбний, з долини По. В абсиді виднілася лише запона чорного відтінку з крупними зірками й набалдашниками на спинці трону.

Нотатка 118 ГОДОАРИ

— Шукаючи місця, де переночувати, Карло (названий по-новому) бачить свіжі випорожнення (мухи допомогли).

— Спить (у ліжку, в якому відчуваються прадавні пахощі села), він бачить жахіття: той, кому належать ці випорожнення, може виявитися ворогом, убити його тощо.

— Занурюється у глибокий сон, а вранці просинається так, ніби жахіття здійснилося — Це хлопець років 15 чи 21—22-х тощо. Тунін (по-п’ємонтському) — стає провідником Карло до Турина — не говорить і нічого не розуміє, він напівбожевільний (як хлопці з притулків) тощо.

Нотатка 119 ГОДОАРИ

Уранці все блищало від замерзлої роси; над літньою жовтою акацією навіть висів невеличкий туман. Йдучи утоптаним шляхом, спочатку чоловік дійшов до кількох кукурудзяних полів, а потім знову вийшов на нерозорану рівнину. Знову пустка: місце, куди ніколи не доходили люди чи яке люди вже покинули.

Останні окультурені рослини, здичавівши, утворили непрохідний ліс. Ще не всі земельні наділи заросли. Ще не всі рівненькі виноградники й акуратні тополеві гаї, не всі мережі каналів чи довгі греблі щезли. Але через це первісне спустошення колись, ще зовсім недавно, такої знайомої рівнини, яке стрімко знову заволоділо нею, здавалося ще гнітючішим.

Рослини, з якими людина протягом стількох століть успішно боролася, дозволяючи їм рости лише у місцях, які не могли прислужитися, де вони, тісно співіснуючи із запиленим сонцем, сутінками й брудом, увічнювали свою нездоланну життєздатність, тепер потихеньку зажили по-справжньому, повсюдно розрісшись, ніби злостиво тріумфуючи, й лише неозорі простори та тиша стримували їх ніби у величному спокої. Кропива, пирій, ххх та ххх простягалися довкола, куди сягає око, забиваючи колись фруктові та садові рослини: вони були настільки ж величними, як ранок та його ясне світло.

Безживний ліс, в якому росли лише старі рослини долини По, простягався до берегів річки неподалік чи до вервечки пагорбів, але, так само, як і в самому серці Африки, відчувалося, що далі все буде таким самим, навіть за обрієм усе буде настільки ж крижаним і бездоганно самотнім. Зловісно перепліталися рослини, які, цілком довільно, то там, то тут, наче залишки марення зберігають колишній образ: вишукана оздоба з виноградної лози, парасолька з дубової крони поміж горіхами, верба в очереті, чорний схил пагорба, порослий каштанами на тлі далеких схилів насичених, яскраво-яскраво блакитних гір, що здіймалися вервечкою, жовтий гребінь на тлі коричневих скель, густо порослих зеленню, й здавалося, що це переплетіння безкінечно простягатиметься перед очима, куди б вони не звернули свій погляд, шукаючи колишню дійсність. Не покидало відчуття, що ця пустка не закінчується пагорбами Вецолано[329] чи Монтільо, ані рівниною у Пойріно, Карманьолі, Кармін’яно чи Айраска, ані біля крайніх скель Альп, освітлених спереду пучком світла, чи над Джавено, Авільяною чи Віу, а незмінною розтягнеться на десятки й сотні кілометрів уздовж струмка Кісоне чи річечки Дора Ріпарія, аж до крижаних вершин чи уздовж притоки Вараїта чи річки Маїра аж до провінції Кунео, а тоді до річки Стура, далі у провінцію Лігурія і, врешті, до моря; а тоді, за Монферато, знов аж до тих місць, де колись здіймалася Алессандрія, Нові, Тортона, П’яченца, від річечки Борміда до струмка Стафора, захоплюючи в свої обійми хіба що кілька римських руїн, що існували за століття до цивілізації, яку поховала ця пустеля, котра відродилася, повернувшись до своїх першоджерел.

Нотатка 120 ˂ ГОДОАРИ (IX)

Хай там як, а помалу ця «waste land»[330], яка попервах мала обриси, врешті-решт стала безформною. Вона стала нічим. Це була лише видимість, речовина, розлоги. Невідома земля, вкрита травою, убогими обідраними деревцями, неспроможними через свою жалюгідність нести ˃ трагізм ˂; водойми, ніби ледве прокреслені, так, аби лиш ними могла текти вода; безмежні великі луки, які все одно ніби не мають широчіні, насип свіжих земель, покинуті ще до того, як вони отримали призначення; насипані греблі, зроблені до половини. Врешті, спочатку показалося безмежне звалище, яке було ніби ровом, викопаним у землі; звідти тхнуло різко, так, що несила було дихати; блищали скляні слоїки, а також пластикові ˃ тьмяніші ˂ баночки; чимало відходів спалили, залишивши спустошену просторінь, укриту попелом; а решта досі горіла. Вогонь потріскував, згасав чи несподівано знову спалахував від поривів смердючого вітру в цілковито непорушній тиші.

Згодом скраю цього безмежного звалища показався квадратний горб із вугілля чи жужелиці ˂, частина його була чорна, а частина — білувата, мабуть, це залежало від того, як падає світло; та хай там як, а це був колір смерті, повторюся, це були барви справжньої смерті, безформної.

З цієї височини виднівся розлогий, безмежний Турин, який майже досягав підніжжя гір, що правили темним тлом для прадавньо-білуватих міст, котрі з’являлися одне за одним.

Нотатка 121 НОВІ ОКОЛИЦІ

На безформній рівнині постали перші будинки; вони були величезні, білі, ідеально рівні, стіни, обпечені палючим сонячним промінням, засліплювали, а безкінечна низка зовсім однаковісіньких балконів заплямовувала її маленькими сухими, убогими, однаковісінькими тінями; стіни в тіні були чорні й блискучі, як величезні прямокутники. Ці великі багатоквартирки, розкидані неоднорідними, але рівномірними скупченнями навколо дворів, обнесених мурами, були ніби близнюки. Скрізь повторювалася одна й та сама форма; зрештою, вона, цілком тотожна, повторювалась й у всіх скупченнях поблизу. Ці скупчення осель були ніби сузір’я, які у спустошеній пустелі діставались сузір’їв, котрі розташовувались щільніше. Але тиша тут була не менш непорушна, ніж у пустелі. Величезні дворища, зроблені з неякісного матеріалу, — бетону, окропленого задля того, щоб він був подібний до мармуру, цегли, яка здавалась несправжньою, — були цілковито порожніми. У деяких лише стояли замислені жінки, тримаючи в руках білі напівпрозорі поліетиленові чували й виступаючи темною тінню на металевих стінах. Вдалині, здебільшого на тому боці дворища, між стінами огорожі та сухою зрошувальною канавою, вщерть повною сміття, за якою знову простягалася пустка, виднілися мовчазні діти.

Нотатка 122 НОВІ ОКОЛИЦІ (Продовження)

Перш ніж остаточно щільно скупчитися одна біля одної у місті, яке вигулькувало у сірому сонячному світлі (яке поволі, що вище піднімалося, позбавлялося своєї яскравості та сили), серійні фортеці через певний час ставали не такими частими, й знову починалася пустеля. Правда, через цю пустку простягався асфальтований шлях. Але узбіччя його були облуплені, й почасти їх укривала земля з рівнини чи сміття. Час від часу цю пустку перетинав якийсь струмок із чорною та смердючою водою, а по їхніх бережках пливло сміття, яке ніби хто розклав певною рукою, аби надати йому незворушності, вічності: вона зухвала на обпалених сонцем берегах та журлива в тіні. На одному з місточків, який пролягав через останню широку смугу пустелі, схилившись над своїми мотоциклами, непорушно стояли підлітки, зодягнені у неприродно яскраві, ніби для свята, сорочки та штани. Потім вони зібрались у гурт, завівши свої мотоцикли, які розлючено загуркотіли, й піднявши передні колеса так, ніби намірились їх осідлати. Вираз на їхніх обличчях був відсутній, вони були бліді, погляд метушився або спрямовувався зовсім в інший бік. Через волосся, яке було коротко вистрижене на чолі й дуже довге на потилиці, спадаючи аж до плечей, у них наче був якийсь смішний та зловісний^a[331] жіночий фетиш. Незабаром вони зникли. Й на тому останньому відрізкові пустелі залишилася лише самотність, наповнена смородом нечистот, через який неможливо було дихати. Трохи далі, змішане з попереднім, розташовувалося ще одне сузір’я із старих сільських хат, яке було ніби зразками житлового будівництва з іншої галактики. Будиночки були пофарбовані у червоно-жовтогарячий колір, хоч штукатурка вже вицвіла й облупилася; дах був із жолобчастої черепиці, вкритий плямами моху, а біля внутрішньої стіни, що виходила на стодолу, від якої наразі лишився лише невеличкий лужок і де на білій засохлій землі росла дивовижно зелена трава, розташовувалися сходи, зроблені з дерева та заліза, які вели ізсередини на горішні поверхи, переходячи у балкон завдовжки на весь будинок. Двері, що виходили на цю галерею, геть усі були зачинені, але у тих старих будиночках мешкали люди. На траві гралося двоє чи троє дітлахів, а на балконі сидів дід. Він був темношкірий, а очі, як щілинки, блищали. Між чорнуватими, вкритими білим пушком зціпленими щелепами, виднівся чуттєвий рот. Чоловік був дрібнотілий, але тіло у нього було сухе й треноване завдяки праці. Очі його світилися ніби аж надто виразно, навіть тоді, коли він був на самоті; мабуть, вони світилися від радості, яку відчуває людина, котра вважає себе підлеглою, коли думає про нікчемність власного існування; а може, від чарівної усмішки, якою всміхається незваний чи зневажений гість, котрий не може прилаштуватися до звичаїв товариства, в якому перебуває, невеличким блазнюванням випрошуючи розуміння; або таке: світло тих очей гидке й жорстоке, як у молодого бандита, котрий раптово зістарівся, та, втім, не відмовився від свого тепер уже впливу, як у батька чи жалюгідного старійшини, який уже не розмовляє, своїм мовчанням замовчуючи речі, що їх світові знати не слід.

Нотатка 123 НОВІ ОКОЛИЦІ (III)

Показалася кінцева зупинка автобусів, наразі у світі річ дуже^a[332] давня. От лише водій та кондуктор, чекаючи своєї черги, не обмінюються жартами, як це зазвичай роблять прості люди. Вони стоять біля свого нового й блискучого автобуса суворі, наче чиновники. Вони не відчувають смороду сміття, що досягав аж сюди через засмічені бережки канави, яка протікала за старезним, жовтим будиночком застави[333], котрий наразі вже не використовувався й обвалювався; бліді й зосереджені чоловіки з довгим волоссям, яке закривало шию, видніючись з-під старих робочих кашкетів, палили. Вони ніби промовляли, що їхнє справжнє життя протікало десь в іншому місці. У ньому була своя вишуканість, амбіції й тривоги, які не мали нічого спільного з роботою. Навіть люди, які у натовпі чекали на прибуття чи відбуття автобусів, поводилися так само непривітно. Втім, те, що ніщо не могло порушити їхню зосередженість, можна пояснити завзяттям, з яким вони виконували свої щоденні обов’язки. Ця робота наділяла їх певною гідністю, до якої вони не були готові настільки, що це було навіть схоже на невинну зраду: слухняність найманих убивць переродилася в них у спільництво, через яке вони ставали зухвалими й знеохоченими. Прийшли в одному гурті молодь, чоловіки та жінки, як товариші, а з ними й трохи галасу та радості. Але все це були умовності, яких вони навчилися з телевізора. Дехто з них, стоячи поряд з блискучою, як дзеркало, малолітражкою, навіть намагався поводитись, як у рекламі чи то автівок, чи то одягу, чи то якихось аксесуарів. В очах було настільки всеосяжне щастя, що воно ставало на заваді будь-якому іншому почуттю, яке б не було частиною улюбленого й безальтернативного взірця; та через те, що це всеосяжне щастя було удаваним, неприродним, у глибині цих очей все одно проступала тінь сорому й страху. Слова, сповнені радості, насправді були силуваними. Але на це ніхто не зважав. Тому увесь загал грав свою роль бездоганно.

Люди, які стояли на цій зупинці, чекаючи на автобус, були ніби взірцем, який дорогою у місто повторюватиметься не десятки, не сотні і не тисячі, а десятки тисяч разів. Сузір’я багатоквартирок були щільно повпихувані одне в одне, і єдиним, що розтинало^b[334] ту щільну поверхню, були мости через вулицю, спостережні пункти над безладдям, по яких несамовито літали тисячі автівок та вантажівок. Вже стояла пізня ранкова година й сонце ніби зникло за завісою.

Нотатка 124 НОВІ ОКОЛИЦІ (IV)

Майже всі ті люди (якби за ними спостерігала особисто не зацікавлена людина, з’являлися ніби у щойно відкритій дійсності) поспішали у центр міста, бо туди їх кликала робота, котра давала їм достаток і наділяла їх отим сонним виглядом. Якщо людина нікуди не поспішала, йдучи своєю дорогою, їй було б зручно спостерігати за тим, як насправді розвивається та діє те марево, частиною якого вона була. Власне, його дію та розвиток можна було описати, послуговуючись низкою заперечень: ці люди вже були не такими, як колись, ці люди вже не були по-бідняцькому чистими (хоч і не зі своєї волі), вони вже не відчували прадавньої поваги, вони вже не мали прадавньої жаги бути вільними, вони вже не створювали власну модель людини, більше не протиставляли власну культуру культурі тих, хто господарював, вони вже не розуміли, яким священним є смирення, вони вже не знали мовчазного прагнення до революції. Жодним з цих заперечень не можна нехтувати.

Усе це виражалося в їхній зовнішності, стилі життя, в їхньому тілі. Несподівано у зворотному напрямку з центру міста на околиці, чи то з одних околиць до інших, посунув потік людей, справжнє нашестя. Ці робітники поверталися з фабрик. Гуділи сирени; якийсь дзвін, що досі зберігся, дзвонив полудень. ˂

Нотатка 125 ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ

˃ Карло повертається додому. На другий поверх будинку на вулиці ххх. Мати та сестри, К’яра, Емілія та Наталія, видаються йому ніби застарілими химерами. Інцест, у який він з ними колись вступив, наразі здавався йому ніби сном, який майже повністю стер їх з реальності. Вони є частиною іншого, винятково соціального, порядку. Зрештою, у себе вдома Карло мешкає, ніби у готелі. Снідає, ночує. Йде (зараз він, не маючи жодних обов’язків, як і в юності, став вільним). Поспішає у кав’ярню, де збираються друзі (відтоді, як вони бачились востаннє, ті постаріли на тринадцять років). Він дістається туди, ніби сновида. Для оточуючих він — людина владна, яка досягла найвищих кар’єрних вершин. Його наділяють надлюдськими якостями. Він ніби божество, яке з’явилося у плоті і крові. Його друзі, котрі зробили собі скромні кар’єри у місті (хоча у масштабі міста вони стали людьми впливовими, шанованими; у певному сенсі вони були навіть більш шанованими за Карло, котрий досі не розлучився з думками про щось сповнене пригод, неспокійне, пов’язане з розбещеною столицею, що має соціально нижчий характер), зустрічають його, приховуючи своє шанобливе ставлення, не роблячи над собою ніяких зусиль, по-природному довірливо й щиросердно. Втім, їхній обмежений філософський життєвий досвід, зумовлений життям, у якому немає вибору, сам по собі був у чомусь бездоганним. Своїми культурними знаннями й поведінкою вони між собою були дуже подібні, але поєднує їх спільний живий та сердечний гумор, до якого Карло не звик. Політики, які роблять собі кар’єру, хай навіть вони походять з таких місць, як це, відвідують такі кав’ярні й мешкають на таких вулицях, як ххх, є безкінечно убогішими, дурнішими та провінційнішими. Між друзями зав’язується одна з бесід, які в Римі, у світі, який зараз уже став для Карло його світом, були б неможливі (хіба що вони були б лицемірними). Політик, велике цабе, завжди мусить займатися демагогією та брехати; по-справжньому впливовий політик, менш публічний, котрому не потрібно безугавно клянчити собі популярність, бігаючи по колу, як індик, ця холодна й цинічна людина дає собі волю й здитинюється лише коли займається своїм хобі. Його давні туринські друзі, які прожили все життя там, де й народилися, здається, досі спроможні отримувати насолоду не лише від смачної їжі й гарного вина, але й від безсторонньої інтелектуальної бесіди (завдяки яким пізніше з’являються практичні започаткування, котрі існують одночасно з ініціативами влади, але по-кальвіністському[335], — наскільки це можливо в Італії, а точніше, наскільки це можливо в Турині, не підтримують владу). У такій бесіді Карло послуговується поняттями, котрими не можна користуватися у світі політики, в якому для того, щоб реалізуватися, втілити свої задуми, потрібно послуговуватись винятково тими поняттями, які відповідають певним нормам, а тому зрозумілі, й такими, які можна безпосередньо, не суперечачи здоровому глузду, втілити у вчинки та справи. Для політика справжні бесіди — це пустопорожнє мудрагельство. Але Карло повернувся на той культурний рівень, на якому був раніше, від щирого серця користуючись з цього, як і його друзі, котрі звикли до цього більше за нього, а тому поводяться стриманіше (вони ладні перервати розмову звичним для свого товариства жартом або для того, щоб пообідати). Карло, цитуючи Вістена Одена[336], коли на кілька хвилин перервалася їхня бесіда про найближче майбутнє італійського суспільства (дивлячись ізсередини того, що відбувається навколо, тобто маючи краще буржуазійне розуміння), зітхнувши, певна річ, не як можновладець, сказав таке: «Благословенні ті, хто сподівається на краще, бо чекати на них, може, набагато гірше…»

«Що за насолоду, — процитував посипаний сивиною, майже сивий ххх, який випадково теж знав цей оденівський вірш, — що за насолоду маєте, виставляючи Єремію Ювеналом: стидайтеся своєї Schadenfreude![337]»

«Трясця, — мовив Карло, не обриваючи цитати: — Повчати мене будеш! Ти обиватель? Хай навіть так, хіба це важить, коли слова мої — то щира правда!»

У цю хвилину, посміхаючись, до них приєднується (він теж знав «Місто без стін». Мабуть, збірка щойно вийшла у видавництві «Ейнауді») третій друг: «Поснідаймо, на Бога! Бо ситим буде краще вам!» ˂

Їхні жарти — якщо не помиляюся, у цьому романі інших немає (окрім розповідей, які є його частиною), тієї ж таки миті спростувало дещо незвичайне в кінці вулиці, ніби порив вітру, від якого гепають віконниці й лементують жінки. Життя ніби призупинилось, і на всіх обличчях та на всіх речах навколо ніби з’явилося питання. Почулося ляскання; крики окремих людей ставали частішими, перетворюючись на стривожений, спантеличений шум голосів. Автомобілі почали зупинятися, й дуже скоро утворився затор, який простягнувся на всю вулицю. Звідти, де чулися голоси людей та їхні крики, почали прибігати люди; дехто з них, зупинившись, чекав у галереї на тому величезному майдані, який скидався на неаполітанський через розкішний просвітницький стиль, що поєднував їх. І нарешті в кінці вулиці показалися люди, які йшли в ряд, тримаючись під руки й з усіх сил утримуючи ˃ стяги, пов’язки; за першим рядом йшов наступний. Їх було море.

Нотатка 126 ФАШИСТСЬКА ДЕМОНСТРАЦІЯ (Продовження)^a[338] ˂

То була фашистська демонстрація. На плакатах великими літерами були написані гасла у стилі Нових лівих[339], які прославляли Альміранте та Бірінделлі[340]. На деяких рішуче вимагали звільнення такого собі ххх. Писали «ххх — волю». Можливо, демонстрацію дозволили й організували заради цього. Карло, стоячи високо в галереї, разом з невеличкою юрбою ˂ людей (це були звичайні мешканці міста, які всього цього не схвалювали), спостерігав за демонстрантами (які швиденько проходили бруківкою старої вулиці). Випала добра нагода поспостерігати. Завдяки випадку Карло перебував поза сутичкою. Він мав змогу спостерігати за людьми, ніби вони були чужинцями; чи так, наче він сам був чужоземцем. Та чи випадковим був той випадок? Чи можна звести цю подію до звичайного, будь-якого моменту, в який людина (без свого публічного образу, вмить перетворившись на невідомого) зустрічалася з рештою людей (які натомість привселюдно демонстрували, як головні герої, те, хто вони такі й чого прагнуть)? Можливо, йшлося про несподіване загострення та викристалізовування того, що вже тривалий час назрівало: остаточне розділення добра та зла, чи, ліпше сказати, відокремлення одного явища, яке не було ані злом, ані добром, від іншого явища, яке не було ні тим, ні іншим. Поміж демонстрантів були люди середнього віку (й навіть молодь) у чорних сорочках[341]; дехто (перед фотооб’єктивами) підіймав руку на знак вітання, як заведено у фашистів; хтось махав трикутними «прапорцями».

Утім, це не завадило Карло якнайясніше зробити «натхненні» висновки, які були приблизно такими.

Ні. Це не фашисти. Серед них були, звісно, «загальмовані», фашисти у класичному сенсі, але вони вже не враховуються (чи враховуються лише як останні, хто залишився серед живих, коли з’явилися нові історичні обставини). Розчарування було гірким. Кінець фашизму позначає кінець цілої епохи, кінець Всесвіту. Кінець сільського, народного світу. Тепер фашисти збирали ватаги своїх простих та мужніх найманців з найжалюгідніших його куточків. Зник середній клас, підвалинами буржуазійної культури котрих була народна культура (така сама, як у найманців): сільська, пасторальна, матроська, бідняцька.

Розрізнена (від регіону до регіону, від міста до міста, від центру до околиць). Не зосереджена в якомусь одному осередку, партикуляристська[342]. А тому — справжня. Нова влада (частиною якої Карло був безпосередньо) після війни опиралася на ці справжні види культури, але на виборах вони втілювали санфедистські[343] погляди. Тобто вона зробила те ж саме, що й фашисти. Але згодом, навіть цього не усвідомлюючи, ця влада поволі цілком змінила свою природу. Церква, яка увібрала в себе загальні риси різних партикуляристичних та справжніх народних культур (реакційних з точки зору виборців), остаточно стала на службу владі. Раптом Церкву здолали, покинули, вона стала завадою й непотребом. А різні справжні культури (особливі, народні) зовсім щезли (або до того йшло). Їх зруйнувала сама влада, зруйнувавши разом з ними й Церкву. Ця влада закликала жити життям (закликаючи щодня, щогодини, щохвилини життя) зовсім позбавленим релігійності. Протягом усіх тих років ніщо не вважалося настільки антирелігійним, як телебачення. Тоді й справді частково показували урочисті промови за участі якогось дурнуватого єпископа, а ще частіше передавали релігійні церемонії, на яких був присутній сам Папа Римський тощо. Але так влада лише захищалася, використовуючи для цього Державну релігію. Насправді ж телебачення щогодини закликало до гедонізму: вони кидали все на те, щоб добробут та споживання стали реальністю. А люди, завчаючи урок, дійшли до крайнощів. Переродившись (уперше за час свого існування). Вони мутували. Створили нові взірці людей, такі, які їм запропонувала влада. Вони покинули те, що традиційно правило для них за взірці. Екзистенціально вони жили за новими цінностями, які, втім, у свідомості були лише понятійними (номінальними). Життя обганяло свідомість. Терпимість, що стала необхідною в гедоністській ідеології споживання, наділяла новими обов’язками: тепер треба було гарненько впоратися з новими свободами, які ненав’язливо надавали зверху. Це неминучий невроз. З іншого боку, жити за новими цінностями, не знаючи, що воно таке, оце в свою чергу є гарною причиною заробити собі невроз. Світ простого селянства завалився. На полях (та в розсадниках) кишіло гадюками. Він втратив свої традиційні, справжні цінності, а разом з ними й цінності умовні, які нав’язала їм офіційна релігія. А що прийшло на заміну цих цінностей? Чи не такі ж цінності досі мала дрібна буржуазія? Ніхто з представників влади ніколи не сказав правди: про те, що нові цінності — це цінності поверхові, через які поверховими, а тому сповненим відчаю, ставало й власне життя. Отож усі вдавали, що ні про що гадки не мають. Карло спостерігав за фашистами, що йшли перед ним. Вони були лише справжніми людьми, які у ту мить були потрібні владі (історії). Їхні класичні ідеологічні гасла «За Бога, Батьківщину, Родину» були маячнею чистої води. Вони перші насправді у це не вірили. Можливо, зі старих лозунгів єдиним, який досі зберіг свій зміст, був «Порядок». Але для того, щоб стати фашистами, цього замало. Люди, які проминали Карло, були жалюгідними міщанами, яких уже закрутило у коловороті тривог за власний добробут, розбещені й знищені зайвою тисячею лір, яку «розвинене» суспільство поклало до їхніх кишень. Це були люди невпевнені, сірі, налякані. Невротики. Обличчя у них були змучені, спотворені, бліді. Молодики були довговолосі, як і всі молодики-споживачі із завитками на скронях та тонкими й короткими хвостиками, як у вісімнадцятому столітті, цапиними борідками, шевелюрами у стилі ліберті й у тісних штанях, що обтягували жалюгідні яйця. Від їхньої дурної й жорстокої войовничості стискалося серце. Вони викликали жаль, а ніщо не є паскуднішим афродизіаком, як жаль. Їхнє майбуття викликало їх на роботу, за яку платять краще, ніж у попередні десятиліття, й на трохи більш буржуазійний вікенд, а ця демонстрація була лише розвагою, яка відволікала від усього цього. Спіноли гірші за Каетанів^{70}. Найманці Каетано ще були здатні вірити у свої цінності, вони дійсно сповідували аскетизм та мужність на практиці. А це були лише химери, від яких було важко на душі, яким, ймовірно, право кружляти містом надало ЦРУ своїм рішенням. Наразі справжніми фашистами були противники фашизму, які тепер були владою. Карло мав владу, а не ті плаксиві дурні діти, які гадки не мали, звідки взялося їхнє страждання.

На обличчях отих літніх італійців, викоханих достатком, те, що не було неврозом, було вульгарністю: густі чорні брови над млявими очима, бліді щоки, ворожа й відворотна відгодованість, зади, як у тяглової худоби. Вульгарність теж страшенно не сприяє афродизіакам. Той натовп комашився на древній вулиці, не маючи й краплі принадності у зовнішності, ба навіть більше — ззовні вони були жалюгідні та бридкі. Це були безталанні дрібні буржуа, яких викинуло на задвірки світової історії в ту саму мить, коли вони ˃ уподібнились решті.

Нотатка 127 ЧЕТВЕРТЕ КЛЮЧОВЕ МІСЦЕ РОМАНУ (З «Містерії»)

Коли останні гробарі пройшли повз, тягнучи за собою вайлуваті ноги, ххх хриплим голосом пісні, які перші лави вже доспівували, Карло несподівано відчув страшенний біль у череві, від якого він враз зблід, наче став знекровленим, як зазвичай трапляється після першого ˂ ˃.

Біль ніби на мить затих, але потім став ще сильнішим, перетворившись на нестерпний напад різкого болю. Карло не втримався, щоб не покласти собі долоні на живіт і не зігнутися вдвоє від болю. Все стало ясно. Затуманеними від болю очима Карло озирнувся довкола, шукаючи порятунку: згодився б навіть якийсь закуток за вхідними дверима. Але натомість він побачив у кінці майдану, за новеньким портиком[344], кав’ярню ххх, кав’ярню, куди навідувався замолоду. Не відриваючи рук від черева, Карло бігцем дістався кав’ярні й переступив її поріг. Народу було повно. Було й кілька його знайомих. Та він, зробивши, так би мовити, надлюдське зусилля, удав радість та неуважність і, проходячи повз касирку, замовив собі чаю, ніби нічого не сталось, а потому, неспішно, не приховуючи свій нібито якнайчудовіший настрій, попростував у нужник. Прослизнувши всередину, він замкнувся, відчуваючи нестримне щастя, настільки нестримне, що він почав тихесенько наспівувати собі під ніс, дякуючи Богові.

Ось лише ще дещо додалося, чи то краще сказати, наклалося на цей уже сам по собі сповнений романтики трапунок.

Складається враження, що вся історія людського існування — це лише повторення одного й того самого: відбувається лише те, що вже колись трапилося. Й дійсно, роздягнувшись, Карло побачив, що те, що з ним відбувається, наразі вже колись траплялося з ним. Швиденько завершивши самовиставляння своєї срамоти, він побачив у дзеркалі нужника, яке вже відбивало його зображення ще за часів, коли він був студентом, не Полігімнію, а Полігімнія, чи, якщо хочете, не Баубу, а Баубона^{71}. Втім, Полігімнія чи Полігімній, Бауба чи Баубон — відверто кажучи, різниця несуттєва. Це викликає сміх, може, навіть святобливий, хоч і з чорними нотками, як у дитини, так і в космічного божества, проте читач про це знає краще за мене. Втім, це не змінює того, що Карло був глибоко вражений, коли у старому дзеркалі нужника побачив, що у нього пласка грудна клітка без грудей, а знявши штани та труси, достоту як того вимагає обряд самовиставляння власної срамоти, хоч у даному випадку сміятися нікому, побачив, що у низу живота, під ріденьким волоссячком, висить старий добрий член.

Нотатка 128 ПЕРЕД ПРОЗРІННЯМ ТА ГРОЮ СЛІВ

«Не дивуйтеся, що я знаю всі мови, бо я знаю те, про що люди не говорять» (І)[345].^{72}

Або так: «Хто має очі, якими спроможний бачити, і вуха, щоб чути, може переконатися, що немає смертного на землі, який би вмів зберігати таємниці. Якщо його вуста мовчать, то він патякатиме кінчиками пальців: викриття таємниці сочитиметься з кожного отвору його тіла» (2)[346].

Карло з Неалегоричної Дійсності, звісно, нікому не розповідав про те, що з ним трапилось, через історичні обставини й з такою природністю («Verbum infans», «Dei dialectus solecismus’»).

У світі політиків певні історичні обставини не розуміють з принципу, а тим паче не збагнуть простої мови символів, які часто виражаються плоттю чи тілом. Сказавши таке, розповім, настільки просто, наскільки це можливо, як після «першого несподіваного повороту подій» (коли знову з’явився пеніс достоту так само, як у Карло Уві Сні; проте ця подія не стала знову значущою для сьогодення, це не було повторенням, сповненим святобливих почуттів, це було радше просте повторення за різних життєвих обставин), (3)[347] майже відразу трапився не лише «другий несподіваний поворот подій», а й навіть «третій».

Нотатка 128а КІЛЬКА СЛІВ ПЕРЕД ТИМ, ЯК ПРОДОВЖИТИ ВЕЛИКЕ ВІДХИЛЕННЯ

Щойно Карло знов отримав свій член (певна річ, заплативши за це повернення своїми грудьми), чоловік враз захотів повернути собі своє місце у світі. А цей світ (як ми згодом переконаємось) був просто тут. Годі й казати, що він навіть не замислювався, щоб повернутися у цей світ на те місце, яке посідав раніше, а хотів дістатися вище, туди, де Влада є не лише джерелом сенсу всього, але й загартовуванням себе.

Одначе Карло добре усвідомлював, що ніколи не зможе продовжити з того місця, де зупинився. У його свідомість, місце, в якому зазвичай можна позбавитись усього, що викликає занепокоєння, увійшли не лише переживання, яких він зазнав у той відрізок часу, а й дещо нове. Проте він навіть не міг сказати, у чому полягала справжня новизна, та, яку він спізнав у безмірі свого підсвідомого життя: «Дао[348], якому можна дати визначення, не є нескінченним дао».

Але повернімося до великого розділу, наприкінці котрого визначаться чергові «повороти в сюжеті», про які я вже казав раніше й наслідки яких стануть основними для всієї нашої історії у подальшому.

Нотатка 129 БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ

Незважаючи на всю бентежність «гарячої» днини, що минула, свято все одно відбулося^{73}. Гадаю, навіть якби заступник губернатора Мічелі віддав Богові душу тієї-таки ночі, вранці свято все одно відбулося б: такою значущою вважала цю подію пані Джулія Мічелі. Те, як вона до останнього лишалася сліпою, не зрозумівши настрою людей, зворушувало. На той час ніхто не вірив, що такий урочистий день мине без якоїсь хвилюючої несподіванки, як казав дехто, без якоїсь «розв’язки» (на яких чекало неминуче розчарування, хоч вони про це чудово знали). Чимало з них дійсно силкувалися напнути на себе насупленого вигляду, якнайбільш «політичного»; та якщо говорити загалом, то всі ж знають, що італієць безмежно тішиться, коли у суспільстві трапляються якісь скандальні чвари. Окрім суспільної думки дійсно існувало дещо значно більше за звичайну жагу до скандалу. Увесь загал був роздратований, снувало щось невмолимо люте. Здавалося, що геть усе геть усім навколо страшенно набридло. Поширився якийсь незрозумілий цинізм, силуваний, ніби нав’язаний проти волі (це було останнє, що залишилось у спадок від 1968-го й що залишила молодь дорослим). І лише панянки, завжди незмінні панянки лише в одному не збивалися з пантелику — у безпорадній ненависті до «flatus focis»[349], яким у нашій поемі є Джулія Мічелі. Хоча бідолашна навіть близько нічого такого не підозрювала, до останнього була переконана, що має «оточення», яке й донині «беззастережно віддане» їй.

Я вже згадував, що в ті часи у високому товаристві набралося багато «черні». У темні часи змін та переходу до чогось іншого завжди й усюди з’являється така «чернь».

Я не маю на увазі тих, які, загалом, завжди намагаються бути першими, маючи у цьому свою мету, навіть коли вона часом страшенно дурна, але попри те логічна. Ні, я кажу, як казав Достоєвський і як я сказати не насмілюсь, про «недомірків». Будь-коли, спочатку в темні часи, а потім у перехідні вилазить на світ божий безліч «недомірків» зі страшенною здатністю до шантажу та тероризму, яких, певно, у кожному суспільстві потенційно (тоді вони чортзна-що коять) хоч греблю гати. Вони вилазять не лише без жодної логічної мети, у них у голові навіть тіні хоч якоїсь думки немає, вони лише щосили виражають свій всезагальний неспокій, нетерплячку та нетерпимість.

Перш за все, цей натовп «недомірків», які повискакували у тому-таки 68-му, навіть того не усвідомлюючи, майже завжди тільки те й роблять, що йдуть за гаслами якоїсь купки «першопрохідців», які керуються якоюсь логічною метою (хочу додати, що серед них є невідступні, чесні та шляхетні революціонери, навіть коли вони разом з тим і непередбачувані та наївні). Було цілком зрозуміло, що загальні настрої були саме революційними, ба навіть марксистськими, тож, що стосується нашого свята, то пані Джулію Мічелі надихала її марксистсько-революційна молодь. Як (і що) трапилось у той період, мало хто спроможний був сказати (а своєму читачеві я нагадую про нотатку 43-тю «Лівий Комунізм»). Та річ у тім, що ця юрба найнікчемніших «недоростків» (з густими баками, бакенбардами, волоссям по самі плечі) взяла гору й почала критикувати все, «що є найсвятішого», хоча раніше не сміли навіть рота роззявити; а люди, які до цього моменту були на перших ролях, так успішно тримаючи в руках владу, потроху почали, до них дослухатися, а самі анічичирк. А решта навіть «надзвичайно сором’язливо» насмішливо посміювалися. Натовп «недоростків»-революціонерів узяв гору не лише над поважними буржуа, спеціалістами, високопосадовцями, промисловцями, військовими (про це взагалі годі говорити), але й навіть дрібними буржуа, які завжди невгамовні, та впливовими політиками й бездоганними інтелігентами з лівих партій. Якщо вже навіть Барбара ххх Валетті, аж до самої катастрофи, яка сталася з її сином Карло, так би мовити, була на побігеньках у тієї юрби «недоростків», то решті туринських добродійок також почасти можна пробачити їхні помилки тих років. Наразі все приписують Екстремістам, а надто, з об’єктивних причин, зважаючи на події нашої історії, Комуністам. Безсумнівно, серед наших консервативних чи прогресивних поважних буржуа є трошки тих, які із самого початку усамітнились, замкнувшись на ключ. Але які засуви втримають перед законом природи? У найповажніших родинах виростають дівчата, яким обов’язково потрібно трошки потанцювати. Й ось, врешті-решт, усі підписуються за феміністок. Очікували на яскравий, людний бал, переповідали чудасії, балакали про те, що братимуть участь політики, яких породив рух Опору, десяток «святкувальників», які, за різким контрастом, усі шляхетного роду, організаторів з Рима; а ще про одного письменника Ф., який задля більшого прибутку погодився читати своє есе, що називалося «Мегсі» (двозначність у назві між французьким словом «тегсі», тобто «дякую», та італійським «merci», себто «товари»). Казали, що з’явиться «літературна кадриль», у якій різні вбрання втілюватимуть різні напрямки. Хіба ж можна не записатися? Всі записувалися. Незважаючи на те, що завдяки переселенцям з півдня країни Турин перетворився на метрополію, це місто так назавжди й лишилося маленькою провінційною столицею: селищем усередині мегаполіса.

Нотатка 129а БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ (Продовження)

Згідно з програмою, день святкування розділили на дві частини, спочатку, з опівдня до четвертої — літературний ранок, а пізніше, починаючи з десятої й до ранку — бал. Але у самому такому розкладі вже було посіяно сім’я безладу. Передовсім, у головах людей із самісінького початку вкорінилася чутка про обід, який відбудеться відразу по літературному ранкові чи навіть під час нього, під час перерви, яку саме для цього передбачено; певна річ, це був обід на дурничку, як частина програми, й, звісно, частуватимуть шампанським. Ще міцніше засіла ця чутка в головах завдяки непомірно високій ціні — тридцять тисяч лір. Отож усе здавалося цілком закономірним. Варто зазначити, що сама пані Джулія через свою легковажність приклалася до укорінення цієї чутки в головах товариства. Десь місяць тому, ще в полоні захоплення від надзвичайної вигадки, жінка написала в одну зі столичних газет (підскубуючи читача, який написав «листа редакторові»), що під час святкування виголошуватимуть тости. Отже, її принаджували ці тости (звісно, на політичну тему), вона сама бажала їх виголошувати, а тому часом і далі складала неполітичні. Але ж для того, щоб виголошувати тости (навіть політичні), потрібне шампанське, а оскільки його не п’ють натщесерце, то виникла потреба в тому, щоб влаштувати обід. А згодом, коли завдяки її зусиллям зібрали збори й розглянули питання ґрунтовніше, то їй враз довели, що коли маєш на думці бенкетувати, то для російських письменників-вигнанців лишиться дуже мало, навіть попри страшенно великий прибуток. Враз виникло два варіанти вирішення питання: невеличка гулянка у «Набабі» із промовами й майже дев’ятсот тисяч, мільйон для російських письменників у вигнанні чи зібрання значної суми коштів під час святкування, яке було б, так би мовити, задля проформи. Зрештою, учасники зборів хотіли лише налякати жінку, у той час як самі, звісно, мали на думці третій, спокійніший та розумніший спосіб — улаштувати досить непоганий бенкет, тільки без шампанського, й тоді залишилась би значна сума, набагато більша за дев’ятсот тисяч. Але пані Джулія Мічелі не вгамовувалася: через свою вдачу вона зневажала буржуазійне прагнення до золотої середини. Вона враз вирішила, що якщо перший її задум не можна втілити, то треба тут-таки стрімголов кинутися в іншу крайність: зібрати страшенні кошти й сенсаційно пожертвувати їх вигнанцям. У своїй промові перед учасниками зборів жінка переконувала, що спільнота має усвідомити, що досягнення політичних цілей є безмежно вищим за скороминучі тілесні задоволення й що бенкет по суті є потужним заходом, який просуває велику антифашистську ідею, а тому треба вдовольнитися «Four and All», коли вже так конче необхідно влаштувати цей нестерпний бал. До того він несподівано став для неї ненависним. Врешті-решт, жінку угамували. І саме в цю хвилину прийшла в голову старомодна, але кітчева думка, що треба влаштувати «літературну кадриль» і купу інших естетичних заходів, аби замінити ними тілесні насолоди. Й саме тоді той письменник остаточно погодився читати своє чи то «Меґсі», чи то «Мерчі» (хоча до того тягнув кота за хвіст і ніяк не міг визначитись), знищивши своїм читанням у головах нетерплячого товариства навіть саму думку про їжу. Отже, бенкет знову мав стати лише політичним святкуванням. Втім, щоб остаточно не потонути у серйозності й абстрактних поняттях, все ж таки вирішили, що на початку заходу подаватимуть спиртне й навіть солодке.

А для тих, хто завжди й усюди обов’язково хоче попоїсти, а надто — втамувати спрагу, у кінці коридору кімнат можна поставити спеціальний «буфет», яким опікуватиметься Пандімільо Фйоретто, кухар з господи Мічелі, якого пані Джулія відпускала в їхнє розпорядження: у цьому «буфеті», під пильним оком учасників зборів, подаватимуть, що душа забажає, але за гроші, а тому на дверях зали треба буде повісити спеціальну об’яву, в якій повідомлятимуть, що буфет до загальної програми заходу не входить. Однак ранком, перед святом було вирішено, що навіть буфет відкривати не будуть, щоб не заважати читанням, попри те, що він би розташовувався за п’ять кімнат від білої зали, у якій Ф. погодився читати своє «Мегсі». Чудно, що члени зборів та більш ніж просто розважливі люди надавали цьому заходові, тобто читанню цього «Мегсі», такого великого значення. Що ж стосується осіб вразливих, не враховуючи поціновувачів культури, то пані Казаленьйо, дружина заступника головного редактора газети «Стампа», казала панові Ф., що після читань варто наказати причепити на стіну зали мармурову табличку, на якій золотими літерами написати, що такого-то числа такого-то року отут, на цьому самісінькому місці, великий італійський та великий європейський письменник публічно читав твір, який на той час був його найновішим творінням. Напевне знаємо одне: що Ф. якнайясніше й якнайнаполегливіше зажадав, щоб того ранку, коли він читатиме, ні під яким приводом і хоч яким непогамовним буде бажання насититися, а надто втамувати спрагу, не було ніякого буфету.

Отакі були справи, коли у місті ще досі сподівалися на щедрі й ситні частування на бенкеті за рахунок зборів. Вірили в це до останнього.

Нотатка 129b БЕНКЕТ ДЛЯ ПРОТИВНИКІВ ФАШИЗМУ (III)

Визначення точної першооснови, як свідчить саме поняття, якоїсь сцени чи якоїсь події, яке не може не знаходитися десь незмірно-далеко позаду, може виявитися дивовижним і не мати достовірності. Цей стародавній Турин буквально більше не має сенсу: він мало не лякає. Я це чудово розумію. Але я прагну саме приголомшити. Це абсолютно ненормальне, майже невиправдане приголомшення; воно тим паче дратує саме через те, що «невдале».

Я теж полюбляю провокувати. Я дозволяю собі так вчинити лише однісінький раз. У мене немає цілей, які я прагнув би втілити в життя, як у провокаторів (і лівих і правих), які оточують пані Джулію Мічелі. Я маю естетичну мету. Й справді, над усією моєю розповіддю нависає привид релігії. Отож цілком логічним є те, що її стилістичний відповідник матиме щось недостовірне, незграбне, позбавлене гармонійності та оманливе. Як скоро ми переконаємось, я не маю на увазі віру, яку хтось сповідує, або навіть взагалі таку, що існує. Я впорався з цим, відшукуючи події, які стали першоосновою, а тому відтворюючи Турин часів п’ятдесятих, не кажучи вже про сорокові, якщо навіть не тридцяті (1)[350]. У святкуваннях, яких наразі вже не проводять, є якийсь надприродний смуток. З іншого боку, зважаючи на замаскований початок бенкету, він не міг не призвести до лиха вражаючих масштабів: підпалу цілого кварталу, який вчинили екстремісти, вбивства жінки, яка, певно, була дружиною головного персонажа, бридке^a[351] убивство, взяте з кримінальної хроніки, і, внаслідок цього, спаплюження бенкету, який, зрештою, скінчився свинюшником: п’яні вихідці з півдня, які топчуть та бруднять паркет та штори, насцикаючи, накакуючи й блюючи, де тільки можна. Але кінець святкування у цій історії був зовсім не такий. Святкування у цій історії «definit in piscem». Скандал був усередині, але, зблиснувши кілька хвилин, він (як згодом побачимо) збентежив усе товариство. Отож невідповідність початку та завершення була безсумнівною. Але навіть таку невідповідність можна пояснити тим, що наша розповідь починає набувати релігійного характеру: завдяки цьому політична складова, яка безпосередньо їй передує, набуде відтінку цієї релігійності. Втім, хай там як, а відтепер і надалі я залишу свою модель без змін і замість того, щоб відтворювати її одне в одне, отримуючи внаслідок цього приголомшливі xxx, «підлаштую» її до реального часу, в якому відбувається наша історія, й до незмінних особливостей оточення. Отже, щойно префект Мічелі разом зі своєю дружиною посідали по своїх місцях в імпровізованому глядацькому залі, розбивши казку й віддаючи належне правді, публіка, здається, «розслабилася».

Нотатка 129с ЕЛЕМЕНТИ, ЯКІ, ВАРТО ЗАЗНАЧИТИ, СПОВІЛЬНЮЮТЬ

А ось, власне, сам префект, як видавалось, мав прекрасне здоров’я. До речі, багацько хто наполягав, що він мав якусь хворобу: саме через цю недугу він за кілька днів потрапив у санаторій, що у Швейцарії, тобто фактично у божевільню. Поза тим, геть усі вважали те, як він вчинив з учасниками фашистської демонстрації уранці напередодні цього, цілком нормальним, і загалом беззастережно його підтримували. Всі радше погоджувались, що слід було так чинити з самого початку, а зовсім не так, як на тому наполягали радикали, які навіть не усвідомлювали, що їхній принциповий демократичний легалітаризм, їхній романтичний формалізм призведе до того, що й те й інше повернеться проти них самих. Усі радше гадали, що префект, який не підтримує фашистів, має поводитися трохи холоднокровно (зрештою, нічого дивного, що саме так гадали старі туринські буржуа). З такою самою цікавістю очі загалу були прикуті до дружини-співучасниці, пані Джулії. Безсумнівно, навряд чи хтось має право вимагати від мене як від оповідача надто вдаватися в деталі стосовно цього питання: у справі є загадка, жінка. Втім, одне я знаю напевне: напередодні увечері вона зайшла до кабінету пана Франческо Паоло Мічелі й вийшла звідти вже після опівночі. Франческо Паоло це дуже лестило й тішило. Чоловік та жінка дійшли у всьому згоди. Не буду заглиблюватись у їхні нічні прилещування. Та безперечно те, що антифашистська пильність префекта була розтрощена вщент. Усі навколо бачили щасливу пані Мічелі. Вона вийшла у натовп щиросердна й вбрана у чудове вбрання (спідниця, схожа на циганську чи давіть трошки на мужицьку, й намисто, наче куплене у лахмітника чи «хіпівське», але все надзвичайно стримано, за розміром і, звісно, дороге). Здавалося, що справдилися всі її мрії: бенкет, який був метою й вінцем її політичної діяльності, відбувся.

Підходячи до своїх місць, просто перед підмостками, подружжя Мічелі кланялися й демократично віталися у відповідь. Багато добродійок, які були одними з найвпливовіших у місті і які «поводились як годиться» через присутність своїх синів, котрі мають вкрай ліві погляди, йшли їх зустрічати… Але в цю мить трапилося страшенне непорозуміння: «Four and All» несподівано заграли. І не сучасний шейк[352], а марші, які грали колись давно, мабуть, ще тирольські чи баварські, якщо не англосаксонські, які лунають під тости чи на Різдвяні свята або під час національних свят. Згодом виявилося, що за це відповідав письменник, який був другом письменника з провінції Венето, прізвище його має закінчення -он, і він, як ми вже переконались, за десять років, ставши схожим на вихідця з півдня, змінив його на -елі; це був такий собі Балестріні, досить привабливий чоловік, у якого волосся було ніби начесане, якогось відтінку між жовтим та рожевим. Певна річ, цей Балестріні завжди міг виправдатись, сказавши, що зробив це через дурість чи через надмірне завзяття… На жаль, дійсність була такою, що час для виправдань, принаймні, того дня, вже проминув, тож було вирішено йти до кінця. Ніхто так ніколи й не дізнався, чи це був вчинок проти антифашизму пана Франческо Паоло Мічелі та його дружини, пані Джулії Мічелі, себто за фашистів, чи то проти млявості такого антифашизму, себто за «червоних». Усе це так і залишилось непорозумінням, та ще й, до слова, досить по-бісівському, а за даних обставин й принагідно сказати, що до всього ще й страшенно витонченим. Цей письменник з Венето, в якого прізвище закінчувалось на -он і котрий згодом став сабінцем із прізвищем із закінченням -елі, мабуть, був надзвичайно примітною особою: і він, і його товариші. Зрештою, прикметною особливістю цього непорозуміння було те, що це не було непорозуміння, яке виникло через теорію опозиційного екстремізму. За таких обставин, коли організовується свято для письменників у вигнанні, які не підтримують фашистську ідеологію, екстремісти, безсумнівно, (втім, як і завжди), були б помітними й відмежованими від решти. Певна річ, і це є частиною екстремістського єства, вони завжди поспішають усім розповісти, якого вони кольору. Врешті, болісний та, напевно, лише «напевно», глумливий трапунок не завершився самим тільки маршем. Власне, укупі з дратівним зніяковінням й усмішками частини присутніх, несподівано у залі та у ложах почулися гучні оплески. Безсумнівним було те, що ці оплески були надто гучними, виходячи за межі просто жарту чи кпинів. Але жодна людина у цьому не заприсяглася б. Хай там як, але чи це плескали в долоні фашисти, чи їхні супротивники (які все одно явилися туди, щоб усе зіпсувати)? У пані Джулії запалало обличчя й заблищали очі. Доктор Мічелі став біля свого місця й, повернувшись у бік, звідки лунав сміх, велично й суворо огледів залу… На його обличчі засяяла якась небезпечна усмішка, за якою, хоч крихту розуміючись на психології, не можна було не спостерігати із жахом. Щось зловісне було в ній, але, що ще гірше, одночасно з тим чимось вона була комічною… Нахилившись, пані Джулія поспішним жестом показала одному з лівих хлопців, синові однієї з учасниць Зборів, щоб той чимдуж мчав до письменника Ф. і благав, щоб той якнайшвидше розпочав читати свій твір. Але тут трапилася ще одна підлота, набагато гірша за попередню.

У цей самий час до зали зайшов Карло: надзвичайно поважний та владний, як, цілком небезпідставно, і личить його персоні. Ніхто й гадки не мав, що з ним нещодавно трапилось. І якби лише до зали зайшов «staff» видавництва «Ейнауді», він мав би такий самий авторитет, поставивши себе вище сутички, і був би однаково шанований обома ворожими сторонами. «Підлотна річ», яка саме відбувалася, коли він увійшов у залу (тоді ще ніхто не здогадувався, що насправді цей чоловік був головною дійовою особою того «ранку»), була ось у чім. На сцені, що стояла порожня, очікуючи на письменника Ф. та пані Антонієтту Карінеллу, редактора відомого видання «Літературні середи», яка мала його представити панству, — так-от, на порожній сцені, де стояв лише стілець та стіл поруч і на ньому на маленькій срібній таці — склянка з водою, раптом постала величезна постать, котра цілком непомильно була із Сицилії, постать отця Памбо. Це справді був винятково наш знайомий, позаяк навряд чи його знали більш як один-двоє з присутніх у залі (безсумнівно, геїв). Отож це справді було явлення найвищої чистоти. Ніщо у ньому саме по собі не пов’язувало його із чимось сороміцьким і не натякало на це. Проте отець Памбо був настільки приголомшливим, що не потрібно було мати з ним знайомство заздалегідь, щоб враз втямити, хто він. Велетенський, наче норманська статуя, повнолиций, кругленькі очі блищать, шевелюра звисає, наче два чуба, по обидва боки голови, на маленькому м’ясистому напівроззявленому й обслиненому ротові — нестерпна задоволено-нарциська усмішка, як у первісної людини, він більше був подібний до циркача з кінного цирку, ніж до священика, та ще й єзуїта. Тобі здається, він ось-ось закотить рукави й покаже свої дужі біцепси, підкреслюючи своєю переможницькою усмішкою своє дитяче самолюбство, а потім підніме зубами скелю. Тому clergyman[353] якось по-дивному діяв на те тіло. Тим паче, що отець Памбо, вочевидь, був п’яний: він був настільки страшенно млявий, розтріпаний, ˃ заляпаний, обідраний і, мабуть, смердючий, якими зазвичай бувають п’яниці зранку. Все це, звісно, можна було б зауважити, маючи на те час, але ніколи ще доказ існування Бога не був настільки обурливим та скороминучим. Пара дужих рук, які вочевидь були тут саме для цього, змусили його забратися геть негайно, і він, хитаючись, сумирно скорився. Отож з’явившись, він лише промайнув, крутнувшись навколо своєї осі. Але на ту хвилину постать отця Памбо була незабутньою. Звісно, перед очима загалу там, де він щойно стояв, з’явився, хвилюючись і несучи перемир’я між табори супротивників, зніяковіло кривляючись та тремтячи від сорому, попри ледь помітний витончений вигляд змовника, якому співчувають усі присутні, — письменник з прізвищем, що закінчувалось на -тріні (саме той, що має начесане волосся кольору між жовтим та рожевим). На ньому була краватка, вузький у плечах піджак із широкими фалдами та кишенями ххх. Сором’язливо попросив тиші, нагадавши, що отець Памбо був єзуїтом, противником фашистів, другом жебраків, священиком-інакодумцем, який просто з’явився, щоб висловити свою думку. Випадок розпорядився так, що він, людина хворобливо сором’язлива, не читав особисто свій твір, а доручив це йому, письменнику, який має прізвище із закінченням -тріні. Він відкашлявся, дістав з кишені папірець, який, на радість присутніх, був наче одненький та маленький, й почав, сухо повідомивши назву вірша й якось зловісно вдивляючись у публіку, не зводячи очей, читати такі рядки, як на Панахиді:

Певна річ, що жодна людина у партері не втямила, що це один з тих дивних творів, які винятково Езра Паунд^{74} спроможний так природно цитувати у своїх поетичних творах, до того ще й намагаючись давати чудові повчання. А якби й був у залі хтось, хто зумів би розпізнати цей «непридатний для перекладу» вірш, безсумнівно гідний «Катуллової полум’яності»[355], то він би все одно не пізнав цього вірша за таких обставин через вимову, яку мав письменник з прізвищем, яке закінчувалось на -тріні, котрий, до всього, взагалі не знав англійської. Отож дуже дивно було почути з найдальшого кутка партеру, ніби від позаземної тіні, спочатку нерозбірливе гарчання, ніби гарчить пес, а потім слово, яке вже можна було збагнути: «Паунд!» Утім, ледве чутне «Паунд» нічого партеру не сказало. Але письменник із прізвищем, що мало закінчення -тріні, дивився у бік «молодика» (котрого можна було так через силу назвати), який озивався з невідомого сховку, з ідеальної гальорчини, звідти, де ххх ххх справжній, маючи «пекельний», заохочувальний вигляд. Налякані й сповнені сподівань очі всіх присутніх були прикуті до того місця. Проте той чоловік зовсім не був молодиком, йому було вже добряче під тридцять, здаля виднілася його несамовита борода й так само несамовиті бакенбарди, а також несамовита шевелюра, надзвичайно густа, підстрижена до шиї, а на червонуватому носі поблискували товстезні окуляри. Отож обличчя не можна було роздивитись: знов-таки ніби гарчачи, як пес, гучний і сильний жалісливий (звинувачувальний) голос лунав з рудої шерсті, врешті почулося щось збагненне, ніби Паунд написав ще й таке: «Від тисячі свічок утворюється сяйво. Але жодна з них не псує сяйво іншої. Як і свобода окремої людини в ідеальній, фашистській державі». Заголовок з уривка «Фашио». Чоловік, який втрутився, «багатозначно» підкреслив суть.

Але який сенс мала така «багатозначність»? Це було зроблено задля пропагування неофашизму, щоб вдихнути нове життя в духовну й фінансову велич, яку хотів висміяти Паунд? Тоді як же так трапилося, що саме отець Памбо та той письменник з прізвищем, що закінчується на -тріні, підставилися під удар, принісши цей дивний твір, який є частиною Паундового всесвіту, на бенкет, де зібралися противники фашизму? Можливо (і хай яким страшним не видається таке припущення, воно не позбавлене логіки), вони змовилися зі «студентом», який перервав читання вірша? Але могло виявитися й зовсім протилежне: «студент» «несхвально», а отже, з презирством навів слова Паунда, підкреслюючи безсовісну непереконливість антифашистських поглядів учасників цього зібрання. Втім, можливо, й у цьому випадку отець Памбо та той письменник з прізвищем, що має закінчення -тріні, — це змовники того чоловіка, що завадив читанню, надаючи йому змогу втрутитися тоді вже не як прихильникові фашизму, а як його противникові, власне, це очевидно. З поведінки письменника, прізвище якого закінчувалося на -тріні й котрий так і стояв там, мов скелет, тримаючи свій папірець у руці, спантеличений та водночас ххх. Його ніби лялькові очі світилися, як у людини, яка насолоджується ганебною невдачею: як у того, хто з радісним здивуванням спостерігає, як його викривають, роблячи винним. Отак письменник, чиє прізвище закінчувалось на -тріні й чиї очі світилися надзвичайно незбагненним вогнем, зійшов зі сцени. А чоловік, що завадив читанню твору, знову зник у сховку, де гніздилася молодь і міжкласова боротьба. Однак я знову повторюю, що жодна дрібниця в ньому не видала б маленької таємниці, чи то була провокація фашистів, чи тих, хто проти них. Зрештою, може, то не були ані ті, ані інші, а той червононосий найманець міг бути звичайним дослідником Паунда чи навіть поплічником Шайвіллера.

Незабаром сталася ще одна подія, яка затягувала читання. Пані Джулія Мічелі ще не встигла відійти від захоплення, натхненної цікавості, через яку вона не могла всидіти на своєму місці, пожвавившись, наче курча, різко переводячи очі з письменника з прізвищем, що закінчувалось на -тріні, на чоловіка, який перервав його читання, перебуваючи мало не в екстазі від несподіванок, які приховують у собі демократія та публічні дебати, коли це, як вона непорушно ххх (хоч насправді вона тремтіла, адже жінку охопила така сама паніка, як і її чоловіка, котрий безутішно впав на стілець); та ось на підмостках знову з’явився письменник Ф. та жінка, яка його представляла, Антонієтта Карінелла, яка наразі широко усміхалася.

Вони поставали на свої місця, притулившись до занадто маленького столика, тож склянка з водою, яка стояла на срібній таці, почала подзенькувати. Подзенькувала, певно, протягом усього читання «Мегсі». Зустріли оплесками. Та, мабуть, не на такі оплески чекав письменник Ф.; хоча й удавав, що нетерпляче на них чекає і вважає це лише недемократичною дрібницею, втім, він, безсумнівно, найперший хотів розвінчати культ своєї особистості. Чоловік сидів, чимдуж намагаючись бути якомога спокійнішим, а пані Карінелла у цей час дитячим голосочком читала невеличку промову, повну компліментів, утім, суть у ній була правильна: знайомити усіх з письменником Ф. немає сенсу, адже його й так усі добре знають. Потому письменник Ф. витяг свою паперову купу й почав читати.

У залі досі зоставалося, ніби літаючи в повітрі, передчуття якогось лиха. Відразу зазначу, що я схиляюся перед величчю геніальності, але чому ж це наші генії, доживши до похилого віку, котрий мав би стати віком, сповненим мудрості, поводяться наче діти? Хіба є хтось, хто не знає, що втримати увагу такої публіки, як наша (навіть якщо це туринці), протягом цілісінької години, читаючи якийсь уривок, неможливо? Я зауважив, що навіть якщо ти винятково геніальний, втримувати зацікавлення публіки своєю особою більш як двадцять хвилин безкарно не вийде. До всього, це була незвичайна публіка, як і всі інші слухачі у ті перехідні роки: якщо лобові атаки та висміювання 68-го нарешті стали спокусами, яким піддавалися час від часу, то реставрації, яка прийшла їм на зміну, стабільність взагалі була зовсім чужою. Я ж казав, що появу відомого письменника зустріли з неабиякою пошаною: навіть дехто із сенаторів виказував своє схвалення, а добродійки навіть виявляли захоплення, хоч і було воно самоіронічним. Втім, оплески були куценькими, якимись неодностайними, безладними. А в глибокій темряві, серед галерейної публіки хоч ніхто не плескав, але й не свистіли, й навіть коли розпочалося читання, не трапилось чогось дуже неприємного, та в цьому було ніби якесь непорозуміння. У письменника Ф. був різкий, трохи жіночий голос, і говорив він ніби якось занадто наївно. Та щойно він вимовив слово, як хтось раптом не стримався від реготу, ймовірно, то був якийсь неук-селюк, може, навіть з півдня, який гадки не мав, що таке публічні обговорення на культурну тему, й який мав вроджене нетримання сміху. Втім, це не стало приманкою, яка б запалила ґніт, навпаки, йому закрили рота. Тим часом незабаром стало зрозуміло, що слово «тегсі» — це не «дякую» по-французькому, а означає воно саме «товари», себто є множиною слова «товар». І що «товаром», виявляється, були всі літературні твори та мистецькі вироби загалом. Уривок, який почав читати письменник Ф., налічував сторінок з двадцять друкованого тексту, і був він страхітливо щільним; до всього, промовець ще й зумисне говорив глухо, суворо, не хотів здаватись, захопившись інтелектуальною винятковістю свого виступу, мало не «ображаючи» зумисно всіх слухачів; одначе «ображав» він, використовуючи стиль, який був зовсім протилежний провокаторам. Він «ображав» непохитністю культури, а не залякуванням субкультури. Це було цілком зрозуміло.

На яку тему… Та хто її второпає, цю тему? Аж ніяк не добродійки, безстрашні пані, які так непохитно стерпіли геть усе і які, сіромахи, ладні геть на все, навіть переглянути геґелівську логіку, як трапиться нагода. Й, певна річ, не крутії-бюрократи, політики й журналісти, хоч вони ніколи не зізнаються, що неспроможні збагнути й навіть згодом принагідно бовкнули б певні свої «слівця» (які вже загодя випробували), жалісливо й добродушно все зіпсувавши. Й, безсумнівно, не молодь, «яка активно живе суспільним життям», яка, щойно вилізши з-за парт, ще не схильна сумніватися у правильності та істинності того, що нещодавно вивчила, та ще й з таким запалом (приміром, ту саму геґелівську логіку, яка є основою прогресивності). Й, певна річ, не молодь, котра геть усе заперечує, зводячи навколо будь-чого такі захисні механізми, що більше не спроможні чути, тим паче, що глибоко в душі вона вже звинувачує будь-кого у недостатньому прагненні змінювати усталену думку (для Геґеля критика була лише реакційною маячнею у переглянутому марксистсько-ленінському контексті). Ані решта випадкових інтелектуалів, які були присутні в цьому товаристві, згуртувавшись і замаскувавшись серед молоді під такими самими борідками, вусами, баками, завивками на голові; саме вони, якби мали нагоду, скажімо, розкритикувати геґелівську логіку старого Ф., взялися б за це так, що «на ходу аж підметки зривали». Настільки, що старий Ф. своїм схвильованим і суворим голосом почав читати у нікуди свою енцикліку про концепції, протилежні тезиси та короткі перекази: енцикліку, в якій напівсерйозно-напівжартома, а отже, провокативно, спростовував можливість, переважно втрачену, існування будь-якої «двоїстої» логіки, за якою у світі все співіснує одночасно й не є «застарілим», а суперечності — це лише «протилежності», а тому історія не є однолінійною та послідовною, яка, як добре знаємо, виникла з реформістського тлумачення текстів Старого та Нового Заповітів, а не лише з Послань Святого Павла. На цьому ґрунтувався увесь сучасний західний раціоналізм, саме тоді, коли наука підтверджувала, що в основі часу ніколи не лежала однолінійність та послідовність, й навіть не існує, адже все співіснує у теперішньому (як уже давно вчили вірування дравідів[356]).

Приблизно у цей час із темряви, в якій зачаїлися люди, рятуючись, почулося громове, прямолінійне «Досить!». Цього вимагав народ, вимагав категорично й погрозливо: було в цьому щось космічне. Й справді, плин часу, навіть примарний, разом із закінченням історичної епохи визначає ще й кінець життя. Той, хто прокричав «Досить!», був свідомий цього: знав, що чинить недобре й що висловлює не лише справедливу політичну вимогу. Незрозуміло було лише одне: чи то викрикнув просто втомлений глядач, чи то був фашист, для якого Паунд чи навіть Евола[357] були більш ніж переконливими, чи то був червоний екстреміст, який просто вважав реакційним будь-який вислів, який підриває уявлення про історію. Хай би там що, а паніка, так би мовити, змінила забарвлення публіки, на кшталт того, як раптовий порив південно-західного вітру змінює колір моря, й воно стає блідим, небезпечним та занадто спокійним. Але це був лише перший знак. Помірковані слухачі, які наче мали невеличку перевагу за кількістю, взяли гору, закривши рота підбурювачу. Таємничим чином він наразі замовк. Урешті, старий Ф. був не таким уже й стариганом, навпаки, було в ньому щось молодецьке. Безперечно, після безкінечних сумнівів, поступившись лише перед умовляннями друзів, цей письменник прийшов сюди, щоб прочитати свій твір, хоч був неабияк збентежений і мав чималенькі пережиткові докори сумління. Він насмішкувато поглянув на чужинця: у тому погляді за змовництвом мерехтіло щось схоже на догідництво. Але потому він опустив погляд на енцикліку й продовжив читати. Витвори, позаяк вони є «товарами», переконував він, постають у вигляді невирішуваної двоїстості: «мовознавчому» не суперечить «не мовознавче» (маю на увазі етап, на якому «товаром» стає те, що за своєю природою не продається) відповідно до традиційних правил геґелівської логіки; між «мовознавчим» та «не мовознавчим» усередині твору не може існувати синтез. Отож правильніше було б говорити, що саме «протиставлення», а не «суперечність» утворює радше неоднозначну суміш, а не синтез (у творі). Все-таки проблему завжди вирішують, керуючись принципами ідеалізму, себто прагнучи наївної єдності твору. У будь-якому творі й справді є мить цілковитої єдності, а є — абсолютної непов’язаності, позаяк він є формою, яка сама себе створює завдяки, зрештою, самодостатнім формам. Але це в лабораторних умовах. Наприклад, у формаліста чи структураліста[358]. Поки невинної цілісності мистецтва прагне спеціаліст, який перевіряє, «як воно зроблене» та «як воно діє» тощо…, все гаразд. Але якщо прагнути невинної цілісності мистецтва починає філософ, тоді він заплямовує себе непростимим гріхом, гріхом нераціональності та ідеалізму. У матеріалістичній царині (у цю мить, а саме коли Ф. вимовив цей вислів, подекуди почувся свист, на який ніхто не мав змоги відповісти гідно, адже важко було збагнути, чи це свистіння було умовним рефлексом у фашистів, а чи протестом з боку антифашистських екстремістів, які вважали, що Ф. не має жодного права говорити про матеріалізм): отож «у матеріалістичній царині» з мистецтвом слід було зробити те саме, що марксизм зробив для людини, яка живе в суспільстві, а психоаналіз — для внутрішнього світу людини, себто розвінчати уявлення про цілісність та невинність. Марксизм показав людині, попри те, яку вона сама має про себе думку, що в ній немає єдності (з класової точки зору), й у тому її вина (одна людина корисливо використовує іншу). Так само психоаналіз відкрив людині, що її внутрішній світ (і в цьому разі суперечачи її власній думці про себе) розділений (на Я та Воно, на свідоме й несвідоме), й у цьому полягає її провина (через усі безкінечні, невимовні, страшенні гріхи, яких людина, в уяві, ніколи не припинить вчиняти чи прагнути). А що ж до мистецтва, то потрібно шукати Третього Єврея, який доведе, що воно не є ані «невинним», ані «єдиним»…

У цю хвилину знову почулося свистіння, й тепер уже на цьому прийшов кінець. Заодно, у дивовижному поєднанні^a[359] зіграли два фактори: політична критика (попри те, що вона була все ж малозрозумілою, та здається, слушною й на межі терпіння), а також обивательська втома через непростимо довге завдання. Обидві ці підстави, які діяли в такій чудовій гармонії, перш за все вилилися в те, що пані Карінелла розридалася (втім, вона особа тонкосльоза), й те, що негайно розгорілися «дебати», під час яких усі нетерпляче прагнули дійти до спільного, одностайного, непереборного осуду будь-якого персоналізму[360], патерналізму[361] настановам ex cathedra[362] чи репресивності. Непереконливий заклик Ф., який, маючи на увазі свист, пропонував висловлюватися раціональніше, ніж це роблять бовдури, наразі залишився поза увагою, викликавши лише легку усмішку крізь сльози у пані Карінелли, хоч було цілком зрозуміло, що вона не збиралася доходити згоди з паном Ф.

— Вставити у середину попереднього розділу (128-го) короткий переказ поточної політичної ситуації в Італії, чи ж то причини, які штовхнули Чефіса піти з ЕНІ у «Монтедісон» і до того, що він за допомогою фашистів посів президентську посаду в «Едісон» (˂…˃ тощо).

— Такі «історичні обставини», — які Карло Перший пережив, запустивши за спиною Чефіса новий різновид революційного антифашизму, наслідуючи міжнародний курс Чефіса, — Карло Другий, таким чином «регресуючи» й займаючись «прагматичною політикою»[363] (вступивши в союз з фашистами), згодом переживає й доводить до кінця.

Кіа, наприкінці серпня 1974-го

Нотатка 128с ˃ ПРОДОВЖЕННЯ «ПЕРЕД ПРОЗРІННЯМ ТА ГРОЮ СЛІВ»

Він навчився чесності, поєднавши її з розрахунком, чим і вирив собі могилу (втім, не Аполлонію, тому, що Тіанський, ані тому ж таки Фройду). Мабуть, він лише частково змінив свої антифашистські погляди та стосунки з фашистами. Назвав лише деякі сторони чи складові того чогось непристойного, котрим була нова реальна Влада: він вчинив номінальний вчинок, хоч за своїм виглядом та складом він був ритуальним. З приводу розвитку та свого ставлення до прогресу, який розсудливо назвали «громадянським розвитком», ось уривки з його записів, у яких цілковито додержано «курсусу» катехізисного характеру[364].

У цьому уривкові я прошу читача звернути увагу на абсолютний аблятив[365] (як-от «визначивши збитки», «врахувавши недоліки» тощо). Завдяки бездоганно й до дрібниць «перекопійованому» з латини поважному тону висловів всі ці слова набули офіційності та правдивості, якої їм, безсумнівно, якщо вчитатися, абсолютно бракує. Без абсолютного аблятиву всі ці «збитки» та «недоліки», безсумнівно, є злочинами, за які слід карати, а от в абсолютному аблятиві вони перетворюються на щось належне, стаючи хай і ганебними через свою необхідну чи неухильну «негативність», але все-таки скороминучими прикрощами. Найсильніше евфемістичність цього запису виявляється у висловах «не піддаючись поспіху, коли строки короткі», «програма не може розраховуватись на короткий термін». Отже, ще є час накоїти злочинів. Також благаю читача звернути увагу на «перелік» надзвичайно витончених, мало не наспівних церемоніальних повчальних курсусів: «визначити спонуки, цілі, способи здійснення та строки програми громадянського розвитку», «природні ресурси, технічні можливості, людські сили», й нарешті «даремних витрат на неналежні дослідження, витік мізків та капіталу, еміграції населення», перелік, наділений такою самою визвольною силою, як і «Покаяльна молитва», яку прочитали у сповідальні одноманітним та діловим тоном, оскільки, оправляючи у слова скоєні гріхи у «визначену правилами й формальну» хвилину сповіді, позбавляють їх значення: у даному випадку, використовуючи мнемонічний[366] метод.

Але найголовніше, я благав би читача замислитись над визначним винаходом — вигадкою урядовців, висловом «програма громадянського розвитку», який покликано замінити звичне для лівих слово «прогрес». У цьому є щось бісівське. Чи ж мало не загадкова віра у силу назв, за яким, по-перше, приховують фашистський характер «економічного розвитку», в якому немає ніякого «прогресу»; по-друге, зміну цього фашистського характеру, оскільки вона відбувається саме за рахунок «економічного розвитку», а не завдяки звичній консерваторській жорстокості; по-третє, нехтування традиційними цінностями (не лише суто теоретично), які символізувала Церква, натомість приймаючи нові цінності (наприклад, гедонізма, який виникає завдяки «економічному розвиткові»), і це змінює те, якою насправді є влада, котрій треба коритися. Але ці приховані задуми не висловлюються саме через те, що у цього «суду совісті» цілковито й виключно номіналістичний стиль!

Церемоніал заходить ще далі у програмі, яка закарбована в серцях нашого нового християнського демократа, котрий, позбавившись фашистської ідеології (принаймні на словах^a[367]), не має наміру кидатися в неофашизм, бо це ганебно. Цього разу йдеться про «суд совісті», який проводиться у власному єстві; «самокритика» з приводу «паразитизму», котрий є проблемою винятково тих, хто при владі; задля того, щоб читачеві було зручніше, я викладаю прозовий текст, складений схематичне з «курсусів», у вигляді проповіді чи «Містерії»:

По цьому слід неминуче запечатати все, проказавши голосно-голосно «Амііінь», завдяки чому цей «Паразитизм» остаточно сягатиме своїм корінням у ритуали чи мнемонічну напівнесвідомість.

Далі все так само: коли прийде час заперечити рішучому (втім, не нагальному) бажанню стати на захисті того, що економічний прогрес, невід’ємний від громадянського прогресу, є безперервним, тоді таке:

«Аміііііінь». Курсус у голосі того, хто читає «Містерії», у цьому місці різко набуває модуляції студентських «Ритмів», тож відчуття богохульства та древньоримських сатиричних пісеньок підступає чимраз ближче.

Хай там як, his fretus[368] чи ж на пам’ятку в кишені, Карло знову де-юре з’явився у вищому товаристві з нагоди Автомобільної виставки — з огляду на те, що він приїхав у Турин, аби відродитися до життя, відповідно до пояснення, якому цілком можна довіряти, — повернувшись до своїх Ларів[369]. На відміну від 68-го наразі реставрація була у повному розпалі й не помітно було ніякої загрози того, що все повернеться назад (1)[370]. Вдягатися стали більш-менш пристойно, принаймні літні люди. І розмовляти стали нормально. А от Карло замірився вчинити неподобство й постати у образі «нової людини».

Як читач, певно, добре зрозумів, усе це було лише приводом. Втім, Карло зобов’язався (знову повернувшись у товариство) грати роль, тож яким би не був її зміст чи сценарій, насправді це було лише «процесом виверження власних фантазій під час мастурбації», як писала чи то Мелані Кляйн у «Дитячому психоаналізі», чи то Отто Феніхель у «Теорії неврозів у психоаналізі». У свою чергу порядок мастурбації, врешті-решт, щойно його оправлено у слова, теж є частиною світу Словесності. А от в Алегоріях — як теперішньому — науковості немає.

Однак річ у тім, що Карло з’явився на відкриття Автомобільної Виставки — цілковито нікчемний захід — квітучо-мужнім та у пречудовому гуморі, як людина, яка приймає правила Гри у Владу. Події, які відбувались у Турині, насправді згодом мали «прийняти» у Римі, стати політичним кроком.

І все-таки саме цієї миті стався «другий різкий поворот подій».

Нотатка 129 ˃ ДОЛЕНОСНЕ МІРКУВАННЯ (З «Проекту»)

Карло стояв посеред натовпу гостей (привілейованих), у тісному гурті добродійок, які обурено обговорювали вчорашню фашистську демонстрацію. Всі вони були надзвичайно вишуканими. І Карло теж. Високий, трішки роздобрілий, як людина, яка замолоду плавала, у ясних очах — якась незгасима блаженна усмішка, рот пухкий, верхня губа трохи видається вперед (через це він ще більше нагадував колишнього плавця), поводився він сором’язливо, трохи покірливо, як людина, яка нехтує відчуттям власної впливовості, що променіє з усього її єства, у світло-сірому костюмі, він слухав бесіду своїх товаришок; і хоч він тримав усе в собі, його мовчання спонукало й ˂ ˃ до якогось іронічного спокою: ця іронія либонь була наслідком виправдовування та уникливого обурення через тих фашистів, яке наразі вже було очевидним і майже неподобним. Раптом поряд з’явився старий офіціант із тацею, на якій стояло повно блискучих келихів, й Карло майже машинально потягся за склянкою віскі. Саме цієї миті він прокинувся.

Нотатка 130 ПРОЗРІННЯ ТА ГРА СЛІВ З «Проекту») ˂

Нерідко у Карлових снах (як ми вже зазначали) з’являвся німий (1)[371].

Тієї миті, коли Карло прокинувся, цей мовчун несподівано розговорився (певна річ, використовуючи для цього Карлів рот).

Він говорив швидко, не замовкаючи ні на мить, ніби водоспад, який нарешті може скинути свої води вниз, по-афазійному несамовито й надзвичайно радісно; власне, все, що ця людина казала Карло, — це були лише каламбури, гра слів, жарти про мову, неологізми, удавані ляпи та прогалини в пам’яті. У Турині досі жива пам’ять про той надзвичайно рідкісний exploit[372], сказати б навіть одкровення. Окремо варто згадати про надзвичайно потішні вислови про деяких осіб, які він склав, переставляючи склади у словах, перекручуючи трюїзми чи назви літературних творів (говорячи про власну особу, він згадав про «Вечірню кар’єру»[373]), що залишаться у пам’яті туринського товариства так само, як і деякі афоризми, котрі Карло зімпровізував того вечора, як-от «Поки живеш — ти мрець», «Хто входить у Царство Боже, має спершу увійти у матір свою і там померти», «Якщо матерія — це ніщо, тоді ми — матеріалісти», «Не марнославство, а натомість марність», «Опинившись у подобі людського створіння — я очистивсь» (ці слова нагадують про слова святого Павла, гадаю, з послання до филип’ян), «Маєте слухати мене, але не розуміти», «У тиші лише тіло не мовчить ніколи», «Цей йолоп король Лір питає дочок, наскільки сильно вони його люблять, але та, що насправді любить, мовчатиме», «На Ліфу, одному з островів архіпелагу Лоялті, статевий орган зветься його слово»,

«Ніде не будьте, як удома», «Наставляти — це не говорити, це не казати незбагненного»,

«Бог не вмів брехати, тож він не обманював земляків»,

«Якщо правда не нова, то її взагалі нема»,

«Не в речах зміст, а у засобах, а як він не скороминущий, то його не існує»,

«Сім’я треба сіяти марнотратно, коли його не забагато, то його не досить»,

«Повернути нікчемність словам»,

«Визнай порожнечу, покорися утраті навічно».

Але я, розповідаючи про все це, знаходжуся зсередини, на іншому боці. На іншому боці стосовно точки зору, якої дотримувався Карло, охоплений «громадянською об’єктивністю», котра «є непричетною свідомістю», «свідомістю ніби відчуженою, дуалістичною, далекою, описовою», на жаль. Я раб Словесності. Всі мої слова — буквальні, а отже, завжди визначають лише властивість: вони є частиною принципу реальності[374] та уречевлювання[375], а значить, вони — неправдиві, хибні. Хай там як, а я певен, — і я спроможний висловити це лише так, — що наприкінці свого словесного божевілля — й безліч поважних туринських буржуа, які бачили це особисто, можуть у цьому заприсягтись, — Карло не лише став «блискучим» співрозмовником, але й мав «блискучу» зовнішність та тіло. Присутні саме так і казали: «блискучий», але, мабуть, більш слушно було б сказати

˃ «шикарний».

Нотатка 131 ЗНОВУ КОМЕНТАРІ

Розпоряджаючись — як всевідаючий автор, який іноді поводиться як всезнайко, — оцим своїм «Гапаксом»[376] (хоч я, принаймні, почасти недбало, перестав ним перейматись, залишивши йому грубу подібність до «Дроменону»), наразі я мушу відійти якнайдалі від мого власного твору, щоб трішки скептично викласти факти, що дозволить мені не надто компрометувати себе через крихту віри у чудодійні наслідки моїх слів та вчинків, яку віднині й у подальшому читач може зауважити.

Поза тим, раджу читачеві перечитати Нотатку 37-му, яка називається «Щось писемне», а також принаймні такі нотатки, як Нотатка 22f («Продовження пазлу»), Зс («Відстрочена післямова, ІІІ») та 103b (Передмова до «Другого політичного блоку»), саме ті нотатки, де я пишу про своє прагнення створити форму, яка має власні закони, які самі розвиваються й є самодостатніми, а не написати розповідь, яку можна розтлумачити за допомогою більш-менш «зашифрованого» узгодження з надзвичайно небезпечною дійсністю. (Принагідно нагадаю читачеві, що до цього має стосунок Нотатка 98-ма, яка зветься «Епохе: оповідка про чоловіка та його тіло»). Звісно, я пропоную читачеві звернутися до тексту цього ж таки мого твору, трошки пишаючись собою. Моя мета саме й втілюється у тому, щоб мій твір створювався сам і розтлумачувався, відсилаючи, часом навіть буквально, сам до себе, до того, що вже міститься в ньому самому.

До такої крайності, свідченням якої вже є Нотатка Зс, де великий уривок твору записано прадавніми грецькими чи новогрецькими літерами, які майже неможливо прочитати й які саме й є втіленням «чогось писемного», незабаром я знов удамся. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще.

Але в той час як перший «винятково писемний» (новогрецькою мовою) додаток — хоч якою крайністю і відхиленням від суворих норм твору, за який я взявся, він не є — цей додаток був усе-таки виправданим, то оцей, другий, додаток, написаний японською, виправдати можна набагато менше: навіть більше, є небезпека, що він взагалі буде нудним та непотрібним.

Але читач, безсумнівно, чув, що існує така річ, як симетрія. Оце тому я й не зміг встояти перед спокусою звести другий архітектурний корпус «симетричним». Зрештою, і в Соборах, і в Алегоріях в основі лежить симетрія, навіть якщо згодом виявляється, що вони химерні, непропорційні й зовсім неправильні (1)[377].

Нотатка 132 ПРЯМУЮЧИ В ЕДО: ЗАДУМ ПОДОРОЖІ

«Німий», відділившись від Карло, отримує власне тіло. — Й ім’я теж, кумедне за своїм походженням з точки зору науки про назви речей та явищ, Корнеліо. — Звична іронічність цього імені така сама неоднозначна та «грайлива». Він спостерігає за тим, як Карло, тепер у по-справжньому, «прокинувся», але буквально не знає, що його робити. — Як завжди, прозріння сходить, коли йому заманеться. — У випадку з Карло, воно явилося до того, хто зовсім його не прагнув, а тому виявився до нього не готовим. — Якось отримавши в дарунок рішення, він зовсім не знає, як поводитись. — Він, себто Карло, не є одним з тих страшенно набридливих ченців, які ладні чекати прозріння хоч би все життя, а коли воно, врешті, сходить на них, вони напевно вже знають, як вчинити. — Корнеліо та Карло посміхаються (ці посмішки священні?) — Карло потрібне нове виховання та нова модель поведінки. — У словах Корнеліо більше немає логіки. — Преобразившись, але досі з посмішкою на обличчі, чи то краще сказати, так само привітний, він показує пальцем туди, де цієї миті сходить сонце. — У Турині шоста ранку. — Корнеліо промовляє слово «Едо». — Корнеліо зникає. — Карло в задумі. — Він у паскудному гуморі. — «У відповідь» з’являється враження, що Корнеліо схожий на обкуреного і йолопкуватого «хіпі». — Е, та він неабиякий невіглас, та ще й італієць на додачу.

(текст японською мовою)

Нотатка 133 КПИНИ (З «ПРОЕКТУ»)

Коли Карло повернувся на Батьківщину, йому по суті нічого більше не лишалось, як узяти на озброєння цінну науку, яку він пізнав в Едо, використовуючи її до щирцю. Тим часом, він наказав звести у Канавезе, на березі річки Адда (?), дно якої у тому місці було вистелене галькою, й навкруги не було ніде нічого, віллу, що своїми обрисами нагадувала б скит і була б точною копією японської каплички; він гадав, що таке обрамлення було, безперечно, конче необхідним. Для усамітнення, медитації, сховку:

Йшлося про культ «Бога дармування», поклонялися якому, байдикуючи, чи про культ «Бога-жартівника», якому вклонялися, граючись; Бога, який грався у хованки й самовиражався, по-дивацькому сиплючи дотепами, і який, непередбачувано вільно тиняючись де заманеться, ясно показує, що «мудрість — у дурощах» і що, на щастя, «світ не може мати певності ні в демократії, ні в будь-чому іншому». І все-таки таке поклоніння якщо й заважало Карло по-звичайному спілкуватися з людьми — висміювання котрих, певна річ, було найсильнішим виявом любові до них, — то анітрохи не заважало йому завести маленьку дружбу з цими Богами, Богами, яким головний Бог, ледар та витівник, що, мабуть, таки заснув десь там за хмарами (1)[378], довірив хазяйнувати у цьому світі.

Ставши святенником, Карло Перший, шукаючи для Карло Другого у його «стоїчній» битві із суспільством надприродної допомоги тощо…, здійснює

що за своєю побудовою дуже подібне до звичних зразків міфологічних та середньовічних подорожей, не виключаючи подорожі, які описував Данте. Але це лише один розділ (як для Уліса), він набагато простіший більш безпосередній, складається радше з термінів.

Чим наразі є для такої людини, як Карло, ці пекельні кола тощо; це місце Снів чи Підсвідомого (особисте Коло, чи Психології натовпу чи колективного Підсвідомого) укупі з усіма його символами. «Ідеальний Сон», у якому поєднуються всі сни, що тільки можуть бути, всі символи цих снів, Сон усіх Снів, котрий перетворився на банальність, що стала прообразом, застигла незмінною у низці повчальних видінь. Діставшись останнього пекельного кола й спостерігаючи сцену, що є першоосновою (яку можна створити, повністю змінивши припущення вчених: вона звелася до малозначущої події, яка розчаровує, як от, наприклад, перекинутий келих на надгробку, під яким лежить справжня Царина Смерті тощо), Карло вчиняє ритуально-визвольний вчинок, — навіть позбавлений будь-якого сенсу та логічного механізму (укупі з логікою, притаманною символам у Снах. І, звісно, «Сходження» наділене рисами роману. Наприклад, секс втілюється у Видінні про Кентавра, в якого величезний член розташований між передніми ногами, а не між задніми тощо, видіння про «архітектуру міста»; але справжня Розповідь, що скидається на роман, не про власне Карло, а про героя, якого він насправді супроводжує під час цього «Сходження», що має повторити міфологічну подорож, знову потоваришувати з таким самим, як він сам, другом, як Орест та Пілад[379] тощо, і який помер на кілька століть раніше за нього. Елліністичний міф (як у «Аргонавтиці» Аполлонія Родоського[380]), в якому йдеться про події, що відбувалися в античному світі, хоча, зрештою, все відсилає до першооснов. Задля здійснення цієї мети я б міг переробити найпростіший індіанський, африканський чи полінезійський міф, який буде наділено елементами, близькими до середземноморської та християнської міфології тощо.

— Візочок їде назад; сидячи в ньому, Карло спостерігає за пригодами героя з міфу. — Тільки наприкінці Карло сам стає головним його героєм. — Візочок такий самий, як і у Видінні, яке було у розділах про Мерду.

Кіа, 16 серпня 1974 року

(наснилося уві сні)

— Розтлумачити, у чому полягає ненормальність Поліса та Тетіса, а також зміст нарису про їхні історії —

Побіжно зазначити, що таємниці, які вони довірили людям, котрих самі обрали, це є історія про Карло Валетті —

Решта розділів, у яких йтиметься про Карло: «Вступне шаленство триває»

* Всі дописані розповіді точно й жваво зображають події чи людей, які в романі є наслідком цілковитого абстрактного перекручення.

1) Наприклад, перша добірка розповідей — це політичні персонажі, які у тексті ˂…˃ — абстрактно — політику розвитку, й дві добірки, де йдеться про політичні винищення —

Лише один з оповідачів наприкінці розповідає історію, яка насправді трапилась. — Випускаючи імена, — але точно переповідаючи події, котрі відбувалися під час винищення, у хронологічному порядку (обманюючи, що все це нібито йому розповів перед смертю агент ЦРУ). — * У цьому полягає концепція також і мого роману (відкрито про це не писати, а натякнути, назвавши це нарисом його книги)

2) У добірці розповідей під назвою «Епохе» вгадуються невдалі «путчі»: їм протистоїть справжня дійсність, яку символізують апокаліптичні природні потрясіння — бруд — вогонь — (бруд у розповіді про римського шляхтича та двох його доньок) — (вогонь може бути згадкою про розповідь про Біхар)

* До розповіді про батька, який народжує сина — з гівна

— Одночасно з товстим буржуа-мільйонером синочка викакує також чоловік з простого люду, виходець з півдня чи центру країни. — Це помітив чоловік, наукове світило, котрий приймає породіллю у тій самій дорогій клініці, де народжував багатий буржуа. — Дітей-кізяків переплутали. — Отже, татусі помінялися місцями. — Отже, живі кізяки є класово різнобічними, вони взаємозамінні тощо.

— Передкінцевий уривок: сонце сяє по-літньому, за кілька днів знову повертається зима. — Нові люди, новий дух. — Кінець світу, кінець зачісці. — Простодушність, ˂…˃ — Події зосереджуються навколо постаті одного молодика (завдяки тому, що криза та бідність відступили, виникає новизна)

Певна річ, що божества, які допомогли вирішити космічну кризу, — це люди із села (Баубон чи японське божество. Це відбувається на тлі скорочення сільського господарства та занепад середовища простого селянства (пор. шарж на промову, яку Фанфані виголосив перед Карло під час бенкету в Турині).